«Користування правами та свободами, визнаними в [цій] Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою».
A. Доводи сторін
1. Уряд
40. Уряд стверджував, що при визначенні рівня суворості, необхідного для застосування статті 3 Конвенції, мало значення, чи було жорстоке поводження заподіяне представником держави чи приватною особою. Необхідно враховувати ступінь тяжкості тілесних ушкоджень потерпілого та їхніх наслідків для нього і поводження, здійснене приватними особами у таких випадках, має бути більш серйозним, а рівень суворості вищим, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції, ніж якби таке поводження було здійснене представником держави. Інакше тягар, покладений на державу позитивними зобов’язаннями, передбаченими статтею 3 Конвенції, був би нерозумним. З огляду на такий підхід поводження, про яке йдеться в цій справі, не досягло необхідного рівня суворості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. У зв’язку з цим слід зазначити, що першого заявника лише штовхнули в груди і він відмовився проходити медичний огляд, оскільки його тілесне ушкодження було незначним.
41. У будь-якому випадку розслідування інциденту відповідало вимогам статей 3, 9 та 14 Конвенції. Ніщо не свідчило про те, що розслідування не було незалежним або заявникам було відмовлено у можливості брати в ньому участь. Розслідування розпочалося і всі ключові докази були зібрані без затримок до вересня 2012 року. Усі учасники конфлікту та можливі свідки були встановлені та допитані. Національні органи влади ретельно перевірили усі твердження про релігійний мотив, який міг стати підґрунтям для інциденту, а також інші версії подій.
2. Заявники
42. Заявники стверджували про застосовність статті 3 Конвенції. Вони вказали на те, що стаття 3 Конвенції не обмежувалася лише фізичним жорстоким поводженням, а також стосувалася заподіяння психологічних страждань. Крім того, слід було врахувати мету відповідних дій. Дискримінаційні висловлювання мають розглядатися як обтяжуючий фактор, і в таких випадках серйозність будь-яких тілесних ушкоджень стає менш вагомим фактором. Крім того, у цій справі перший заявник отримав удар кулаком у живіт. Цей напад, здійснений під час релігійної служби, досяг необхідного рівня суворості.
43. Щодо суті справи заявники стверджували, що національні органи влади не провели ефективного розслідування інциденту. Зокрема, вони вказали на необґрунтованість висновку, наведеного у процесуальних рішеннях на національному рівні про неможливість встановлення винних осіб, а також на затримки в порушенні справи та неодноразове скасування процесуальних рішень прокурорами. Вони також вказали на критику Комітету з прав людини практики, згідно з якою інциденти, вчинені на релігійному ґрунті, розслідувалися як хуліганство (див. пункт 38).
B. Прийнятність
1. Громада-заявниця
44. Стосовно громади-заявниці Суд зазначає, що вона, як юридична особа, не може вважатися потерпілою від порушення статті 3 Конвенції. Також відсутні підстави вважати, що вона має право звертатися зі скаргою на порушення статті 3 Конвенції від імені своїх членів, які брали участь у подіях 05 квітня 2012 року (див. «Ідентоба та інші проти Грузії» (Identoba and Others v. Georgia), заява № 73235/12, пункт 45, від 12 травня 2015 року, з подальшими посиланнями).
45. Отже, ця частина заяви є несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.
2. Перший заявник
46. Сторони не дійшли згоди щодо точного характеру нападу на першого заявника, а саме: вдарили його у груди чи у живіт (див. доводи Уряду та заявників у пунктах 40 та 42 відповідно). Суд вважає встановленим на підставі власних показань першого заявника та Б., наданих національним органам влади (див. пункти 9 та 10), що заявника вдарили у груди.
47. Один удар, заподіяний заявнику, не призвів до жодного тілесного ушкодження і не був нанесений представником держави (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 103-106, ЄСПЛ 2015). Водночас до цього не були причетні представники держави, які не втрутились, щоб захистити заявника від нападу (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі «Бегелурі та інші проти Грузії» (Begheluri and Others v. Georgia), заява № 28490/02, пункти 104 та 118-121, від 07 жовтня 2014 року). Хоча інцидент стався на очах певної кількості одновірців заявника, нападники не фільмували цей напад і в подальшому він публічно не демонструвався (див., для порівняння, рішення у справі «Члени Глданської общини Свідків Єгови та інших проти Грузії» (Members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and Others v. Georgia), заява № 71156/01, пункт 105, від 03 травня 2007 року) і не задумувався з метою його висвітлення в засобах масової інформації (див. рішення у справі «Караахмед проти Болгарії» (Karaahmed v. Bulgaria), заява № 30587/13, пункти 15-25 та 75, від 24 лютого 2015 року).
48. Стосовно твердження заявника, що наявність дискримінаційного підґрунтя для нападу принизила його і, таким чином, завдала йому сильних страждань, Суд зазначає, що хоча у результаті нападу вдалося зірвати здійснення релігійного обряду заявників, із зазначених причин напад не був настільки серйозним, щоб викликати такі страх, страждання чи відчуття неповноцінності, які зробили б необхідним застосування статті 3 Конвенції (там само, пункт 75).
49. Отже, не применшуючи страждання, які інцидент завдав першому заявнику, Суд вважає, що напад був не настільки серйозним, аби стаття 3 Конвенції підлягала застосуванню (див., в якості протилежного прикладу, ухвалу щодо прийнятності у справі «П.Ф. та Е.Ф. проти Сполученого Королівства» (P.F. and E.F. v. the United Kingdom), заява № 28326/09, від 23 листопада 2010 року, в якій було встановлено заподіяння значних психологічних страждань юним школяркам та їхнім батькам, коли вони протягом двох місяців піддавалися щоденному жорстокому поводженню, а також згадані рішення у справах «Члени Глданської общини Свідків Єгови та інших проти Грузії» (Members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and Others v. Georgia) та «Бегелурі та інші проти Грузії» (Begheluri and Others v. Georgia), в яких розглядалися жорстокі побиття, примусові обшуки й низка інших дій, що принижують гідність, та згадане рішення у справі «Ідентоба та інші проти Грузії» (Identoba and Others v. Georgia), пункт 18, в яких заявників оточив натовп, що ображав і погрожував їм, а деякі із заявників отримали синці, струс мозку та травми голови).
50. Лише факту, що внаслідок дій нападників було зірвано проведення релігійного заходу, на якому знаходився перших заявник, недостатньо для застосування статті 3 Конвенції (див. згадане рішення у справах «Члени Глданської общини Свідків Єгови та інших проти Грузії» (Members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and Others v. Georgia), пункт 104, та «Караахмед проти Болгарії» (Karaahmed v. Bulgaria), пункт 75, в якому Суд не встановив жодного порушення статті 3 Конвенції, хоча демонстрація зірвала п’ятничну молитву мусульман і включала такі дії - можливо більш драматичні, ніж у цій справі,- як розрізання фесок і підпалення молитовних килимків). Цей аспект ситуації буде розглянуто за статтею 9 Конвенції.
51. З цього випливає, що скарга першого заявника за статтею 3 Конвенції є несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
52. Враховуючи, що стаття 14 не може існувати незалежно від основних положень Конвенції (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Грацінгер та Грацінгерова проти Чеської Республіки» [ВП] (Gratzinger and Gratzingerova v. the Czech Republic) [GC], заява № 39794/98, пункти 68, 76 і 77, ЄСПЛ 2002-VII), з цього випливає, що скарга заявника за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції аналогічно є несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 9 ТА 14 КОНВЕНЦІЇ
53. Заявники скаржились за статтею 9 Конвенції, взятою окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, на те, що органи державної влади ефективно не відреагували на зрив зібрання громади-заявниці. Стаття 9 Конвенції передбачає:
«1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
A. Доводи сторін
54. Уряд надав доводи, наведені у пункті 41.
55. Заявники стверджували, що не здійснивши ефективного розслідування нападу на них, органи державної влади не вжили необхідних заходів для забезпечення їм можливості користуватися своїм правом на свободу релігії.
B. Прийнятність
56. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
C. Суть
1. Відповідні загальні принципи
57. Як закріплено у статті 9 Конвенції, свобода думки, совісті та релігії є однією з основ «демократичного суспільства» у розумінні Конвенції. Ця свобода передбачає, inter alia, свободу дотримуватися чи не дотримуватися релігійних переконань і практикувати чи не практикувати релігію (див. рішення у справі «Іззеттін Доган та інші проти Туреччини» [ВП] (<...>) [GC], заява № 62649/10, пункт 103, від 26 квітня 2016 року). Хоча свобода релігії насамперед є питанням індивідуальної свідомості, вона також передбачає свободу сповідування релігії особою як окремо і приватно, так і спільно з іншими, прилюдно та в колі тих, чию віру особа поділяє. У статті 9 Конвенції перераховуються різні форми, в яких може проявлятися сповідування релігії чи переконання особою, а саме богослужіння, навчання, виконання та дотримання (там само, пункт 104).
58. У демократичних суспільствах, серед населення яких співіснують декілька релігій, може знадобитися встановлення обмеження на свободу особи сповідувати свою релігію чи переконання, щоб примирити інтереси різних груп і забезпечити повагу до переконань кожного. Це випливає як з пункту 2 статті 9 Конвенції, так і з позитивних зобов’язань держави за статтею 1 Конвенції гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені у Конвенції (там само, пункт 106).
59. Суд часто наголошував на ролі держави як нейтрального та неупередженого організатора сповідування різних релігій, вірувань та переконань, і зазначав, що ця роль сприяє підтриманню громадського порядку, релігійної гармонії та толерантності в демократичному суспільстві (там само, пункт 107). Цей обов’язок вимагає від держави забезпечувати взаємну терпимість між супротивними групами (див., наприклад, рішення у справі «Лейла Шахін проти Туреччини» [ВП] (<...>) [GC], заява № 44774/98, пункт 107, ЄСПЛ 2005-XI, та згадане рішення у справі «Бегелурі та інші проти Грузії» (Begheluri and Others v. Georgia), пункт 158).
60. Відповідальність на державу покладається у тих випадках, коли релігійні переконання є супротивними або заперечуються таким чином, що це заважає тим, хто сповідує такі переконання, реалізовувати свою свободу дотримуватися або їх виражати. У таких випадках держава має забезпечити прихильникам цих переконань мирне користування правами, гарантованими статтею 9 Конвенції. Суд повинен розглядати такі питання з точки зору позитивного зобов’язання органів державної влади гарантувати права, передбачені статтею 9 Конвенції, тим, хто перебуває під їхньою юрисдикцією (див. згадані рішення у справах «Бегелурі та інші проти Грузії» (Begheluri and Others v. Georgia), пункт 160, та «Караахмед проти Болгарії» (Karaahmed v. Bulgaria), пункт 93).
61. Статтю 9 Конвенції (так само як і статті 10 та 11 Конвенції) не можна тлумачити як дозвіл особі, яка виступає проти релігійної організації у певний момент зривати або перешкоджати здійсненню обряду. У зв’язку з цим Суд оголосив явно необґрунтованою скаргу румунської православної монахині на перешкоджання обряду, який здійснював румунський православний патріарх, і на вигуки, що він «не заслуговував, щоб за нього молилися». Оскільки накладений штраф був спрямований на покарання за порушення громадського порядку, а не на вираження думки, Суд постановив, що органи державної влади відреагували в межах своєї звичайної свободи розсуду щодо таких питань (див. ухвали щодо прийнятності у справі «Булгару проти Румунії» (Bulgaru v. Romania), заява № 22707/05, пункти 54-58, від 15 травня 2012 року). Так само, у справі «Марія Альохіна та інші проти Росії» (Mariya Alekhina and Others v. Russia), заява № 38004/12, пункти 213 і 214, від 17 липня 2018 року, Суд вважав, що застосування певних покарань в принципі могло бути виправданим у зв’язку з виступом, під час якого відбулося вторгнення до культової споруди та порушення прийнятих там правил поведінки, хоча після вивчення фактів Суд визнав непропорційним законній меті, яка переслідувалася, застосоване до заявників покарання.
2. Застосування зазначених принципів у цій справі
62. У цій справі держава-відповідач виконала один із аспектів свого обов’язку - забезпечувати взаємну терпимість між супротивними релігійними групами, впровадивши адміністративні та кримінально-правові заборони щодо перешкоджання та нападів, особливо стосовно осіб, вмотивованих релігійним упередженням, а також щодо незаконного втручання у здійснення релігійних обрядів. За умови належного тлумачення та застосування положення, які передбачають кримінальну відповідальність за хуліганство, також можуть грати певну роль у цій нормативно-правовій базі (див. пункти 34-37).
63. Суд вважає корисним наголосити, що, як свідчить практика Суду, описана у пункті 61, такі норми забезпечують захист не лише релігій меншості, але й релігій більшості.
64. Однак лише впровадження таких положень законодавства недостатньо для виконання зобов’язань держави за статтею 9 Конвенції. Держава також повинна вжити заходів для забезпечення дотримання на практиці права, гарантованого цим положенням (див. згадане рішення у справі «Караахмед проти Болгарії» (Karaahmed v. Bulgaria), пункт 94). Для оцінки дотримання державою зазначених позитивних зобов’язань важливим фактором є спосіб застосування відповідних законодавчих механізмів (див., у контексті статті 8 Конвенції, рішення у справі «Кірай та Дьомьотьор проти Угорщини» (<...>), заява № 10851/13, пункт 72, від 17 січня 2017 року).
65. Суд зазначає, що органи державної влади не проявили повну бездіяльність у застосуванні відповідних положень законодавства: Б. був обвинувачений у вчиненні дрібного хуліганства у зв’язку з інцидентом, і, як вбачається, оштрафований за це правопорушення (див. пункти 11 та 24). Суд зазначає, що у своїй практиці стосовно України він розглядав провадження у справах про адміністративні правопорушення, зокрема справи щодо дрібного хуліганства, як «кримінальні» для цілей Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Швидка проти України» (Shvydka v. Ukraine), заява № 17888/12, пункти 48-55, від 30 жовтня 2014 року).
66. З огляду на відносно обмежену серйозність порушення, якого зазнала громада-заявниця, вжиті заходи у вигляді провадження про адміністративне правопорушення могли бути достатніми. Однак національні органи влади мали належним чином пояснити причини для будь-яких ухвалених рішень. Національні органи влади цього не зробили і не продемонстрували послідовність у вжитих заходах, а також в обґрунтуванні відповідних рішень.
67. Щодо провадження у справі про адміністративне правопорушення Уряд не надав детальних відомостей стосовно нього: хоча, як вбачається, Б. оштрафували за його дії під час відповідного інциденту (див. пункт 24), відсутня інформація щодо деталей, як-от суми штрафу. Крім того, ця справа про адміністративне правопорушення стосувалася виключно дій Б. Відсутнє пояснення, чому жодного покарання не було застосовано до когось іншого, хоча щонайменше дві конкретні особи визнали свою участь у зриві релігійного обряду Свідків Єгови (див. пункти 14, 16 та 23).
68. Насамкінець Б. був оштрафований за вчинення адміністративного правопорушення «дрібного хуліганства», і коли зрештою було порушено кримінальне провадження (із затримкою у п’ять місяців), воно також стосувалося кримінального правопорушення «хуліганство». Отже, поведінка органів державної влади відповідала практиці, визнаній Комітетом з прав людини проблемною (див. пункт 38). Суд уже критикував органи влади України за кваліфікацію насильства, яке відбувається в контексті міжетнічної напруженості, як «хуліганства» (див. рішення у справі «Бурля та інші проти України» (Burlya and Others v. Ukraine), заява № 3289/10, пункт 139, від 06 листопада 2018 року).
69. Дещо подібні міркування застосовні і у цій справі. Кваліфікація кримінального правопорушення як «хуліганства» зробила другорядним ключовий аспект міжконфесійної ворожнечі, який став підґрунтям для інциденту. Це пов’язано з тим, що згідно з українським законодавством однією з ключових ознак злочину хуліганства є те, що винна особа повинна мати «хуліганський мотив», тобто її дії вмотивовані простою неповагою до соціальних правил і бажанням показати свою вищість (див. пункти 30 та 36).
70. Враховуючи те, що дії осіб, які зірвали зібрання Свідків Єгови, були чітко вмотивовані бажанням протидіяти та зірвати їхню діяльність, важко зрозуміти, як їх могли кваліфікувати як такі, що були вмотивовані виключною простою неповагою до соціальних правил.
71. Водночас, саме національні органи влади мають тлумачити та застосовувати національне законодавство (див., наприклад, рішення у справі «Де Томмазо проти Італії» [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 108, від 23 лютого 2017 року). Отже, кваліфікація злочину як «хуліганства» сама собою не могла бути проблемною, якби вона дозволяла органам державної влади вживати належним чином обґрунтованих і відповідних заходів (див., наприклад, згадане рішення у справі «Караахмед проти Болгарії» (Karaahmed v. Bulgaria), пункт 48, в якому Суд зазначив, що злочин хуліганства становив частину відповідної нормативно-правової бази для захисту віруючих від перешкоджання їхній молитві антимусульманськими демонстрантами, схильними до застосування насильства).
72. Проте у цій справі, як вбачається, до закриття провадження 15 березня 2013 року та 22 травня 2015 року головним чином призвела саме кваліфікація злочину як «хуліганства», при цьому слідчий орган дійшов висновку про відсутність у відповідних суб’єктів необхідного «хуліганського мотиву» (див. пункти 28 і 30).
73. Питання, яке логічно випливало з цього висновку, але яке з незрозумілих причин ніколи не розглядалося, полягало в тому, яким тоді був мотив відповідних дій. Очевидний напрям розслідування був зрозумілим: Б., Г. та О. неодноразово визнавали, що їхні дії були вмотивовані бажанням протидіяти проповідуванню Свідків Єгови у селі (див. пункти 10, 14, 16, 23 та 24).
74. Хоча до 23 травня 2012 року всі зазначені особи визнали, що зірвали зібрання Свідків Єгови (див. пункти 14 та 16), органи державної влади із незрозумілих причин закрили провадження у справі нібито у зв’язку з невстановленням винних осіб, які вчинили злочин (див. пункт 25; і див., для порівняння, у контексті статті 3 Конвенції згадані рішення у справах «Члени Глданської общини Свідків Єгови та інших проти Грузії» (Members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and Others v. Georgia), пункт 138, «Бегелурі та інші проти Грузії» (Begheluri and Others v. Georgia), пункт 137, та рішення у справі «Басенко проти України» (Basenko v. Ukraine), заява № 24213/08, пункт 65, від 26 листопада 2015 року, а також у контексті статті 9 Конвенції - згадане рішення у справі «Караахмед проти Болгарії» (Karaahmed v. Bulgaria), пункт 110).
75. Незважаючи на велику кількість доказів про протилежне, аж до винесення остаточної постанови про закриття провадження інцидент продовжував розслідуватися як такий, в якому брали участь «невстановлені особи» (див. пункт 30).
76. У жодній з цих постанов не було наведене належне обґрунтування. Іншими словами, після того, як зрештою органи державної влади вирішили із значною затримкою розслідувати інцидент у контексті «класичного» кримінального провадження, вони надмірно затягнули його, застосувавши кримінально-правову кваліфікацію правопорушення, яка по суті перешкодила їм належним чином врахувати контекст міжрелігійної напруженості та ворожнечі, і зрештою закрили провадження, не вказавши жодної чіткої підстави для такого рішення.
77. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що органи влади держави-відповідача не дотрималися свого позитивного зобов’язання забезпечити взаємну терпимість між супротивними релігійними групами.
78. Отже, було порушено статтю 9 Конвенції.
79. З огляду на цей висновок Суд вважає, що за статтею 9 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції не порушується жодне питання, яке вимагало б окремого розгляду (див. рішення у справі «Перрі проти Латвії» (Perry v. Latvia), заява № 30273/03, пункт 70, від 08 листопада 2007 року).
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
80. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
81. Заявники вимагали 15 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
82. Уряд заперечив проти вимоги. Він вважав, що заявники не довели наявність причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваними порушеннями та розміром моральної шкоди, яка ними вимагалася, і у будь-якому випадку сума, що вимагалася, була надмірною.
83. Суд присуджує заявникам 2 250 євро кожному в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
B. Судові та інші витрати
84. Заявники також вимагали 2 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних органах влади, і 6 500 євро компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді. Вони також вимагали незазначену суму ПДВ на вказані суми.
85. Уряд заперечив проти цих вимог.
86. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Суд зауважує, що для обґрунтування витрат, які вимагалися, заявники надали лише рахунки-фактури від п. Черниченка та п. Карбонно. Жодного документа, який би свідчив, що заявники фактично сплатили зазначені у рахунках-фактурах суми або взяли на себе зобов’язання та мусили сплатити їх, надано не було. З огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд нічого не присуджує за цим пунктом.
C. Пеня
87. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги за статтею 9 Конвенції, взятою окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, а решту скаргу у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що було порушено статтю 9 Конвенції.
3. Постановляє , що за статтею 9 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції не порушується жодне питання, яке вимагало б окремого розгляду.
4. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам 2 250 (дві тисячі двісті п’ятдесят) євро кожному та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 листопада 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
В.о. заступника Секретаря
Енн-Марі ДУГЕ
Голова
Стефані МОРО-ВІКСТРОМ