«1. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
... ».
ПРАВО
I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ
34. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.
II. LOCUS STANDI ДРУГОЇ ЗАЯВНИЦІ У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СКАРГАМИ ЧЕТВЕРТОГО ЗАЯВНИКА
35. Пан І.В. Бірючков - четвертий заявник - помер у 2014 році, його мати, пані В.І. Павлінова - друга заявниця - висловила бажання підтримати його заяву.
36. Уряд стверджував, що друга заявниця не мала права підтримувати заяву свого покійного сина, оскільки оскаржувані права не могли бути передані.
37. Суд зазначає, що у низці справ, коли заявники померли під час провадження, він врахував бажання їхніх спадкоємців або близьких родичів продовжувати їхній розгляд (див., зокрема, рішення у справах «Ергезен проти Туреччини» (Ergezen v. Turkey), заява № 73359/10, пункти 29-31, від 08 квітня 2014 року, а також в якості нещодавнього прикладу «Лопез Рібалда та інші проти Іспанії» [ВП] (Lуpez Ribalda and Others v. Spain) [GC], заяви № 1874/13 та № 8567/13, пункти 72 і 73, від 17 жовтня 2019 року з подальшими посиланнями). Однак у цій справі, зважаючи на характер скарг четвертого заявника, аналогічних скаргам, поданим трьома іншими заявницями, у тому числі його матір’ю - другою заявницею - від свого імені, Суд вважає, що друга заявниця не має достатнього інтересу підтримувати ті самі скарги від імені свого сина. З огляду на наведене Суд також вважає, що відсутній загальний інтерес, який би вимагав продовження розгляду скарг четвертого заявника, і вважає, що було задоволено умови, за яких ці скарги можуть бути вилучені із його реєстру справ, передбачені пунктом 1 статті 37 Конвенції (див., для порівняння, рішення у справі «I.Г. та інші проти Словаччини» (I.G. and Others v. Slovakia), заява № 15966/04, пункти 92 і 93, від 13 листопада 2012 року).
38. Отже, Суд вирішує вилучити заяву, подану четвертим заявником, п. І.В. Бірючковим, з реєстру його справ згідно з підпунктом «с» пункту 1 статті 37 Конвенції. У подальших частинах цього рішення вираз «заявники» включатиме лише першу, другу та третю заявниць.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ПЕРШОЇ, ДРУГОЇ ТА ТРЕТЬОЇ ЗАЯВНИЦЬ
39. Перша, друга та третя заявниці скаржились на те, що судове рішення про їхнє виселення становило незаконне та несправедливе втручання в право на повагу до їхнього житла. Вони посилалися на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
А. Прийнятність
1. Стверджуване невичерпання національних засобів юридичного захисту першою, другою та третьою заявницями
40. Уряд стверджував, що перша, друга та третя заявниці не вичерпали національні засоби юридичного захисту у зв’язку з наведеними скаргами. Зокрема, спочатку отримавши відповідне житло у зв’язку з працевлаштуванням, вони повинні були передбачити, що після звільнення їхнє проживання стало необґрунтованим. До того ж, будівля, в якій вони проживали, не була зареєстрована як частина державного житлового фонду і не була призначена для постійного проживання. Таким чином, заявниці повинні були звернутися до нових власників з вимогою врегулювати питання їхнього постійного проживання або вимагати переселення. В якості альтернативи, вони могли звернутися до відповідних органів державної влади щодо включення їх до списку осіб, які мають право на отримання соціального житла. Тим часом заявниці не лише не вжили жодної з вказаних заходів, але й заперечували, коли прокурор району ініціював провадження від їхнього імені, вимагаючи врегулювання питання їхнього проживання.
41. Заявниці не погодилися. Вони стверджували, що отримавши відповідне житло від свого роботодавця, державного підприємства, вони проживали там як захищені наймачі службового житла відповідно до положень Житлового кодексу України. Згідно зі статтею 125 Житлового кодексу України після припинення діяльності їхнього роботодавця вони мали право проживати у своєму житлі, якщо і до того часу, поки їм не буде надано інше соціальне житло. Тому їхня ситуація із житлом була обґрунтованою, і у них не було підстав ні вимагати її врегулювання, ні подавати заяви на отримання іншого соціального житла. З тієї ж причини заявниці заперечували проти дій прокурора району: він вимагав врегулювання питання їхнього проживання, яке, на їхню думку, вже було законним і постійним. Однак, оскільки підприємство «E.» подало зустрічний позов про їхнє виселення в межах того самого провадження, вони брали активну участь у цьому провадженні як відповідачі, у тому числі шляхом подання апеляційної скарги на рішення районного суду. Тому заявниці належним чином вичерпали наявні національні засоби юридичного захисту.
42. Розглянувши аргументи сторін з урахуванням загальних принципів, встановлених у його практиці (див., наприклад, рішення у справі «Брежец проти Хорватії» (<...>), заява № 7177/10, пункти 26 і 27, від 18 липня 2013 року), Суд зауважує, що у національних судах заявниці по суті оскаржили вимогу про їхнє виселення як незаконну та несправедливу. За цих обставин Суд переконаний, що заявниці вичерпали національні засоби юридичного захисту у зв’язку зі скаргами, поданими ними за статтею 8 Конвенції.
43. Отже, заперечення Уряду має бути відхилено.
2. Стверджуване зловживання правом на подання індивідуальної заяви третьою заявницею
44. Уряд також доводив, що заява третьої заявниці (пані Н.Л. Глущенко) становила зловживання правом на подання індивідуальної заяви, оскільки вона не поінформувала Суд, що у 2006 році придбала будинок, а також володіла трьома земельними ділянками.
45. Третя заявниця заперечила. Вона стверджувала, що придбання будинку у 2006 році не мало суттєвого значення для розгляду її скарги за Конвенцією на незаконне та несправедливе позбавлення її права проживати в іншому приміщенні, яке було її житлом більше двох десятиліть. Насправді придбання будинку було відчайдушною спробою забезпечити яке-небудь житло у зв’язку із загрозою безпритульності та становило для неї значні фінансові витрати. Будинок перебував на стадії будівництва та не був придатним для проживання. Їй довелося позичити значні кошти у своїх родичів і витратити декілька років на ремонт, щоб у ньому можна було жити. Стосовно ділянок землі, на які посилався Уряд, вона отримала їх безоплатно від органу місцевого самоврядування в межах державної програми приватизації земель, але вона не мала можливості профінансувати спорудження на них якої-небудь будівлі.
46. Суд зауважує, що висновку про зловживання правом на подання індивідуальної заяви можна дійти за надзвичайних обставин, зокрема, якщо заява явно не підкріплена доказами або навмисно ґрунтується на недостовірних чи оманливих доводах, або містить виклад фактів, в якому не зазначено про події, що мають ключове значення (див., зокрема, рішення у справі «Віннійчук проти України» (Vinniychuk v. Ukraine), заява № 34000/07, пункт 42, від 20 жовтня 2016 року з подальшими посиланнями).
47. У цій справі Суд не вбачає таких надзвичайних обставин. Питання, чи належало третій заявниці яке-небудь інше житло або земельна ділянка, не розглядалося національними судами в межах відповідного провадження про виселення, і навіть не порушувалося позивачем у його позовній заяві. Підстава, на якій було ухвалено рішення про виселення всіх відповідачів, у тому числі третьої заявниці, тобто неврегульованість питання їхнього первинного поселення (див. пункт 20), не була пов’язана з наведеними Урядом обставинами. Таким чином, у контексті розгляду поданих третьою заявницею скарг, Суд не вважає, що факти, на які посилався Уряд, мали надзвичайно важливе значення.
48. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду.
3. Висновок щодо прийнятності
49. Суд також зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони також не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
В. Суть
50. Перша, друга та третя заявниці стверджували по суті, що судові рішення про їхнє виселення були свавільними, незаконними та не містили жодного змістовного аналізу їхніх індивідуальних обставин.
51. Уряд заперечив проти цієї точки зору. Він погодився, що відповідні рішення становили втручання у право заявниць на повагу до їхнього житла за статтею 8 Конвенції. Проте він стверджував, що відповідний захід був виправданим за пунктом 2 цього положення. Зокрема, мав підґрунтя у національному законодавстві, а саме положення Цивільного кодексу України стосовно захисту приватної власності від необґрунтованих посягань. Втручання також переслідувало законну мету: захист прав власності приватного власника. У демократичному суспільстві також було необхідно уникнути покладання на цього власника непропорційного зобов’язання забезпечувати житлом небажаних наймачів. Виселення не поклало на заявниць непропорційний тягар. Перші дві заявниці отримали соціальне житло протягом трьох років після виселення. Третя заявниця вже володіла іншим будинком, а тому змогла облаштувати там своє нове житло.
52. Суд нагадує, що втрата житла є крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед інших джерел, рішення у справі «МакКанн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50, від 13 травня 2008 року). Він також зазначає, що втручання держави у зв’язку з цим становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, не здійснюється «згідно із законом», і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві» (див., серед інших джерел, рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), заява № 30856/03, пункт 42, від 02 грудня 2010 року). Будь-яка особа, якій загрожує виселення, в принципі повинна мати можливість на визначення пропорційності відповідного заходу (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункт 44, та рішення у справі «Вінтерстайн та інші проти Франції» (Winterstein and Others v. France), заява № 27013/07, підпункт «д» пункту 148 та пункт 155, від 17 жовтня 2013 року).
53. У цій справі Суд зазначає, що наявність втручання у право заявниць на повагу до житла не оскаржувалася сторонами. Суд вважає, що, хоча у цій справі рішення про виселення було ухвалене на користь юридичної особи, ухвалення такого рішення становило дію держави, яка була втручанням у право заявниць на повагу до їхнього житла (див., наприклад, згадане рішення у справі «Брежец проти Хорватії» (<...>), пункти 37-40 та «Вржіч проти Хорватії» (<...>), заява № 43777/13, пункт 59, від 12 липня 2016 року).
54. Виселення заявниць було санкціоновано Шевченківським районним судом міста Києва, який встановив, що їхнє проживання в приміщенні не кваліфікувалося як «безстроковий найм» згідно з Житловим кодексом України. Тому позивач, приватний власник, не міг бути зобов’язаний надати їм житло. Суд погоджується, що згадане рішення про виселення мало підґрунтя у національному законодавстві (зокрема, статті 319 та 321 Цивільного кодексу України - див. пункт 33).
55. Суд також переконаний, що рішення про виселення переслідувало законну мету, а саме: захист прав інших осіб, тобто майнових інтересів приватного власника.
56. Водночас Суд вважає, що воно не ґрунтувалося на належних підставах і тому не було необхідним у демократичному суспільстві.
57. У зв’язку з цим Суд зазначає, що відповідне житло було надано заявницям за конкретних обставин, які існували в колишньому Радянському Союзі, коли працівники сплачували щомісячні обов’язкові внески до житлових фондів і значна частина працевлаштованих осіб проживали у квартирах із фонду соціального призначення. Коли заявниці поселилися до відповідного житла, воно належало державному підприємству. Хоча держава-відповідач безумовно користується широкою свободою розсуду під час розробки своєї соціальної та житлової політики, Суд зазначає, що провадження про виселення заявниць розпочалося лише в 2006 році, приблизно через чотирнадцять років після того, як приватне підприємство «E.» придбало колишню базу відпочинку, що перебувала у державній власності, де розміщувалися квартири (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Брежец проти Хорватії» (<...>), пункт 48 та в якості протилежного прикладу ухвалу щодо прийнятності у справі «Ф. Дж.М. проти Сполученого Королівства» (F. J.M. v. the United Kingdom), заява № 76202/16, від 06 листопада 2018 року).
58. У цій справі заявниці навели аргументи, пов’язані з пропорційністю їхнього виселення, як особисто, так і шляхом представництва їхніх інтересів прокурором району (див. пункти 21 і 22). Зокрема, як зазначалося раніше, вони стверджували, що відповідні приміщення спочатку були надані їм у зв’язку з їхньою роботою у державному підприємстві на час такої роботи та що будь-яка можлива неналежність у документуванні їхнього проживання там у 1980-ті роки не була їхньою провиною. Крім того, незважаючи на припинення їхніх трудових відносин у 1987 році, до 2006 року місцеві органи влади, а також нові власники будівлі, у тому числі позивач, послідовно ставилися до них як de facto захищених наймачів, яких неможливо було виселити без надання іншого житла. З доводів заявниць також вбачалося, що вони проживали в приміщеннях понад два десятиліття і виховували у них свої сім’ї, брали участь в їхньому утриманні, а також справа стосувалася дуже важливого для них питання.
59. Однак рішення районного суду (яке було скасовано за апеляційною скаргою заявниць та прокурора, але зрештою залишено без змін Верховним Судом України на підставі касаційної скарги позивача) зводилося до висновку, що будівля, в якій проживали всі відповідачі, у тому числі заявниці, не була належним чином зареєстрована у 1980-х роках як будівля, що належала до державного житлового фонду та була призначена для постійного проживання; таким чином, безстрокове право найму заявниць de facto не було належним чином врегульовано ab initio. Судові органи влади надали цьому аспекту надважливе значення. У будь-якому випадку вони належним чином не розглянули цей аспект проти аргументів заявниць, що з огляду на спосіб, в який їх було поселено та в який вони проживали там, їхнє виселення поклало б на них надмірний індивідуальний тягар.
60. Отже, позбавлений будь-якого аналізу індивідуальної ситуації кожної заявниці процес прийняття рішень призвів до втручання, яке не було справедливим. Він не забезпечив належної поваги до інтересів заявниць, захищених статтею 8 Конвенції (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Брежец проти Хорватії» (<...>), пункт 50 з подальшими посиланнями).
61. Суд уже встановлював порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання (див., серед інших джерел, згадані рішення у справах «Вінтерстайн та інші проти Франції» (Winterstein and Others v. France), пункти 158 та 167, «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункти 50-52, та рішення у справі «Садов’як проти України» [Комітет] (Sadovyak v. Ukraine) [Committee], заява № 17365/14, пункти 32-35, від 17 травня 2018 року). Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі.
62. Цей висновок усуває необхідність розгляду інших наведених сторонами аргументів.
63. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку зі скаргами, поданими першою, другою та третьою заявницями.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 6 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ПЕРШОЇ, ДРУГОЇ ТА ТРЕТЬОЇ ЗАЯВНИЦЬ
64. Посилаючись на статті 6 та 13 Конвенції, заявниці також скаржились на те, що у рішеннях районного суду та Верховного Суду України у їхній справі не було надано належної відповіді на їхні основні аргументи, а також з огляду на спосіб тлумачення та застосування національними судами національного законодавства у цій справі вони не мали ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку зі своїми скаргами за статтею 8 Конвенції.
65. З огляду на факти справи, доводи сторін і свої висновки за статтею 8 Конвенції Суд вважає, що він уже розглянув основне юридичне питання, порушене заявницями, і немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті зазначених скарг (див., наприклад, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
66. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
67. Кожна заявниця вимагала 50 000 українських гривень (далі - грн) в якості відшкодування моральної шкоди.
68. Уряд стверджував, що ці вимоги були надмірними та необґрунтованими.
69. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує першій, другій та третій заявницям по 4 500 євро кожній в якості відшкодування моральної шкоди.
В. Судові та інші витрати
70. Кожна заявниця також вимагала 600 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, які мали бути сплачені безпосередньо на рахунок їхнього представника. Вони подали копії договорів про юридичний супровід і несплачені рахунки-фактури на відповідні суми, з яких вбачається, що п. Є.Л. Бойченко витратив на справи кожної заявниці п’ять годин з погодинною ставкою у розмірі 120 євро.
71. Уряд стверджував, що суми, які вимагалися, були надмірними.
72. З огляду на наявні документи, практику Суду та той факт, що заявницям уже було надано спільно 850 євро правової допомоги для оплати послуг юриста, Суд вважає за доцільне присудити заявницям спільно 950 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок захисника заявниць, п. Є.Л. Бойченка.
С. Пеня
73. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Вирішує об’єднати заяви.
2. Вирішує вилучити заяву, подану четвертим заявником, п. І.В. Бірючковим, з реєстру справ відповідно до підпункту «с» пункту 1 статті 37 Конвенції.
3. Оголошує прийнятними скарги за статтею 8 Конвенції.
4. Постановляє , що було порушено статтю 8 Конвенції щодо першої, другої та третьої заявниць.
5. Постановляє , що немає необхідності розглядати скарги за статтями 6 та 13 Конвенції.
6. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявницям такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро першій, другій та третій заявницям кожній та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 950 (дев’ятсот п’ятдесят) євро першій, другій та третій заявницям спільно та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявницям, в якості компенсації витрат на правову допомогу, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок їхнього представника;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
7. Відхиляє решту вимог заявниць щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 08 липня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мартіна КЕЛЛЕР
Голова
Лятіф ГУСЕЙНОВ
ДОДАТОК
Перелік справ:
№
Заява №
Назва справи
Подана
Заявник,
рік народження,
місце проживання,
громадянство
1
28519/10
Панова проти України
30.04.2010
Галина Вікторівна
ПАНОВА
1950
с. Ясногородка
Україна
2
52630/10
Павлінова проти України
06.09.2010
Віра Іванівна
ПАВЛІНОВА
1951
с. Ясногородка
Україна
3
52697/10
Глущенко проти України
06.09.2010
Наталія Леонідівна
ГЛУЩЕНКО
1957
с. Ясногородка
Україна
4
57473/10
Бірючков проти України
25.09.2010
Ігор Володимирович
БІРЮЧКОВ
1974
с. Ясногородка
Україна