«Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках:
1) винесення виправдувального вироку суду;
2) закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину».
ПРАВО
I. ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ
1. Кримінальна справа
36. Уряд заявив про недотримання шестимісячного строку та невичерпання національних засобів юридичного захисту. Він зазначив, що остаточне рішення у кримінальній справі щодо заявника було постановлено Деснянським районним судом 21 грудня 2000 року (більше, ніж за шість місяців до того, як заяву було подано до Суду), і заявник не оскаржив його в касаційному порядку. Уряд стверджував, що наступне скасування цього рішення не можна брати до уваги, оскільки воно було здійснено у ході наглядового провадження. Заявник не погодився.
37. Суд відзначає, що 26 лютого 2001 року за заявою заявника президія Чернігівського обласного суду скасувала вищезазначену постанову Деснянського районного суду і поновила провадження у кримінальній справі заявника. Згодом 26 червня 2002 року Деснянський районний суд виніс нову постанову у цій справі, яка, ймовірно, замінила ту, на яку посилається Уряд і яку залишили в силі апеляційний суд і суд касаційної інстанції 9 вересня 2002 року та 13 грудня 2002 року відповідно. Уряд не зміг навести жодного доводу щодо того, чому Суду варто не зважати на ці провадження (порівняйте з рішенням від 6 вересня 2005 р. у справі «Павлюлінець проти України» (Pavlyulynets v. Ukraine), заява № 70767/01, пункти 41 і 42).
38. Таким чином, Суд відхиляє це заперечення.
2. Цивільна справа
39. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки не звертався з клопотанням про закритий розгляд його справи ані до суду першої інстанції, ані до апеляційного суду, хоча й міг це зробити відповідно до національного процесуального законодавства. Заявник вважав цей засіб захисту неефективним.
40. Суд відзначає, що це заперечення тісно пов’язане з відповідними скаргами заявника згідно зі статтями 8 та 13 Конвенції. За таких обставин він долучає попереднє заперечення до суті скарг заявника.
3. Висновок
41. Суд зазначає, що заява не є очевидно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Крім того, вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
42. Заявник подав скаргу відносно того, що незаконний обшук його офісу та розголошення в судовому засіданні конфіденційної інформації про стан його психічного здоров’я і психіатричне лікування порушило права, гарантовані статтею 8 Конвенції, яка, зокрема, передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві... для запобігання заворушенням чи злочинам ...».
А. Обшук офісу заявника
1. Доводи сторін
43. Визнаючи той факт, що обшук становив втручання у право заявника на повагу до його житла, Уряд все ж зазначив, що, оскільки заявник використовував приміщення виключно в службових цілях, свобода розсуду держави була ширшою, ніж у випадку обшуку житла. Крім того, він зазначив, що втручання відповідало закону, а саме главі 16 КПК.
44. Хоча на той час обшук було санкціоновано прокурором, а не суддею, заявник, тим не менш, мав у своєму розпорядженні широкий ряд гарантій, передбачених КПК. Зокрема, обшук мав проводитися в присутності двох понятих і особи, яка займає це приміщення, або, у разі його/її відсутності, в присутності представника житлово-експлуатаційної організації.
45. Уряд зазначив, що обшук мав законну мету попередження злочину і був необхідний у демократичному суспільстві.
46. Заявник заперечив ці доводи, стверджуючи, що обшук його офісу ані не був законним, ані не переслідував законну мету, оскільки він ніколи не вчиняв злочинів, які йому інкримінувалися органами влади.
2. Оцінка Суду
47. Оскільки Уряд стверджував, що держава має більшу свободу розсуду в сфері обшуку офісних приміщень у порівнянні з обшуком житла, Суд вважає недоцільним розпочинати дискусію з цього приводу, наслідок якої не матиме жодного відношення до цієї справи. Суду достатньо, що в будь-якому випадку (а це була спільна позиція) обшук офісу заявника призвів до втручання у значенні статті 8 Конвенції в його право на повагу до житла (порівняйте з рішенням від 16 грудня 1992 р. у справі «Німітц проти Німеччини» (Niemietz v. Germany), Series А, № 251-В, п. 30, рішенням у справі «Рьомен і Шмідт проти Люксембургу» (Roemen and Schmit v. Luxembourg), заява № 51772/99, п. 64, ECHR 2003-IV, та рішенням від 15 липня 2003 р. у справі «Ернст та інші проти Бельгії» (Ernst and Others v. Belgium), заява № 33400/96, п. 109).
48. Питання полягає в тому, чи було це втручання виправдане згідно з пунктом 2 статті 8 та, зокрема, чи було цей захід здійснено «згідно із законом» у розумінні цього пункту.
49. Суд підкреслює, що вислів «згідно із законом» у пункті 2 статті 8 Конвенції по суті відсилає до національного законодавства і закріплює обов’язок дотримувати його матеріальних і процесуальних норм (див. рішення від 13 листопада 2003 р. у справі «Елсі та інші проти Туреччини» (Elci and Others v. Turkey), заяви № 23145/93 і 25091/94, п. 697).
50. Щодо справи, яка розглядається, Суд зазначає, по-перше, що заявника було обвинувачено у зловживанні службовим становищем та підробленні офіційних документів, тобто у злочинах, що підпадали під дію Кримінального кодексу України 1960 року. Для розкриття кримінальних злочинів у главі 16 КПК передбачено, що обшуки можуть проводитися, «якщо є достатні підстави вважати, що засоби вчинення злочину ... та інші речі і документи, що мають відношення до справи, зберігаються у певних приміщеннях». Кримінально-процесуальний кодекс містить гарантії від свавільного втручання з боку органів влади в право на недоторканність житла, включаючи, зокрема, обов’язок заздалегідь вручити постанову про обшук особі, яка займає відповідні приміщення, і заборону вилучення будь-яких документів і речей, які не мають прямого відношення до справи, що розслідується (п. 28 вище).
51. Проте Суд зауважує, що 28 серпня 2000 року Новозаводський районний суд визнав, що цей обшук «було проведено незаконно», оскільки органи влади не дотримали вищезазначених законодавчих гарантій (п. 16 вище). Отже, слідчі органи, знаючи про місцеперебування заявника, навіть не намагалися вручити йому ордер на обшук. Крім того, замість відбору суттєвих для розслідування доказів вони вилучили всі документи з офісу та окремі особисті речі, які належали заявнику і не мали жодного відношення до справи.
52. Варто зауважити, що суди вищих інстанцій ніколи не заперечували законності основних положень цього висновку, хоча це рішення було згодом скасовано з інших підстав (п. 17 вище). Крім того, Уряд у своїх зауваженнях не ставив під сумнів цей висновок і не надавав доказів протилежного.
53. За таких обставин Суд доходить висновку, що втручання, яке розглядається, не було здійснено «згідно із законом» і, таким чином, було порушення статті 8. Беручи до уваги цей висновок, Суд не вважає за потрібне вивчати питання його виправданості згідно з цією нормою.
В. Розголошення конфіденційної інформації про психічний стан
1. Доводи сторін
54. Уряд заявив, що, хоча будь-який запит щодо надання конфіденційної інформації про психічний стан або психіатричне лікування людини, як правило, є втручанням у її приватне життя, у цьому випадку такого втручання не було. Уряд посилався у зв’язку з цим на те, що запит, який розглядається, був зроблений судом, а не, наприклад, ЗМІ, і він не мав на меті розповсюдження отриманої інформації. Уряд стверджував, що заявник сам спонукав суд вдатися до такого заходу для перевірки наданого ним документа, достовірність якого було поставлено під сумнів.
55. Заявник стверджував, що ця інформація не впливала на результат розгляду його справи у Новозаводському районному суді. Він заявив, що цей захід порушує Конституцію і, таким чином, є «незаконним» у значенні статті 8 Конвенції.
2. Оцінка Суду
а. Чи було втручання
56. Суд відзначає, що як зберігання державними органами інформації про особисте життя людини, так і її використання є втручанням в право на повагу до приватного життя, гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції (див. рішення у справі «Ротару проти Румунії» (Rotaru v. Romania) [ВП], заява № 28341/95, п. 46, ECHR 2000-V).
57. У цій справі національний суд надіслав запит і отримав з психіатричної лікарні конфіденційну інформацію про психічний стан і відповідне медичне лікування заявника. Цю інформацію було згодом повідомлено суддею сторонам та іншим особам, присутнім у залі суду під час відкритого судового засідання.
58. Суд вважає, що подібні подробиці, безперечно, є інформацією, що належить до «приватного життя» заявника, і що захід, який розглядається, призвів до розширення кола осіб, ознайомлених з цими подробицями. Таким чином, заходи, вжиті судом, є втручанням у права заявника, гарантовані йому статтею 8 Конвенції (рішення від 25 лютого 1997 р. у справі «Z. проти Фінляндії» (Z v. Finland), Reports of Judgments and Decisions 1997-I, п. 71).
b. Чи здійснено втручання «згідно із законом»
59. Головне питання полягає у тому, чи було втручання виправдано у відповідності з пунктом 2 статті 8, зокрема чи було воно здійснене «згідно із законом» і чи було «необхідним у демократичному суспільстві» задля досягнення однієї з цілей, перелічених у цьому пункті.
60. Суд нагадує, що фраза «згідно із законом» вимагає, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя в національному законодавстві (див. рішення у справі «Смірнова проти Росії» (Smirnova v. Russia), заяви № 46133/99 і 48183/99, п. 99, ECHR 2003-IX (витяги)).
61. Варто зазначити, що апеляційний суд, переглянувши справу, дійшов висновку, що поводження судді суду першої інстанції з особистою інформацією про заявника не відповідало спеціальному режиму збирання, зберігання, використання та поширення інформації про стан психічного здоров’я особи, передбаченому відповідно до статті 32 Конституції України та статей 23 і 31 Закону України від 2 жовтня 1992 року «Про інформацію»; Уряд не заперечував правильність цього висновку (п. 25 вище). Крім того, Суд зауважує, що відповідні деталі не могли вплинути на результат судового процесу (тобто встановлення того, чи оскаржуване висловлювання було зроблено, і оцінку того, чи було воно образливим; див. зазначене рішення у справі «Z. проти Фінляндії», пункти 102 і 109); запит Новозаводського районного суду про надання інформації був зайвим, оскільки вона не була потрібна «для провадження дізнання, попереднього слідства або судового розгляду», а отже, запит був незаконним у значенні статті 6 Закону України від 22 лютого 2000 року «Про психіатричну допомогу».
62. Суд вважає, що з причин, викладених вище, було порушення статті 8 Конвенції. Він не вважає за потрібне перевіряти цей захід з точки зору дотримання інших умов пункту 2 цієї статті.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
63. Заявник скаржився на те, що відмова в задоволенні його позову «про відшкодування шкоди, завданої незаконним кримінальним переслідуванням» суперечила принципу презумпції невинуватості. Він посилався на пункт 2 статті 6 Конвенції, який передбачає:
«Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку».
64. Уряд стверджував, що не було порушення пункту 2 статті 6 Конвенції, оскільки рішення прокуратури закрити справу з нереабілітуючих обставин було переглянуто і врешті-решт залишено судами без зміни. Заявник не погодився.
65. Суд нагадує, що Конвенцію треба тлумачити таким чином, щоб гарантувати права, здійснення яких буде практичним і результативним, а не теоретичним та ілюзорним (див., наприклад, рішення від 10 липня 2003 р. у справі «Мультиплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 44,), це також стосується права, закріпленого у пункті 2 статті 6 (див. рішення від 10 лютого 1995 р. у справі «Альне де Рібемон проти Франції» (Allenet de Ribemont v. France), Series А, № 308, п. 35).
66. Суд нагадує, що відповідно до його практики ані пункт 2 статті 6, ані жодна інша стаття Конвенції не надає особі, «обвинуваченій у вчиненні кримінального правопорушення», право на відшкодування її витрат або право на компенсацію за законне тримання під вартою у випадку, коли провадження проти неї було закрито (див., ухвалу щодо прийнятності від 23 березня 2000 р. у справі «Наркісо Дінарес Пенальвер проти Іспанії» (Narciso Dinares Peсalver v. Spain), заява № 44301/98; а також рішення від 25 серпня 1987 р. у справі «Енглерт проти Німеччини» (Englert v. Germany), Series А, № 123-В, п. 36, і від 25 серпня 1993 р. у справі «Секаніна проти Австрії» (Sekanina v. Austria), Series А, № 266-А, п. 25). Відмова надати відшкодування сама по собі не порушує принцип презумпції невинуватості (див. з відповідними змінами рішення від 25 серпня 1987 р. у справі «Ньолькенбокгоф проти Німеччини» (<...>), Series A № 123-C, п. 36, і від 25 березня 1983 р. у справі «Мінеллі проти Швейцарії» (Minelli v. Switzerland), Series A № 62, пункти 34, 35).
67. Однак практика Суду також встановлює, що принцип презумпції невинуватості порушено, коли судове рішення стосовно особи, обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення, відображає думку про те, що вона винна, без доведення її вини у відповідності до закону. Навіть без формального висновку про винуватість, достатньо наявності будь-якого висловлювання, з якого вбачається, що суд вважає особу винною. Крім того, пункт 2 статті 6 не обмежується кримінальними провадженнями, що тривають, але поширюється також на судові рішення, прийняті після того, як кримінальне провадження було припинене (див. зазначені вище рішення в справах «Мінеллі проти Швейцарії», «Енглерт проти Німеччини» і «Ньолькенбокгоф проти Німеччини», та рішення у справі «Капо проти Бельгії» (Capeau v. Belgium), заява № 42914/98, п. 25, ECHR 2005-I), чи після ухвалення виправдувального вироку (див., зокрема, раніше зазначене рішення у справі «Секаніна проти Австрії», рішення: від 21 березня 2000 р. у справі «Рушіті проти Австрії» (Rushiti v. Austria), заява № 28389/95, від 10 липня 2001 р. у справі «Ламанна проти Австрії» (Lamanna v. Austria), заява № 28923/95, у справі «О. проти Норвегії» (O. v. Norway), заява № 29327/98, ECHR 2003-II, та від 11 лютого 2003 р. у справі «Хаммерн проти Норвегії» (Hammern v. Norway), заява № 30287/96).
68. Отже Суд повинен визначити, чи в цій справі результат кримінального провадження щодо заявника та подальша відмова у задоволенні його позову про відшкодування шкоди, завданої незаконним переслідуванням, ставить під сумнів невинуватість заявника, хоча його вину не було доведено.
69. Суд зазначає, що справу заявника було закрито на досудовому етапі слідчими органами на тій підставі, що малозначність злочину, вчиненого заявником, робить його кримінальне переслідування недоцільним. Національні суди, переглянувши це рішення, погодилися з тим, що (ненаведені) докази, які містяться у матеріалах справи, є достатніми для доведення вчинення злочину заявником, а також малозначності злочину.
70. Дійсно, оголошення підозр стосовно невинуватості обвинуваченого можливе, доки в результаті закінчення кримінального провадження не ухвалено рішення по суті справи (див. зазначене вище рішення в справі «Секаніна проти Австрії», п. 30). Однак своїм рішенням від 26 грудня 2001 року Новозаводський районний суд відмовив у задоволенні позову заявника про відшкодування шкоди, пославшись на те, що кримінальну справу щодо нього було закрито з нереабілітуючих підстав (див. п. 28 вище). Апеляційний суд залишив це рішення без зміни після того, як скаргу заявника на постанову про закриття кримінальної справи з нереабілітуючих підстав було врешті-решт відхилено (див. п. 19 вище). Суд не вважає за потрібне визначати в цій справі, чи в принципі відмова надати відшкодування на підставі того, що кримінальну справу було закрито з нереабілітуючих підстав, як така, порушує презумпцію невинуватості. Суд зазначає, що в цій справі судові рішення стосовно закриття кримінальної справи щодо заявника було викладено у формулюваннях, які не залишають сумніву щодо того, що посадові особи вважали заявника винним у вчиненні інкримінованого йому злочину. Зокрема, Деснянський районний суд зазначив, що матеріали справи містять достатньо доказів підроблення заявником нотаріального документа та вчинення недійсної нотаріальної дії і єдиною причиною для закриття справи є недоцільність переслідування у зв’язку з малозначністю злочину. Це рішення було залишено без зміни апеляційним судом, і Верховний Суд України не знайшов підстав для задоволення касаційної скарги заявника на нього. На думку Суду, самих формулювань, які використано Деснянським районним судом, було достатньо для порушення презумпції невинуватості. Той факт, що заявникові було відмовлено у задоволенні позову про відшкодування шкоди на підставі висновків, зроблених у ході кримінального провадження, тільки загострив ситуацію. Хоча Деснянський районний суд ухвалив своє рішення після розгляду, проведеного в присутності заявника, характер цього провадження не був кримінальним і йому бракувало багатьох елементів, зазвичай властивих процесу розгляду кримінальної справи по суті. У зв’язку з цим не можна вважати, що судовий розгляд справи у цьому суді закінчився чи повинен був закінчитися «доведенням вини заявника в законному порядку». За таких обставин, Суд вважає, що мотиви рішення Деснянського районного суду, які було залишено без зміни після його перегляду в апеляційному порядку, а також відмова у задоволенні позову заявника про відшкодування шкоди з тих самих підстав становлять порушення принципу презумпції невинуватості.
71. Отже, було порушення пункту 2 статті 6 Конвенції.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
72. Заявник скаржився згідно із статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів юридичного захисту стосовно порушень статті 8.
73. Стаття 13 Конвенції передбачає:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
1. Доводи сторін
74. Уряд заявив, що заявник міг оскаржити законність обшуку, звернувшись до прокурора вищого рівня або суду під час судового розгляду кримінальної справи. Якби його було виправдано, він мав би право на відшкодування шкоди, завданої незаконним кримінальним переслідуванням. Щодо запиту судом інформації про стан психічного здоров’я заявника, останній, за твердженням Уряду, міг підняти це питання в своїй апеляції на рішення суду.
75. Заявник розцінив ці заходи як неефективні.
2. Оцінка Суду
а. Загальні принципи
76. Суд нагадує, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту для реалізації прав і свобод, визначених у Конвенції, у якій би формі вони не забезпечувались у національному правопорядку. Дія статті 13, отже, полягає в тому, щоб національний засіб юридичного захисту відповідав суті «небезпідставної скарги» за Конвенцією та гарантував належну допомогу, хоча Договірні Сторони можуть на свій розсуд обирати, як вони виконуватимуть свої конвенційні зобов’язання в рамках цього положення (див. рішення від 19 лютого 1998 р. у справі «Кайя проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), Reports of Judgments and Decisions 1998-I, с. 329, 330, п. 106).
77. Обсяг зобов’язань Договірних держав за статтею 13 змінюється в залежності від природи скарги заявника; проте засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як на практиці, так і за законом (див. рішення в справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 157, ECHR 2000-XI). Такий засіб має бути достатньою мірою гарантовано не тільки в теорії, але й на практиці, без чого йому бракуватиме необхідної доступності та ефективності (див., крім іншого, ухвалу щодо прийнятності в справі «Міфсуд проти Франції» (Mifsud v. France) [ВП], заява № 57220/00, ECHR 2002-VIII).
b. Обшук
78. Оскільки Уряд згадав про можливість вимагати компенсації з допомогою механізму відшкодування шкоди, завданої незаконними діями правоохоронних органів, Суд не вважає, що ця процедура стосується даної справи (див. рішення від 5 квітня 2005 р. у справі «Афанасьєв проти України» (Afanasyev v. Ukraine), заява № 38722/02, п. 77). Він зазначає, зокрема, що поданий з цією метою позов заявника було відхилено саме через те, що його кримінальну справу було закрито з нереабілітуючих підстав.
79. Щодо можливості оскарження законності обшуку під час судового розгляду кримінальної справи варто зауважити, що, як зазначено вище відносно пункту 2 статті 6 Конвенції, Справа заявника ніколи не розглядалася по суті. Її було закрито на досудовому етапі, і подальший перегляд стосувався суто процесуальних питань щодо закриття слідчим кримінальної справи з зазначених підстав. Отже, в ході цих проваджень не давалася і не могла даватися оцінка законності певних слідчих дій.
80. Суд далі зазначає, що заявник міг звернутися до прокурора вищого рівня зі скаргою на незаконність обшуку в його конторі. Суд нагадує, що «національний орган», визначений у статті 13, не обов’язково має бути судовим органом, але якщо ні, то його повноваження та гарантії, які він надає, є значущими у визначенні ефективності засобу захисту (зазначене вище рішення в справі «Кудла проти Польщі», п. 157). У цій справі, однак, Суд зазначає, що, навіть припускаючи, що прокурор є незалежним, цей засіб не міг забезпечити заявнику допомогу (п. 30 вище).
81. Таким чином, Суд вважає, що в цій справі було порушення статті 13 Конвенції, оскільки заявник не мав національного засобу юридичного захисту, за допомогою якого він би міг захистити своє право на повагу до житла, яке гарантовано статтею 8 Конвенції.
с. Розголошення інформації про психічний стан
82. Уряд у своїх попередніх запереченнях посилався на право заявника вимагати від суду розгляду його справи в закритому судовому засіданні. Суд зазначає, що національне законодавство не передбачає, що для цього сторона повинна подати клопотання про проведення закритого розгляду справи; суд може прийняти таке рішення на власний розсуд (п. 32 вище). Однак закон зобов’язує органи влади вжити всіх необхідних заходів для захисту особистого життя осіб від зайвого втручання (п. 29 вище).
Крім того, присутність громадськості у судовій залі під час оголошення суддею інформації, отриманої з психіатричної лікарні, була лише одним з елементів, що негативно вплинули на особисте життя заявника. Зокрема, таке клопотання [про проведення закритого судового засідання], навіть якби його задовольнили, не могло ані гарантувати конфіденційність інформації, розголошеної сторонам та їх представникам під час засідання, ані обмежити доступ до матеріалів справи.
83. Щодо можливості подання відповідної скарги до апеляційної інстанції, Суд зазначає, що заявник успішно скористався цим засобом юридичного захисту, який, однак, виявився неефективним, оскільки визнання незаконності не привело до припинення розголошення конфіденційної інформації про психічний стан, що містилася у матеріалах справи, або до відшкодування заявнику шкоди, завданої йому в результаті незаконного втручання в його приватне життя.
84. Зважаючи на це, Суд відхиляє попереднє заперечення Уряду і постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
85. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
86. Заявник вимагав відшкодування матеріальної та моральної шкоди у розмірі 232 400 євро.
87. Уряд вважав цю суму надмірною та необґрунтованою.
88. Практика Суду встановлює, що має бути чіткий причинно-наслідковий зв’язок між порушенням Конвенції та шкодою, про яку стверджує заявник (див., серед інших джерел, рішення від 13 червня 1994 р. у справі «Барбера, Месеже і Жабардо проти Іспанії» (Barberа, Messegue and Jabardo v. Spain) (колишня стаття 50), Series А, № 285-С, с. 57, 58, пункти 16-20, та від 8 липня 1999 р. у справі «Какічі проти Туреччини» (<...>), ECHR 1999-IV, п. 127). Суд зазначає, що розмір шкоди, завданої проведенням незаконного обшуку офісу заявника, був встановлений 28 серпня 2000 року Новозаводським районним судом. На цій підставі Суд вважає справедливим призначити заявнику 2315 євро відшкодування матеріальної шкоди. Крім того, Суд вважає за доцільне призначити 3000 євро відшкодування моральної шкоди.
В. Судові витрати
89. Заявник не подавав жодної вимоги за цим пунктом протягом встановленого періоду часу. Отже, Суд не призначає компенсації щодо цього.
С. Пеня
90. Суд вважає належним призначити пеню, виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушення статті 8 Конвенції стосовно обшуку контори заявника та розповсюдження конфіденційної інформації про його психічний стан.
3. Постановляє , що було порушення пункту 2 статті 6 Конвенції.
4. Постановляє , що було порушення статті 13 Конвенції.
5. Постановляє , що:
а) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявнику зазначені нижче суми з урахуванням будь-якого податку, який може бути з них стягнуто; ці суми має бути конвертовано в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
i) 2315 євро (дві тисячі триста п’ятнадцять євро) відшкодування матеріальної шкоди;
ii) 3000 євро (три тисячі євро) відшкодування моральної шкоди;
b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, плюс три відсоткових пункти.
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 29 червня 2006 року згідно з пунктами 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Пеер ЛОРЕНЦЕН