«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
A. Прийнятність
33. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку з його скаргою. Він зазначав, що в окремих постанові від 10 червня та ухвалі від 20 серпня 2008 року національні суди визнали, що слідство у кримінальній справі було неефективним та надмірно тривалим. За цих обставин заявник мав звернутися до національних судів із позовом про відшкодування шкоди, який міг забезпечити йому належне цивільно-правове відшкодування у зв’язку з неефективним слідством у кримінальній справі.
34. Заявник стверджував, що засіб юридичного захисту, запропонований Урядом, не був для нього ані ефективним, ані доступним.
35. Суд повторює, що Уряд, який заявляє про невичерпання засобу юридичного захисту, повинен переконати Суд у тому, що у відповідний час такий засіб був ефективним і існував як у теорії, так і на практиці, тобто що він був доступним, міг забезпечити задоволення скарг заявника і мав достатні шанси на успіх (див. рішення від 19 квітня 2012 року у справі «М. проти України» (М. v. Ukraine), заява № 2452/04, п. 83).
36. Суд зазначає, що Уряд посилався лише на теоретичну можливість подання позову щодо відшкодування шкоди за неефективність слідства, але не довів, що цей засіб юридичного захисту був доступним на практиці. Зокрема, Уряд не навів жодної справи, у якій суди приймали рішення за такою скаргою. Тоді як до функцій Суду не належить прийняття рішень з питань національного законодавства, що досі не врегульовані, відсутність відповідної судової практики вказує на непевність цього засобу юридичного захисту на практиці (див. рішення від 20 жовтня 2011 року у справі «Штруцл та інші проти Словенії» (Strucl and others v. Slovenia), заяви №№ 5903/10, 6003/10 та 6544/10, п. 127). Тому, лишаючи осторонь питання про те, чи міг запропонований Урядом засіб юридичного захисту надати адекватне відшкодування у зв'язку зі скаргою заявника за статтею 3 Конвенції, Суд вважає, що від заявника не вимагалося вичерпання цього засобу юридичного захисту, і пов’язані з цим заперечення Уряду мають бути відхилені.
37. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.
B. Суть
38. Заявник стверджував, що держава не здійснила ефективного розслідування за фактом ушкоджень, яких заявникові було завдано 21 липня 2001 року.
39. Уряд не коментував скаргу по суті.
40. Суд одразу зазначає, що жорстоке поводження, якого зазнав заявник 21 липня 2001 року, сягнуло крайнього рівня жорстокості, необхідного для того, щоб на нього поширювалася сфера застосування статті 3 Конвенції (див., а contrario, рішення від 19 листопада 2009 року у справі «Тончев проти Болгарії» (Tonchev v. Bulgaria), заява № 18527/02, пп. 38-40).
41. Суд також вважає, що лише той факт, що заявнику присудили відшкодування за цивільним позовом до P., не означає, що органи влади виконали свої позитивні обов’язки за Конвенцією.
42. Стаття 3 Конвенції вимагає, щоб держави запроваджували ефективні норми кримінального законодавства з метою попередження правопорушень проти особистої недоторканності, гарантовані правоохоронними механізмами із запобігання, припинення та покарання за порушення таких норм. З іншого боку, апріорі зрозумілим є те, що загальний обов'язок держави за статтею 1 Конвенції гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в Конвенції, взятий у поєднанні зі статтею 3 Конвенції, не може тлумачитися як такий, що вимагає від держави, щоб вона через своє законодавство гарантувала непіддання жодної особи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню з боку іншої особи, та якщо таке трапляється - щоб кримінальне провадження обов’язково призвело до конкретного покарання. Для того, щоб державу можна було визнати відповідальною, на думку Суду, має бути доведено, що національне законодавство, зокрема кримінальне законодавство, застосовне до обставин справи, не передбачає фактичного та ефективного захисту прав, гарантованих статтею 3 Конвенції (див. рішення від 25 червня 2009 року у справі «Бегановіч проти Хорватії» (Beganovic v. Croatia), заява № 46423/06, пп. 70 та 71, з подальшими посиланнями).
43. Зокрема, практика Суду була послідовною у тому, що стаття 3 Конвенції вимагає від органів влади проведення ефективного офіційного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження мало місце з боку приватних осіб (див. рішення у справах «Денис Васильєв проти Росії» (Denis Vasilyev v. Russia), заява № 32704/04, п. 99, від 17 грудня 2009 року, та «Бісер Костов проти Болгарії» (Biser Kostov v. Bulgaria), заява № 32662/06, п. 77, від 10 січня 2012 року).
44. Згідно з мінімальними критеріями ефективності, які Суд визначив у своїй практиці, таке розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю, а компетентні органи повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю (див. рішення від 31 липня 2012 року у справі «Мута проти України» (Muta v. Ukraine), заява № 37246/06, п. 61). Розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути ретельним. Це означає, що органи влади завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, і не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, зокрема, показання свідків та висновки судових експертиз тощо. Будь-який недолік розслідування, який підриває його здатність встановлення причини тілесних ушкоджень або винних осіб, створюватиме небезпеку недотримання цього стандарту (див. рішення від 17 січня 2013 року у справі «Карабет та інші проти України» (Karabet and Others v. Ukraine), заяви № 38906/07 та № 52025/07, п. 259).
45. У цій справі те, що слідство було неефективним та надмірно тривалим, не є предметом спору між сторонами провадження. Суд, зі свого боку, не вбачає жодних підстав для відступу від своєї думки з цього приводу. Він зазначає, що справа, яка розглядалася національними органами влади, не була юридично чи фактологічно складною. Під час досудового слідства національні органи влади приймали безпідставні рішення про закриття справи або зупинення досудового слідства, а це призвело до того, що справу було закрито судом у зв’язку із закінченням строків давності. Неефективне розслідування тверджень заявника про жорстоке поводження призвело до закінчення строку давності, без вжиття необхідних заходів та зробило неможливим подальше продовження провадження.
46. Отже, було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 6 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ
47. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції на те, що провадження у кримінальній справі, в тому числі розгляд його вимог цивільного характеру, було надмірно тривалим, та що у нього не було ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргою за статтею 3 Конвенції на неефективність слідства.
48. Статті 6 та 13 Конвенції передбачають таке: