«1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання».
А. Прийнятність
42. Уряд стверджував, що скарга на неефективність розслідування є неприйнятною ratione personae, оскільки особа, винна у завданні ушкоджень, що спричинили смерть Олександра Ланецького, була встановлена та засуджена. Отже заявниця не може більше бути потерпілою від стверджуваних порушень. Уряд також зазначив, що кримінальний аспект пункту 1 статті 6 Конвенції не застосовний до провадження, про яке йдеться, оскільки в межах провадження не вирішувалося питання визначення кримінальних обвинувачень щодо заявниці.
43. Заявниця наполягала на тому, що, незважаючи на швидке визнання А.Я. як особи, винної у завданні тілесних ушкоджень її синові, протягом більше як 10 років національні органи не змогли забезпечити його засудження та покарання. Тільки завдяки її активній участі в провадженні та численним скаргам на його неефективність було зрештою вжито деяких заходів.
44. Стосовно заперечення Урядом наявності у неї статусу потерпілої Суд повторює, що прийняття рішення або вжиття заходів на користь заявника в принципі не є достатнім для того, щоб позбавити його статусу потерпілого, якщо державні органи не визнали - або явно або по суті - порушення Конвенції та зрештою не надали компенсації за нього (див., серед інших прикладів, рішення у справі «Гефген проти Німеччини» (<…>) [ВП], заява № 22978/05, п. 115, ECHR 2010-...). Суд зазначає, що у цій справі встановлення обставин смерті Олександра Ланецького тривало приблизно тринадцять років та неясно, завершилося кримінальне провадження щодо А.Я. чи ні. На національному рівні не було зроблено жодної офіційної заяви стосовно достатності заходів, вжитих протягом розслідування смерті Олександра Ланецького, для виконання зобов'язань держави за статтею 2 Конвенції. Отже, заявниця не може бути визнана такою, що втратила свій статус потерпілої стосовно цієї скарги незалежно від факту засудження А.Я. (див., mutatis mutandis, рішення від 8 грудня 2009 року у справі «Шандру та інші проти Румунії» (<…>), заява № 22465/03, пп. 62-64). Отже, заперечення Уряду повинно бути відхилене.
45. Щодо застосовності пункту 1 статті 6 Конвенції Суд погоджується з Урядом, що це положення не є застосовним у цій справі в його кримінальному аспекті. З іншого боку, Суд повторює, що заявниця діяла в якості цивільного позивача у кримінальному провадженні щодо А.Я. Отже, зазначене провадження стосувалося визначення її цивільних прав. Суд вже неодноразово доходив висновку, що стаття 6 Конвенції має бути застосовною до цивільних позовів у кримінальних провадженнях, та розглядав відповідні скарги по суті (див., наприклад, рішення у справі «Перес проти Франції»(Perez v. France) [ВП], заява № 47287/99, пп. 73-75, ECHR 2004-I; та, mutatis mutandis, рішення від 8 листопада 2005 року у справі «Баглай проти України» (Baglay v. Ukraine), заява № 22431/02, пп. 9 та 25, та зазначене вище рішення у справі «Сергій Шевченко проти України», п.79). Суд не знаходить будь-яких підстав відходити від своєї практики у цій справі.
46. Суд вважає, що скарги заявниці про стверджувану неефективність розслідування обставин смерті Олександра Ланецького та тривалість кримінального провадження щодо А.Я. не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Більш того, Суд зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
В. Суть
47. Заявниця стверджувала, що розслідування обставин смерті її сина було неефективним, характеризувалося надмірними затримками та відсутністю сумлінності з боку державних органів при збиранні доказів та забезпеченні засудження А.Я. Вона, зокрема, аргументувала це тим, що протягом досудового розслідування державні органи не зібрали усіх необхідних доказів та що вони несуть відповідальність за втечу А.Я., оскільки не затримали його та не взяли від варту; що протягом того часу, коли він переховувався, вони не вжили усіх необхідних заходів для встановлення його місця перебування, а також не відреагували на її повідомлення про те, що він навідувався додому, та що судове провадження відзначалося численними непотрібними затримками та періодами бездіяльності.
48. Уряд заперечив цю точку зору. Він зазначив, що правопорушник був швидко встановлений та що для збирання доказів були вжиті численні слідчі заходи, включаючи огляд місця події, два відтворення обстановки і обставин події, декілька судово-медичних експертиз та більше сорока допитів свідків. Уряд також зауважив, що основні докази були зібрані протягом перших кількох місяців після події та що основна затримка виникла внаслідок переховування А.Я. на території Росії протягом приблизно шести років, за що національні органи не можуть нести відповідальності. Насамкінець, Уряд зазначив, що, незважаючи на затримку, А.Я. врешті-решт був притягнутий до відповідальності і йому було призначено певний строк позбавлення волі та зобов'язано сплатити заявниці відшкодування. У світлі усього наведеного вище та, зокрема, засудження А.Я., розслідування не може вважатися неефективним для цілей статті 2 Конвенції.
49. Суд повторює, що стаття 2 Конвенції опосередковано вимагає наявності будь-якої форми ефективного розслідування, коли особу вбито в результаті застосування сили (див., mutatis mutandis, рішення від 19 лютого 1998 року у справі «Кайя проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), п. 86, Reports of Judgments and Decisions 1998-I). Задля досягнення такої мети форми розслідування можуть бути різними в залежності від обставин, оскільки обов'язок його проведення не є обов'язком досягти результату, це обов'язок вжити заходів. Органи державної влади повинні були вжити всіх необхідних заходів для отримання доказів, які стосуються справи (див. рішення у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, п. 176, ECHR 2005-XI).
50. Вимоги статті 2 Конвенції не будуть виконані, якщо захист, який надається національним законодавством, існує лише у теорії. Він також повинен ефективно працювати на практиці, що вимагає оперативного розгляду справи без непотрібних затримок (див. рішення у справі «Шиліг проти Словенії» (Silin v. Slovenia) [ВП], заява № 71463/01, п. 195, ECHR 2009-...). Очевидно, що можуть існувати складнощі та перепони, які перешкоджають його прогресу. Однак негайна реакція органів державної влади при розслідуванні використання сили, що спричинила смерть, або зникнення, є важливою для забезпечення громадської впевненості в дотриманні ними принципу верховенства права у попередженні будь-яких ознак змови або поблажливості до незаконних дій (див., в якості нещодавнього прикладу, рішення від 10 грудня 2009 року у справі «Дудник проти України» (Dudnyk v. Ukraine), заява № 17985/04, п. 33).
51. Згідно з наведеним вище у той час, як встановлення та покарання осіб, винних у смерті, а також доступність для заявника засобів відшкодування є важливими критеріями при оцінці того, виконала чи ні держава свої зобов'язання згідно зі статтею 2 (див., серед інших прикладів, ухвалу щодо прийнятності від 27 листопада 2007 року у справі «Райковська проти Польщі» (Rajkowska v. Poland), заява № 37393/02, та рішення від 2 вересня 2010 року у справі «Федіна проти України» (Fedina v. Ukraine), заява № 17185/02, пп. 66-67), у великій кількості нещодавніх справ, що розглядалися Судом, встановлення порушення здебільшого ґрунтувалося на існуванні невиправданих затримок та несумлінного ведення національними органами провадження незалежно від остаточного результату (див., наприклад, пункт 211 зазначеного вище рішення від 9 квітня 2009 року у справі «Шиліг проти Словенії»; пункти 73 та 77-80 зазначеного вище рішення у справі «Шандру та інші проти Румунії»; пункт 70 рішення від 28 липня 2009 року у справі «Дворачек та Дворачкова проти Словаччини» (<…>), заява № 30754/04; пункти 79-84 рішення від 20 жовтня 2009 року у справі «Агаке та інші проти Румунії», заява № 2712/02, та пункти 57-58 рішення від 24 березня 2009 року у справі «Моїсеев проти Польщі» (Mojsiejew v. Poland), заява № 11818/02).
52. Звертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що національні органи вжили великої кількості заходів згідно зі статтею 2 Конвенції. Зокрема впродовж двох тижнів після побиття Олександра Ланецького та на наступний день після його смерті було порушено кримінальну справу для розслідування відповідних обставин. Особа, відповідальна за побиття, була швидко встановлена та протягом перших декількох місяців після події було здійснено велику кількість кроків для збирання доказів (включаючи допити свідків та судово-медичні експертизи). Більш того, Суд зазначає, що правопорушник зрештою був притягнутий до відповідальності та йому було призначено покарання у вигляді певного строку позбавлення волі. Заявниці також було присуджено відшкодування шкоди.
53. Проте Суд зауважує, що Олександр Ланецький отримав тілесні ушкодження у квітні 1997 року та помер у травні 1997 року, а останнє рішення щодо покарання А.Я. було ухвалено у липні 2010 року. З матеріалів справи неясно, став остаточним цей вирок чи на нього було подано касаційну скаргу. У будь-якому випадку національним органам знадобилось щонайменше тринадцять років, щоб притягти до відповідальності та покарати правопорушника. З цього проміжку часу період, що починається з 11 вересня 1997 року, охоплюється юрисдикцією Суду ratione temporis.
54. Розглядаючи питання щодо того, якою мірою цей період може бути обґрунтований об'єктивними обставинами, Суд доходить висновку, що він може бути проаналізований на основі трьох основних підперіодів: активні етапи досудового розслідування, протягом яких місце перебування А.Я. було відоме; період, протягом якого А.Я. переховувався; судове провадження.
55. По-перше, що стосується періоду активного розслідування, він тривав взагалі менше, ніж один рік (з травня до листопада 1997 року та з серпня до листопада 2004 року). Незважаючи на те, що цей період не мав серйозних затримок, Суд не може дійти такого ж висновку щодо сумлінності національних органів у збиранні доказів. Суд перш за все зауважує, що після того, як справу було вперше направлено до суду, Новокаховський міський суд у березні 1998 року дійшов висновку, що процесуальні недоліки були настільки численними, що це стало юридичним обґрунтуванням для направлення справи на додаткове розслідування (див. зазначений вище пункт 13).
56. Суд також зазначає, що з огляду на наступне зосередження судового провадження на причинах смерті Олександра Ланецького та на розходження позицій різних колегій суддів щодо цього, органи слідства, як видається, не зібрали вичерпних доказів з цього питання (зокрема, вони не дослідили та не відкинули версію медичної недбалості). На основі доступних доказів Суд не може виключити можливості того, що відсутність сумлінності при початковому збиранні доказів призвела до наступних затримок, що мали місце на етапі судового провадження.
57. По-друге, основна затримка у провадженні виникла внаслідок зникнення А.Я. на строк, що перевищував шість років (з квітня 1998 року до серпня 2004 року). Хоча заявниця обвинувачувала Уряд у незапобіганні його переховуванню, її аргументи зводилися до твердження, що А.Я. повинен був бути взятий під варту. Вона не навела будь-яких доводів на користь того, що Уряд не вжив розумних заходів перед лицем передбачуваного ризику того, що А.Я. вирішить переховуватися. Отже, Суд не переконаний у тому, що Уряд несе відповідальність за втечу А.Я. та, таким чином, за шестирічну затримку судового розгляду та засудження.
58. З іншого боку, Суд не може прийняти точку зору Уряду щодо того, що період, про який йдеться, враховуватися не повинен. Суд зазначає, що, з одного боку, велика кількість слідчих дій (таких, як допити свідків або проведення судово-медичних експертиз) очевидно не вимагали присутності А.Я., та що деякі такі заходи дійсно мали місце впродовж означеного періоду (див. вище пункт 16). У той же час Суд зазначає, що Уряд не надав жодного доказу того, що прокуратура склала належний план дій для вчасного встановлення місця перебування А.Я. Навпаки, національні органи самі декілька разів визнавали відсутність відповідних заходів (див. вище пункти 17-18). Отже, Суд вважає, що саме по собі зникнення А.Я. не може виправдати шестирічну затримку розгляду його справи.
59. По-третє, стосовно судового провадження Суд зазначає, що воно тривало з листопада 2004 року щонайменше до липня 2010 року, - тобто п'ять років і вісім місяців. Цей період відзначався неодноразовими направленнями справи на новий розгляд між судами трьох інстанцій. Проте протягом останнього кола провадження рішення були ухвалені лише судами двох інстанцій. Хоча справа, що розглядалася судами, мала певну складність - зокрема, внаслідок суперечливих доказів стосовно прямої причини смерті Олександра Ланецького, - Суд доходить висновку, що під час судового розгляду мали місце декілька затримок, які не можуть бути пояснені цією складністю.
60. Зокрема, Суд зауважує, що затримка початкового розгляду справи судом першої інстанції виникла внаслідок декількох випадків нездатності правоохоронних органів забезпечити явку важливих свідків (див. вище пункт 26) та підготуватися до судових засідань (див. вище пункт 29); що касаційне провадження відзначалося приблизно двома роками бездіяльності з боку Верховного Суду (див. вище пункти 32-34); та що справа декілька разів направлялася на новий розгляд внаслідок ненадання судами нижчої інстанції достатнього обґрунтування своїм висновкам (див. вище пункти 32, 34 та 35). У світлі вищенаведеного Суд не може дійти висновку, що судовий розгляд справи А.Я. здійснювався з оперативністю та сумлінністю, що вимагаються для дотримання позитивного зобов'язання держави згідно зі статтею 2 Конвенції.
61. Зважаючи на все вищенаведене, зокрема на відсутність всебічного підходу до збирання доказів протягом досудового розслідування, недостатність дій національних органів при встановленні місця перебування А.Я. протягом шести років, поки він переховувався, та різні затримки і направлення справи до судів нижчої інстанції, які мали місце протягом провадження щодо нього, Суд вважає, що затримка забезпечення його засудження, що тривала близько тринадцяти років, є несумісною із зобов'язанням держави за статтею 2 Конвенції щодо здійснення ефективного розслідування підозрілих смертей.
62. Отже, у цій справі було порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції.
63. Беручи до уваги конкретні обставини цієї справи та аргументацію, якою Суд керувався при встановленні порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції, Суд вважає, що немає необхідності розглядати справу за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. пункт 216 вищезазначеного рішення у справі «Шиліг проти Словенії») та за статтею 13 Конвенції.
II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
64. Заявниця також скаржилася за статтею 3 Конвенції, що страждання, яких вона зазнала внаслідок бездіяльності національних органів та затримок, становили нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження. Вона також посилалась на статті 10 та 14 Конвенції у світлі фактів цієї справи.
65. Розглянувши аргументи заявниці у світлі матеріалу, що знаходиться в його розпорядженні, Суд доходить висновку, що у тій мірі, в якій оскаржувані питання належать до його компетенції, вони не виявляють жодних ознак порушення прав та свобод, викладених у Конвенції.
66. Отже, ця частина заяви повинна бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
67. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
68. Заявниця вимагала 3000000 гривень відшкодування моральної шкоди.
69. Уряд стверджував, що ця вимога є надмірною та необґрунтованою.
70. Суд вважає, що заявниця зазнала болю та страждань внаслідок подій, що призвели до встановлення порушення у цій справі. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявниці 12000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
71. Заявниця не подала будь-яких вимог у цьому відношенні. Отже, Суд нічого не присуджує.
C. Пеня
72. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скаргу щодо неефективного розслідування смерті Олександра Ланецького прийнятною, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що було порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції.
3. Постановляє , що немає необхідності розглядати скарги за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції.
4. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявниці 12000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди, разом з будь-яким податком, який може бути нараховано, що мають бути конвертовані в національну валюту України за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції. Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 3 березня 2011 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Дін ШПІЛЬМАНН