«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.».
54. Заявник також стверджував, не посилаючись на конкретне положення Конвенції, що адміністрація Донецького СІЗО залякувала його через його звернення до Суду.
55. Суд вважає, що ця скарга також має розглядатись за статтею 34 Конвенції.
56. Суд відзначає відсутність доказів того, що адміністрація не відправляла або відправляла із затримками листи заявника. Також немає доказів погроз або інших конкретних спроб відмовити заявника від звернення до Суду. Він мав можливість подати свою заяву та продовжував листування із Судом без будь-яких перешкод, окрім тих, які Суд розгляне далі.
57. У контексті зазначеного Суд вважає, що ця частина заяви є необґрунтованою. Отже, він відхиляє скарги за статтею 8 Конвенції як явно необґрунтовані відповідно до пунктів 1, 3 і 4 статті 35 Конвенції та постановляє, що немає жодних ознак втручання у здійснення заявником права на подання індивідуальної заяви у розумінні статті 34 Конвенції.
B. Відмова надати заявнику копії документів для його заяви до Суду
58. Заявник скаржився на те, що відмова національних органів влади надати йому копії документів, необхідних для обґрунтування його заяви до Суду, становила порушення його права на подання індивідуальної заяви, як це передбачено статтею 34 Конвенції.
1. Доводи сторін
59. Уряд стверджував, що заявник з власної вини не отримав документи з матеріалів його кримінальної справи. Зокрема, Уряд доводив, що заявник та захисник, який представляв його у провадженні на національному рівні, мали повний доступ до матеріалів справи упродовж цього провадження та могли зробити копії відповідних документів для подальшого звернення заявника до Суду. Згідно з твердженнями Уряду заявник знав, що подаватиме заяву до Європейського суду ще на початкових стадіях провадження щодо нього та, отже, міг почати збирати необхідні документи до закінчення цього провадження.
60. Уряд також стверджував, що після закінчення провадження на національному рівні заявник міг звернутися до своїх близьких родичів або найняти захисника, щоб отримати копії документів, необхідних для цієї заяви, а також міг найняти захисника для представництва його інтересів у національних органах влади.
61. Заявник заперечив свою відповідальність у тому, що він не зібрав документи для заяви до Суду до закінчення провадження на національному рівні. Він також стверджував, що після засудження його родичі не хотіли підтримувати з ним зв’язок; призначений для його захисту у провадженні на національному рівні захисник не був зобов’язаний допомагати йому з поданням заяви до Суду; він не мав коштів, щоб найняти нового захисника; та відповідно до національного законодавства він не мав можливості отримати правову допомогу для таких цілей.
2. Оцінка Суду
(a) Загальні принципи, що випливають з практики Суду
62. Суд зазначає, що стаття 34 Конвенції зобов’язує Договірну державу не перешкоджати праву на індивідуальну заяву. Зокрема, це положення вимагає, щоб заявники або потенційні заявники могли вільно спілкуватися із Судом без жодного тиску органів влади з метою відкликання чи зміни їхніх скарг (див., наприклад, рішення у справі «Сисоєва та інші проти Латвії» [ВП] (Sisojeva and Others v. Latvia) [GC], заява № 60654/00, пункти 115 і 116, від 15 січня 2007 року).
63. Хоча мета статті 34 Конвенції по суті полягає у захисті особи від будь-якого свавільного втручання органів влади, вона не лише зобов’язує державу утримуватися від такого втручання. Окрім цього, у першу чергу, негативного зобов’язання існують позитивні зобов’язання, притаманні статті 34 Конвенції, які вимагають від органів влади надати всі необхідні засоби для забезпечення належного та ефективного розгляду заяв. Наприклад, за таких обставин органи влади можуть бути зобов’язані надати заявникам копії документів, необхідних для розгляду їхніх заяв. Таке зобов’язання виникатиме в ситуаціях особливої вразливості та залежності заявників, які не можуть отримати необхідні документі з матеріалів їхніх справ (див. рішення у справах «Ямбор проти Румунії № 1» (Iambor v. Romania no. 1), заява № 64536/01, пункт 216, від 24 червня 2008 року, «Новінський проти Росії» (Novinskiy v. Russia), заява № 11982/02, пункт 120, від 10 лютого 2009 року, «Гаджіу проти Румунії» (Gagiu v. Romania), заява № 63258/00, пункти 93-99, від 24 лютого 2009 року, та, a contrario, «Корнаковс проти Латвії» (Kornakovs v. Latvia), заява № 61005/00, пункти 172 і 173, від 15 червня 2006 року, «Чайковський проти України» (Chaykovskiy v. Ukraine), заява № 2295/06, пункт 96, від 15 жовтня 2009 року).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
64. Суд бере до уваги особливу ситуацію заявника на момент подання та подальшої підтримки цієї заяви. Зокрема, кримінальне провадження щодо заявника було закінчено, а матеріали його кримінальної справи зберігалися у суді першої інстанції. Перебуваючи під вартою, заявник не міг ознайомитись з матеріалами справи. Він не підтримував зв’язок з родичами та мав лише обмежений контакт із зовнішнім світом. Майно заявника було конфісковано після його засудження, і він не мав жодного джерела доходу. Йому не надавалась правова допомога. Отже, у складанні цієї своєї заяви заявник залежав від органів влади.
65. Проте органи влади не взяли до уваги особливу ситуацію заявника. Незважаючи на те, що у своїх клопотаннях до органів влади він чітко зазначив, що потребував копій певних документів з матеріалів його кримінальної справи для заяви до Суду, у задоволенні його клопотань було відмовлено. У результаті він не зміг виконати запит Суду від 07 липня 2006 року, а Суд мав просити Уряд надати документи щодо тверджень заявника про порушення основних положень Конвенції (див. пункти 25-30 та, a contrario, згадане рішення у справі «Чайковський проти України» (Chaykovskiy v. Ukraine).
66. Суд зазначає, що підставою для відмови у задоволенні клопотань заявника було те, що відповідно до українського законодавства після закінчення провадження вони не були зобов’язані надсилати зацікавленим особам копії документів з матеріалів справ, окрім судових рішень. У зв’язку з цим Суд зазначає, що у національному законодавстві є низка положень, які передбачають доступ громадян до документів, що зберігаються органами влади, у тому числі матеріалів судових справ (див. пункти 35-38). Проте з огляду на позицію національних судів та доводи сторін у справі Суд не може вирішити, чи могли б ці положення у конкретній ситуації заявника становити підставу для звернення з клопотанням про надання документів з матеріалів його справи.
67. До того ж Суд не може робити припущення, чи знав заявник під час провадження на національному рівні, що подаватиме заяву до Європейського суду та в той час збирати необхідні документи.
68. У контексті викладеного Суд вважає, що за цих обставин неспроможність органів влади забезпечити заявника можливістю отримати копії документів, необхідних для обґрунтування його заяви, становила невиправдане втручання у його право на індивідуальну заяву. Суд зазначає, що він отримав заяву заявника, а Уряд надав копії документів, що дозволили йому розглянути скарги заявника за статтями 3 та 6 Конвенції. Проте це не заважає Суду ухвалити рішення з питання за статтею 34 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Орхан проти Туреччини» (Orhan v. Turkey), заява № 25656/94, пункт 406, від 18 червня 2002 року).
69. Отже, Суд доходить висновку, що Україна не дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції у зв’язку з відмовою надати заявнику копії документів для його заяви до Суду.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
70. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
71. Заявник не подав вимогу щодо справедливої сатисфакції. Отже, Суд вважає, що немає підстав присуджувати йому якусь суму за цим пунктом.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД
1. Оголошує більшістю скарги за статтями 3, 6, 7, 8, 13 і 15 Конвенції неприйнятними.
2. Постановляє одноголосно, що Україна дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції щодо стверджуваного втручання у листування заявника із Судом та його стверджуваного залякування працівниками Донецького СІЗО у зв’язку з його зверненням до Суду.
3. Постановляє одноголосно, що Україна не дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції у зв’язку з відмовою органів влади надати заявнику копії документів для його заяви до Суду.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 14 жовтня 2010 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Пеер ЛОРЕНЦЕН
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додається окрема думка судді Юдківської.
П.Л.
К.В.
ОКРЕМА ДУМКА
судді Юдківської, яка співпадає з позицією більшості
Я цілком погоджуюся з аргументацією та висновком Суду щодо основного питання цього рішення - порушення статті 34 Конвенції.
Я також погоджуюся, що скарга за статтею 3 Конвенції є неприйнятною, хоча і з інших причин. Я спробую пояснити, чому я не можу погодитись, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту щодо цієї скарги, як це зазначено у пункті 46.
По-перше, я вважаю встановленим, що заявник скаржився до прокуратури, а остання 12 квітня 2000 року відхилила його скаргу у зв’язку з необґрунтованістю. Хоча він не зміг надати Суду цю постанову, він чітко посилався на неї у своїх доводах, проти яких Уряд не заперечував. До того ж, у своїх клопотаннях до національних судів він уточняв номер сторінки, на якій у матеріалах справи можна було знайти цю постанову. Незрозуміло, отримав заявник копію цієї постанови, чи дізнався про неї лише тоді, коли отримав доступ до матеріалів справи. З огляду на висновки Суду за статтею 34 Конвенції ми не можемо дійти висновку, що у заявника була копія цієї постанови від 12 квітня 2000 року, або навіть, що він вчасно був про неї поінформований і, таким чином, міг оскаржити її до судів, як зазначено у пункті 46.
Крім того, запропоновані у пункті 46 засоби юридичного захисту є сумнівними. У нещодавньому рішенні у справі «Давидов та інші проти України» (Davydov and Others v. Ukraine) стосовно жорстокого поводження в установі виконання покарань Суд відхилив клопотання Уряду про невичерпання засобів юридичного захисту та дійшов висновку, що заявники не були зобов’язані оскаржувати постанову прокуратури про відмову у порушенні кримінальної справи до судів, оскільки «[у] випадку такого звернення заявники повинні були б надати судам відповідні медичні докази, чого вони не могли зробити через недоступність таких медичних доказів … До того ж, судовий розгляд стосувався б лише дотримання матеріально-правових та процесуальних підстав для порушення провадження, а за відсутності медичних доказів (тобто матеріально-правових підстав) …, обмежився б лише з’ясуванням того, чи дотримався прокурор строків і чи виніс рішення в рамках своїх повноважень» - 1 . Я вважаю, що таке саме обґрунтування є застосовним до цієї справи, оскільки «заявник не мав доступу до лікаря, а стверджувані тілесні ушкодження задокументовані не були» (пункт 5).
__________
- 1 Див. рішення у справі «Давидов та інші проти України» (Davydov and Others v. Ukraine), заяви № 17674/02 та № 39081/02, пункт 252, від 01 липня 2010 року.
Крім того, нещодавно Суд поставив під сумнів ефективність запропонованого засобу юридичного захисту, повідомивши Уряд України про справу «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine) та поставивши у зв’язку з цим питання про наслідки судового рішення про скасування постанови прокуратури про відмову у порушенні кримінальної справи - 2 Без будь-якого наміру передбачити результат я вважаю непослідовним ставити під сумнів той самий засіб юридичного захисту в одній справі та наполягати на його вичерпанні в іншій.
__________
- 2 http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?item=1&portal=hbkm&action=html&highlight=kaverzin&sessionid=5 729972& skin=hudoc-cc-en.
Заявник, однак, під час кримінального провадження щодо нього виснув скаргу на жорстоке поводження, яка була відхилена у зв’язку з необґрунтованістю.
В рішенні у справі «Володимир Федоров проти Росії» (Vladimir Fedorov v. Russia) - 3 Суд визнав, що «звернувшись до судів першої та апеляційної інстанцій зі скаргою на жорстоке поводження та непроведення органами влади розслідування, заявник надав національним органам влади можливість виправити стверджуване порушення». Такого самого висновку було досягнуто у кількох інших справах, в яких суд першої інстанції розглянув скарги підсудних на жорстоке поводження та відхилив їх - 4 . Суд залишився «непереконаним, що додаткове звернення [з метою оскарження у судах постанову про відмову у порушені кримінального провадження] мало б якісь відмінності та призвело б до іншого результату, аніж той, якого заявник досягнув у зв’язку з цим під час основного кримінального провадження щодо нього» - 5 .
__________
- 3 Див. рішення у справі «Володимир Федоров проти Росії» (Vladimir Fedorov v. Russia), заява № 19223/04, пункт 50, від 30 липня 2009 року.
- 4 Див. рішення у справах «Акулінін та Бабіч проти Росії» (Akulinin and Babich v. Russia), заява № 5742/02, від 02 жовтня 2008 року, та «Лопата проти Росії» (Lopata v. Russia), заява № 72250/01, від 13 липня 2010 року.
- 5 Див. рішення у справі «Дмітрачков проти Росії» (Dmitrachkov v. Russia), заява № 18825/02, від 16 вересня 2010 року.
Однак у цій справі Суд відійшов від описаного підходу та встановив, що спосіб, у який заявник порушив питання у національних судах, був недостатнім для вичерпання національних засобів юридичного захисту на підставі того, що «кримінальне провадження щодо заявника … було спрямовано на визнання його невинуватим або встановлення його вини у вчиненні інкримінованих йому злочинів, а не встановлення відповідальності та надання відшкодування за стверджуване жорстоке поводження».
На мою думку, це надто формалістичне застосування правила вичерпання національних засобів юридичного захисту та нетипове для Суду. Дійсно, stricto sensu, що кримінальне провадження, в якому заявник був відповідачем, не могло забезпечити необхідного відшкодування, тобто притягнути до відповідальності винних у жорстокому поводженні. Проте те саме стосується запропонованого у пункті 46 засобу юридичного захисту - суд може лише скасувати постанову прокурора про відмову у порушенні кримінальної справи щодо ймовірних злочинців та повернути справу на додаткове розслідування. Такий «пінг-понг» може тривати роками (див., наприклад, рішення у справі «Вергельський проти України» (Vergelskyy v. Ukraine), в якому постанова прокурора про відмову у порушенні кримінальної справи скасовувалась 13 (!) разів) - 6 . З іншого боку, під час судового розгляду суди розглядають скарги підсудних на жорстоке поводження в рамках стверджуваного надання зізнавальних показань і мають право або направити справу на додаткове розслідування - 7 , або винести окрему ухвалу, звернувши увагу слідчих органів на твердження про жорстоке поводження - 8 .
__________
- 6 Див. рішення у справі «Вергельський проти України» (Vergelskyy v. Ukraine), заява № 19312/06, пункти 48-70, від 12 березня 2009 року.
- 7 Див., наприклад, рішення у справі «Суптель проти України» (Suptel v. Ukraine), заява № 39188/04, пункт 20, від 19 лютого 2009 року.
- 8 Див., рішення у справах «Лопатін і Медведський проти України» (Lopatin and Medvedskiy v. Ukraine), заяви № 2278/03 і № 6222/03, пункт 18, від 20 травня 2010 року, «Ісмаїлов проти України» (Ismailov v. Ukraine), заява № 7323/04, пункт 13, від 27 листопада 2008 року, та, mutatis mutandis, «Шалімов проти України» (Shalimov v. Ukraine), заява № 20808/02, пункт 29, від 04 березня 2010 року.
Отже, за відсутності у судів повноважень порушувати кримінальні справи - чи то подає заявник скаргу на постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за його скаргами щодо зловживання, чи висуває ці питання під час судового розгляду - роль судів обмежена в обох ситуаціях. У контексті підходу, встановленого у згаданих справах, я вважаю, що заявник достатнім чином довів до відома національних судів свої скарги щодо стверджуваного жорстокого поводження і, таким чином, вичерпав доступні національні засоби юридичного захисту.
Проте нездатність заявника обґрунтувати свої скарги створює очевидні труднощі у визначенні того, чи обґрунтовані вони. Суд немає жодних доказів жорстокого поводження із заявником і у зв’язку з цим я можу дійти висновку, що його скарга є неприйнятною, оскільки є явно необґрунтованою. Проте, оскільки відсутність таких доказів обумовлена відмовою органів влади надати йому запитувані документи, таку відмову було розглянуто шляхом встановлення порушення статті 34 Конвенції.