«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
...».
А. Прийнятність
18. Суд зазначає, що первинне провадження (закінчене у 2007 році) та відновлене провадження (закінчене у 2016 році) завершилися сприятливим для заявника результатом: його право власності на будинок було визнано в обох випадках. Однак, всупереч твердженням Уряду, у рішенні Оболонського районного суду від 22 січня 2007 року, щодо скасування якого скаржився заявник, також було визнано його право власності на господарчі та побутові будівлі і споруди, тоді як такого визнання не було у рішенні Апеляційного суду міста Києва від 03 листопада 2015 року, у подальшому залишеного без змін остаточною ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, якою було закінчено провадження у цій справі (див. пункти 9 і 13). До того ж останні судові рішення не передбачали відшкодування негативних наслідків скасування рішення від 22 січня 2007 року, які включали у себе по суті неспроможність заявника більше шести років користуватися визнаним цим рішенням правом власності на будинок. А тому заперечення Уряду щодо статусу заявника як потерпілого у зв’язку з його скаргою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції слід відхилити.
19. Суд зазначає, що скарги заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції не є ані явно необґрунтованими, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
В. Суть
20. Відповідні загальні принципи наведені, серед багатьох інших джерел, в рішеннях у справах «Правєдная проти Росії» (Pravednaya v. Russia), заява № 69529/01, пункти 24, 25 та 38-40, від 18 листопада 2004 року, та «Лізанець проти України» (Lizanets v. Ukraine), заява № 6725/03, пункти 31 і 32, від 31 травня 2007 року.
21. У цій справі рішення Оболонського районного суду від 22 січня 2007 року, яке набрало законної сили і підлягало виконанню, та яким було визнано право власності заявника на спірне майно, переглянули та скасували у зв’язку з «нововиявленими обставинами». Це було зроблено в надзвичайному порядку за заявою, поданою стороною першого провадження М. на підставі відповідної процедури, передбаченої Цивільним процесуальним кодексом України 2004 року, що саме собою не є несумісним з вимогами справедливого судового розгляду (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Правєдная проти Росії» (Pravednaya v. Russia), пункт 28). Однак відповідна заява, подана в надзвичайному порядку, не містила вказівок, що рішення, яке в ній оскаржувалося, характеризувалося серйозною судовою помилкою або несправедливим відправленням правосуддя. До того ж ця заява ґрунтувалася на суперечливих аргументах: як стверджувалося, М. не знала про результат реконструкції будинку, хоча вона її замовила, і така реконструкція проводилася, коли будинок перебував у її власності (див. пункти 8 та 10). Хоча у своїх коментарях до згаданої заяви заявник конкретно вказав на це протиріччя та загалом на відсутність вагомих підстав для запитуваного перегляду, Оболонський районний суд просто підтримав доводи М., не навівши додаткового пояснення у зв’язку з цим (див. пункти 11 і 12).
22. Таким чином, Суд доходить висновку, що перегляд і скасування рішення Оболонського районного суду від 22 січня 2007 року, яке набрало законної сили і підлягало виконанню, не ґрунтувалися на «особливих і непереборних обставинах», а тому суперечили принципу юридичної визначеності, закріпленому пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. згадані рішення у справах «Правєдная проти Росії» (Pravednaya v. Russia), пункти 32-34, та «Лізанець проти України» (Lizanets v. Ukraine), пункти 33-35).
23. Цей висновок не можуть змінити доводи Уряду, що заяву в надзвичайною порядку подала приватна особа, а не орган державної влади, і що під час перегляду справи заявник мав можливість подати свої зауваження та оскаржити доводи протилежної сторони, а також що згодом суди ухвалили рішення на користь заявника.
24. Крім того, у зв’язку зі скасуванням рішення суду заявника позбавили права власності на будинок, яке було відновлено остаточним рішенням від 27 квітня 2016 року (див. пункт 13), а також на господарчі та побутові будівлі і споруди без наведення прийнятного обґрунтування чи надання якого-небудь відшкодування. Це поклало на нього надмірний тягар (див. рішення у справі «Брумареску проти Румунії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 28342/95, пункти 77-80, ЄСПЛ 1999-VII, та згадане рішення у справі «Правєдная проти Росії» (Pravednaya v. Russia), пункти 39-42).
25. Зазначених міркувань достатньо для висновку Суду, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
26. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
Шкода, судові та інші витрати
27. Стосовно матеріальної шкоди заявник вимагав 3182106 євро в якості відшкодування втраченого доходу, який згідно з його детальними розрахунками він отримав би, якби зміг здати будинок в оренду та покласти на депозитний рахунок у банк частину грошових коштів, зароблених ним у такий спосіб у період з вересня 2002 року по липень 2019 року; він також вимагав 45688 євро в якості відшкодування, як стверджувалося, вкрадених з його будинку грошових коштів і дорогоцінних речей.
28. Заявник також вимагав 30000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
29. Насамкінець заявник вимагав 56886,16 доларів США (приблизно 50000 євро) в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні та у Суді.
30. Уряд, посилаючись головним чином на свої заперечення щодо прийнятності скарги заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та щодо суті його скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. пункти 18 і 23), зазначив, що вимоги заявника про відшкодування матеріальної та моральної шкоди були необґрунтованими. Уряд також зазначив, що більшість вимог заявника про компенсацію судових та інших витрат не підтверджувалися необхідними задокументованими доказами, або були надмірними.
31. Суд вважає, що за обставин цієї справи питання застосування статті 41 Конвенції не готове до вирішення. Отже, вирішення цього питання має бути відкладено, має бути призначено додатковий розгляд і належним чином враховано будь-яку угоду, якої можуть досягти Уряд та заявник (пункти 1 та 4 правила 75 Регламенту Суду).
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
3. Постановляє , що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
4. Постановляє , що питання про застосування статті 41 Конвенції не готове для вирішення, а тому:
(а) відкладає розгляд цього питання у цілому;
(b) закликає Уряд і заявника упродовж трьох місяців надати свої письмові зауваження з цього питання та, зокрема, повідомити Суд про будь-яку угоду, якої вони можуть досягти; і
(с) відкладає подальший розгляд цього питання та делегує Голові комітету повноваження вирішити його за необхідності.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 грудня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мартіна КЕЛЛЕР
Голова
Мартіньш МІТС