«Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.
Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.
Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.».
В. Кримінальний кодекс України (2001 року)
74. Відповідно до частини четвертої статті 187 розбій, спрямований на заволодіння майном в особливо великих розмірах або вчинений організованою групою, чи поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років із конфіскацією майна.
75. Відповідно до частини другої статті 289 незаконне заволодіння транспортним засобом, вчинене за попередньою змовою групою осіб або поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, чи з погрозою застосування такого насильства, або вчинене з проникненням у приміщення чи інше сховище, або якщо воно завдало значної матеріальної шкоди, карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років з конфіскацією майна або без такої.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СТВЕРДЖУВАНИМ ЖОРСТОКИМ ПОВОДЖЕННЯМ ІЗ ЗАЯВНИКОМ ПІД ЧАС ЗАТРИМАННЯ У ВІДДІЛІ МІЛІЦІЇ ТА НЕПРОВЕДЕННЯМ ЕФЕКТИВНОГО РОЗСЛІДУВАННЯ НА НАЦІОНАЛЬНОМУ РІВНІ
76. Заявник скаржився на жорстоке поводження з боку працівників міліції, яке порушило статтю 3 Конвенції. Посилаючись на статтю 13 Конвенції, він також стверджував, що його скарги на жорстоке поводження не були належним чином розглянуті.
77. Суд вважає, що обидва аспекти скарги заявника слід розглядати за статтею 3 Конвенції (див. рішення у справі «Козинець проти України» (Kozinets v. Ukraine), заява № 75520/01, пункт 44, від 06 грудня 2007 року), яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».
А. Прийнятність
78. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Стверджуване жорстоке поводження
(а) Доводи сторін
79. Заявник підтримав свою версію подій (див. пункт 8). Він зазначив, що, як встановлено висновком судово-медичної експертизи від 16 січня 2007 року, він отримав низку тілесних ушкоджень, перебуваючи під контролем працівників міліції у період з 11 по 12 січня 2007 року. Органи державної влади, однак, не пояснили походження цих тілесних ушкоджень.
80. Уряд заперечив проти цих аргументів. Він стверджував, що національні органи державної влади доклали всіх розумних зусиль для розгляду твердження заявника, а ставити під сумнів їхній висновок про його необґрунтованість не було жодних підстав.
(b) Оцінка Суду
81. Як Суд неодноразово зазначав, стаття 3 Конвенції втілює одну з основоположних цінностей демократичних суспільств (див., серед багатьох інших посилань, рішення у справі «Селмуні проти Франції» [ВП] (Selmouni v. France) [GC], заява № 25803/94, пункт 95, ЄСПЛ 1999-V).
82. Хоча Суд визнає, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції під час вирішення фактологічних питань, якщо це неминуче не вимагається обставинами конкретної справи, проте він має провести «особливо ретельний аналіз», коли висуваються твердження за статтею 3 Конвенції, навіть якщо на національному рівні вже було проведено розслідування та провадження. Іншими словами, у такому контексті Суд готовий ретельно перевірити висновки національних судів. Розглядаючи їх, він може враховувати якість провадження на національному рівні та будь-які можливі процесуальні недоліки під час прийняття рішень (див. рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункт 85, ЄСПЛ 2015, з подальшими посиланнями на практику).
83. Суд вважає особливо важливим зазначити, що стосовно особи, яка позбавлена свободи, або взагалі, якій протистоять працівники правоохоронних органів, будь-яке застосування фізичної сили, яке не було викликано суворою необхідністю внаслідок власної поведінки особи, принижує людську гідність та є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції (там само, пункт 88).
84. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що через п’ять днів після затримання заявника, 16 січня 2007 року, судово-медичною експертизою було встановлено наявність в нього великих синців на голові та тулубі, а також саден на коліні та руці. Хоча експерт кваліфікував ушкодження як «легкі», він зазначив, що вони утворилися у результаті щонайменше дванадцяти ударів тупими предметами. Він також підтвердив, що вони могли бути заподіяні 11 або 12 січня 2007 року у спосіб, описаний заявником (див. пункт 10).
85. Суд зазначає, що заявник надав достатньо послідовний та детальний опис обставин, за яких він зазнав цих тілесних ушкоджень. Згідно з його твердженнями він зазнав нападу двох працівників міліції, які намагались отримати від нього зізнавальні показання у вчиненні злочину (див. пункт 8). Хоча вони заперечили правдивість тверджень заявника, національні органи державної влади не надали жодного пояснення щодо походження його тілесних ушкоджень.
86. Суд звертає увагу на те, що, як встановлено національними органами державної влади, затримання заявника було офіційно задокументовано із затримкою в один день, і що саме у той день він написав «явку з повинною» (див. пункти 13 і 17). На думку Суду, сам факт того, що заявник зізнався у вчиненні злочину під час незадокументованого затримання за відсутності таких процесуальних гарантій, як доступ до захисника, та відмовився від зізнавальних показань невдовзі після цього (див. пункт 17 і 24), створює враження, що його зізнавальні показання могли бути надані недобровільно (див., для порівняння, рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункт 63, від 07 листопада 2013 року). Цей факт, підтверджений доказами щодо тілесних ушкоджень, породжує обґрунтовану презумпцію застосування працівниками міліції фізичного жорсткого поводження, щоб зламати психологічний опір заявника з метою отримання зізнавальних показань (там само).
87. За таких обставин та з огляду на обов’язок держави надати правдоподібне пояснення щодо тілесних ушкоджень, отриманих особою, яка знаходиться під контролем міліції, Суд доходить висновку, що Уряд належним чином не встановив, що тілесні ушкодження заявника виникли за обставин, що виключають жорстоке поводження під час затримання, як стверджував заявник (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Аднаралов проти України» (Adnaralov v. Ukraine), заява № 10493/12, пункт 45, від 27 листопада 2014 року).
88. Отже, було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку із жорстоким поводженням працівників міліції із заявником.
2. Ефективність розслідування
(а) Доводи сторін
89. Заявник стверджував, що на національному рівні не було проведено повноцінного розслідування його твердження про жорстоке поводження з боку працівників міліції. Зокрема, він зазначив, що постанова органів прокуратури про відмову у порушенні кримінальної справи щодо причетних працівників міліції ґрунтувалася виключно на показаннях цих працівників міліції та не враховувала висновок судово-медичної експертизи, який доводив його твердження. Крім того, він стверджував, що його ніколи не допитували щодо цього питання.
90. Заявник також стверджував, що постанова прокуратури від 15 березня 2007 року була вручена йому лише 02 жовтня 2011 року, тобто із затримкою у чотири з половиною роки (див. пункт 15).
91. Він стверджував, що хоча зрештою суди розглянули по суті його скаргу на оскаржувану постанову, їхній підхід був надто формалістичним, і вони не намагалася виправити недоліки проведеного раніше розслідування.
92. Уряд не погодився. Він зазначив, що органи державної влади негайно відреагували на скаргу заявника, провівши наступного дня його судово-медичну експертизу та порушивши дисциплінарне провадження щодо причетних працівників міліції.
(b) Оцінка Суду
93. Суд підкреслює, що у випадках, коли особа висуває небезпідставну скаргу на серйозне жорстоке поводження з нею працівників міліції, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, здатного призвести до встановлення та покарання винних осіб. Інакше загальна юридична заборона катування і нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, незважаючи на її основоположну важливість, була б неефективною на практиці, а представники держави у деяких випадках могли б фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див. рішення у справах «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, пункт 102, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VIII, та «Лабіта проти Італії» [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 31, ЄСПЛ 2000-IV). Мінімальні критерії ефективності, визначені практикою Суду, включають в себе вимоги, що розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю, а компетентні органи влади повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю (див., наприклад, рішення у справі «Менешова проти Росії» (Menesheva v. Russia), заява № 59261/00, пункт 67, ЄСПЛ 2006-III).
94. У цій справі Суд встановив, що держава-відповідач несе відповідальність за статтею 3 Конвенції у зв’язку із жорстоким поводженням із заявником (див. пункт 88). Отже, органи державної влади були зобов’язані провести його розслідування відповідно до зазначених критеріїв ефективності.
95. Суд зазначає, що 15 січня 2007 року заявник поскаржився органу державної влади на жорстоке поводження з ним після його затримання (див. пункт 9). Його твердження були підкріплені висновком судово-медичної експертизи від 16 січня 2007 року (див. пункт 10). Проте 15 березня 2007 року прокуратура винесла постанову про відмову у порушенні кримінальної справи з цього питання, встановивши відсутність в діях працівників міліції складу злочину (див. пункт 12). Зрештою цю постанову було залишено без змін судами трьох інстанцій (див. пункт 16).
96. Суд вважає обґрунтованими твердження заявника про те, що його не допитували стосовно його скарги, що постанову прокурора йому було вручено зі значною затримкою, та що органи прокуратури і суди проігнорували суттєві судово-медичні докази, які доводили його твердження.
97. Суд вважає це достатнім для висновку, що заявнику було відмовлено в ефективному розслідуванні його небезпідставної скарги на жорстоке поводження працівників міліції. Як Суд встановив у своєму рішенні у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), така ситуація є результатом проблем системного характеру на національному рівні, що дозволяє представникам держави, відповідальним за таке жорстоке поводження, залишатися безкарними (заява № 23893/03, від 15 березня 2012 року, пункти 169-182).
98. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 І 13 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З НЕНАЛЕЖНИМИ УМОВамИ ТРИМАННЯ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ
99. Заявник скаржився на ненадання йому належної медичної допомоги під час тримання під вартою, а також на побутові умови тримання під вартою у Коростенській виправній колонії № 71, Райківській виправній колонії № 73 та Білоцерківській виправній колонії № 35. Він посилався на статтю 3 Конвенції (наведена у пункті 77) та статтю 13 Конвенції, яка передбачає:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».
А. Прийнятність
1. Медична допомога
(а) Скарга за статтею 3 Конвенції
100. Доводи сторін наведені у пунктах 66-72.
101. Суд нагадує, що необґрунтованого твердження про відсутність, несвоєчасне надання або навіть незадовільну якість медичної допомоги зазвичай недостатньо для порушення питання за статтею 3 Конвенції. Правдоподібна скарга зазвичай повинна містити, серед іншого, достатні посилання на відповідне захворювання, лікування, яке вимагалось особою, та яке було надано або у наданні якого було відмовлено, а також певні докази, такі як висновки експертів, здатні виявити серйозні недоліки у наданій заявнику медичній допомозі (див., наприклад, рішення у справі «Криволапов проти України» (Krivolapov v. Ukraine), заява № 5406/07, пункт 76, від 02 жовтня 2018 року, з подальшими посиланнями).
102. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що твердження заявника про неналежну медичну допомогу обмежувалися загальними обвинуваченнями органів державної влади. Посилаючись, головним чином, на виписний епікриз Ірпінського військового шпиталю від 07 серпня 2015 року, він стверджував, що у Білоцерківській виправній колонії № 35 він не отримував жодного лікування гастриту, а тому стан його здоров’я серйозно погіршився (див. пункти 68 і 69).
103. Проте Суд зазначає, що згідно з частиною наданої заявником копії його медичної картки, яку можливо було розібрати, у Білоцерківській виправній колонії № 35 він проходив регулярні медичні огляди, а жодних скарг на стан здоров’я зафіксовано не було. Крім того, як зазначено у згаданому виписному епікризі, він повідомив, що стан його здоров’я погіршувався протягом місяця до його прибуття до шпиталю, тобто з 07 червня 2015 року (див. пункти 69 і 71). Оскільки з Білоцерківської виправної колонії № 35 заявник вибув 06 червня 2015 року (див. пункт 34), навряд чи за таких обставин адміністрацію цієї колонії можна звинувачувати у ненаданні належної медичної допомоги.
104. Суд зазначає, що після повідомлення Уряду про заяву заявник не навів жодних доводів щодо інших скарг, висунутих ним у його первинних скаргах, зокрема на ненадання йому стоматологічної допомоги у Райківській виправній колонії № 73 або медичної допомоги у зв’язку з його захворюванням на паховий грибок у Білоцерківській виправній колонії № 35 (див. пункти 66 і 67).
105. У контексті зазначеного Суд доходить висновку, що заявник не обґрунтував свою скаргу на неналежну медичну допомогу під час тримання під вартою. З цього випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
(b) Скарга за статтею 13 Конвенції
106. Оскільки Суд встановив, що заявник не висунув небезпідставної скарги за статтею 3 Конвенції щодо надання медичної допомоги під час тримання під вартою, гарантії статті 13 Конвенції до цієї скарги не застосовуються (див. рішення у справі «Вергельський проти України» (Vergelskyy v. Ukraine), заява № 19312/06, пункт 124, від 12 березня 2009 року).
107. Отже, ця частина заяви є несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae і тому має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
2. Побутові умови тримання під вартою
108. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Скарга за статтею 3 Конвенції
(а) Доводи сторін
109. Сторони підтримали свої версії, викладені у пунктах 35-65.
(b) Оцінка Суду
(і) Загальні принципи
110. Суд зазначає, що відповідні принципи його практики стосовно переповненості були нещодавно викладені в рішенні у справі «Муршіч проти Хорватії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 7334/13, пункти 137-141, від 20 жовтня 2016 року. Зокрема, коли особистий простір ув’язненого складає менше 3 кв.м житлової площі у густозаселеній тюремній камері, відсутність особистого простору вважається настільки гострою, що виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції (там само, пункт 137). Коли площа тюремної камери становить від 3 до 4 кв.м особистого простору на кожного ув’язненого, вирішальним фактором при оцінці Судом адекватності умов тримання буде фактор простору. У таких випадках порушення статті 3 Конвенції буде встановлено, якщо фактор простору поєднаний з іншими неналежними побутовими умовами тримання під вартою (там само, пункт 139). Коли ув’язнений має у своєму розпорядженні більше ніж 4 кв.м особистого простору у густозаселеній тюремній камері та коли не виникає жодних питань щодо особистого простору, інші аспекти побутових умов тримання під вартою залишаються важливими для оцінки Судом належності умов тримання заявника під вартою за статтею 3 Конвенції (там само, пункт 140).
111. Суд встановив, що під час оцінки умов тримання під вартою має враховуватися сукупний вплив цих умов, а також конкретні твердження, висунуті заявником. Також має враховуватися тривалість періоду, упродовж якого особа трималася під вартою у конкретних умовах (там само, пункт 101 з подальшими посиланнями).
(іі) Застосування зазначених принципів у цій справі
( α ) Щодо Коростенської виправної колонії № 71
112. Суд зауважує, що заявник надав детальну інформацію щодо розмірів його камери та кількості ув’язнених, які утримувалися разом з ним, з чого вбачалося, що кожний ув’язнений мав 1,5 кв.м особистого простору (див. пункт 35). Уряд, у свою чергу, навів загальний довід щодо загальної площі та чисельності населення гуртожитку станом на вересень 2015 року, підводячи до висновку, що на кожного ув’язненого припадало приблизно 5 кв.м особистого простору (див. пункт 40). За відсутності будь-якої іншої інформації від Уряду щодо конкретних умов, в яких заявник тримався під вартою у виправній колонії, у тому числі щодо простору у його камері та кількості утримуваних в ній ув’язнених, Суд не може прийняти його аргумент. Він також зазначає, що оцінка Уряду є не тільки надто загальною, але й незастосовною до справи заявника, оскільки вона стосується ситуації у колонії станом на вересень 2015 року, тоді як заявник утримувався в ній у 2009 і 2010 роках (див. пункти 34 і 40).
113. За таких обставин Суд не може не приділити увагу доводам заявника та доходить висновку, що під час тримання його під вартою у виправній колонії він мав 1,5 кв.м особистого простору, що значно менше за мінімальний стандарт у 3 кв.м у густозаселеній тюремній камері (див. згадане рішення у справі «Муршіч проти Хорватії» (<...>), пункт 137). Отже, виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції (там само).
114. Суд зазначає, що заявник тримався в цих умовах загалом протягом семи місяців та двадцяти двох днів (див. пункт 34), і Уряд не довів існування факторів, здатних адекватно компенсувати такий брак особистого простору.
115. Додатково до основної проблеми у зв’язку з переповненістю, саме принцип розміщувати так багато ув’язнених в одному гуртожитку раніше вже викликав серйозне занепокоєння Суду та Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. У справах, в яких заявники утримувалися разом із десятками інших ув’язнених у гуртожитку, в якому мали у своєму розпорядженні лише мінімальний особистий простір, Суд встановив, що доступний їм рівень приватності був недостатнім, щоб відповідати вимогам статті 3 Конвенції (див. рішення у справі «Бутко проти Росії» (Butko v. Russia), заява № 32036/10, пункт 59, від 12 листопада 2015 року, з подальшими посиланнями).
116. З цього випливає, що умови тримання заявника під вартою у Коростенській виправній колонії № 71 не відповідали вимогам статті 3 Конвенції. Цей висновок виключає необхідність окремого розгляду Судом інших тверджень заявника щодо неналежної якості продуктів харчування та води у виправній колонії.
( β ) Щодо Райківської виправної колонії № 73
117. Суд зазначає, що доводи обох сторін стосовно наявного у розпорядженні заявника особистого простору у колонії є занадто нечіткими, щоб дійти якогось висновку. Заявник стверджував, що кожен ув’язнений мав у своєму розпорядженні лише 2 кв.м особистого простору, не навівши жодних деталей щодо камери, в якій він утримувався. Уряд також не прояснив це питання, надавши лише загальну оцінку площі та чисельності населення гуртожитку станом на вересень 2015 року, тобто приблизно через п’ять років після звільнення заявника.
118. Отже, Суд не може встановити згідно з необхідним критерієм доведеності, що заявник тримався під вартою в умовах переповненості.
119. У своїй практиці Суд встановив, що, крім необхідності мати достатній особистий простір, для оцінки відповідності побутових умов тримання під вартою статті 3 Конвенції значення мають й інші аспекти. До таких елементів відноситься доступ до прогулянок на свіжому повітрі, природного освітлення або повітря, наявність системи вентиляції, адекватність системи опалювання, можливість приватного користування туалетом, а також дотриманням базових санітарно-гігієнічних вимог (див. рішення у справі «Сторі та інші проти Мальти» (Story and Others v. Malta), заява № 56854/13 та 2 інші заяви, пункти 106 і 112, від 29 жовтня 2015 року, та згадане рішення у справі «Муршіч проти Хорватії» (<...>), пункт 140).
120. Суд зазначає, що у цій справі заявник надав конкретні фактичні деталі на підтвердження свого аргументу щодо неналежного стану санвузлів у колонії, які здебільшого Урядом спростовані не були. Вони стосувались, зокрема, його твердження, що для задоволення потреб 300 ув’язненібуло лише десять умивальників, а також його опис дійсно жахливих санітарних умов у туалетах (див. пункт 46).
121. Суд повторює, що доступ до оснащених належним чином санвузлів з підтримкою санітарно-гігієнічних вимог має першочергове значення для підтримки почуття особистої гідності ув’язнених. Гігієна та чистота є не тільки невід’ємною частиною поваги людей до своїх тіл та до сусідів, з якими вони утримуються протягом тривалого періоду часу, але й умовою та водночас необхідністю для збереження здоров’я. Існування справжнього гуманного середовища неможливе без вільного доступу до туалетів та можливості зберігати своє тіло у чистоті (див. рішення у справі «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and Others v. Russia), заяви № 42525/07 та № 60800/08, пункт 156, від 10 січня 2012 року).
122. Суд вважає, що описані заявником умови в санітарних вузлах колонії явно суперечили цим стандартам (див., для порівняння, рішення у справах «Інсанов проти Азербайджану» (Insanov v. Azerbaijan), заява № 16133/08, пункт 126, від 14 березня 2013 року, та «Вітковський проти України» (Vitkovskiy v. Ukraine), заява № 24938/06, пункти 53 і 119-122, від 26 вересня 2013 року).
123. Крім того, за відсутності будь-яких коментарів Уряду Суд вважає достовірними твердження заявника щодо постійного впливу на нього пасивного куріння та недостатнього штучного освітлення (див. пункти 43 і 45). Ці додаткові фактори слід враховувати під час оцінки загального впливу умов утримання.
124. Загалом Суд вважає, що умови тримання заявника під вартою у Райківській виправній колонії № 73, в якій він утримувався протягом трьох місяців та дев’яти днів, суперечили вимогам статті 3 Конвенції.
( χ ) Щодо Білоцерківської виправної колонії № 35
125. Суд зазначає, що сторони надали суперечливі версії щодо умов тримання заявника під вартою у цій колонії. Тоді як опис заявника був більш детальним, Уряд обмежив свої доводи загальним посиланням на розмір загальної житлової площі колонії. Відповідно до фактів справи Уряд не заперечував, що з листопада 2010 року по березень 2011 року заявник утримувався у камері площею 30 кв.м разом з двадцятьма ув’язненими, як стверджував заявник (див. пункти 53 і 62). Заявник пояснив переповненість тим, що на той час використовувалися лише два з чотирьох поверхів будівлі колонії. Ця обставина також не була прокоментована Урядом.
126. З огляду на надані заявником докази (див. пункти 60 і 61) Суд вважає достатньо встановленим, що заявник працював у пральні. З огляду на ненадання Урядом будь-яких фактичних деталей щодо умов тримання його під вартою Суд не вбачає підстав ставити під сумнів довід заявника, що він спав у приміщенні пральні (див. пункт 59). Він також погоджується з його аргументом, що це приміщення не було придатним для цієї мети.
127. Наведених міркувань, зокрема того, що заявник, вочевидь, тримався під вартою частково в умовах переповненості та частково в умовах, не придатних для проживання та сну, достатньо для висновку Суду, що у цій колонії закріплені статтею 3 Конвенції стандарти дотримані не були.
( δ ) Висновок
128. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з неналежними побутовими умовами тримання заявника під вартою у Коростенській виправній колонії № 71, Райківській виправній колонії № 73 та Білоцерківській виправній колонії № 35.
2. Скарга за статтею 13 Конвенції
129. Уряд стверджував, що заявник міг звернутися зі своїми скаргами до прокуратури.
130. Заявник наполягав на відсутності доступного йому ефективного національного засобу юридичного захисту.
131. Суд зазначає, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення суті конвенційних прав і свобод незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному законодавстві. Посилаючись на свою попередню практику (див., серед інших джерел, рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пункти 113-116, від 28 березня 2006 року) та обставини цієї справи, Суд вважає, що Уряд не довів наявність у заявника практичної можливості скористатися ефективними засобами юридичного захисту у зв’язку з його скаргами, тобто засобами юридичного захисту, які могли б запобігти виникненню чи продовженню порушень або могли б надати йому будь-яке інше відповідне відшкодування.
132. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено статтю 13 у поєднанні зі статтею 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо скарг заявника на побутові умови тримання його під вартою.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ВИКОРИСТАННЯМ ОТРИМАНИХ ПІД ТИСКОМ ЗІЗНАВАЛЬНИХ ПОКАЗАНЬ ЗАЯВНИКА
133. Заявник також скаржився на те, що він був засуджений на підставі його зізнавальних показань, наданих під тиском. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:
«Кожен має прав на справедливий … розгляд його справи …судом, …, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.».
А. Прийнятність
134. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
135. Заявник стверджував, що використання його зізнавальних показань, наданих у результаті застосування примусу з боку працівників міліції, призвело до несправедливості судового розгляду у його справі.
136. Уряд заперечив проти цього аргументу, зазначивши, зокрема, що твердження заявника про жорстоке поводження було ретельно перевірено під час судового розгляду та відхилено у зв’язку з необґрунтованістю.
2. Оцінка Суду
137. Суд повторює, що визнання допустимими доказами показань, отриманих з порушенням статті 3 Конвенції, автоматично призводить до несправедливості відповідного кримінального провадження у цілому, незалежно від того, чи було їх використання вирішальним для засудження підсудного (див. рішення у справі «Гефген проти Німеччини» [ВП] <...> [GC], заява № 22978/05, пункти 166 і 173, ЄСПЛ 2010, та нещодавнє рішення у справі «Голубятніков та Жучков проти Росії» (Golubyatnikov and Zhuchkov v. Russia), заяви № 44822/06 та № 49869/06, пункт 113, від 09 жовтня 2018 року).
138. Суд встановив, що заявник зазнав жорстокого поводження під час затримання, у результаті якого 11 січня 2007 року написав «явку з повинною» (див. пункти 84-88). Ця явка була частиною доказів проти нього (див. пункт 29).
139. За таких обставин, незалежно від впливу зізнавальних показань заявника від 11 січня 2007 року на результат кримінального провадження щодо нього, Суд доходить висновку, що цей доказ призвів до несправедливості кримінального провадження (див., наприклад, рішення у справі «Зякун проти України» (Zyakun v. Ukraine), заява № 34006/06, пункт 62, від 25 лютого 2016 року).
140. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
141. Насамкінець заявник скаржився на небезсторонність національних судів, які розглядали його кримінальну справу.
142. Суд зазначає, що ця скарга є цілком необґрунтованою і тому має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
143. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
А. Шкода
144. Заявник вимагав 60000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Він також вимагав 63718,02 українських гривень (далі - грн) в якості відшкодування матеріальної шкоди на підставі такого розрахунку: 18428,66 грн - витрати на лікування, 7118,44 грн - внесок у ремонт колонії, 6026,50 грн - вартість робочого одягу, 31400 грн - сума, витрачена у колонії на продукти харчування та 744,42 грн - поштові витрати.
145. Уряд оскаржив ці вимоги як необґрунтовані та надмірні, за винятком вимоги щодо витрат на поштові послуги (див. пункт 149).
146. Питання заявника щодо витрат на поштові послуги Суд розгляне у пункті судові та інші витрати (див. пункт 151). Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленими порушеннями та матеріальною шкоду, що вимагалась; отже, він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, він присуджує заявнику 12000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
В. Судові та інші витрати
147. Заявник також вимагав 4043,20 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мають бути сплачені безпосередньо на банківській рахунок п. Тарахкала. В обґрунтування своєї вимоги заявник надав договір про надання правової допомоги, підписаний ним та п. Тарахкалом 10 листопада 2015 року. У ньому була вказана погодинна ставка у розмірі 95 євро. Відповідно до договору оплата мала бути здійснена після закінчення провадження у м. Страсбурзі і в межах присудженої Судом суми компенсації судових та інших витрат. Заявник також надав акт про виконану роботу від 24 лютого 2016 року за зазначеним договором. У ньому було зазначено, що п. Тарахкало працював над справою тридцять вісім годин (3160 євро) і поніс адміністративні та поштові витрати на загальну суму 288,80 євро та 144,40 євро, відповідно.
148. Уряд стверджував, що з огляду на природу скарг заявника вимога щодо витрат на правову допомогу була перебільшена. Він також зазначив, що заявник не надав доказів, що адміністративні та поштові витрати, зазначені в акті від 24 лютого 2006 року, були фактичними та неминучими.
149. Проте Уряд визнав, що квитанціями заявник підтвердив власні поштові витрати на суму 551,27 грн (див. пункт 144). Він залишив це питання на розсуд Суду.
150. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії Суд вважає за належне задовольнити вимогу заявника частково та присуджує йому 2760 євро в якості відшкодування витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді (що дорівнює 3610 євро з вирахуванням 850 євро - суми, сплаченої в рамках правової допомоги), та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику. Присуджена сума має бути сплачена на банківський рахунок захисника заявника, п. Тарахкала, як зазначено заявником (див., наприклад, згадане рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), пункти 116 і 117).
151. Крім того, з огляду на надані заявником квитанції за поштові послуги Суд присуджує йому 30 євро в якості компенсації за поштові витрати.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги заявника: за статтею 3 Конвенції - на жорстоке поводження з боку працівників міліції та його розслідування на національному рівні; за статтями 3 і 13 Конвенції - на побутові умови тримання під вартою у Коростенській виправній колонії № 71, Райківській виправній колонії № 73 та Білоцерківській виправній колонії № 35; та за пунктом 1 статті 6 Конвенції - на стверджувану несправедливість судового розгляду у його справі у зв’язку з використанням отриманих під тиском зізнавальних показань заявника.
2. Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними.
3. Постановляє , що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку з жорстоким поводженням працівників міліції із заявником.
4. Постановляє , що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням ефективного розслідування твердження заявника про жорстоке поводження працівників міліції на національному рівні.
5. Постановляє , що було порушено статті 3 і 13 Конвенції у зв’язку з неналежними побутовими умовами тримання заявника під вартою у Коростенській виправній колонії № 71, Райківській виправній колонії № 73 та Білоцерківській виправній колонії № 35 та відсутністю ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим.
6. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку використанням отриманих під тиском зізнавальних показань заявника.
7. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(і) 12000 (дванадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(іі) 2760 (дві тисячі сімсот шістдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації витрат на правову допомогу під час провадження у Суді (чиста присуджена сума має бути сплачена на банківський рахунок захисника заявника, п. Тарахкала);
(ііі) 30 (тридцять) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості компенсації поштових витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
8. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 21 листопада 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Габріеле КУЦСКО-ШТАДЛЬМАЙЕР