1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції ( 254к/96-ВР ) і законів України, актів Президента України;
2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;
6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;
7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;
10) виконує інші функції, визначені Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України, актами Президента України.
ПРАВО
I. ПРИЙНЯТНІСТЬ
33. Уряд наполягав, що заявник більше не може скаржитись на свій статус "жертви" порушення Конвенції ( 995_004 ), оскільки він повторно не пред'явив на виконання до державної виконавчої служби виконавчий лист. Вони також наполягали, що заявник не вичерпав національні засоби захисту щодо державної виконавчої служби, оскільки він не оскаржував рішення Печерського райсуду м. Києва від 26 березня 2004 року до апеляційного суду м. Києва та Верховного Суду України. Таким чином, він не довів свою зацікавленість у виконанні рішення від 22 травня 2001 року, винесеного проти Кабінету Міністрів.
34. Заявник не погоджувався.
35. Суд зауважує, що він відхиляв подібні твердження у багатьох своїх рішеннях (див., серед багатьох інших посилань, вищезгадане рішення у справі "Ромашов проти України" ( 980_227 ), пп. 23-33). Відповідно, він відхиляє попередні зауваження Уряду і оголошує скарги заявника прийнятними.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
36. Заявник скаржився на неспроможність державних органів вчасно виконати рішення Печерського районного суду м. Києва від 22 травня 2001 року. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), яка у відповідній частині передбачає таке:
"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом".
А. Зауваження сторін
37. Уряд наголошував на тому, що виконання рішення було можливим лише за умови залучення до виконання цього рішення Міністерства фінансів та Державного казначейства. Більше того, вони зазначали, що заявник не був зацікавлений у виконанні рішення, оскільки він був недостатньо активним в отриманні належних йому коштів. Вони зазначали, що державні органи вжили усіх необхідних заходів для виконання рішення від 22 травня 2001 року. Вони також зауважували, що виконання рішення тривало лише один рік і десять місяців (з 10 липня 2001 року до 12 квітня 2002 року, з 16 липня до 27 листопада 2002 року і з 18 лютого до 4 серпня 2003 року).
38. Заявник не погоджувався з твердженнями Уряду.
Б. Оцінка Суду
39. Суд зазначає, що державні органи, такі як Кабінет Міністрів, не можуть довільно посилатись на брак коштів як на виправдання невиплати заборгованості за рішенням, яке вступило в законну силу. Суд підтверджує, що затримка у виконанні рішення не може бути такою, щоб порушувати саму суть права, гарантованого пунктом 1 статті 6 (див. рішення у справі "Immobiliare Saffi v. Italy" [GC] ( 980_075 ), заява N 22774/93, п. 74, ЄСПЛ 1999-VI). Проте у цій справі заявник не повинен був бути позбавлений можливості отримати зиск від результату судового розгляду, з огляду на стверджувані фінансові та адміністративні складнощі Кабінету Міністрів щодо виплати заборгованості за рішенням від 22 травня 2001 року.
40. Суд повторює, що позитивне зобов'язання держави за пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) полягає у організації системи виконання рішень, ефективної як теоретично, так і на практиці, і здійснювати їх виконання без необґрунтованих затримок. У цій справі Кабінет Міністрів не міг сплатити заборгованість за рішенням, оскільки, як встановила державна виконавча служба, орган в структурі Міністерства юстиції, яке самостійно відповідає за виконання рішень (підпорядковане Кабінету Міністрів), Кабінет Міністрів не був юридичною особою і не володів необхідними коштами для виплати заборгованості.
41. Проте, Суд зауважує, що, виходячи з рішення від 22 травня 2001 року і відповідного національного законодавства, що Кабінет Міністрів має достатньо повноважень для того, щоб зобов'язати Державне казначейство і Міністерство фінансів виділити з державного бюджету необхідні кошти для виплати заявнику компенсації (див. пункти 11 та 32 вище). Більше того, Уряд не надав жодних доказів того, що кошти, визначені рішенням від 22 травня 2001 року, були в кінці кінців виділені, чи Кабінетом Міністрів були здійснені певні дії для виконання рішення від 22 травня 2001 року протягом періоду, що розглядається, який тривав близько чотирьох років і п'яти місяців. Більше того, реакція заступника Державного Секретаря Кабінету Міністрів показує, що цей посадовець ігнорував рішення, яке набуло законної сили і підлягало виконанню, і, таким чином, сприяв затримці у його виконанні (див. пункт 18 вище).
42. Таким чином, тут було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
43. Суд звертається до свого обґрунтування відхилення аргументів Уряду щодо національних засобів захисту (пункти 33 та 35 вище). За тих же підстав Суд вирішує, що заявник не мав ефективних національних засобів захисту, як вимагається статтею 13 Конвенції ( 995_004 ), для відшкодування шкоди, завданої затримкою у цій справі (див. рішення від 29 червня 2004 року у справі "Войтенко проти України" ( 980_223 ), заява N 18966/02, рішення від 29 червня 2004 року, пп. 46-48). Відповідно, тут було порушення цього положення.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ N 1 ДО КОНВЕНЦІЇ ( 994_535 )
44. Заявник стверджував, що у цій справі було неправомірне втручання у його майнові права, в порушення статті 1 Протоколу N 1 ( 994_535 ), яка передбачає таке:
"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення, однак, жодним чином не обмежують право держави вводити такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користування майном відповідно до загальних інтересів...".
45. Уряд зазначав, що стаття 1 Протоколу N 1 ( 994_535 ) не була порушена, оскільки право заявника на присуджені кошти не заперечувалось і він не був позбавлений власності.
46. Заявник не погоджувався.
47. У цій справі Суд вважає, що неможливість для заявника домогтися виконання його рішення протягом майже чотирьох років і п'яти місяців становить втручання у його право на мирне володіння його майном в сенсі пункту 1 статті 1 Протоколу N 1 ( 994_535 ) (див., серед інших посилань, рішення у справі "Бурдов проти Росії" ( 980_045 ), заява N 59498/00, п. 40, ЄСПЛ 2002-III; та рішення від 6 березня 2003 року у справі "Jasiuniene v. Lithuania", заява N 41510/98, п. 45). Уряд не надав жодного переконливого виправдання за це втручання, і Суд вирішує, що відсутність врегулювання на національному рівні статусу Кабінету Міністрів не може виправдати таку бездіяльність. Відповідно, у справі заявника було порушення статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
48. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
А. Шкода
49. Заявник вимагав відшкодування матеріальної шкоди у розмірі, присудженому йому рішенням від 22 травня 2001 року. Далі він вимагав відшкодування нематеріальної шкоди у розмірі 65 ЄВРО за кожний місяць невиконання, що за 46 місяців становить 2990 ЄВРО. Він не вимагав конкретної суми за витрати на провадження у Суді.
50. Ухвалою від 25 липня 2005 року Голова другої секції вирішив не долучати зауваження Уряду щодо справедливої сатисфакції до матеріалів справи, оскільки вони були подані поза строком і продовження строку для подання цих зауважень надане не було.
51. Оскільки заявник вимагав кошти, присуджені йому рішенням національного суду, Суд вважає, що Уряд має виплатити йому цю заборгованість. Щодо вимог заявника щодо нематеріальної шкоди - 2990 ЄВРО - Суд вважає їх надмірними. Об'єктивно оцінюючи ситуацію, як цього вимагає стаття 41 Конвенції ( 995_004 ), і припускаючи, що заявник поніс деякі витрати на провадження у Суді, Суд присуджує заявнику загальну суму на відшкодування нематеріальної шкоди та витрат на провадження у Суді у розмірі 2300 ЄВРО.
Б. Пеня
52. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої мають бути додані три відсотки.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Визнає заяву прийнятною;
2. Вирішує, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 );
3. Вирішує, що було порушення статті 13 Конвенції ( 995_004 );
4. Вирішує, що було порушення статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції ( 994_535 );
5. Вирішує, що:
(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), держава-відповідач має сплатити заявнику заборгованість за рішенням, яка ще належить заявнику, як і 2300 ЄВРО (дві тисячі триста ЄВРО) на відшкодування нематеріальної шкоди та витрат на провадження у Суді плюс суму будь-якого податку, який може бути стягнуто з заявника, які мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу;
(б) у випадку несплати чи несвоєчасної сплати державою-відповідачем належної заявникові суми, на неї нараховуватиметься пеня, яка дорівнює граничній позичковій ставці Європейського центрального банку плюс три відсотки, з часу, коли закінчиться вищезгаданий тримісячний строк, і до моменту повного розрахунку;
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 29 листопада 2005 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду ( 980_067 ).
Заступник Секретаря секції С.Найсміт
Голова секції Ж.-П.Коста