«1. [Органи міграційної служби, працівники прикордонної служби та Служба безпеки України] можуть лише на підставі винесеної за їх позовом постанови адміністративного суду примусово видворити з України іноземця, якщо він не виконав … рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець … ухилятиметься від виконання такого рішення ...
2. Рішення суду про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства може бути оскаржено в порядку, передбаченому законом ...
3. [Органи міграційної служби, працівники прикордонної служби та Служба безпеки України] на підставі відповідного рішення … розміщує іноземців та осіб без громадянства, зазначених у частині першої цієї статті, у пунктах тимчасового перебування іноземців ...
4. Іноземці та особи без громадянства перебувають у пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, протягом строку, необхідного для виконання рішення суду про примусове видворення, але не більш як дванадцять місяців.
...
8. Положення цієї статті не застосовуються до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.».
41. 19 травня 2016 року до частини четвертої статті 30 Закону України було внесено зміни Законом України № 1379-VIII. Наразі відповідна його частина передбачає:
«4. Іноземці та особи без громадянства, які не мають законних підстав для перебування на території України, затримані в установленому порядку та підлягають примусовому видворенню за межі України, у тому числі прийняті відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію, розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців … протягом строку, необхідного для їх ідентифікації та забезпечення примусового видворення (реадмісії) за межі України, але не більш як на вісімнадцять місяців ...».
D. Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» 2011 року
42. Статтею 14 цього Закону України передбачено, що особи, визнані такими, що потребують додаткового захисту, користуються тими самими правами, що і громадяни України, якщо інше не передбачено законом, і вважаються такими, які законно постійно проживають на території України. Стаття 15 передбачає, що вони мають право на вільне пересування, вибір місця проживання та працю в Україні, а також на користування низкою інших прав.
43. Стаття 17 Закону України передбачає, що особи, які просять притулку, можуть оскаржити рішення про відмову у визнанні біженцем до судів.
E. Положення про пункти тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні
44. Типове положення про пункти було затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1110 та діяло на момент подій. Пункт 16 положення передбачав, що територія пункту перебування огороджується парканом суцільного заповнення з контрольно-пропускним пунктом.
45. На той момент пункти належали до сфери управління Міністерства внутрішніх справ України, яке своїм наказом від 16 жовтня 2007 року № 390 ввело в дію положення, які регулювали їхню діяльність.
46. Пункти 3.1.13-3.1.17 вимагали, щоб перед поміщенням до пунктів затримані підлягали особистому огляду.
47. Пункт 3.3.2 передбачав, що іноземці, поміщені до пункту, могли вільно пересуватися в межах пункту, визначених його адміністрацією, а за наявності письмового дозволу адміністрації - залишати територію пункту та вільно пересуватися у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці, де розміщувався пункт.
48. Пункт 3.3.3 передбачав, що поміщені до центру особи розміщувалися в багатомісних кімнатах. Однак осіб, схильних до насильства, які становили небезпеку для працівників, себе чи інших осіб, або схильних до втечі, розміщували в окремих одно- або двомісних локалізованих кімнатах терміном до п’ятнадцяти діб або, якщо особа продовжувала становити ці ризики, - до тридцяти діб (пункт 3.3.4). Особам, що трималися у таких кімнатах, дозволялося здійснювати прогулянки щодня не менше двох годин у спеціальних прогулянкових двориках під наглядом охоронця (пункти 3.3.14-3.3.16).
49. Глава 4 регулювала функції та організацію охорони пунктів. Зокрема, в ній було зазначено, що функція охорони полягала в недопущенні самовільного залишення пункту поміщеними до нього особами. Вона передбачала, що охорона мала здійснюватися працівниками міліції без зброї, але зі спеціальними засобами самооборони (пункт 4.1.8).
50. Пункт 4.1.10 забороняв застосування зброї при затриманні іноземця, яким учинено втечу з пункту, крім випадків, передбачених статтями Закону України «Про міліцію» (затримання особи, яка вчинила тяжчий злочин, захист життя та здоров’я працівника міліції чи інших осіб, у разі збройного опору тощо).
51. Пункт 5.9 передбачав, що приймання їжі, як правило, мало проводитися в їдальні в установлений внутрішнім розпорядком дня час у присутності працівників, які здійснювали охорону.
52. Глава 6 регулювала порядок «звільнення» поміщених осіб із пунктів.
53. Пункт 7.3.1 передбачав, що за недотримання правил пункту директор міг застосувати до поміщених осіб такі заходи: (i) попередження та (ii) зауваження.
54. Пункт 7.7.1 вимагав від адміністрації пункту розробляти розпорядок дня пункту, у тому числі визначати години прийому їжі, час, призначений на сон, час для проведення побачень тощо.
III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ
A. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про реадмісію 2006 року
55. Угода була ратифікована Україною 23 вересня 2008 року - 2 та була чинною на момент подій. Стаття 4 Угоди вимагала від запитуваної держави повернути громадян третіх країн, якщо вони незаконно в’їхали на територію запитуючої держави безпосередньо з території запитуваної держави.
__________
- 2 Виправлено 03 липня 2020 року: текст був «19 вересня 2008 року».
B. Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню
56. Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - КЗК) у доповіді за результатами його візиту у 2009 році до України (CPT/Inf (2011) 29, розділ: 11/53), опублікованій 23 листопада 2011 року, розглянув умови у пунктах тимчасового перебування:
«B. Іноземні громадяни, затримані відповідно до законодавства про іноземців/ Попередні зауваження
47. Слід нагадати, що Державна прикордонна служба України використовує два типи установ для тримання іноземних громадян: спеціальні приміщення (СП), призначені для перебування до 3 днів, і пункти тимчасового тримання (ПТТ), призначені для перебування до 10 днів.
Крім того, Міністерство внутрішніх справ України управляє пунктами тимчасового перебування (ПТП), призначеними для тримання іноземців [протягом більш тривалих періодів]. Було введено в експлуатацію два нових ПТП у с. Розсудів (Чернігівська область) у липні 2008 року та у с. Журавичі (Волинська область) у вересні 2008 року ...
...
4. Умови тримання / а. Пункт тимчасового перебування (ПТП) у с. Розсудів
60. За офіційної місткості 235 місць на момент візиту у Розсудівському ПТП перебували 92 іноземці, серед яких п’ятеро жінок і троє дітей віком від 3 до 20 місяців. Затримані іноземці трималися у п’яти окремих секціях, в одній з яких були розміщені жінки та діти.
61. Делегацію вразили побутові умови, в яких трималися іноземці. Спальні, призначені для розміщення від трьох до восьми осіб та площею від 16 до 34 м - 2 , були добре освітленими та гарно провітрювалися, були належним чином обладнані (з ліжками, столом, стільцями і шафами) та чистими ...».
C. Управління Верховного комісара ООН у справах біженців
57. Публікація 2013 року «Україна як країна притулку»:
«Законодавство
35. Відповідно до законодавства України, особа, яка незаконно перебуває в країні, вважається винною у вчиненні адміністративного правопорушення [Кодекс України про адміністративні правопорушення, ст. 203]. Так само фізична особа, яка перетинає або намагається перетнути державний кордон поза межами пунктів пропуску, вважається винною у вчиненні адміністративного правопорушення [Кодекс України про адміністративні правопорушення, ст. 204-1.] … Особи, які вчинили адміністративні правопорушення, пов’язані із законністю їхнього перебування чи незаконним перетином державного кордону, підлягають примусовому поверненню або примусовому видворенню з України, якщо вони не можуть довести, що мають законні підстави для перебування на території України [Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», частина перша ст. 26 [про примусове повернення] та ст. 30 [про примусове видворення]. Різниця між примусовим поверненням і примусовим видворенням полягає у такому. Рішення про примусове повернення приймається адміністративним органом влади (ДМС, ДПСУ, Служба безпеки України), а особі надається строк до 30 днів для самостійного виїзду з країни. Рішення про примусове видворення ухвалюється адміністративним судом, а особа затримується до її видворення.] До примусового видворення іноземці можуть триматися під вартою на строк до дванадцяти місяців у пункті тимчасового перебування (ПТП). [У багатьох англомовних публікаціях ці установи називають «пунктами проживання біженців» (ППБ), але цей евфемістичний переклад справляє помилкове враження, що це відкриті заклади, які надають притулок. Фактично це закриті адміністративні пункти тримання під вартою].
...
Умови тримання
43. Наразі в Україні діє два ПТП - розташовані у віддалених сільських місцевостях Волинської та Чернігівської областей; їхня загальна місткість - 373 особи. На початку 2013 року умови в ПТП регулярно контролювалися у рамках наглядового механізму, організованого Міжнародною організацією з міграції за участю громадянського суспільства та деяких посольств іноземних держав. Запровадження цього механізму призвело до різних покращень, зокрема стосовно кількості та якості їжі, що надаються в ПТП. Тоді як у контексті контрольних візитів продовжують виявлятися різні недоліки - такі як обмеження на прийняття душу та користування телефонами - органи державної влади продемонстрували певну готовність усувати їх. Це довгоочікуване покращення з 2007 року, коли Комітет з питань запобігання катуванням вказав «із занепокоєнням на неналежні умови та переповненість під час тримання під вартою осіб, які шукають притулку.».
ПРАВО
I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ
58. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.
II. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
59. Заявники скаржилися на порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з їхнім затриманням і поміщенням до пунктів тимчасового перебування, а саме:
(i) другий-дев’ятий заявники скаржилися на незаконність їхнього затримання та тримання під вартою 23 грудня 2011 року та 30 січня 2012 року до ухвалення національним судом постанов про їхнє затримання та
(ii) всі заявники також скаржилися на те, що тримання їх у пунктах тимчасового перебування згідно із постановами, ухваленими національним судом щодо них 23 грудня 2011 року та 30 січня 2012 року, не відповідали вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції, зокрема у зв’язку з відсутністю рішень про їхнє видворення, через стверджувану неможливість їхнього повернення до Сомалі (оскільки у них не було документів, що посвідчують особу, у Сомалі не було визнаної влади та у будь-якому випадку жодної співпраці між такою владою та українськими органами влади не було), а процедура їхнього видворення, як стверджувалося, не проводилася з належною ретельністю.
Відповідні частини пункту 1 статті 5 Конвенції передбачають:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.».
A. Доводи сторін
1. Застосовність статті 5 Конвенції
60. Уряд стверджував, що поміщення до пунктів тимчасового перебування не становило «позбавлення свободи» у розумінні статті 5 Конвенції.
61. Він посилався на застосовні щодо пунктів положення, згідно з якими поміщені туди особи могли вільно пересуватися територією пункту та залишати пункт з дозволу адміністрації та вільно пересуватися територією відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Єдиним покаранням за недотримання правил пункту було попередження або зауваження (див. пункти 47 і 53). Так, заявники мали можливість продовжувати своє соціальне життя всередині пунктів і поза їхніми межами.
62. Хоча національне законодавство використовувало слово «затримання» стосовно перебування заявників у пунктах, термінологія, яка використовувалася, не повинна бути визначальною для Суду (посилання на рішення у справі «Енгель та інших проти Нідерландів» (Engel and Others v. the Netherlands), від 08 червня 1976 року, пункт 61, серія А № 22).
63. Заявники перебували в Україні з грубим порушенням відповідних правил і за відсутності документів, що посвідчують особу, та зареєстрованого місця проживання. Тому перебування в пунктах було необхідним запобіжним заходом з боку держави для контролю за міграцією.
64. Заявники заперечили. Вони зазначили, що поміщені до пунктів особи були розділені за статтю, жили в багатомісних кімнатах і не мали особистого простору. Існував усталений та обов’язковий для дотримання мешканцями розпорядку дня, який включав визначені години прийому їжі. Для виходу з пункту необхідний був дозвіл, який надавався за бажання адміністрації.
2. Суть скарг
(a) Перший заявник
65. У своїй заяві перший заявник стверджував, що тримання його під вартою на підставі постанови суду від 23 грудня 2011 року суперечило пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки всупереч вимогам національного законодавства постанова про його затримання була ухвалена за відсутності рішення про його видворення, реальної перспективи його видворення до Сомалі, а процедура його видворення не проводилися з належною ретельністю.
66. У встановлений строк перший заявник не подав своїх зауважень у відповідь на зауваження Уряду.
(b) Другий-дев’ятий заявники
67. Заявники стверджували, що їхнє повернення до Сомалі було неможливим через ситуацію там. Повернення до Росії було неможливим, оскільки були відсутні докази їхнього в’їзду до України з цієї держави. З огляду на це умови для реадмісії дотримані не були. Незважаючи на це, органи державної влади негайно застосували до них найсуворішу форму обмеження, а саме позбавлення свободи.
68. Відповідно до правильного порядку спочатку іноземців, які перебували в Україні, необхідно було повідомити про незаконність їхнього перебування, обрати покарання за вчинені адміністративні правопорушення, прийняти рішення про видворення і лише у випадку невиконання такого рішення ухвалити постанову про затримання. Цього передбаченого законодавством порядку дотримано не було. Заявники були затримані вранці 23 грудня 2011 року та 30 січня 2012 року (див. пункт 6), але їхнє затримання не було задокументовано у протоколах про затримання до ухвалення судом постанов. Не приймалось жодних рішень про видворення заявників, хоча, як стверджували заявники, відповідно до національного законодавства наявність рішення про видворення була необхідною передумовою для затримання мігрантів з неврегульованим статусом.
69. Органи державної влади з самого початку повинні були знати, що Посольство Сомалі у м. Москві не буде сприяти в наданні заявникам проїзних документів. Це мало бути очевидним для органів державної влади з огляду на їхній попередній досвід у видворенні сомалійців: багато нелегальних мігрантів із Сомалі затримувались в Україні у 2010-2012 роках, але жодної депортації не проводилося.
(c) Уряд
70. Органи державної влади продемонстрували належну ретельність у своїх зусиллях з організації видворення заявників. Вони звернулися до Посольства Сомалі у м. Москві з проханням надати заявникам проїзні документи. Через відсутність співпраці з боку посольства видворення заявників виявилося неможливим, і тому їх було звільнено. Їхнє затримання відповідало підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції.
71. Щодо другого-дев’ятого заявників Уряд також стверджував, що стаття 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення (див. пункт 28) допускала затримання іноземців, які перебували у становищі заявників, тобто тих, які незаконно перетнули кордон і не мали жодних документів, що посвідчують особу, до трьох діб.
B. Оцінка Суду
1. Відповідні загальні принципи
(a) Застосовність статті 5 Конвенції
72. Суд повторює, що, проголошуючи право на свободу, перший пункт статті 5 Конвенції стосується фізичної свободи особи, і його мета полягає в гарантуванні того, що нікого не може бути свавільно позбавлено такої свободи (рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 64, від 15 грудня 2016 року). Для встановлення того, чи був хтось «позбавлений свободи» у розумінні статті 5 Конвенції, відправним пунктом повинна бути конкретна ситуація та має враховуватися ціла низка критеріїв, таких як вид, тривалість, наслідки і спосіб застосування відповідного заходу. Різниця між позбавленням та обмеженням свободи є питанням ступеня або інтенсивності, а не природи або сутності (див. рішення у справі «Іліас та Ахмед проти Угорщини» [ВП] (Ilias and Ahmed v. Hungary) [GC], заява № 47287/15, пункт 212, від 21 листопада 2019 року).
73. Поняття позбавлення свободи у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції включає як об’єктивний елемент ув’язнення особи у певному обмеженому просторі протягом значного періоду часу, так і додатковий суб’єктивний елемент, який полягає у відсутності дійсної згоди особи на відповідне ув’язнення (див. рішення у справах «Шторк проти Німеччини» (Storck v. Germany), заява № 61603/00, пункт 74, ЄСПЛ 2005-V, та «Станєв проти Болгарії» [ВП] (Stanev v. Bulgaria), заява № 36760/06, пункт 117, ЄСПЛ 2012).
74. Відповідні об’єктивні фактори, які слід врахувати, включають можливість залишити обмежену територію, ступінь нагляду та контролю за пересуванням особи, ступінь ізоляції та наявність соціальних контактів (див. рішення у справах «Гузарді проти Італії» (Guzzardi v. Italy), від 06 листопада 1980 року, пункт 95, Серія A № 39, «Х.M. проти Швейцарії» (Н.M. v. Switzerland), заява № 39187/98, пункт 45, ЄСПЛ 2002-II, пункт 45, «Х.Л. проти Сполученого Королівства» (H. . v. the United Kingdom), заява № 45508/99, пункт 91, ЄСПЛ 2004-IX, та згадане рішення у справі «Шторк проти Німеччини» (Storck v. Germany), пункт 73).
75. Під час визначення різниці між обмеженням свободи пересування та позбавленням свободи в контексті тримання іноземців у транзитних зонах аеропорту та центрах прийому для ідентифікації та реєстрації мігрантів Суд має врахувати фактори, які можуть бути узагальнені так: (i) індивідуальна ситуація заявників і наявний у них вибір, (ii) застосовний правовий режим відповідної країни та його мета, (iii) відповідна тривалість тримання, особливо з огляду на мету та процесуальний захист, якими користуються заявники, очікуючи на результат, і (iv) характер та ступінь фактичних обмежень, накладених на заявників або яких вони зазнали (див. згадане рішення у справі «Іліас та Ахмед проти Угорщини» (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункт 217).
(b) Загальні вимоги законності відповідно до статті 5 Конвенції
76. Одна з ключових вимог статті 5 Конвенції полягає у тому, що будь-яке позбавлення свободи має бути «законним». Коли постає питання про «законність» взяття під варту, у тому числі, чи було дотримано «порядок, встановлений законом», Конвенція по суті посилається на національне законодавство та встановлює зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріальних і процесуальних норм, але, крім того, вимагається, щоб будь-яке позбавлення свободи відповідало меті статті 5 Конвенції, а саме захисту особи від свавілля. Встановлюючи, що будь-яке позбавлення свободи має здійснюватися у «порядку, встановленому законом», пункт 1 статті 5 Конвенції у першу чергу вимагає, щоб будь-яке затримання чи тримання під вартою мало законні підстави у національному законодавстві. Однак це словосполучення не просто відсилає до національного законодавства. Воно також стосується якості закону, вимагаючи, щоб він був сумісний з принципом верховенства права, концепцією, закладеною у всіх статтях Конвенції (див. згадане рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» (Khlaifia and Others v. Italy), пункт 91).
77. Хоча, як правило, саме національні органи влади, у тому числі суди, тлумачать і застосовують національне законодавство, але позиція відрізняється щодо справ, в яких недотримання такого законодавства призводить до порушення Конвенції. У справах, в яких розглядається пункт 1 статті 5 Конвенції, Суд повинен скористатися повноваженнями перевіряти дотримання національного законодавства (див., наприклад, рішення у справі «Крянге проти Румунії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 29226/03, пункт 101, від 23 лютого 2012 року).
78. Відсутність фіксації такої інформації, як дата, час і місце затримання, ім’я затриманого, підстави для його затримання та ім’я особи, яка здійснила затримання, має розглядатися як несумісна, inter alia, з метою статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Курт проти Туреччини» (Kurt v. Turkey), від 25 травня 1998 року, пункт 125, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998III). Вона також несумісна з вимогою законності відповідно до Конвенції (див. рішення у справі «Анґелова проти Болгарії» (Anguelova v. Bulgaria), заява № 38361/97, пункт 154, ЄСПЛ 2002-IV). Ці міркування застосовуються рівною мірою у справах щодо затримання відповідно до підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Щебет проти Росії» (Shchebet v. Russia), заява № 16074/07, пункт 63, від 12 червня 2008 року).
(c) Вимоги підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції
79. Стаття 5 Конвенції втілює основоположне право людини, а саме - захист особи від свавільного втручання держави в її право на свободу. Підпункти з «a» до «f» пункту 1 статті 5 Конвенції містять вичерпний перелік дозволених підстав позбавлення свободи і жодне позбавлення свободи не буде законним, якщо не відповідатиме одній з цих підстав (див. згадане рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» (Khlaifia and Others v. Italy), пункт 88). Один з винятків, що міститься у підпункті «f», дозволяє державі затримувати іноземців «з метою запобігання [їхньому] недозволеному в’їзду в країну» або «щодо яких провадиться процедура депортації або екстрадиції».
80. Щодо першого аспекту підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції Суд постановив в рішенні у справі «Сааді проти Сполученого Королівства» [ВП] (Saadi v. the United Kingdom) [GC], заява № 13229/03, ЄСПЛ 2008):
«65. [... В]елика палата погоджується ... що, поки держава не «дозволить» в’їзд до країни, будь-який в’їзд буде «недозволеним», а затримання особи, яка бажає здійснити в’їзд і потребує, але досі немає дозволу на це, без жодного спотворення мови, є спробою «запобігти недозволеному в’їзду». Велика палата не погоджується з тим, що добровільна явка особи, яка шукає притулку, до імміграційного органу влади та висловлення нею бажання отримати «дозвіл» на в’їзд призводить до того, що її затримання не може бути виправданим відповідно до першого аспекту підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції. Тлумачення першого аспекту підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції як дозволу на затримання лише тієї особи, яка намагається ухилитися від обмежень на в’їзд, призведе до занадто вузького розуміння умов положення та повноважень держави здійснювати своє згадане незаперечне право контролю...
66. Однак, встановлюючи, що перший аспект підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції дозволяє затримувати особу, яка шукає притулку, або іншого іммігранта до надання державою дозволу на в’їзд, Суд наголошує, що таке затримання має бути сумісним із загальною метою статті 5 Конвенції - захистом права на свободу та гарантуванням того, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи.
…
74. Тому, щоб не вважатися свавільним, таке затримання має здійснюватися добросовісно; бути тісно пов’язаним з метою запобігання недозволеному в’їзду особи до країни; місце та умови тримання повинні бути належними, враховуючи, що «цей захід застосовується не до тих, хто вчинив кримінальні правопорушення, а до іноземців, які часто тікають зі своєї країни, побоюючись за своє життя», ... а тривалість тримання не повинна перевищувати строк, розумно необхідний з метою, з якою застосовується.».
81. Щодо другого аспекту підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції, то він не вимагає, щоб затримання особи, щодо якої провадиться процедура депортації, було обґрунтовано визнано необхідним, наприклад, для запобігання вчиненню злочину або втечі, все, що вимагається за цим положенням, це «проведення процедури депортації» (див. рішення у праві «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. The United Kingdom), від 15 листопада 1996 року, пункт 112, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1996-V). Проте будь-яке позбавлення свободи відповідно до підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції буде виправданим лише поки триває процедура депортації. Якщо така процедура не буде проводитися з належною ретельністю, затримання перестане бути дозволеним відповідно до підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції (там само, пункт 113).
2. Застосування зазначених принципів у цій справі
(a) Прийнятність
(i) Застосовність статті 5 Конвенції
82. Заявники стверджували, а Уряд не заперечив, що з моменту затримання заявників уранці 23 грудня 2011 року та 30 січня 2012 року до їхнього поміщення до пунктів тимчасового перебування для іноземців з неврегульованим статусом, заявників було позбавлено їхньої свободи у розумінні статті 5 Конвенції. Суд не вбачає підстав для іншого висновку. Залишається визначити, чи було тримання заявників у цих пунктах також позбавленням свободи.
83. У попередніх справах Суд уже доходив висновку, що поміщення іноземних громадян з неврегульованим статусом, у тому числі тих, хто очікував на видворення, до приміщень закритого типу було «позбавленням свободи» (див., наприклад, згадане рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» (Khlaifia and Others v. Italy), пункти 65-73, і рішення у справі «Джей. Ар та інші проти Греції» (J.R. and Others v. Greece), заява № 22696/16, пункти 83-87, від 25 січня 2018 року).
84. Суд вважає, що це також стосується цієї справи з таких причин.
85. Щодо індивідуальної ситуації заявників, наявного у них вибору та суб’єктивного елемента ситуації, то не вбачається, що заявники з власної ініціативи прийшли до пунктів чи коли-небудь давали згоду на їхнє поміщення туди (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Іліас та Ахмед проти Угорщини» (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункти 220-223).
86. Щодо об’єктивного елемента ситуації, зокрема застосовного правового режиму та його мети, то пункти являють собою закриті заклади з парканами та контролем за в’їздом і виїздом. Згідно з відповідними нормами працівники, які здійснювали охорону в пунктах, були водночас працівниками міліції. Вони повинні були не допускати самовільне залишення території мешканцями (див. пункти 44, 49 і 50). Поміщені туди особи не могли залишити територію без письмового дозволу адміністрації пункту. Всупереч твердженням Уряду, той факт, що мешканці пункту могли залишити територію пункту з дозволу, сам собою не є особливістю, яка виключає можливість віднесення такої установи до місць позбавлення волі. Наприклад, у згаданому рішенні у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria), пункти 124-132, Суд вважав, що заявника було «позбавлено свободи» у закладі для осіб з психічними розладами, хоча, маючи дозвіл, він міг залишити цей заклад і фактично тричі отримував такий дозвіл.
87. Вбачається, що у цій справі, як і в згаданому рішенні у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria), пункт 125, повноваження адміністрації пункту надавати дозвіл на вихід із пункту на певний період часу були повністю дискреційними.
88. Також варто зазначити, що, хоча саме собою це не є вирішальним, КЗК та УВКБ ООН беззаперечно вважали ці пункти місцями тримання під вартою (див. пункти 56 і 57 та, для порівняння, згадане рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» (Khlaifia and Others v. Italy), пункт 66).
89. Насамкінець, хоча національна кваліфікація певного заходу не є вирішальною для власної оцінки Судом того, чи кваліфікується він як «позбавлення свободи» (див. згадані рішення у справах «Хлаіфія та інші проти Італії» (Khlaifia and Others v. Italy), пункт 71, та «Крянге проти Румунії» (<...>), пункт 92), однак має значення термінологія, використана у національному законодавстві та національними органами влади щодо розміщення в пунктах.
90. У національному законодавстві та протоколах, складених щодо заявників (див. пункти 31 і 46), використовувався термін «затримання» (іноді також перекладається англійською мовою як «apprehension») для опису поміщення осіб до таких пунктів. Такий самий термін використаний, наприклад, у Кримінально-процесуальному кодексі України щодо взяття під варту підозрюваних у вчиненні злочину (див. відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року в рішеннях у справах «Корнійчук проти України» (Korniychuk v. Ukraine), заява № 10042/11, пункт 41, від 30 січня 2018 року, та «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, пункти 49 і 54, від 19 лютого 2009 року).
91. Щодо характеру та ступеню фактичних обмежень, накладених на заявників, то Суд уже визнав встановленим, що заявники не мали права залишати пункти. Так само було б навіть у випадку, якби вони хотіли повернутися до Росії та мали право бути там прийнятими. Для здійснення поїздки до Росії вони мусили отримати дозвіл на виїзд із пункту та/або їх супроводжували б до російського кордону (див. рішення у справі «З.А. та інші проти Росії» [ВП] (Z.A. and Others v. Russia) [GC], заява № 61411/15 та 3 інші заяви, пункт 154, від 21 листопада 2019 року та див. в якості протилежного прикладу згадане рішення у справі «Іліас та Ахмед проти Угорщини» (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункт 241). Крім того, як вказали заявники, з правил, які діяли в пунктах, було зрозуміло, що різні аспекти життя поміщених туди осіб підлягали суворому нагляду (див. пункти 46-54).
92. З огляду на наведені міркування Суд доходить висновку, що заявники були позбавлені свободи протягом усіх відповідних періодів, і тому є застосовною стаття 5 Конвенції.
(ii) Тримання під вартою за відсутності рішень про видворення: заявники «грудневої» та «січневої» груп
93. Потрібно розрізняти заявників «грудневої» та «січневої» груп щодо їхньої скарги на незаконність тримання їх під вартою через неприйняття щодо них жодних рішень про видворення. Заявники «грудневої групи» були затримані відповідно до статті 32 Закону України «Про статус іноземців» 1994 року, яка не вимагала прийняття рішення про видворення перед ухваленням постанови про затримання іноземного громадянина з неврегульованим статусом (див. пункти 9 і 36).
94. Отже, скарги першого та шостого-дев’ятого заявників у зв’язку з цим є явно необґрунтованими та мають бути відхилені відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
95. На противагу, щодо заявників «січневої групи», то вони були затримані згідно із Законом України «Про статус іноземців» 2011 року, який містив інші норми щодо цього питання (див. пункти 9, 38 і 40, див. також обговорення цих положень у пунктах 107-113). Їхні скарги у зв’язку з цим не можна вважати явно необґрунтованими.
(iii) Тримання першого та восьмої заявників під вартою на підставі постанови національного суду про затримання від 23 грудня 2011 року
96. Насамперед Суд зазначає, що перша частина строку тримання заявників під вартою з 23 грудня 2011 року до 17 та 24 лютого 2012 року, коли восьма заявниця та перший заявник відповідно звернулися із заявами про надання статусу біженця (див. пункти 6, 22 і 23), підпадає під другий аспект підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції, це означає, що вони були затримані як особи, «щодо яких провадилася процедура депортації або екстрадиції». На противагу, решта строку тримання їх під вартою під час розгляду заяв про надання статусу біженця підпадала під перший аспект підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції, а саме «з метою запобігання недозволеному в’їзду» (див. рішення у справах «Сусо Муса проти Мальти» (Suso Musa v. Malta), заява № 42337/12, пункт 99, від 23 липня 2013 року, «Абді Махамуд проти Мальти» (Abdi Mahamud v. Malta), заява № 56796/13, пункт 128, від 03 травня 2016 року, та «Тімотавес проти Бельгії» (Thimothawes v. Belgium), заява № 39061/11, пункт 66, від 04 квітня 2017 року).
97. Національні суди визнали встановленим, що заявники в’їхали до України з Росії (див. пункт 8). Заявники також визнали це у своїх заявах до Суду. Угода між Україною та Росією про реадмісію в принципі передбачала можливість їхнього повернення до Росії (див. пункт 55). Органи державної влади написали до Посольства Сомалі у м. Москві з проханням надати заявникам проїзні документи. Цей процес був необхідним у зв’язку з тим, що згідно з висновками національних судів, які насправді ніколи не оскаржувалися, заявники умисно знищили свої проїзні документи (див. пункт 8). Українським органам влади був необхідний час для оцінки ситуації та розуміння того, що їхні листи до посольства не призвели до бажаного результату.
98. Отже, можна стверджувати, що під час першого періоду тримання під вартою щодо заявників провадилася процедура депортації (див., mutatis mutandis, рішення у справах «A. та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] (A. and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 3455/05, пункт 168, ЄСПЛ 2009, та «Л.M. та інші проти Росії» (L.M. and Others v. Russia), заява № 40081/14 та 2 інші заяви, пункт 147, від 15 жовтня 2015 року, та див. протилежні приклади в рішеннях у справах, в яких заявників тримали під вартою протягом значного періоду часу, тривалішого, ніж у цій справі, поки органи державної влади не докладали зусиль для отримання проїзних документів від органів державної влади іншої країни з належною ретельністю: «Сінгх проти Чехії» (Singh v. the Czech Republic), заява № 60538/00, пункти 62-68, від 25 січня 2005 року (де тримання під вартою за таких обставин тривало два з половиною роки); «Міколенко проти Естонії» (Mikolenko v. Estonia), заява № 10664/05, пункти 64-68, від 08 жовтня 2009 року (три роки та одинадцять місяців); «Раза проти Болгарії» (Raza v. Bulgaria), заява № 31465/08, пункти 73-75, від 11 лютого 2010 року (понад два з половиною роки), та «М. та інші проти Болгарії» (M. and Others v. Bulgaria), заява № 41416/08, пункти 71-75, від 26 липня 2011 року (два роки і дев’ять місяців).
99. Під час другого періоду тримання під вартою, починаючи з 17 і 24 лютого 2012 року для восьмої та першого заявників відповідно і закінчуючи їхнім звільненням (23 грудня 2012 року), тобто приблизно десять місяців, розглядалися їхні заяви про надання статусу біженця та їхні апеляційні скарги на рішення про відмову у наданні такого статусу. Органам державної влади не можна дорікнути, що вони не проводили процедуру їхнього видворення (див. рішення у справі «К.Г. проти Бельгії» (K.G. v. Belgium), заява № 52548/15, пункт 83, від 06 листопада 2018 року). Заявники не навели жодних аргументів, які б свідчили, що тримання їх під вартою у цей період не відповідало вимогам підпункту «f» пункту 1 статті 5 Конвенції, зокрема, не мало законних підстав у національному законодавстві, було недобросовісним, місце та умови тримання були неналежними або тривалість тримання перевищила розумний строк, необхідний для досягнення мети, з якою воно застосовувалося.
100. Отже, ця частина скарг першого та восьмої заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
(iv) Решта питань щодо прийнятності
101. Суд зазначає, що решта скарг заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
(b) Суть
(i) Другий-дев’ятий заявники: затримання та тримання під вартою до ухвалення національним судом постанов про затримання
102. Заявники були затримані як іноземці без документів 23 грудня 2011 року о 05 год. 00 хв. (шостий-дев’ятий заявники) та 30 січня 2012 року о 06 год. 00 хв. (другий-п’ятий заявники) (див. пункт 6). Потім їх доставили до національного суду, який ухвалив постанови про їхнє затримання під час підготовки їхнього видворення. Вбачається, що протоколи про затримання були складені одразу після ухвалення постанов суду. Тримання заявників під вартою на підставі цих постанов суду було задокументовано у протоколах про затримання, складених пізно ввечері в ті ж дні, з 20 год. 30 хв. до 23 год. 55 хв. (див. пункт 10).
103. Уряд не оскаржував доводів заявників щодо вказаного ними часу, коли відбулася та чи інша відповідна подія. Тому офіційного протоколу про затримання заявників не було з раннього ранку до пізнього вечора, у кращому випадку протягом більше чотирнадцяти годин. Уряд не стверджував, що існували які-небудь надзвичайні обставини, які заважали скласти протоколи вчасно.
104. Навіть якби, як стверджував Уряд, Кодекс України про адміністративні правопорушення в принципі міг становити законну підставу для затримання та тримання заявників під вартою у зв’язку з тим, що вони підозрювалися у незаконному перетині кордону (див. пункти 28 і 71), немає жодного документа, який би вказував на прийняття рішення про затримання заявників відповідно до цього Кодексу або складання протоколу про затримання, як цей Кодекс передбачав (див. пункт 27).
105. Таким чином, проміжок часу між фактичним затриманням та ухваленням постанов про затримання не був задокументованим або визнаним у будь-якій процесуальній формі більше чотирнадцяти годин. Пояснення цієї затримки відсутнє. Суд уже встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції навіть щодо коротших періодів незадокументованого тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справах «Навальний та Яшин проти Росії» (Navalnyy and Yashin v. Russia), заява № 76204/11, пункт 95-98, від 04 грудня 2014 року, в якому тримання під вартою тривало шість годин, а також «Форталнов та інші проти Росії» (Fortalnov and Others v. Russia), заява № 7077/06 та 12 інших заяв, пункт 78, від 26 червня 2018 року, в якому незадокументоване тримання під вартою шести заявників тривало від семи до чотирнадцяти годин).
106. Відсутності належного документування затримання заявників на такий період достатньо для Суду, щоб постановити, що тримання другого-дев’ятого заявників під вартою до ухвалення постанов про їхнє затримання суперечило вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції.
(ii) Другий-п’ятий заявники: тримання під вартою на підставі постанов про затримання за відсутності рішення про їхнє видворення
107. У постановах окружного суду про затримання другого-п’ятого заявників було посилання на два законодавчих положення, які надавали законні підстави для затримання цих заявників: частина друга статті 14 та стаття 30 Закону України «Про статус іноземців» 2011 року (див. пункти 9, 38 і 40).
108. Перше положення, навіть якщо припустити, що воно було застосовним до заявників, мало загальний характер, ним просто передбачалось, що «іноземці в разі незаконного перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України затримуються» і воно детально не регулювало порядок затримання та тримання під вартою, посилаючись на «встановлений порядок» (див. пункт 38).
109. Останній порядок регулювався статтею 30 Закону України «Про статус іноземців» 2011 року. Частиною четвертою - 3 цієї статті передбачено, що «іноземці перебувають у пунктах тимчасового перебування протягом строку, необхідного для виконання рішення суду про примусове видворення, але не більш як дванадцять місяців» (див. пункт 40).
__________
- 3 Виправлено 03 липня 2020 року: текст був «частиною третьою».
110. Заявники стверджували у національних апеляційних судах, що згідно з відповідним положенням рішення про видворення мало бути прийнято до ухвалення постанови про затримання. Хоча дійсно відсутні ознаки порушення ними цього питання в їхніх первинних апеляційних скаргах, вони зробили це під час засідання в апеляційному суді та в касаційних скаргах до Вищого адміністративного суду України (див. пункт 18). Уряд не стверджував, що цього було недостатньо для задоволення вимоги про вичерпання національних засобів юридичного захисту. Як вбачається, національне законодавство не перешкоджало судам розглянути аргументи заявників щодо цього (див. пункт 32).
111. З огляду на термінологію, використану в частині четвертій статті 30 Закону України «Про статус іноземців» 2011 року, їхні аргументи не вбачаються нерозумними та такими, які не вимагають відповіді. Проте ані апеляційний суд, ані Вищий адміністративний суд України безпосередньо їх не розглянули (див. пункти 15-17 і 20), незважаючи на беззаперечний факт відсутності офіційного судового рішення або рішення будь-якого іншого органу щодо видворення заявників.
112. Загалом, ані національні суди під час провадження на національному рівні, ані Уряд під час провадження у Суді не надали пояснень, чому стаття 30 Закону України «Про статус іноземців» 2011 року могла бути законною підставою для затримання заявників, незважаючи на протилежний аргумент заявників, який ґрунтувався на термінології, використаній у відповідному положенні. Вони також не навели жодних інших положень національного законодавства, які б надали законні підстави для затримання заявників.
113. За таких обставин Суд не може дійти висновку, що постанови національного суду про затримання другого-п’ятого заявників були ухвалені «відповідно до процедури, встановленої законом» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції.
114. З огляду на цей висновок інші аргументи цих заявників щодо їхнього тримання під вартою на підставі постанов національного суду про затримання окремого розгляду не вимагають.
(iii) Шостий, сьомий та дев’ятий заявники: тримання під вартою після надання додаткового захисту
115. Шостому, сьомому та дев’ятому заявникам було надано додатковий захист 10 серпня, 05 листопада та 22 травня 2012 року. Відповідно до національного законодавства починаючи з цих дат їхнє видворення заборонялося. Однак вони були звільнені 17 жовтня, 23 листопада та 17 жовтня 2012 року відповідно (див. пункти 24, 40 і 42 та Додаток).
116. Отже, тримання шостого, сьомого та дев’ятого заявників під вартою протягом періоду з 10 серпня по 17 жовтня, з 05 по 23 листопада та з 22 травня по 17 жовтня 2012 року не відповідало вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах «Емінбейлі проти Росії» (Eminbeyli v. Russia), заява № 42443/02, пункти 48-50, від 26 лютого 2009 року, та «Дубовик проти України» (Dubovik v. Ukraine), заяви № 33210/07 та № 41866/08, пункти 61 і 62, від 15 жовтня 2009 року).
117. З огляду на цей висновок інші аргументи цих заявників щодо їхнього тримання під вартою на підставі постанов національного суду про затримання окремого розгляду не вимагають.
(iv) Висновок
118. Отже, було:
(i) порушено пункт 1 статті 5 Конвенції щодо другого-дев’ятого заявників у зв’язку з відсутністю протоколів про їхнє затримання та тримання їх під вартою до ухвалення постанов суду про їхнє затримання;
(ii) порушено пункт 1 статті 5 Конвенції щодо другого-п’ятого заявників у зв’язку з триманням їх під вартою на підставі постанов національного суду про їхнє затримання за відсутності рішення стосовно їхнього видворення;
(iii) порушено пункт 1 статті 5 Конвенції щодо шостого заявника у зв’язку з триманням його під вартою з 10 серпня по 17 жовтня 2012 року, щодо сьомого заявника у зв’язку з триманням його під вартою з 05 по 23 листопада та щодо дев’ятого заявника у зв’язку з триманням його під вартою з 22 травня по 17 жовтня 2012 року.
III. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ПЕРШОГО І ШОСТОГО-ДЕВ’ЯТОГО ЗАЯВНИКІВ («ГРУДНЕВА ГРУПА»)
119. Перший та шостий-дев’ятий заявники скаржилися на недотримання їхнього права ініціювати судове провадження для встановлення законності тримання їх під вартою, що було порушенням пункту 4 статті 5 Конвенції, яка передбачає:
«4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.».
A. Прийнятність
120. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
(a) Перший заявник
121. У своєму формулярі заяви перший заявник стверджував, що провадження щодо оскарження ним постанови про затримання від 23 грудня 2011 року не відповідало вимозі «оперативності» відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції, та що національне законодавство не передбачало періодичного перегляду законності його затримання протягом усього періоду тримання його під вартою.
122. Перший заявник не подав своїх зауважень у відповідь на зауваження Уряду у встановлений строк.
(b) Шостий-дев’ятий заявники
123. Заявники стверджували, що Вищий адміністративний суд України ухвалив рішення за результатами розгляду їхніх касаційних скарг через значний проміжок часу після їхнього звільнення, що позбавило оскарження будь-яких практичних наслідків.
(c) Уряд
124. Уряд стверджував, що апеляційний суд оперативно, протягом тринадцяти днів, ухвалив рішення за результатами розгляду апеляційної скарги заявника. Слід взяти до уваги, що Вищий адміністративний суд України розглянув справи заявників після того, як законність їхнього затримання вже оперативно перевірили суди двох інстанцій. З огляду на те, що перегляд Вищим адміністративним судом України був обмежений питаннями права, час, який знадобився суду для розгляду касаційних скарг заявників, не міг вважатися надмірним. У 2016 році до Кодексу адміністративного судочинства України було внесено зміни, і частина сьома статті 183 цього Кодексу наразі передбачає порядок періодичного перегляду справ щодо затримання іноземців, відповідно до якого виноситься первинна постанова про затримання на шість місяців з переглядом кожні три місяці (див. пункт 33).
2. Оцінка Суду
(a) Відповідні загальні принципи
125. Суд повторює, що пункт 4 статті 5 дає право затриманим особам ініціювати провадження для перегляду відповідності процесуальних і матеріальних умов, які мають істотне значення для «законності» позбавлення свободи з точки зору Конвенції (див. згадане рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» (Khlaifia and Others v. Italy), пункт 128).
126. Пункт 4 статті 5 Конвенції також гарантує заарештованим або затриманим особам право на «оперативний» перегляд законності тримання їх під вартою та ухвалення рішення про їхнє звільнення у випадку незаконності такого тримання. Провадження стосовно позбавлення свободи вимагає особливого підходу, а будь-які винятки з вимоги «оперативного» перегляду законності заходу у вигляді тримання під вартою вимагають чіткого тлумачення. Питання, чи було дотримано принцип оперативності провадження, не слід розглядати абстрактно, а в контексті загальної оцінки відомостей, беручи до уваги обставини справи, у тому числі з огляду на складність справи, будь-які особливості порядку, передбаченого чинним національним законодавством, і поведінку заявника під час провадження. Проте, оскільки розглядається питання свободи особи, держава в принципі має забезпечити, щоб провадження відбувалось якомога швидше (там само, пункт 131).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
127. 28 грудня 2011 року заявники «грудневої групи» подали апеляційні скарги на постанови про затримання та доповнили їх 03 січня 2012 року. 10 січня 2012 року, сім днів потому, апеляційний суд ухвалив рішення за результатами їхнього розгляду (див. пункти 14 та 15-17). Цей строк вбачається розумним. Однак залишається питання щодо провадження у Вищому адміністративному суді України.
128. Усі заявники «грудневої групи» були звільнені у період з 17 жовтня по 23 грудня 2012 року, але їхні касаційні скарги були розглянуті Вищим адміністративним судом України лише через місяці та роки: в період з 02 травня 2013 року по 20 січня 2015 року (див. Додаток). Враховуючи тривалість розгляду справ у Вищому адміністративному суді України, загалом розгляд справ тривав від одного року і чотирьох місяців у справі дев’ятого заявника до трьох років та одного місяця у справах першого та шостого заявників (див. Додаток).
129. Така тривалість порушує питання за пунктом 4 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «М.А. проти Кіпру» (M.A. v. Cyprus), заява № 41872/10, пункт 167, ЄСПЛ 2013 (витяги), в якому Суд зазначив, що вісім місяців були «безсумнівно» занадто довгим періодом, щоб відповідати вимогам «оперативності» відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції). Крім того, Суд неодноразово встановлював, що відсутність розгляду скарг до звільнення свідчило, що відповідне провадження не проводилося «оперативно» і внаслідок цього було позбавлене практичної ефективності (див., наприклад, рішення у справах «Лоулед Массуд проти Мальти» (Louled Massoud v. Malta), заява № 24340/08, пункт 44, від 27 липня 2010 року, «Фрасік проти Польщі» (Frasik v. Poland), заява № 22933/02, пункт 66, ЄСПЛ 2010 (витяги), «С.Т.С. проти Нідерландів» (S.T.S. v. the Netherlands), заява № 277/05, пункти 60-62, ЄСПЛ 2011, та «Аден Ахмед проти Мальти» (Aden Ahmed v. Malta), заява № 55352/12, пункти 120-124, від 23 липня 2013 року).
130. Отже, навіть беручи до уваги, що справи заявників були оперативно розглянуті в апеляційному суді, провадження в цілому не може вважатися «оперативним» через тривалість провадження у Вищому адміністративному суді України та факт, що останнє не закінчилося до звільнення заявників. У зв’язку з цим Суд повторює, що хоча пункт 4 статті 5 Конвенції не зобов’язує Договірні Сторони створювати суди апеляційної, не кажучи вже про касаційної, інстанції для перевірки законності тримання під вартою, держава, яка створює таку систему, повинна в принципі забезпечити, щоб на етапі оскарження особи, позбавлені свободи, користувалися такими самими гарантіями, як і в першій інстанції (див., наприклад, рішення у справі «Ільнзеєр проти Німеччини» [ВП] (Ilnseher v. Germany) [GC], заяви № 10211/12 та № 27505/14, пункт 254, від 04 грудня 2018 року).
131. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що перший та шостий-дев’ятий заявники не мали у своєму розпорядженні процедури, за допомогою якої могла бути оперативно встановлена законність тримання їх під вартою, і немає необхідності окремо розглядати решту аргументів заявників щодо цього.
132. Отже, було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції щодо першого та шостого-дев’ятого заявників.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
133. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
134. Заявники не подавали вимог щодо справедливої сатисфакції. Отже, Суд вважає, що у зв’язку з цим немає підстав присуджувати їм якусь суму.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Вирішує об’єднати заяви.
2. Оголошує неприйнятними: (i) скарги першого і восьмої заявників на те, що тримання їх під вартою на підставі постанов національного суду про затримання не відповідало пункту 1 статті 5 Конвенції, та (ii) скарги шостого, сьомого та дев’ятого заявників, що тримання їх під вартою на підставі постанов національного суду до 10 серпня, 05 листопада та 22 травня 2012 року відповідно не відповідало пункту 1 статті 5 Конвенції.
3. Оголошує решту скарг у заявах прийнятними.
4. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції щодо другого-дев’ятого заявників у зв’язку з відсутністю протоколів про їхнє затримання та триманням їх під вартою до ухвалення постанов суду про їхнє затримання.
5. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції щодо другого-п’ятого заявників у зв’язку з триманням їх під вартою на підставі постанов національного суду про їхнє затримання за відсутності рішення про їхнє видворення.
6. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції щодо шостого заявника у зв’язку з триманням його під вартою з 10 серпня по 17 жовтня 2012 року, щодо сьомого заявника у зв’язку з триманням його під вартою з 05 по 23 листопада та щодо дев’ятого заявника у зв’язку з триманням його під вартою з 22 травня по 17 жовтня 2012 року.
7. Постановляє , що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції щодо першого та шостого-дев’ятого заявників.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 18 червня 2020 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Віктор СОЛОВЕЙЧІК
Голова
Андре ПОТОЦЬКИЙ
Додаток
№
Заява №
Подана
Назва
Дата народження
Останнє місце проживання
Дата затримання
Дата звільнення або втечі
Дата ухвалення рішення Вищим адміністративним судом України
«Груднева група»
1
42779/12
10.07.2012
Мустафа
НУР АХМЕД
10.03.1978
м. Одеса
23.12.2011
23.12.2012
20.01.2015
«Січнева група»
2
56367/12
17.08.2012
Абдуллахі
АБІКАР ДАКАНЕ
01.01.1973
м. Одеса
30.01.2012
30.01.2013
Інформація відсутня або неактуальна
3
Мохамед
АБДУЛЛАХІ АБДІ
26.06.1988
м. Одеса
30.01.2012
30.01.2013
4
Абдівахаб
МАХАМЕД ШЕКУ
02.07.1987
м. Одеса
30.01.2012
30.01.2013
5
Масла
МОХАМЕД АБДІ
16.07.1993
м. Одеса
30.01.2012
27.09.2012 (втеча)
«Груднева група» (продовження)
6
68309/12
10.07.2012
Мустафа
АХМЕД АБДІ
01.02.1992
Волинська область
23.12.2011
17.10.2012
27.01.2015
7
68335/12
10.07.2012
Ахмед
НАЗІР МОХАМЕД ІСМАІЛ
23.01.1991
м. Одеса
23.12.2011
23.11.2012
18.06.2013
8
68344/12
10.07.2012
Німо
МУХАМЕД ІБРАГІМ
23.04.1993
м. Київ
23.12.2011
23.12.2012
28.05.2013
9
68358/12
10.07.2012
Хасан
МУХАМЕД ЮСУФ
05.12.1991
Волинська область
23.12.2011
17.10.2012
02.05.2013