"...Постанова Верховного Суду України за результатами перегляду у касаційному порядку постанови чи ухвали Вищого господарського суду України не може містити вказівок про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яку норму матеріального чи процесуального права повинно бути застосовано і яке рішення має бути ухвалено при новому розгляді справи".
СКАРГИ
Підприємство-заявник скаржиться, що національні суди помилились у застосуванні національного законодавства при розгляді його справи, таким чином відмовляючи йому у справедливому розгляді справи. По суті, він скаржиться на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Він також стверджує, що суди помилились в оцінці доказів та встановленні фактів.
Далі він зазначає, що його було несправедливо позбавлено доступу до суду для розгляду його скарги, а саме доступу до Вищого господарського суду України. Заявник зазначає, що він не подавав касаційної скарги, оскільки Вищий господарський суд та Верховний Суд України відмовили йому у прийнятті касаційної скарги. Далі він скаржиться про відсутність безсторонності та незалежності з боку суддів господарських судів всіх інстанцій. Зокрема, заявник стверджує про відсутність безсторонності та незалежності з боку суддів апеляційного господарського суду Житомирської області та Вищого господарського суду. Він також стверджує, що деякі документи, які підтверджували його вимоги, зникли з матеріалів справи.
Заявник подав загальні скарги щодо незаконних дій директора приватної компанії ТОВ "Кам'янець" та різних органів державної влади, до яких він скаржився щодо цих обставин. Він посилався на статтю 5 Конвенції ( 995_004 ).
ЩОДО ПРАВА
А. Скарги заявника
Суд вважає, що є дві скарги, які вимагають подальшого розгляду та порушують питання їх прийнятності за пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). По-перше, заявник скаржиться, що він не мав справедливого розгляду своєї справи в національних судах. По-друге, він стверджує, що його касаційна скарга на ухвалу апеляційного господарського суду Житомирської області від 11 грудня 2003 року, подана до Вищого господарського суду, була відхилена несправедливо. Заявник посилається на пункт 1 статті 6 Конвенції, який у відповідних частинах передбачає таке:
"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи... незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить його спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."
Щодо суті скарг заявника Суд зазначає, що заявник не подав касаційну скаргу до Вищого господарського суду та Верховного Суду України на ухвали суду першої інстанції та апеляційного суду відповідно до вимог національного законодавства. Суд нагадує, що відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції ( 995_004 ) він може розглядати питання лише після вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права.
Суд наголошує на тому, що ця норма вимагає від особи нормальне використання таких засобів захисту, які є ефективними, достатніми та наявними. Для того, щоб засіб захисту був ефективним, він повинен бути, серед іншого, здатним безпосередньо захищати порушений порядок відносин. Більш того, засіб захисту повинен існувати з достатнім ступенем визначеності, щоб вважатись ефективним (див., mutatis mutandis, ухвалу у справі "Воробйова проти України", N 27517/02, від 17 грудня 2002 року, ухвалу у справі "Архипов проти України", N 25660/02, від 18 травня 2004 року). Суд вважає за необхідне з'ясувати питання вичерпання національних засобів юридичного захисту стосовно господарських справ.
Б. Засоби юридичного захисту в українському законодавстві
Суд зазначає, що четверта судова інстанція була впроваджена до українського господарського процесу 21 червня 2001 року. Ці зміни набрали чинності з 5 липня 2001 року (1). Відповідно до діючих положень Господарського процесуального кодексу ( 1798-12 ) касаційне оскарження до Вищого господарського суду є схожим оскарженням, що існує у інших держав - членів Ради Європи, і друге (або повторне) касаційне оскарження до Верховного Суду є тепер доступним для сторін у господарській справі. Їх застосування не залежить від дискреційних повноважень органів державної влади (на відміну від обставин справи "Совтрансавто холдинг проти України" ( 980_043 ), N 48553/99, пункти 74-77, ECHR 2002-VII).
_______________ (1) Закон про внесення цих змін та доповнень до Господарського процесуального кодексу ( 1798-12 ) був чотири рази опублікований у друкованих засобах масової інформації; 5 липня 2001 року (Голос України), 6 липня 2001 року (Офіційний вісник України), 10 липня 2001 року (Урядовий кур'єр) та 7 вересня 2001 року (Відомості Верховної Ради України).
Щодо касаційної скарги до Вищого господарського суду Суд зазначає, що вона може подаватися протягом одного місяця на рішення суду першої інстанції або на постанову чи ухвалу апеляційного суду. Касаційна скарга не потребує попереднього розгляду Вищим господарським судом для вирішення питання про порушення провадження з перегляду [на відміну від порядку розгляду касаційних скарг у господарських справах Верховним Судом - прим. перекладача]. Однак, касаційна скарга повинна подаватися через суд, який виніс рішення чи ухвалу, що оскаржується. Цей суд розглядає питання щодо відповідності касаційної скарги вимогам до форми та змісту, визначених у Господарському процесуальному кодексі ( 1798-12 ). Вищий господарський суд виносить ухвалу, якщо він вирішує прийняти скаргу до свого провадження. Юрисдикція Вищого господарського суду поширюється тільки на питання застосування права.
Суд також зауважує, що, відповідно до змін, введених Господарським процесуальним кодексом 15 травня 2003 року ( 761-15 ), касаційна скарга може подаватися до Верховного Суду лише на ухвалу чи постанову Вищого господарського суду протягом одного місяця від дати їх прийняття (стаття 111-16 Господарського процесуального кодексу ( 1798-12 ). Суд вважає, що друге (або повторне) касаційне оскарження залежить від того, чи розглядалась справа Вищим господарським судом. Друга (або повторна) касаційна скарга до Верховного Суду подається через Вищий господарський суд. Ця скарга повинна бути передана до Верховного Суду протягом десяти днів з моменту її отримання Вищим господарським судом (стаття 111-16 Господарського процесуального кодексу). Колегія у складі трьох суддів Верховного Суду вирішує питання про порушення провадження з перегляду Верховним Судом України. Якщо хоча б один із суддів колегії вважає, що касаційна скарга є прийнятною, скарга повинна бути передана на розгляд по суті до відповідної палати Верховного Суду. Касаційна скарга розглядається на засіданні суддів Судової палати у господарських справах Верховного Суду України. Господарська палата Верховного Суду має право скасувати ухвалу Вищого господарського суду та направити справу на повторний розгляд або припинити провадження у справі. Постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає.
Далі Суд зазначає, що рішення судів нижчих інстанцій, винесені після 5 липня 2001 року, як у справі заявника, не можуть оскаржуватись без будь-яких часових обмежень, а лише у межах строку, визначеного у Господарському процесуальному кодексі ( 1798-12 ). Таким чином, нова процедура касаційного оскарження не підриває принципу юридичної визначеності, одного з фундаментальних аспектів верховенства права, який вимагає, inter alia, що у випадку винесення судом остаточного рішення з певного питання, це рішення не може ставитись під сумнів (див. рішення у справі "Брумареску проти Румунії" [GC], N 28342/95, п. 61, ECHR 1999-VII).
В. Оцінка Суду
1. Скарги заявника щодо відмови прийняти касаційну скаргу, подану заявником до Вищого господарського суду
Стосовно питання доступу до суду Суд повторює, що процедурні гарантії, закріплені статтею 6, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов'язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином, втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань (див. справу "Голдер проти Сполученого Королівства", рішення від 21 лютого 1975 року, Серія А N 18, ст. 13-18, п. 28-36). Суд наголошує, що право на звернення до суду, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги, оскільки за своєю природою це право вимагає регулювання з боку держави, яка щодо цього користується певними межами самостійного оцінювання. Проте, право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження не будуть сумісними з п. 1 статті 6, якщо вони не мають легітимну мету та не є пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (див., між інших джерел, рішення у справі Brulla Gomez de la Torre v. Spain від 19 грудня 1997 року, п. 33).
Звертаючись до фактів цієї справи, Суд відмічає, що заявник подав касаційну скаргу безпосередньо до Вищого господарського суду. Однак, за статтею 109 Господарського процесуального кодексу ( 1798-12 ), її слід було подати через суди першої або апеляційної інстанцій. Вищий господарський суд відхилив повторно подану заявником касаційну скаргу, оскільки вона була подана з пропущенням строку. Більше того, він постановив, що касаційна скарга заявника, подана безпосередньо до Вищого господарського суду, не зупиняла перебіг цього строку (статті 109-110 Господарського процесуального кодексу). Тому Суд вважає, що відмова розглядати касаційну скаргу ґрунтувалася на законі та не виявляла жодної ознаки свавілля.
Більше того, Суд вважає, що норми, які визначають процес подання касаційної скарги, закріплені статтею 109 Господарського процесуального кодексу ( 1798-12 ) та які встановлюють, що касаційна скарга повинна подаватися впродовж одного місяця через суд першої інстанції чи апеляційний суд, в якому знаходяться матеріали справи, без сумніву служать меті належного здійснення правосуддя. Сторони, яких це стосується, можуть обґрунтовано очікувати, що ці правила будуть застосовуватися. Більше того, із матеріалів справи видно, що заявник був ознайомлений з цими нормами, але навмисно їх не дотримався, оскільки стверджував, що судді апеляційного суду не були незалежними та безсторонніми. Проте Суд вважає, що заявник не надав жодних доказів своїх тверджень щодо викрадення документів з матеріалів справи суддями апеляційного господарського суду Житомирської області або щодо їх небезсторонності відносно нього. Більше того, заявник не довів, що в нього були достатні підстави для подання своєї скарги безпосередньо до Вищого господарського суду і що його право на подання касаційної скарги могло бути порушено апеляційним господарським судом Житомирської області.
У світлі таких висновків Суд вважає, що заявник не довів, що три ухвали Вищого господарського суду від 21 січня, 10 березня та 6 травня 2004 року були свавільними або невиправданими за обставин цієї справи. Таким чином, розгляд цих скарг не виявляє жодних ознак порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
Відповідно Суд робить висновок, що ця скарга є повністю необґрунтованою і повинна бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).
2. Щодо суті скарг заявника (несправедливість рішень, відповідно до яких відхилялись вимоги заявника стосовно реституції)
Слід зазначити, що заявник скаржився на результат проваджень у господарському суді Хмельницької області (рішення від 23 червня 2003 року) та апеляційному господарському суді Житомирської області (ухвала від 11 грудня 2003 року). Він, зокрема, скаржився, що суди помилились у застосуванні закону та оцінці доказів. Заявник оскаржував також тлумачення судами статей 71 та 80 Цивільного кодексу ( 435-15 ). Суд вважає, що вирішення цих питань належить до компетенції Вищого господарського суду та що вони могли б становити підстави для подання касаційної скарги до Верховного Суду після того, як по справі буде винесено ухвалу Вищим господарським судом.
На думку Суду, оскарження до Вищого господарського суду та повторне оскарження до Верховного Суду постанов апеляційного господарського суду можуть вважатися ефективними засобами юридичного захисту відносно рішень, прийнятих після 5 липня 2001 року судами нижчих інстанцій, та стосовно ухвал Вищого господарського суду, прийнятих після 15 травня 2003 року. Суд наголошує, що наявність звичайних сумнівів щодо перспектив успіху при використанні якогось конкретного засобу юридичного захисту, який не є очевидно безрезультатним, не є достатньою причиною для того, щоб не використати усі засоби національного захисту (див. рішення у справі Van Oosterwijck v. Belgium від 6 листопада 1980 року, Серія А N 40, с. 18, п. 37, та рішення у справі A.B. v. The Netherlands, N 37328/97, рішення від 29 січня 2002 року, п. 72). Відповідно Суд відхиляє обґрунтування заявника щодо невикористання ним вказаних вище засобів юридичного захисту.
Відповідно Суд доходить висновку, що ця частина заяви повинна бути відхилена відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).
3. Решта скарг заявника
Щодо решти скарг, поданих заявником, включно зі скаргами за статтею 5 Конвенції ( 995_004 ), Суд вважає, що вони є повністю необґрунтовані і тому повинні бути відхилені як повністю безпідставні відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Оголошує заяву неприйнятною.
Секретар С.ДОЛЛЄ (S.Dolle)
Голова Ж.-П.КОСТА (J.-P.Costa)