"1... суд касаційної інстанції має право:
(1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і залишення рішення без змін;
(2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції;
(3) постановити ухвалу про скасування рішення апеляційного суду і залишити в силі судове рішення суду першої інстанції, що було помилково скасоване апеляційним судом;
(4) постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження в справі або залишити заяву без розгляду;
(5) скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд..."
26. Відповідні витяги з розділу XI (Прикінцеві та перехідні положення) Кодексу ( 1618-15 ), що був чинним на час розгляду справи:
"1. Цей Кодекс набирає чинності 1 січня 2005 року...
3. Визнати такими, що втрачають чинність з набранням чинності цим Кодексом:
Цивільний процесуальний кодекс України ( 1501-06, 1502-06, 1503-06, 1504-06, 1505-06 ) від... 1963 року...
11. Судові рішення, ухвалені в апеляційній інстанції до набрання чинності цим Кодексом, можуть бути оскаржені у касаційному порядку, якщо строк касаційного оскарження відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 1963 року не закінчився".
ЩОДО ПРАВА
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
27. Заявниця скаржилася, що її право на справедливий суд було порушено, стверджуючи, що вона була незаконно позбавлена доступу до суду касаційної інстанції. Вона посилалась на пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ), який у відповідній частині передбачає наступне:
"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."
A. Щодо прийнятності
28. Уряд стверджував, що заява частково ґрунтувалась на неправдивих твердженнях заявниці, зокрема, щодо її повідомлення про дату та час розгляду апеляційної скарги (див. пункти 9, 10, зазначені вище). Уряд просив Суд вилучити заяву з реєстру справ у зв'язку із зловживанням заявницею правом на подання заяви.
29. Заявниця висловила заперечення.
30. Суд нагадує, що, за виключенням екстраординарних випадків, заява може бути відхилена у зв'язку із зловживанням, якщо її свідомо обґрунтовано неправдивими фактами (див., наприклад, рішення у справі "Варбанов проти Болгарії" (Varbanov v. Bulgaria), N 31365/96, пункт 36, ECHR 2000-X).
31. У цій справі, враховуючи аргументи сторін та інші документи, які має Суд, питання, чи була заявниця повідомлена про розгляд апеляційної скарги, залишається невизначеним. Таким чином, Суд не може дійти висновку, що заявниця свідомо на неправдивій інформації ґрунтувала свої твердження щодо неповідомлення апеляційним судом про розгляд (див. рішення у справі "Попов проти Молдови" (N 1) (Popov v. Moldova (no. 1)), заява N 74153/01, пункт 45, від 18 січня 2005 року; та рішення у справі "Даніліуч проти Молдови" (Daniliuc v. Moldova), заява N 46581/99, пункт 32, від 18 жовтня 2005 року). Відповідно Суд не вбачає ознак того, що заявниця зловживала своїми правами на подання заяви в сенсі пункту 3(a) статті 35 Конвенції ( 995_004 ), та відхиляє попередні заперечення Уряду.
32. Суд зазначає, що скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Суд також вважає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Відповідно скарга визнається прийнятною.
B. Щодо суті
1. Доводи сторін
33. Заявниця скаржилася на відсутність доступу до суду. Вона стверджувала, що Верховний Суд проігнорував той факт, що вона пропустила строк на подачу касаційної скарги у зв'язку з неповідомленням її апеляційним судом про судове засідання, призначене на 17 серпня 2005 року, та ненаправленням їй копії його рішення, як це передбачено статтею 216 Цивільного процесуального кодексу 1963 року ( 1502-06 ), яка застосовувалась до апеляційного провадження відповідно до статті 302 ( 1503-06 ) цього Кодексу.
34. Уряд стверджував, що порушення статті 6 Конвенції ( 995_004 ) у справі заявниці не було. Зокрема, Уряд заявляв, що заявниця була належним чином повідомлена про розгляд апеляційної скарги 17 серпня 2005 року та мала можливість заявити клопотання про відкладення цього розгляду, що її представник також знав про це судове засідання, що підтверджувалося його заявою від 7 вересня 2005 року, та що після судового засідання 17 серпня 2005 року рішення апеляційного суду разом з іншими матеріалами справи було доступне в цьому суді. За цих підстав Уряд стверджував, що заявниця та її представник мали реальну можливість подати касаційну скаргу в межах строку, передбаченого законодавством.
35. Уряд також стверджував, що стаття 216 Цивільного процесуального кодексу 1963 року ( 1502-06 ) є застосовною до провадження у суді першої інстанції, а не в апеляційному суді.
36. За твердженням Уряду, відмова Верховного Суду у задоволенні клопотання заявниці про поновлення їй строку на касаційне оскарження ґрунтувалась на вищезазначеному.
2. Оцінка Суду
37. Суд нагадує, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.
38. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби (див. рішення у справі "Мельник проти України" ( 974_037 ) (Melnyk v. Ukraine), N 23436/03, пункти 22-23, від 28 березня 2006 року).
39. Суд зазначає, що відповідно до його прецендентної практики щодо України зазначені вище гарантії статті 6 ( 995_004 ) є застосовними до провадження суду касаційної інстанції у цивільних справах (див. рішення у справі "Мельник проти України" ( 974_037 ) (Melnyk v. Ukraine), зазначене вище, пункт 25).
40. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що заявниця мала доступ до суду касаційної інстанції, оскільки її скарга дійшла до Верховного Суду. Однак вона не була розглянута, оскільки Верховний Суд встановив, що скарга була подана після закінчення відповідного строку, а клопотання заявниці про поновлення такого строку безпідставне.
41. Хоча заявниця стверджувала, що ухвала Верховного Суду була незаконною, Суд не вважає за необхідне досліджувати, чи правильно застосовувались Верховним Судом відповідні норми. Верховний Суд був, безумовно, більш компетентний тлумачити норми національного процесуального законодавства, зокрема, ті, що стосуються процесуальних строків. Однак Суд вважає, що необхідно дослідити, чи може їх застосування у цій справі вважатись передбачуваним з точки зору заявниці (див. рішення у справі "Мельник проти України" ( 974_037 ) (Melnyk v. Ukraine), зазначене вище, пункт 26).
42. У цьому контексті Суд зазначає, що відповідно до статті 216 Цивільного процесуального кодексу від 1963 року ( 1502-06 ) з урахуванням положень статті 302 ( 1503-06 ) цього Кодексу заявниця мала право, щоб їй ex officio надали копію рішення апеляційного суду (див. пункти 19, 20, зазначені вище). Це опосередковано підтверджувалось зміненими положеннями Цивільного процесуального кодексу від 2004 року ( 1618-15 ) щодо того ж самого процесуального питання (див. пункти 23-24, зазначені вище). Уряд, стверджуючи про протилежне, не надав жодних доказів або переконливих аргументів для підтвердження своїх заперечень.
43. Отже, заявниця та її представник, які не були присутні при розгляді апеляційної скарги, мали законні підстави очікувати направлення їй впродовж п'ятиденного строку рішення апеляційного суду, що надало б можливість підготувати та подати касаційну скаргу.
44. За цих обставин вбачається, що питання, чи знали завчасно заявниця та її представник про цей розгляд, безпосередньо не стосується розгляду скарги заявниці.
45. Суд далі зазначає, що представник заявниці дізнався про рішення апеляційного суду через відносно короткий період часу (див. пункт 13, зазначений вище). Хоча місячний строк ще не закінчився, коли він дізнався про рішення від 17 серпня 2005 року, заявниця та її представник мали чекати копії цього рішення, за якою представник звернувся без зволікань, для того, щоб підготувати касаційну скаргу. Отримавши копію оскарженої ухвали 5 жовтня 2005 року, заявниця могла небезпідставно очікувати, що місячний термін буде перенесено на 6 листопада 2005 року, оскільки не було жодних спеціальних процесуальних норм, які б встановлювали порядок дій у такій ситуації.
46. Суд зазначає, що заявниця подала касаційну скаргу менш ніж через місяць, і весь період, який сплив після ухвалення рішення, про яке йдеться, був набагато коротший, ніж максимальний однорічний строк, передбачений статтею 321 Цивільного процесуального кодексу від 1963 року ( 1503-06 ) та статтею 325 Цивільного процесуального кодексу від 2004 року ( 1618-15 ) (див. пункт 21, зазначений вище). У своїх доводах перед Верховним Судом заявниця пояснила причини пропущення строку на касаційне оскарження та просила його поновити.
47. Загалом Суд доходить висновку, що заявниця та її представник діяли у цій справі з належною сумлінністю та що не було вини заявниці в тому, що вона не подала касаційну скаргу в межах строку, встановленого законодавством. Навіть припускаючи, що пояснення Уряду щодо підстав відмови Верховного Суду поновити строк є відповідними, Суд зазначає, що за обставин цієї справи застосування процесуальних обмежень національним судом не було очевидним та передбачуваним для заявниці і тому не відповідало принципу юридичної визначеності.
Відповідно мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
48. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
49. Заявниця вимагала 5000 євро відшкодування моральної шкоди.
50. Уряд стверджував, що ця вимога була необґрунтована.
51. Суд зазначає, що заявниця мала зазнати стресу та відчаю у зв'язку з порушенням її права на доступ до суду. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як це передбачено статтею 41 Конвенції ( 995_004 ), Суд присуджує заявниці 2000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові витрати
52. Заявниця не вимагала компенсації судових витрат. Відповідно Суд нічого не присуджує.
C. Пеня
53. Суд вважає за доцільне призначити пеню виходячи з граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скаргу прийнятною.
2. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
3. Постановляє, що:
(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), держава-відповідач має сплатити заявниці 2000 (дві тисячі) євро відшкодування моральної шкоди, з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто з цієї суми; ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсоткових пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою і повідомлено письмово 18 листопада 2010 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду ( 980_067 ).
Голова Пеер ЛОРЕНЦЕН
Заступник Секретаря Стівен ФІЛЛІПС