"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".
A. Належне лікування
1. Щодо прийнятності
63. Суд вважає, що ця заява не є очевидно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
2. Щодо суті
64. Заявник стверджував, що з 14 березня 2007 року він був позбавлений волі і тому органи влади України були зобов'язані забезпечувати його відповідним лікуванням та допомогою. Однак лише 6 квітня 2007 року йому діагностували рак. Лікування розпочали 12 квітня 2007 року - через шість днів після того, як було поставлено діагноз. На думку заявника, для підтвердження діагнозу йому треба було зробити пункційну біопсію, а це можливо лише у спеціалізованій лікарні. Він вважав, що медичні заходи стосовно нього спрямовувалися на послаблення больових синдромів, а не на те щоб його вилікувати. Внаслідок цього стан його здоров'я значно погіршився. У зв'язку з цим заявник стверджував, що симптоматичне лікування, включаючи ін'єкції морфіну, не було адекватним лікуванням на порушення статті 3 Конвенції ( 995_004 ).
65. Уряд доводив, що заявникові надавали необхідну медичну допомогу. Під час перебування заявника в СІЗО його здоров'я не погіршилося і стан залишався стабільним.
66. Уряд посилався на численні випадки, коли заявникові пропонували пройти обстеження і, зокрема, здати аналізи крові та сечі. Втім, навіть після госпіталізації до Харківського обласного клінічного онкологічного диспансеру у відповідь на тимчасовий захід, указаний Судом згідно з правилом 39 ( 980_067 ), заявник відмовився від обстеження. Крім того, неодноразово призначалася біопсія, якої потребувало підтвердження поставленого йому діагнозу та лише наприкінці грудня 2007 року він погодився на неї та подальшу операцію. Натомість заявник постійно просив збільшити кількість ін'єкцій морфіну. Після операції заявникові призначили подальший курс лікування, від якого він також відмовився. Таким чином, негативна поведінка заявника позбавила лікарів можливості підтвердити поставлений йому діагноз і призначити відповідне лікування.
67. Уряд наголошував, що працівники медичної частини СІЗО постійно стежили за станом здоров'я заявника і коли він погіршувався, заявника направляли до цивільних медичних закладів, де він проходив лікування або діагностичне обстеження. Уряд також зазначав, що лікарі медичної частини СІЗО завжди ретельно дотримувалися вказівок своїх колег із цивільних медичних закладів.
68. Тому Уряд вважав, що лікування, яке надавалося заявникові в СІЗО, відповідало вимогам статті 3 Конвенції ( 995_004 ).
69. Суд уже неодноразово наголошував на необхідності вжиття належних заходів для охорони здоров'я осіб під вартою (див. рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland), [GC], N 30210/96, п. 94, ECHR 2000-XI). Проте Суд також визнав, що статтю 3 Конвенції ( 995_004 ) не можна тлумачити як таку, що гарантує кожній особі, взятій під варту, медичну допомогу на такому самому рівні, як у "найкращих цивільних медичних закладах" (див. ухвалу у справі "Мірілашвілі проти Росії" (Mirilashivili v. Russia), N 6293/04, від 10 липня 2007 року). Суд також зазначав, що "готовий визнати, що в принципі ресурси медичних підрозділів пенітенціарної системи обмежені порівняно з ресурсами цивільних медичних закладів" (див. рішення у справі "Гришин проти Росії" (Grishin v. Russia), N 30983/02, п. 76, від 15 листопада 2007 року). Загалом Суд залишав за собою достатню свободу розсуду у визначенні того, який саме рівень медичного обслуговування потребувався в тій чи іншій справі, беручи до уваги конкретні обставини справи. Такий рівень мав бути "сумісним з людською гідністю" особи, яку тримають під вартою, але також має враховувати "практичні вимоги ув'язнення" (див. рішення у справі "Алексанян проти Росії" (Aleksanyan v. Russia), N 46468/06, п. 140, від 22 грудня 2008 року).
70. У справі, що розглядається, заявника було затримано 14 березня 2007 року. Наступного дня його госпіталізували до міської клінічної лікарні м. Харкова, де він перебував до 28 березня 2007 року; цей факт підтверджують медичні документи. Коли згодом він прибув до СІЗО, виявилося, що він має різноманітні проблеми зі здоров'ям, та через деякі з них його помістили до медичної установи, а пізніше - в цивільний медичний заклад. Усупереч твердженням заявника, що він заперечував проти взяття його під варту в березні 2007 року, посилаючись на онкологічне захворювання, медичні документи свідчать про те, що рак у нього було діагностовано лише у квітні 2007 року, коли він перебував у міській клінічній лікарні м. Харкова, і цей діагноз було підтверджено згодом під час його обстеження в Харківському обласному клінічному онкологічному диспансері. Заявника повернули до СІЗО 20 квітня 2007 року, тому на адміністрацію СІЗО не можна покладати відповідальність за лікування заявника у період з 15 до 28 березня та з 2 до 20 квітня 2007 року, коли він перебував у цивільних медичних закладах.
71. Після повернення до СІЗО заявник перебував здебільшого в медичній частині установи та проходив симптоматичне лікування, призначене йому при виписці з цивільних медичних закладів. Суд зазначає, що заявник скаржився на неадекватність такого лікування, яке передбачало, головним чином, застосування знеболювальних препаратів, дози яких заявник також вважав недостатніми. З цього приводу Суд зауважує, що немає ніяких свідчень недотримання медичними працівниками СІЗО рекомендацій їхніх колег із цивільного медичного закладу, а сам Суд не в змозі робити припущення щодо належного лікування, яке призначали заявникові в цивільних медичних закладах, особливо якщо враховувати характер його хвороби.
72. Суд також зазначає, що згідно з висновками лікаря від 12 квітня 2007 року на той час заявника не можна було оперувати (див. пункт 27). Навіть якщо припустити, що з часом стан заявника змінився, фактом є те, що він відмовився від подальшого діагностичного обстеження та натомість просив збільшити дозу наркотичних знеболювальних препаратів. Документи, подані Урядом, чітко свідчать про те, що заявник постійно відмовлявся від діагностичного обстеження та лікування в СІЗО, і пізніше - в Харківському обласному клінічному онкологічному диспансері. Заявник цього факту не заперечує.
73. Зважаючи на обставини цієї справи, Суд вважає, що адміністрація СІЗО вжила достатніх заходів для забезпечення захисту здоров'я заявника і що його лікування під час перебування під вартою відповідало вимогам статті 3 Конвенції ( 995_004 ).
74. Отже, Суд визнає, що порушення статті 3 Конвенції ( 995_004 ) у зв'язку з лікуванням заявника під час тримання його під вартою допущено не було.
B. Умови транспортування
1. Щодо прийнятності
75. Посилаючись на статтю 55 Конституції України ( 254к/96-ВР ), Уряд доводив, що заявник повинен був звернутися до національного суду з відповідною скаргою щодо працівників СІЗО, але не зробив цього.
76. Заявник стверджував, що він та його адвокат неодноразово зверталися зі скаргами на те, у який спосіб заявника доправляли на засідання суду. Хоча копій таких скарг надано не було, заявник доводив, що це підтверджується тим, що суд першої інстанції неодноразово звертався із запитом про стан його здоров'я. Заявник також акцентував увагу на тому, що Уряд не довів, яким чином оскарження, на яке посилався Уряд, могло привести до поліпшення умов, у яких перевозили заявника.
77. Суд повторює, що вичерпанню підлягають лише ті засоби юридичного захисту, які є ефективними. Саме на Уряд, який стверджує про невичерпання засобів юридичного захисту, покладено обов'язок довести Суду, що відповідний засіб юридичного захисту був на час подій, про які йдеться, ефективним як з теоретичного, так і практичного погляду. У разі якщо вимогу тягаря доведення виконано, заявник, у свою чергу, повинен довести, що згаданий Урядом засіб юридичного захисту було фактично вичерпано, або ж він з якихось причин був неадекватним і неефективним за існуючих обставин справи, або існували особливі обставини, які виправдовували недотримання ним цієї вимоги (див., наприклад, рішення у справі "Данькевич проти України" ( 980_200 ) (Dankevich v. Ukraine), N 40679/98, п. 107, від 29 квітня 2003 року).
78. Суд зазначає, що, крім загального посилання на положення Конституції України ( 254к/96-ВР ), Уряд не надав інших уточнень щодо стверджуваної ефективності пропонованого засобу юридичного захисту за обставин цієї справи і не продемонстрував, яким чином такий засіб міг би забезпечити відповідну сатисфакцію заявникові. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду.
79. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з якихось інших підстав. Отже, вона оголошується прийнятною.
2. Щодо суті
80. Заявник спростовував твердження Уряду про те, що під час поїздок на судові засідання заявника супроводжували медичні працівники. Заявник доводив, що, оскільки в СІЗО не було онколога, лікарі цієї установи не були компетентними оцінювати здатність заявника брати участь у засіданнях суду. Заявник також стверджував, що у зв'язку з погіршенням здоров'я йому майже щоразу після поїздки до суду викликали швидку медичну допомогу і викликані лікарі вказували на незадовільний стан його здоров'я та необхідність термінового спеціалізованого лікування.
81. Уряд зазначав, що у травні - грудні 2007 року заявник взяв участь у дев'яти судових засіданнях. При призначенні слухань у справі суд періодично перевіряв здатність заявника брати участь у судовому засіданні. Під час поїздки до суду для участі в засіданні заявника супроводжував медичний працівник. Уряд також привертав увагу до того факту, що заявник наполіг на своїй участі в засіданні суду 5 жовтня 2007 року. До того ж він відмовився від того, щоб його оглянув лікар під час судового засідання 5 листопада 2007 року. Отже, Уряд вважав, що умови, в яких заявника доправляли в судові засідання, не свідчили про поводження, що досягло відповідного мінімального рівня жорстокості, який вимагає застосування статті 3 Конвенції ( 995_004 ).
82. Суд повторює, що твердження про погане поводження мають підкріплюватися відповідними доказами. При оцінюванні доказів Суд, як правило, послуговується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Але така доведеність може випливати із співіснування досить вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних фактичних презумпцій (див. рішення у справі "Салман проти Туреччини" (Salman v. Turkey) [GC], N 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII).
83. Суд звертає увагу на те, що в цій справі заявник стверджував, начебто умови, в яких його доправляли на судові засідання, становили, з огляду на незадовільний стан його здоров'я, катування. З цього приводу Суд зазначає, що єдиним свідченням про умови, в яких заявника доправляли із СІЗО до суду, є версія заявника, яку не підкріплюють жодні інші докази. Суд повторює, що в такому конвенційному провадженні, яким є розгляд цієї справи, не завжди можливе неухильне застосування принципу affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести своє твердження), оскільки в деяких випадках лише Уряд-відповідач має доступ до інформації, яка може підтвердити або спростувати відповідні твердження. Ненадання Урядом такої інформації без переконливого пояснення може служити підставою для відповідного висновку про обґрунтованість тверджень заявника (див. справу "Ахмет Озкан та інші проти Туреччини" (Ahmet Ozkan and Others v. Turkey), N 21689/93, п. 426, від 6 квітня 2004 року).
84. Втім, у справі, що розглядається, умови транспортування, про які розповів заявник, не можуть самі по собі служити достатньою підставою для висновку про нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження. Тому Суд має визначити, чи можна вважати ці умови такими, що з огляду на незадовільний стан здоров'я заявника свідчили про перевищення мінімального рівня жорстокості поводження на порушення статті 3 Конвенції ( 995_004 ).
85. У цьому зв'язку Суд зазначає, що стан заявника регулярно перевіряли лікарі СІЗО та лікарі цивільних медичних закладів, які визнавали відсутність протипоказань щодо його перевезення. Хоча в СІЗО не було онколога, визначення здатності заявника брати участь у засіданнях суду не потребувало, на думку Суду, спеціальних знань. До того ж, як уже зазначалося, іноді було важко точно оцінити стан заявника, оскільки він відмовлявся від діагностичних обстежень. Зокрема, заявник відмовився від того, щоб його оглянув лікар, якого викликали на судове засідання 5 листопада 2007 року. Крім того, заявник не подав доказів на підтримку свого твердження про те, що після кожної поїздки до суду стан його здоров'я значно погіршувався.
86. Отже, Суд визнає, що поводження, пов'язане з перевезенням заявника до суду та в зворотному напрямку, не перевищило мінімального рівня жорстокості, який би вимагав застосування статті 3 Конвенції ( 995_004 ). Відповідно порушення статті 3 Конвенції в цій частині не було.
C. Застосування наркотичних препаратів
87. Заявник скаржився, що застосування морфіну не було належним медичним заходом, а навпаки, призвело до відновлення у нього наркотичної залежності. Адже з 1997 року в нього була така залежність, хоча невдовзі після затримання і взяття під варту він позбувся її. Заявник вважав, що таке лікування становило катування.
88. Суд зазначає, що ін'єкції морфіну заявникові призначали лікарі цивільних медичних закладів на його власне прохання. Суд не в змозі оцінити необхідність і відповідність лікування, призначеного заявникові лікарями цивільних медичних закладів. Так само немає доказів і того, що ін'єкції морфіну спричиняли заявникові страждання, які б свідчили про досягнення мінімального рівня жорстокості у значенні статті 3 Конвенції ( 995_004 ). Отже, виходить, що ця частина заяви є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.
D. Застосування наручників у лікарні
1. Щодо прийнятності
89. Уряд повторив свій аргумент про те, що заявник не звернувся до національного суду з відповідною скаргою на працівників СІЗО на підставі статті 55 Конституції України ( 254к/96-ВР ).
90. Заявник стверджував, що після того як його помістили в Харківський обласний клінічний онкологічний диспансер, він не мав можливості консультуватися зі своїм представником, п. Христенком, або звернутися до суду з позовом, тимчасом як п. Христенко не мав належним чином оформленого доручення, щоб учинити такий позов від імені заявника. Крім того, провадження у кримінальній справі заявника було зупинено.
91. Як Суд уже зазначив вище (див. пп. 77, 78), Уряд не продемонстрував, яким чином пропонований засіб юридичного захисту змінив би ситуацію заявника. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду.
92. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнаною прийнятною.
2. Щодо суті
93. Заявник стверджував, що з 11 грудня 2007 року і принаймні до 19 вересня 2008 року, коли він перебував у лікарні, він постійно був прикутий наручниками до свого ліжка: удень - однією рукою, а вночі - двома руками. Він також повідомив, що його постійно охороняли троє працівників СІЗО, хоча вікно в його палаті було з ґратами, а це суттєво зменшувало ймовірність його втечі. До того ж ані в СІЗО, ані в лікарні заявник не намагався втекти і не поводився агресивно. Отже, на думку заявника, такий захід, як приковування його наручниками до ліжка, не був виправданим і становив нелюдське поводження на порушення статті 3 Конвенції ( 995_004 ).
94. Уряд пояснював, що наручники в лікарні застосували для того, щоб убезпечити персонал і не допустити втечі заявника. Уряд також зазначав, що заявник мав можливість вільно пересуватися і харчуватися без будь-яких труднощів. Тому Уряд заявляв, що поганого поводження із заявником не було.
95. Суд повторює, що погане поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції ( 995_004 ) лише в разі, якщо досягнуто певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка такого мінімального рівня є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психологічні наслідки, а в деяких випадках враховуються стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див., серед інших джерел, рішення у справах "Кудла проти Польщі" [GC], N 30210/96, п. 91, ECHR 2000-XI, та "Пірс проти Греції" (Peers v. Greece), N 28524/95, п. 67, ECHR 2001-III).
96. Мета такого поводження є чинником, який слід ураховувати, з'ясовуючи, зокрема, чи був намір принизити або образити потерпілого. Однак відсутність такої мети не може неминуче приводити до висновку про те, що порушення статті 3 ( 995_004 ) не було (див. згадане вище рішення у справі "Пірс проти Греції", п. 74).
97. Як правило, застосування наручників не дає підстав для порушення питання за статтею 3 Конвенції ( 995_004 ), якщо такий захід здійснювався у зв'язку із законним затриманням, без застосування сили і без його публічної демонстрації, а також у межах того, що обґрунтовано вважалося необхідним. При цьому важливо враховувати, наприклад, ризик втечі даної особи або спричинення нею тілесного ушкодження або шкоди (див. рішення у справах "Ранінен проти Фінляндії" (Raninen v. Finland) від 16 грудня 1997 року, п. 56, Reports of Judgments and Decisions 1997-VIII, та "Енаф проти Франції" (Henaf v. France), N 65436/01, пп. 50-53, ECHR 2003-XI).
98. У справі, що розглядається, Суд зазначає, що, хоча заявник відмовився від обстеження та лікування і вживав нецензурні лайки стосовно працівників лікарні, немає жодних свідчень, щоб він коли-небудь поводився агресивно або намагався втекти. Крім того, той факт, що заявника постійно охороняли троє працівників СІЗО, не був предметом спору між сторонами. До того ж на момент госпіталізації заявник хворів на рак у запущеній стадії, а після операції та подальшого курсу радіотерапії був ослаблений. Отже, Суд вважає, що застосування до заявника наручників з міркувань безпеки не могло бути виправданням і, враховуючи поганий стан його здоров'я, таке поводження слід розглядати як нелюдське і таке, що принижує гідність.
Таким чином, статтю 3 Конвенції ( 995_004 ) було порушено.
II. СКАРГА ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
99. Посилаючись на пункт 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ), заявник скаржився, що, з огляду на стан здоров'я, тримання його під вартою з 23 березня до 11 грудня 2007 року було незаконним.
100. Суд вважає за доцільніше розглянути цю скаргу заявника на підставі пункту 1 (c) статті 5 Конвенції ( 995_004 ), який є застосовним у цьому контексті.
101. Заявник також скаржився за пунктом 4 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) на те, що він не мав можливості оскаржити тримання під вартою, оскільки на 24 грудня 2007 року провадження в його справі вже було зупинено.
102. У відповідних положеннях статті 5 ( 995_004 ) зазначено:
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
...
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним".
Щодо прийнятності
103. Уряд доводив, що заявник мав можливість оскаржити рішення про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, але не зробив цього. Таким чином, він не вичерпав ефективних національних засобів юридичного захисту щодо своєї скарги за пунктом 1 (c) статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
104. Заявник пояснював, що він скаржиться не на рішення суду про застосування зазначеного запобіжного заходу, а на законність подальшого тримання його під вартою, попри проблеми зі здоров'ям.
105. Суд зазначає, що рішення про взяття заявника під варту було ухвалено 16 березня 2007 року - ще до того, як йому поставили діагноз раку; тому посилання на нього в цьому контексті недоречне. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду.
106. Суд також зазначає, що заявник не подав копії клопотань про своє звільнення з-під варти або копії рішень, винесених у відповідь на такі клопотання. Крім того, заявник не довів, що існували непереборні проблеми, які унеможливлювали отримання ним таких копій. Хоча національний суд відхилив клопотання представника заявника про надання йому необхідних документів, копії такого клопотання не було надано Суду, а доказів того, що представник заявника мав і подав до суду належним чином оформлене доручення або послався на заяву, яку розглядає Суд, для отримання необхідних копій, немає. Отже, Суд вважає, що скарги заявника за пунктом 1 (c) статті 5 Конвенції ( 995_004 ) необґрунтовані.
107. Заявник не обґрунтував і свої скарги за пунктом 4 статті 5 Конвенції ( 995_004 ). Зокрема, немає жодних свідчень того, що заявник будь-коли клопотав про своє звільнення з-під варти після того, як провадження у справі зупинили. Посилання заявника на статтю 280 Кримінально-процесуального кодексу ( 1003-05 ) не є достатньою підставою для висновку про те, що він подавав таке клопотання.
108. За цих обставин Суд вважає, що скарги заявника за статтею 5 Конвенції ( 995_004 ) є явно необґрунтованими і мають бути відхилені відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.
III. СКАРГА ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
109. 14 жовтня 2008 року, посилаючись на те, що його повернули з лікарні до СІЗО, заявник поскаржився, що Уряд не виконав тимчасових заходів, які були вказані Судом 11 грудня 2007 року відповідно до правила 39 Реґламенту Суду ( 980_067 ).
110. Уряд стверджував, що стан здоров'я заявника покращився та його повернення до СІЗО потребувалося для того, щоб продовжити розгляд кримінальної справи.
111. Суд зауважує, що цю скаргу слід розглянути за статтею 34 Конвенції ( 995_004 ) (див. рішення у справах "Маматкулов і Аскаров проти Туреччини" (Mamatkulov and Askarov v. Turkey), [GC], NN 46827/99 і 46951/99, п. 128, ECHR 2005-I, та "Паладі проти Молдови" (Paladi v. Moldova), [GC], N 39806/05, пп. 87-88, від 10 березня 2009 року).