«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів...»
A. Прийнятність
13. Уряд стверджував, що у справах щодо тривалого невиконання рішень, постановлених на користь заявників, не можна встановити жодних порушень статті 1 Першого протоколу окремо від пункту 1 статті 6 Конвенції, тому що встановлення порушення першого положення засновується на висновках щодо останнього. Оскільки заявник не скаржився, а Суд за власною ініціативою не кваліфікував скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції, то у цій справі не можна приспускати існування порушення цього положення для встановлення порушення статті 1 Першого протоколу. Отже, скарги заявника за статтею 13 Конвенції є також неприйнятними.
14. Заявник не погодився з цим.
15. Суд зазначає, що стаття 1 Першого протоколу є незалежним положенням, застосування якого не залежить від того, чи посилається заявник на інші статті Конвенції, чи ні. Більш того, Суд неодноразово встановлював, що відсутність у заявника можливості отримати виконання рішення, постановленого на його/її користь, становить порушення права на мирне володіння майном, визначеного у першому реченні першого пункту статті 1 Першого протоколу (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 29 червня 2004 року у справі «Войтенко проти України» (Voytenko v. Ukraine), заява № 18966/02, п. 53). Відповідно скарга заявника за статтею 13 Конвенції розглядається у зв'язку з його скаргами за статтею 1 Першого протоколу.
16. Суд зазначає, що заява не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.
B. Суть
17. Заявник повторив свою позицію щодо того, що тривале невиконання рішення, постановленого на його користь, та відсутність будь-яких ефективних засобів юридичного захисту щодо цього становили порушення його прав, гарантованих статтею 13 Конвенції та статтею 1 Першого проколу.
18. Уряд не надав жодних зауважень щодо суті справи.
19. Суд зазначає, що рішення, постановлене на користь заявника, залишалося невиконаним протягом семи років та чотирьох місяців.
20. Суд також зазначає, що він вже встановлював порушення статті 1 Першого протоколу у справах щодо тривалого невиконання рішень, постановлених на користь заявників (див., наприклад, вищенаведене рішення у справі «Войтенко проти України» (Voytenko v. Ukraine), п. 55, та рішення від 11 січня 2005 року у справі «Дубенко проти України» (Dubenko v. Ukraine), заява № 74221/01, п. 51 ; також див. рішення від 17 січня 2008 року у справі «Лопатюк та інші проти України» (Lopatyuk and Others v. Ukraine), заяви № 903/05 et seq., пп. 14, 15 та 22).
21. Вивчивши усі наявні у нього документи, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту або аргументу, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі.
22. Відповідно у цій справі було порушення статті 1 Першого проколу у зв'язку з тривалим невиконанням рішення, постановленого на користь заявника.
23. Насамкінець Суд повторює, що він неодноразово постановляв, що у законодавстві України немає засобів юридичного захисту щодо невиконання рішень національних судів, постановлених проти органів державної влади (див., серед багатьох інших джерел, вищенаведене рішення у справі «Войтенко проти України» (Voytenko v. Ukraine), п. 48). Він не вбачає жодних підстав відійти від цієї практики у цій справі. Відповідно у цій справі також було порушення статті 13 Конвенції.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
24. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
25. Заявник не подав вимог щодо справедливої сатисфакції. Відповідно Суд вважає, що немає підстав для присудження йому будь-якої суми відшкодування.
26. Проте він зазначає, що беззаперечним є те, що за державою все ще залишається обов'язок виконання рішення, про яке йдеться.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
3. Постановляє , що було порушення статті 13 Конвенції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 10 грудня 2009 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Пеер ЛОРЕНЦЕН