«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
A. Прийнятність
39. Суд зазначає, що скарга заявниці щодо порушення її права на розгляд в розумний строк справи проти СМЗ щодо компенсації піднімає питання факту та права за Конвенцією, вирішення яких вимагає розгляду справи по суті. Суд не знаходить жодних підстав для визнання скарги неприйнятною.
40. Суд також вважає, що скарги заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що відмова національних судів розглядати її позови до СМЗ та СМСК щодо компенсації, подані у листопаді 1997 року, березні та квітні 1999 року, становить порушення її права на доступ до суду, повинні бути визнані прийнятними.
41. Суд розглянув решту скарг заявниці за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції та вважає, що з урахуванням усіх наявних у нього матеріалів та в тій мірі, в якій вони охоплюються його компетенцією, вони не виявляють жодних ознак порушення прав та свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї. Відповідно Суд відхиляє їх як явно необґрунтовані відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
B. Суть
1. Тривалість об'єднаного провадження щодо СМЗ
42. Заявниця підтримала свою скаргу на тривалість провадження проти СМЗ щодо компенсації заборгованості. Зокрема, вона зазначила, що справа не була складною. Вона була змушена внести зміни у свої позовні вимоги з метою оновлення сум, які вона вимагала, особливо з урахуванням тривалості провадження. Заявниця також стверджувала, що з травня 1999 року по травень 2003 року судові засідання не призначались, оскільки суддя був залучений до розгляду іншої справи. Вона також стверджувала, що завданням судів було забезпечити, використовуючи всі можливі процесуальні засоби, явку відповідача в судове засідання. Крім того, заявниця зазначила, що не було пояснень затримці більше ніж у два роки, яка мала місце, коли справа знаходилась на розгляді у Верховному Суді з березня 2004 року до липня 2006 року. Тому, відповідно до тверджень заявниці, суди не розглянули її справу у «розумний строк», як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції.
43. Уряд зазначив, що тривалість відповідних проваджень не була необґрунтованою. Він стверджував, що з боку держави не було значних періодів бездіяльності. З іншого боку, були періоди затримок, спричинених сторонами цього провадження, а їхні дії деякою мірою ускладнили розгляд. Зокрема, суд першої інстанції та апеляційний суд переглядали справу декілька разів у зв'язку з апеляційними скаргами заявниці та підприємства-відповідача; заявниця подавала заяви про відвід судді, який розглядав її справу, та змінювала позовні вимоги; суд відклав декілька судових засідань через неявку сторін та через необхідність виклику свідків, про що клопотали сторони. Уряд не вказав точних дат судових засідань та строків затримок у провадженні, на які він посилався у своїх зауваженнях.
44. Суд зазначає, що 26 листопада 1997 року та 15 березня 1999 року заявниця звернулась до національних судів з двома окремими позовами до СМЗ, вимагаючи компенсації за несвоєчасно сплачену їй заробітну плату. 5 серпня 1998 року Нахімовський суд постановив рішення щодо першого позову заявниці. Рішення не було оскаржене до судів вищих інстанцій, набрало законної сили та було виконане 18 березня 1999 року. Крім того, п'ятьма роками пізніше Верховний Суд скасував зазначене рішення та направив справу на новий розгляд. Суд першої інстанції об'єднав перший позов заявниці з другим позовом, провадження за яким тривало з 15 березня 1999 року.
45. Ці позови були розглянуті разом, і 28 липня 2006 року Верховний Суд прийняв остаточну ухвалу у справі заявниці, відмовивши у задоволенні обох позовів, як таких, що були подані поза встановленим строком. Отже, оскаржене провадження, яке розпочалося 26 листопада 1997 року та закінчилося 28 липня 2006 року, тривало вісім років та вісім місяців, включаючи протягом періоду з 5 серпня 1998 року до 15 березня 1999 року, коли провадження не було (див. рішення від 23 вересня 2004 року у справі «Єманакова проти Росії» (Yemanakova v. Russia), заява № 60408/00, п. 41, та рішення від 18 липня 2006 року у справі «Єфіменко проти України» (Efimenko v. Ukraine), заява № 55870/00, п. 51).
46. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. France) [ВП] № 30979/96, n. 43, ECHR 2000-VII).
47. Суд зазначає, що спір, про який йдеться, стосується виплати заборгованості із заробітної плати та компенсації за її несплату. Отже, це була звичайна цивільна справа, вирішення якої не вимагало дотримання складної процедури. Крім того, провадження закінчилось прийняттям рішення про визнання позовів заявниці такими, що були подані поза встановленим строком.
48. Суд звертає увагу на те, що він неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують подібні питання (див. вищезгадане рішення у справі «Єфіменко проти України» (Efimenko v. Ukraine), пп. 55-58).
49. Розглянувши всі надані йому матеріали, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі.
Відповідно мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з тривалістю цих проваджень.
2. Доступ до суду
50. Заявниця стверджувала, що відмова судів розглядати її позови до своїх колишніх роботодавців щодо компенсації не була заснована на обставинах справи та була результатом неправильного застосування судами процесуальних норм.
51. Уряд стверджував, що судові рішення були постановлені згідно з процесуальними нормами та, відповідно, заявниця не була позбавлена права доступу до суду.
52. Суд повторює, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ЕСПЛ 2002-ІІ).
53. Право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням. У випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, п. 57, Series A, № 93). Суд підкреслює, що у сфері тлумачення національного законодавства, зокрема, процесуальних правил, що застосовуються у судовому провадженні, його роль обмежується перевіркою того, чи результати такого тлумачення національними органами влади, особливо судами, відповідають Конвенції (див, рішення у справі «Звольський та Звольська проти Чешської Республіки» (Zvolsky and Zvolska v. the Czech Republic), заява № 46129/99, п. 46, ЕСПЛ 2002-ІХ).
54. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що заявниця мала доступ до суду, оскільки її позовні заяви надійшли до Нахімовського суду та до судів вищих інстанцій. Проте, у провадженні проти СМЗ національні суди в кінцевому підсумку відхилили позови заявниці щодо компенсації, вважаючи, що вони були подані поза встановленим строком. Позови заявниці, подані у квітні 1999 року проти СМСК, були відхилені у зв'язку з тим, що питання вже було вирішено остаточним рішенням від 25 травня 1998 року.
55. Суд зазначає, що позовні вимоги заявниці до її колишніх роботодавців щодо компенсації ґрунтувались на тому, що стаття 117 Кодексу законів про працю надавала їй право отримати компенсацію за несвоєчасну виплату заборгованості по заробітній платі до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, яким присуджувалась така виплата заборгованості.
56. Незважаючи на відмінності в результатах проваджень проти СМЗ та СМСК виявляється, що доводи заявниці не було прийнято судами. Зокрема, рішення суду від 15 червня 1999 року та 26 листопада 2003 року щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 8 липня 1997 року та 25 травня 1998 року та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат (див., зокрема, пункт 15 вище). З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 Кодексу законів про працю більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов'язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
57. У зв'язку з вищенаведеним, Суд зазначає, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. У зв'язку з цим, Суд зазначає, що відповідно до статті 117 Кодексу «при відсутності спору щодо суми» заборгованості із заробітної плати, звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період «фактичного розрахунку» (частина перша статті 117), а «при наявності спору про розміри сум» заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (частина друга статті 117). Особливу увагу слід звернути на те, що частина друга статті 117 Кодексу, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановления судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.
58. Хоча можна стверджувати, що обґрунтуванню, наведеному судами щодо оскаржуваних рішень, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 Кодексу законів про працю, Суд дійшов висновку, що воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно. Крім того, Суд повторює, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та надавати оцінку наданим їм доказам (див., наприклад, рішення у справі «Вайт та Кенеді проти Німеччини» (Waite and Kennedy v. Germany), заява № 26083/94, п. 54, ЕСПЛ 1999-I).
59. Відповідно Суд вважає, що не було порушення статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ
60. У своїх доводах від 26 вересня 2006 року заявниця скаржилась на те, що її право на мирне володіння своїм майном, як це передбачено статтею 1 Першого протоколу, було порушено у зв'язку з відмовою національних судів розглянути по суті її позов до її колишніх роботодавців щодо компенсації. Стаття 1 Першого протоколу передбачає таке:
«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів...»
61. Уряд стверджував, що вимоги заявниці були відхилені судами відповідно до національного законодавства, і цей факт не становить необґрунтованого втручання в її право на мирне володіння своїм майном. Крім того, Уряд зазначав, що рішення Нахімовського суду від 25 травня 1998 року, яким були задоволені позовні вимоги до СМСК щодо компенсації, було виконано в повному обсязі.
62. Заявниця стверджувала, що вона за законом мала право отримати компенсацію за затримку виплати заробітної плати, однак вона не могла реалізувати це право через незаконне відхилення її позовних вимог судами.
63. Суд зазначає, що скарга заявниці щодо вимог до СМСК про компенсацію була вперше викладена у її заяві від 26 вересня 2006 року, тобто більше ніж через шість місяців після прийняття апеляційним судом м. Севастополя рішення (15 червня 1999 року). Таким чином, вона повинна бути визнана неприйнятною відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.
64. Що стосується скарги заявниці щодо провадження проти СМЗ Суд повторює, що заявники можуть стверджувати про порушення статті 1 Першого протоколу лише в тій мірі, в якій оскаржувані рішення стосуються їхнього «майна» у розумінні цього положення. «Майном» може бути або «існуюче майно», або активи, включаючи право вимоги, щодо яких заявники можуть стверджувати, що вони мають щонайменше «законне сподівання» отримати можливість ефективної реалізації права на майно (див., серед багатьох інших джерел, ухвали щодо прийнятності у справах «Мелгоус проти Чеської Республіки» (Malhous v. the Czech Republic) [ВП, заява № 33071/96, ECHR 2000-XII, «Грацінгер та Грацінгерова проти Чеської Республіки» (Gratzinger and Gratzingerova v. the Czech Republic) [ВП], заява № 39794/98, п. 69, ECHR 2002-VII, рішення у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia) [ВП], заява № 44912/98, п. 35, ECHR 2004-IX, ухвалу щодо прийнятності у справі «Фон Мальтцан та інші проти Німеччини» (Von Maltzan and Others v. Germany) [ВП], заяви №№ 71916/01, 71917/01 та 10260/02, п. 74, ECHR 2005-V, та ухвалу від 24 червня 2008 року щодо прийнятності у справі «Бата проти Чеської Республіки» (Bata v. the Czech Republic), заява № 43775/05).
65. З огляду на тлумачення судами відповідного національного законодавства у справі заявниці, Суд вважає, що вимоги заявниці щодо компенсації за період з 8 липня 1997 по 18 березня 1999 року не мають жодного правового підґрунтя (див. пункти 56 і 57 вище). Зокрема, стаття 117 Кодексу законів про працю не могла бути розтлумачена як така, що встановлює право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як вона була присуджена заявниці за рішенням суду.
66. Щодо позовів про компенсацію, які стосувались періоду до 8 липня 1997 року, Суд зазначає, що рішення національного суду про їх відхилення як поданих поза встановленим терміном подання, здається, не є свавільним або явно необґрунтованими. Крім того, Суд має обмежену компетенцію щодо тлумачення національних процесуальних правил та, в принципі, він не може підміняти висновки національних судів своїми.
67. Відповідно скарга за статтею 1 Першого протоколу, що стосується позову заявниці до СМЗ щодо компенсації є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції і повинна бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
68. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
69. Заявниця вимагала 64803,28 грн - 1 відшкодування матеріальної шкоди, яке включало в себе суму компенсації, на яку вона нібито має право у зв'язку з затримкою СМЗ виплати заробітної плати за період з 1 жовтня 1996 року до 18 березня 1999 року, уточнену відповідно до встановленого розміру мінімальної заробітної плати. Вона також вимагала 4500 євро відшкодування моральної шкоди.
70. У зв'язку з вимогою заявниці щодо матеріальної шкоди Уряд зазначив, що заявниця не мала права на отримання виплат, що було підтверджено національними судами. Вимогу щодо відшкодування моральної шкоди Уряд вважає необґрунтованою.
71. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв'язку між встановленим порушенням та заявленою матеріальною шкодою, тому відхиляє цю вимогу. З іншого боку, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як це вимагається статтею 41 Конвенції, Суд присуджує заявниці 2100 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
72. Заявниця вимагала 60,68 доларів США - 2 компенсації поштових витрат, понесених у зв'язку з провадженням у Суді.
73. Уряд заперечував проти цієї вимоги.
74. З огляду на наявну у нього інформацію, Суд вважає за належне присудити заявниці заявлену суму відшкодування судових та інших витрат.
__________
- 1 Приблизно 5511 євро.
- 2 Приблизно 40 євро.
C. Пеня
75. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності доступу до суду у контексті її позовів про компенсацію, поданих до національних судів у листопаді 1997 року, березні та квітні 1999 року, а також щодо тривалості провадження проти СМЗ про компенсацію проти СМЗ, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо тривалості провадження про стягнення компенсації із СМЗ.
3. Постановляє, що не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду.
4. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявниці 2100 (дві тисячі сто) євро відшкодування моральної шкоди та 40 (сорок) євро компенсації судових та інших витрат, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися; ці суми мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом станом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 8 квітня 2010 року згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Пеер ЛОРЕНЦЕН