Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції [...]
«Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції при виконанні ним службових обов’язків ...
тягне за собою накладення штрафу від восьми до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, а в разі, якщо за обставинами справи, з урахуванням особи порушника, застосування цих заходів буде визнано недостатнім, - адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб.».
ПРАВО
І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
68. Заявник скаржився, що під час тримання під вартою його було піддано надзвичайно жорстокому поводженню. Він також скаржився на неефективність розслідування з цього питання на національному рівні. Заявник посилався на статтю 3 Конвенції, в якій зазначено:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».
A. Прийнятність
69. Уряд стверджував, що скарги заявника на жорстоке поводження є надто нечіткими та не підтвердженими жодними доказами. Тому Уряд запропонував Суду визнати їх за цих підстав неприйнятними.
70. Заявник заперечував проти цього доводу і стверджував, що він надав Суду всю медичну документацію, яку тільки зміг зібрати на підтвердження своїх скарг.
71. Зважаючи на усі документи з матеріалів справи, особливо медичну документацію, що підтверджує наявність у заявника тілесних ушкоджень, Суд не вважає скарги заявника за цим пунктом абсолютно безпідставними. Суд також зазначає, що вони порушують серйозні питання факту та права згідно з Конвенцією, вирішення яких потребує розгляду по суті. Отже, Суд доходить висновку, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Не було встановлено жодних інших підстав для визнання їх неприйнятними. Тому їх слід визнати прийнятними.
B. Суть
1. Стверджуване жорстоке поводження із заявником
(а) Доводи сторін
72. Заявник наполягав на своїй скарзі. Він посилався на фактичний виклад стверджуваного жорстокого поводження з ним, стисло наведений у його скаргах до національних органів. Заявник також стверджував, що правдивість його скарг підтверджується медичними доказами. У зв’язку з цим він зазначав, зокрема, що кілька разів йому викликали швидку допомогу у зв’язку з наявними у нього тяжкими тілесними ушкодженнями.
73. Уряд стверджував, що заявник не навів жодних деталізованих аргументів або доказів на підтвердження своїх скарг. Уряд також зазначив, що опір заявника працівникам міліції підчас затримання 16 липня 2008 року, а також застосування до нього законної сил були встановленим фактом. Цим пояснювалися тілесні ушкодження, виявлені під час огляду 17 липня 2008 року. Уряд також посилався на низку інших медичних оглядів заявника, а саме: від 26 та 30 липня, 7 серпня та 7 листопада 2008 року, а також від 4 лютого 2009 року, якими не було виявлено жодних тілесних ушкоджень. Уряд стверджував, що ця справа подібна до справи «Олександр Смирнов проти України» (Aleksandr Smirnov v. Ukraine), у якій Суд не встановив порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції через відсутність у матеріалах справи переконливих доказів на підтвердження скарги заявника на жорстоке поводження (заява № 38683/06, пп. 52-55, від 15 липня 2010 року).
(b) Оцінка Суду
74. Як неодноразово зазначав Суд, стаття 3 Конвенції є втіленням однієї з найосновніших цінностей демократичного суспільства. Вона категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, незважаючи на обставини поведінки потерпілого (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 90, ECHR 2000-ХІ).
75. При оцінці доказів щодо жорстокого поводження Суд зазвичай керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 161, Series A № 25). Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи схожих неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно органам влади, - як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справі«Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ЕСНR 2000-VII).
76. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що скарги заявника щодо тілесних ушкоджень, отриманих під час його перебування під контролем працівників міліції (у вигляді удушення поліетиленовим пакетом, підвішування на залізній перекладині та зґвалтування бейсбольною битою), не підтверджені жодними документальними доказами. Водночас з матеріалів справи випливає, що, знаходячись під вартою, у різні проміжки часу заявник зазнав низки тілесних ушкоджень.
77. Хоча медичні огляди заявника від 26 липня та 7 серпня 2008 року не виявили жодних тілесних ушкоджень,. 3 та 9 вересня 2008 року заявнику було викликано швидку допомогу, а 11 вересня 2008 року під час медичного огляду було виявлено синці на його плечах та садно на правій скроні і правому лікті (див. пункти 26, 27 та 29). За винятком загальної згадки органів влади про те, що 9 вересня 2008 року заявник скаржився на головний біль, немає жодних даних стосовно того, що спричинило такі виклики швидкої. Хоча розслідування на національному рівні визнало той факт, що заявник отримав вищезазначені тілесні ушкодження, воно зупинилося на висновку про «отримання [заявником] тілесних ушкоджень при невстановлених обставинах», хоча протягом усього цього часу заявник знаходився під вартою (див. пункт 42).
78. З матеріалів справи, які сторони не коментували, також випливає, що 5 лютого 2009 року під час медичного огляду заявника у нього було виявлено кілька великих синців на сідницях та саден на зап’ястях. Важливо, що лише за день до того, 4 лютого 2009 року, заявник пройшов інший такий огляд, який не виявив жодних тілесних ушкоджень. Тому можна припустити, що заявник отримав тілесні ушкодження між 4 та 5 лютого 2009 року. Випадково чи ні, але це сталося одразу після того, як суд першої інстанції доручив органам прокуратури провести перевірку за скаргами заявника на жорстоке поводження (див. пункти 52-54). Суд не оминув увагою і те, що заявник не виявив бажання підтримати свою скаргу пізніше під час судового розгляду його справи. Зважаючи на вищезазначені медичні докази, неможливо виключати, що подальше жорстоке поводження із заявником переконало його не робити цього.
79. Суд визнає відсутність у цій справі всебічних фактологічних деталей та медичних доказів щодо усіх тілесних ушкоджень заявника. Проте належним чином встановлено, що впродовж перебування під вартою заявник кілька разів зазнавав тілесних ушкоджень і що їхнє походження так і не було пояснено. Це те, що відрізняє цю справу від справи «Олександр Смирнов проти України» (Aleksandr Smirnov v. Ukraine), з якою намагався провести аналогію Уряд (див. п. 73). У вищенаведеній справі - на відміну від цієї справи - заявника звільнили, і так і не було встановлено, коли саме він отримав тілесні ушкодження: під час перебування під вартою чи лише після його звільнення (пп. 52-55). У цій справі, проте, заявник залишався під контролем працівників міліції протягом усього часу.
80. За таких обставин та зважаючи на те, що на державі лежить тягар надання правдивих пояснень щодо тілесних ушкоджень, отриманих особою, яка перебуває під контролем працівників міліції, Суд доходить висновку, що Уряд переконливо не встановив, що тілесні ушкодження, які отримав заявник, зокрема у вересні 2008 року та лютому 2009 року, були спричинені будь-якими іншими чинниками, а не жорстоким поводженням під час його перебування під вартою.
81. Відповідно було порушення матеріально-правового аспекту статті 3 Конвенції.
2. Стверджувана неефективність розслідування на національному рівні
(а) Доводи сторін
82. Заявник стверджував, що національні органи влади не доклали вагомих зусиль для встановлення істини щодо жорстокого поводження з ним працівників міліції або для покарання причетних до цього осіб. Заявник зазначав, що органи слідства так і не допитали його як потерпілого від стверджуваного жорстокого поводження, хоча було допитано працівників міліції і їхні свідчення прийнято як правдиві.
83. Заявник зазначив, що навіть його скарги на такий серйозний випадок жорстокого поводження як зґвалтування бейсбольною битою так і не були перевірені і у зв’язку з цим не було призначено жодних медичних оглядів.
84. Загалом заявник наполягав, що розслідування було поверховим і не було незалежним, оскільки його проведення доручено органам влади, тісно пов’язаним з працівниками міліції, яких заявник звинувачував у жорстокому поводженні.
85. Уряд стверджував, що за кожною зі скарг заявника на жорстоке поводження працівників міліції проводилися негайні та ретельні перевірки, що включали в себе розгляд пов’язаних з цим документів та відібрання пояснень у причетних працівників міліції.
86. Уряд також зауважив, що заявник не оскаржив жодну з винесених за результатами розгляду його скарг постанов органів прокуратури про відмову у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції.
(b) Оцінка Суду
(i) Загальні принципи практики
87. Суд нагадує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Для того, щоб таке розслідування вважалось «ефективним», воно має призвести до встановлення фактів справи та до встановлення і покарання винних осіб. Державні органи влади повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для отримання всіх наявних доказів, які мають стосунок до події, зокрема показів свідків та експертних висновків тощо. Будь-які недоліки у розслідуванні, які підривають можливість встановити у ході розслідування причини заподіяння тілесних ушкоджень або винних осіб, ставлять під сумнів дотримання цього стандарту, а вимоги оперативності і розумної швидкості є безумовними у цьому контексті (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 28 жовтня 1998 року у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), пп. 102 та наступні, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII). Для того, щоб розслідування було ефективним, особи, відповідальні за проведення слідства, і ті, які його проводять, мають бути незалежними як за законом, так і на практиці. Це вимагає не тільки відсутності ієрархічного або інституційного зв’язку з особами, щодо дій яких було подано скаргу, але й також незалежності на практиці (див., наприклад, рішення від 5 листопада 2009 року у справі «Колеві проти Болгарії» (Kolevi v. Bulgaria), заява № 1108/02, п. 193). Слідство має закінчуватися обґрунтованою постановою, щоб запевнити громадськість у дотриманні принципу верховенства права (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Келлі та інші проти Сполученого Королівства» (Kelly and Others v. the United Kingdom), заява № 30054/96, п. 118, від 4 травня 2001 року, та «Ляпін проти Росії» (Lyapin v. Russia), заява № 46956/09, п. 126, від 24 липня 2014 року). Більше того, поняття ефективного засобу юридичного захисту щодо тверджень про жорстоке поводження також включає в себе ефективний доступ заявника до процесу розслідування (див. вищенаведене рішення у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 117).
(ii) Застосування вищезазначених принципів у цій справі
88. Суд зазначає, що починаючи з вересня 2008 року заявник неодноразово скаржився національним органам влади на жорстоке поводження з ним. Розслідування з цього приводу на національному рівні в основному складалося з отримання пояснень від причетних працівників міліції, хоча за жодних умов не вважалося за необхідне допитати самого заявника. Слідчі органи також не призначали проведення судово-медичних експертиз заявника для перевірки його тверджень.
89. Загалом видається, що спосіб, у який органи влади підходили до розслідування за скаргами заявника, спрямовувався радше на виправдання підозрюваних працівників міліції, ніж на встановлення об’єктивних обставин, за яких заявник отримав тілесні ушкодження.
90. Суд зазначає, що у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, пп. 173-180, від 15 травня 2012 року) він дійшов висновку, що небажання органів влади забезпечити проведення оперативного та ретельного розслідування скарг підозрюваних у вчиненні кримінальних злочинів на жорстоке поводження становить системну проблему у розумінні статті 46 Конвенції. Суд вважає, що ця проблема також проявилася і за обставин цієї справи.
91. Із цього випливає, що було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 ТА ПІДПУНКТУ «С» ПУНКТУ 3 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
92. Заявник також скаржився, що у зв’язку з наданням ним визнавальних показів під примусом та за відсутності юридичної допомоги у його справі не було справедливого судового розгляду. Заявник посилався на пункт 1 та підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, у відповідних частинах яких зазначено таке:
«1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом …, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення ...
3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку:
... (с) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.».
А. Прийнятність
93. Уряд стверджував, що скаргу заявника на те, що він надав визнавальні покази під тиском, слід відхилити як явно необґрунтовану. Щодо скарги заявника на відсутність юридичної допомоги на початковому етапі провадження Уряд зазначив, що заявник не порушував це питання ані у своїй апеляційній, ані у касаційній скаргах. Тому Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції. З іншого боку Уряд стверджував, що якби заявник вважав, що після оголошення вироку судом першої інстанції у нього не було ефективних національних засобів юридичного захисту, він мав звернутися до Суду із заявою протягом шести місяців після цього.
94. Заявник заперечив проти цих аргументів. Він стверджував, що у своїй касаційній скарзі належним чином заявив скаргу щодо обмеження його доступу до юридичної допомоги на початковому етапі провадження і що Верховний Суд України мав необхідні повноваження для виправлення будь-яких помилок та недоліків у рішеннях нижчестоящих судів. Відповідно шестимісячний строк для подання відповідної заяви до Суду має обчислюватися з дати ухвалення Верховним Судом України остаточного рішення у кримінальному провадженні щодо нього. Заявник також стверджував, що скарга про надання визнавальних показів під примусом є належним чином обґрунтованою.
95. Суд зазначає, що він проаналізував аналогічну ситуацію у справі «Сергій Афанасьєв проти України» (Sergey Afanasyev v. Ukraine) (заява № 48057/06, пп. 50-53, рішення від 15 листопада 2012 року), у якій заявник в апеляційному провадженні не порушував питання щодо відсутності доступу до захисника, але фактично посилався на це у касаційній скарзі. Суд вважав, що національні органи були достатньою мірою поінформовані про скаргу заявника і у них було достатньо можливостей для виправлення ситуації до того, як про неї буде заявлено на міжнародному рівні.
96. Суд вважає, що у цій справі аналогічний висновок є застосовним з огляду на те, що у своїй касаційній скарзі (див. пункти 61 та 65) заявник чітко заявив про порушення його прав за статтею 59 Конституції (право на правову допомогу). Тому Суд відхиляє заперечення Уряду.
97. Більше того, зважаючи на свої висновки за скаргами заявника за статтею 3 Конвенції (див. пункти 81 та 91), Суд не погоджується з аргументом Уряду, що скарга заявника на порушення його права не свідчити проти себе була абсолютно безпідставною.
98. Суд вважає, що скарги заявника за пунктом 1 та підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
В. Суть
1. Доводи сторін
99. Заявник стверджував, що від самого початку його було затримано з прихованих мотивів, що дозволило працівникам міліції застосовувати до нього тиск та відмовити йому у доступі до захисника. Заявник зазначав, що численні визнавальні покази, отримані від нього шляхом фізичного жорстокого поводження або психологічного тиску (яке не припинялося навіть після затримання його в якості підозрюваного у вчиненні кримінального злочину, а не особи, яка вчинила адміністративне правопорушення), були використані для забезпечення визнання його винним. Заявник зауважив, що суд першої інстанції не розглядав його скарги на жорстоке поводження працівників міліції.
100. Уряд стверджував, що на початку затримання заявника і регулярно після того йому належним чином роз’яснювалися його права і що заявник сам неодноразово відмовлявся від свого права на правову допомогу. Уряд також зазначав, що у національних судів не було підстав для сумнівів у добровільному характері визнавальних показів заявника, а отже їхнє посилання на ці визнавальні покази не можна вважати таким, що порушує право заявника не давати покази щодо себе.
2. Оцінка Суду
(а) Загальні принципи
101. Суд, приймаючи до уваги особливу вразливість обвинуваченого на початкових етапах провадження, коли він потрапляє у стресову ситуацію і одночасно має справу з дедалі складнішими положеннями кримінального законодавства, послідовно вказував, що забезпечення доступу до захисника на ранніх етапах є процесуальною гарантією права не свідчити проти себе та основною гарантією недопущення жорстокого поводження. Усі винятки з реалізації цього права повинні бути чітко визначеними, а їхня дія має бути суворо обмежена в часі. Ці принципи є особливо актуальними у випадках серйозних обвинувачень, бо саме тоді, коли особі загрожує найсуворіше покарання, її право на справедливий судовий розгляд має забезпечуватися в демократичному суспільстві максимально можливою мірою (див. рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, п. 54, ECHR 2008).
102. Як правило, доступ до захисника має надаватися з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права (див. вищенаведене рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey), п. 55). Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні покази, отримані під час допиту правоохоронними органами без доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження (там само).
103. Вищезазначені принципи права на захист і права не свідчити проти себе відповідають загальновизнаним міжнародним стандартам прав людини (див. пункт 38), які є основними складовими поняття справедливого судового розгляду та раціональна суть яких пов'язана, зокрема, із захистом обвинуваченого від свавільного тиску органів влади. Вони також сприяють попередженню помилок при здійсненні правосуддя та досягненню цілей статті 6 Конвенції, зокрема дотриманню принципу рівності між органами слідства чи прокуратури та обвинуваченим (див. вищенаведене рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» (Salduz v. Turkey), п. 53, рішення у справах «Биков проти Росії» (Bykov v. Russia) [ВП], заява № 4378/02, п. 92, від 10 березня 2009 року, та «Піщальніков проти Росії» (Pishchalnikov v. Russia), заява № 7025/04, п. 68, від 24 вересня 2009 року). Право не свідчити проти себе передбачає, зокрема, що у кримінальній справі сторона обвинувачення, намагаючись довести вину обвинуваченого, не може використовувати докази, здобуті всупереч волі обвинуваченого за допомогою методів примусу чи тиску (див. рішення у справі «Яллох проти Німеччини» (Jalloh v. Germany) [ВП], заява № 54810/00, п. 100, ECHR 2006-ІХ, з подальшими посиланнями).
104. Насамкінець Суд повторює, що будь-яка відмова від гарантованих Конвенцією прав тією мірою, якою вона дозволяється, не повинна суперечити жодному важливому суспільному інтересу, має бути встановлена у недвозначний спосіб та супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними з важливістю такої відмови (див. рішення у справі «Сейдович проти Італії» (Sejdovic v. Italy) [ВП], заява № 56581/00, п. 86, ECHR 2006-ІІ).
(b) Застосування вищенаведених принципів у цій справі
105. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що, як це випливає з наявних доказів, у липні 2008 року працівники міліції володіли інформацією про причетність заявника до низки розбійних нападів та крадіжок. Саме з метою перевірки цієї інформації вони затримали заявника разом з двома іншими особами 16 липня 2008 року. Проте тримання заявника під вартою з 16 по 25 липня 2008 року було задокументовано як стягнення за адміністративне правопорушення у вигляді непокори законним розпорядженням та вимогам працівників міліції.
106. Суд зазначає, що протягом цього періоду заявник de facto вважався підозрюваним у кримінальній справі. Упродовж зазначеного періоду він майже щодня давав визнавальні покази щодо вчинення розбійних нападів та крадіжок, а також неодноразово підписував відмову від правової допомоги. Зосереджуючи увагу на реаліях ситуації, а не на її зовнішньому вигляді та використаній термінології, Суд вважає, що адміністративний арешт заявника був насправді частиною тримання його під вартою як підозрюваного у кримінальній справі (див. рішення у справі «Кафкаріс проти Кіпру» (Kafkaris v. Cyprus) [ВП], заява № 21906/04, п. 116, ECHR 2008).
107. Суд неодноразово засуджував практику поміщення особи під адміністративний арешт для забезпечення можливості допитати її в якості підозрюваного у вчиненні кримінального злочину, не дотримуючись її процесуальних прав. Суд, зокрема, встановлював, що органи влади України часто вдаються до такої практики, щоб, за необхідності, обійти законодавчу вимогу про обов’язкову участь захисника (див., наприклад, рішення у справах «Леонід Лазаренко проти України» (Leonid Lazarenko v. Ukraine), заява № 22313/04, п. 54, від 28 жовтня 2010 року, та «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 264, від 21 квітня 2011 року). Цей випадок - інший, оскільки справа заявника не передбачала підстав для обов’язкової участі захисника, навіть якщо б від самого початку заявник формально вважався підозрюваним у вчиненні злочину. Не аналізуючи власне законність адміністративного арешту заявника, що не охоплюється його скаргами за статтею 6 Конвенції, Суд зазначає, що у заявника залишалася можливість вимагати участі захисника або відмовитися від нього як у провадженні про адміністративне правопорушення, так і у кримінальному провадженні. Як вже зазначалося, він неодноразово відмовлявся від цього права. Його відмови не порушували б жодних питань за підпунктом «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, якби вони були добровільними та щирими. Проте висновки Суду щодо скарг заявника за статтею 3 Конвенції (див. пункти 81 та 91) вказують на те, що це було не так. Визнавальні покази заявника, надані тоді, коли він не мав захисника, також не можуть вважатися такими, що надавалися свідомо та добровільно.
108. Поза увагою Суду не залишилось і те, що насправді заявник так і не відмовився від більшості своїх визнавальних показів, навіть коли у нього був захисник. Проте заявнику навряд чи можна дорікати у цьому, зважаючи на його явну вразливість та незабезпечення органами влади його фізичної недоторканості і захисту від залякування і жорстокого поводження, навіть на стадії судового розгляду (див. пункт 54). Хоча саме суд першої інстанції був зобов’язаний переконливо встановити, чи були визнавальні покази та відмови заявника від правової допомоги добровільними чи ні, видається, що для цього не було докладено жодних зусиль.
109. Аналогічним чином, розгляд Верховним Судом України скарги заявника на порушення його процесуальних прав був формалістичним.
110. Тому Суд вважає, що права заявника не свідчити проти себе та на правову допомогу було неналежним чином обмежено під час досудового слідства і що це обмеження не було виправлено під час судового розгляду.
111. Для Суду цього достатньо, щоб дійти висновку, що було порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.
III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
112. Заявник також скаржився, не посилаючись на жодні конкретні положення Конвенції, що тримання його під вартою з 16 липня по 5 листопада 2008 року було незаконним. Він також скаржився за статтею 6 Конвенції, що його захисники не виконували свої обов’язки належним чином; що суди, які розглядали його справу, були упередженими, а судді апеляційного суду отримали від нього хабара; і що визнання його винним загалом було несправедливим. За тим самим положенням він також скаржився на тривалість провадження. Заявник також скаржився, що конфіскація, призначена судами у зв’язку з визнанням його винним, стосувалася майна, яке насправді йому не належало і до якого він не мав стосунку. Насамкінець заявник скаржився на деякі проблеми з відправленням вихідної кореспонденції зі слідчого ізолятора.
113. З огляду на усі наявні у нього матеріали та тією мірою, якою питання, щодо яких подано скаргу, належать до його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Із цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
114. Статтею 41 Конвенції передбачено:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
A. Шкода
115. Заявник вимагав повторного розгляду справи та 160000 євро відшкодування моральної шкоди.
116. Уряд заперечив проти цієї вимоги як безпідставної та у будь-якому разі надмірної.
117. З урахуванням усіх обставин цієї справи Суд погоджується з тим, що заявник вочевидь зазнав моральної шкоди, яку не можна відшкодувати самим лише визнанням порушення. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 12000 євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися.
118. До того ж Суд зазначає, що у випадку, коли особу - як це мало місце у цій справі - було засуджено судом за результатами судового процесу, який не відповідав вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення за загальним правилом є новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника (див., наприклад, вищенаведене рішення у справі «Леонід Лазаренко проти України» (Leonid Lazarenko v. Ukraine), п. 65).
B. Судові та інші витрати
119. Заявник не подав жодних вимог за цим пунктом, окрім клопотання про надання правової допомоги. Тому Суд нічого не присуджує.
C. Пеня
120. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скарги за статтею 3 та пунктом 1 і підпунктом «с» пункту 3 статті 6 (щодо права на юридичну допомогу та права не свідчити проти себе) Конвенції прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що було порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.
3. Постановляє , що було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
4. Постановляє , що було порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.
5. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові 12000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 5 лютого 2015 року, відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Марк ВІЛЛІГЕР