«Користування правами та свободами, визнаними в [цій] Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою».
42. Насамкінець Суд зазначає, що заявники сформулювали свою скаргу саме за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, а не посилалися виключно на статтю 8 Конвенції. Суд вважає за доцільне дотримуватися цього підходу (див. рішення у справах «Шальк і Копф проти Австрії» (Schalk and Kopf v. Austria), заява № 30141/04, пункт 88, ЄСПЛ 2010, та «Валліанатос та інші проти Греції» [ВП] (Vallianatos and Others v. Greece) [GC], заяви № 29381/09 та № 32684/09, пункт 71, ЄСПЛ 2013 (витяги)).
II. ПРИЙНЯТНІСТЬ
43. Уряд не висунув жодних заперечень щодо прийнятності заяви. Він також погодився, що стаття 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції була застосовна до фактів цієї справи.
44. Суд зазначає, що ця заява не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
III. СУТЬ
А. Доводи сторін
1. Заявники
45. Заявники стверджували, що вони страждали від дискримінації як одностатева пара. Вони зазначили, що на відміну від різностатевих пар, які могли захистити свої права або шляхом укладення шлюбу, або, хоч і меншою мірою, шляхом доведення існування de facto сімейного союзу, одностатеві пари не визнавалися в правовому полі в Україні та не мали правового захисту взагалі.
46. Заявники зауважили, що як одностатевій парі їм відмовляли в усіх основних правах, застосовних до різностатевих пар, таких як право на спільну власність подружжя, право на спадкування за законом, право на побачення з партнером у випадку госпіталізації, право не свідчити один проти одного, право на усиновлення, право на соціальну допомогу та пільги для малозабезпечених сімей тощо.
47. Заявники також зазначили, що хоча деякі аспекти їхнього життя як пари могли регулюватися приватними договорами, такі договори мали обмежений обсяг і не могли охоплювати багато важливих прав, які регулювалися виключно законодавством. Не менш важливо, що договори такого типу не могли бути підставою для визнання стосунків між заявниками як партнерських.
48. Насамкінець заявники зауважили, що, незважаючи на певні кроки на національному рівні, які свідчать про намір органів державної влади запровадити зареєстроване цивільне партнерство в Україні, подальшого прогресу в цьому питанні досягнуто не було.
2. Уряд
49. Уряд стверджував, що заявники могли користуватися таким же рівнем правового захисту, як і будь-яка неодружена різностатева пара в Україні. Уряд стверджував, що обсяг такого захисту, доступний останнім, обмежувався певними майновими правами, які вони могли мати лише після того, як факт їхнього «проживання як сім’ї» було встановлено судовим рішенням. На думку Уряду, ніщо не перешкоджало одностатевій парі, такій як заявники, отримати подібний захист своїх майнових прав, хоча й іншими засобами, шляхом укладення приватних договорів.
50. Уряд також зауважив, що в Україні готувалися певні законодавчі кроки з метою запровадження зареєстрованого цивільного партнерства, доступного як для різностатевих, так і одностатевих пар. Зокрема, розробка та подання на розгляд Кабінету Міністрів України відповідного законопроєкту було одним з пунктів Плану дій з реалізації Стратегії на 2021-2023 роки з терміном виконання до грудня 2023 року. Тому Уряд стверджував, що після ухвалення цього законопроєкту заявники зможуть вступити в юридично зареєстроване цивільне партнерство та користуватися належним захистом своїх прав.
3. Треті сторони, які вступили у справу
(а) Професор Роберт Вінтем’ют від імені Міжнародної федерації за права людини, Центру громадянських свобод, Мережі європейських асоціацій ЛГБТ-сімей та Європейської комісії щодо законодавства про сексуальну орієнтацію
51. Сторони, які вступили у справу, звернули увагу Суду на той факт, що явна більшість держав - членів Ради Європи вже вирішила забезпечити правове визнання та захист одностатевих пар.
52. Вони також навели приклади практики з усього світу, які вказували, що все більше національних і міжнародних судів вимагали принаймні наявності альтернативи законному шлюбу, якщо не доступу до законного шлюбу для одностатевих пар.
53. Тому сторони, які вступили у справу, наголосили на важливості забезпечення належного захисту заявників, як одностатевої пари, з огляду на основні потреби пари, яка перебуває у стабільних і відданих стосунках.
(b) Інститут правової культури «Ordo Iuris» (далі - «Ordo Iuris»)
54. Польська неурядова організація (далі - НУО), яка вступила у справу, стверджувала, що держава-відповідач не перевищила меж своєї свободи розсуду, які залишалися широкими, враховуючи делікатні моральні та етичні питання, пов’язані з цим.
55. Організація «Ordo Iuris» також стверджувала про існування широко поширеної протидії одностатевим стосункам в Україні, де більшість населення ідентифікувало себе як християни і мали сильні релігійні погляди.
(с) НУО «Всі разом!»
56. Українська НУО, яка вступила у справу, стверджувала, що одностатеві пари мали у своєму розпорядженні всі необхідні правові засоби для регулювання своїх майнових прав на власний розсуд.
57. Вона також стверджувала, що питання, пов’язані зі статевим життям, у тому числі сексуальна орієнтація, належали виключно до сфери приватного життя і не підлягали публічному розголошенню. Тому сторона, яка вступила у справу, стверджувала, що, подаючи скарги, сфокусовані на їхній сексуальній орієнтації, одностатеві партнери порушили норми суспільної моралі, і задоволення цих скарг означало б «дискримінацію українського суспільства».
58. НУО «Всі разом!» також стверджувала, що, отримавши будь-яку форму правового визнання, одностатеві пари, ймовірно, прагнутимуть отримати право на усиновлення дітей, що особливо негативно вплине на права останніх.
59. Насамкінець сторона, яка вступила у справу, підкреслила, що захист традиційної сім’ї є чіткою волею більшості українського населення, яку слід поважати.
В. Аналіз Суду
1. Загальні принципи
60. Для порушення питання про дискримінацію за статтею 14 Конвенції має існувати різниця у ставленні до осіб в аналогічних або відносно подібних ситуаціях. Така різниця у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об’єктивного та обґрунтованого виправдання, іншими словами, якщо вона не переслідує законну мету або якщо не існує обґрунтованого пропорційного співвідношення між використаними заходами та метою, яку прагнули досягти. Після того як заявник довів існування різниці у ставленні, тягар доведення того, що різниця була обґрунтованою, покладається на Уряд (див. рішення у справі «Білер проти Швейцарії» [ВП] (Beeler v. Switzerland) [GC], заява № 78630/12, пункти 93 і 94, від 11 жовтня 2022 року з подальшими посиланнями).
61. Договірні держави користуються свободою розсуду під час оцінки, чи та якою мірою відмінності в інших подібних ситуаціях виправдовують різне ставлення. Межі свободи розсуду змінюватимуться залежно від обставин, предмета справи та її передумов, але остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції залишається за Судом. Додатковим фактором, який має значення для визначення, якою мірою державі-відповідачу слід надавати свободу розсуду, є наявність чи відсутність європейського консенсусу (див. рішення у справі «Хамтоху і Аксенчик проти Росії» [ВП] (Khamtokhu and Aksenchik v. Russia) [GC], заяви № 60367/08 і № 961/11, пункти 77 і 79, від 24 січня 2017 року, а також наведені у ній посилання на практику).
62. Сексуальна орієнтація є поняттям, яке охоплюється статтею 14 Конвенції. Якщо різниця у ставленні відбувається за ознакою статі чи сексуальної орієнтації, межі розсуду держави є вузькими (див. рішення у справі «X. проти Польщі» (X v. Poland), заява № 20741/10, пункт 70, від 16 вересня 2021 року,з подальшими посиланнями на практику). Суд послідовно відмовлявся схвалювати політику та рішення, які втілювали упереджене ставлення гетеросексуальної більшості до гомосексуальної меншості. Він неодноразово встановлював, що так само, як різниця у ставленні за ознакою статі, різниця у ставленні за ознакою сексуальної орієнтації, вимагає «особливо переконливих і вагомих підстав» для свого виправдання. Різниця у ставленні виключно за ознакою сексуальної орієнтації є неприйнятною відповідно до Конвенції (див. рішення у справі «Мацате проти Литви» [ВП] (Macate v. Lithuania) [GC], заява № 61435/19, пункт 209, від 23 січня 2023 року, з подальшими посиланнями).
63. Суд зауважував у своїй практиці, що одностатеві пари так само можуть, як і різностатеві, вступати у стабільні і віддані стосунки, і мають однакові потреби у взаємній підтримці та допомозі. Отже, усталеним принципом практики Суду є те, що одностатеві пари перебувають у відносно подібній ситуації з різностатевою парою щодо потреби в правовому визнанні та захисті своїх стосунків (див. згадані рішення у справах «Шальк і Копф проти Австрії» (Schalk and Kopf v. Austria), пункт 99, та «Валліанатос та інші проти Греції» (Vallianatos and Others v. Greece), пункт 81).
64. З огляду на усталений принцип своєї практики, згідно з яким будь-яке тлумачення гарантованих прав і свобод має відповідати загальному духу Конвенції, інструменту, розробленому для підтримки та просування ідеалів і цінностей «демократичного суспільства», Суд підкреслював, хоча й у контексті свого аналізу за статтею 8 Конвенції, що дозвіл одностатевим парам отримати правове визнання та захист безсумнівно слугує цим ідеалам і цінностям, оскільки таке визнання та захист надає легітимності таким парам й сприяє їхній інтеграції у суспільство, незалежно від сексуальної орієнтації. Демократичне суспільство у розумінні Конвенції забороняє будь-яку стигматизацію за ознакою сексуальної орієнтації, ґрунтується на рівній гідності осіб і підтримує різноманітність (див. згадане рішення у справі «Федотова та інші проти Росії» (Fedotova and Others v. Russia), пункти 178-180, з подальшими посиланнями).
65. Хоча Суд досі не тлумачив статтю 8 Конвенції як таку, що накладає позитивне зобов’язання на держав-учасниць зробити шлюб доступним для одностатевих пар, він підтвердив, що відповідно до їхніх позитивних зобов’язань за цим положенням держави-члени зобов’язані створити нормативно-правову базу, яка дозволяла б одностатевим парам отримати належне визнання та захист їхніх стосунків (там само, пункти 165 і 178). Суд також встановив, що Договірні держави користуються більшою свободою розсуду у визначенні точного характеру правового режиму, який буде доступний одностатевим парам (там само, пункт 188).
2. Застосування зазначених принципів у цій справі
(а) Чи була різниця у ставленні з особами в аналогічних або відносно подібних ситуаціях
66. Суд зазначає, що заявники живуть разом у стабільних і відданих стосунках з 2010 року. Таким чином, вони перебувають у відносно подібній ситуації з будь-якою різностатевою парою у зв’язку з потребою в правовому визнанні та захисті їхніх стосунків (див. пункт 63). Це потреба, яку відчувають двоє партнерів, які проживають разом, і яка не залежить від підходу держави до регулювання інституту шлюбу чи запровадження альтернативних засобів правового визнання пар, таких як цивільні союзи. Існуючі нормативно-правові акти та підходи держави, які стали підставою для їхнього ухвалення, мають враховуватися на пізнішому етапі аналізу Суду, коли буде оцінюватися, чи існувало об’єктивне та обґрунтоване виправдання для різного ставлення до осіб у відносно подібній ситуації (див. пункт 61 та пункти 72-79).
67. Суд зазначає, що існуюча нормативно-правова база в Україні визнає два типи стосунків різностатевих пар: шлюб і фактичні шлюбні відносини, коли чоловік і жінка «проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою» (див. пункти 9-16). Хоча рівень правового захисту суттєво відрізняється залежно від того, який із двох згаданих правових статусів має пара, слід зазначити, що наявність того чи іншого правового статусу не нав’язується державою та не випливає з об’єктивної реальності, а є суто власним вибором пари.
68. Заявникам не було надано такого вибору. На відміну від різностатевих пар, які вважають за краще не одружуватися з особистих причин, але усе одно мають право на принаймні певне правове визнання та захист, оскільки вони de facto проживають однією сім’єю, заявники не мають доступу до шлюбу в Україні та їм недоступна будь-яка альтернативна форма правового визнання. Тому було б штучно порівнювати їхнє становище лише зі становищем неодружених різностатевих пар.
69. Суд вказує на визнання Урядом по суті, що заявники позбавлені будь-якої можливості регулювати основоположні аспекти життя як пари, за винятком певних аспектів, пов’язаних з майном, і лише як приватні особи, які укладають договори відповідно до звичайного права (див. пункт 49). Суд уже встановив, що подібні приватні договори не можна вважати такими, якими визнаються та отримують необхідний захист пари, оскільки вони мають обмежений обсяг і не забезпечують деякі основні потреби, які є основоположними для регулювання стосунків у парі, яка перебуває у стабільних і відданих стосунках, таких як, inter alia, взаємні права та обов’язки, які вони мають один щодо одного, у тому числі моральну та матеріальну підтримку (див. рішення у справі «Оліарі та інші проти Італії» (Oliari and Others v. Italy), заяви № 18766/11 та № 36030/11, пункт 169, від 21 липня 2015 року). Суд також бере до уваги відсутність у заявників можливості посилатися на свої стосунки під час взаємодії із судовими чи адміністративними органами влади.
70. З цього випливає, що до заявників, як одностатевої пари, ставилися і досі ставляться інакше, ніж до різностатевих пар у зв’язку з відсутністю доступного останнім правового визнання та захисту. Перспектива внесення змін до законодавства, на яку посилався Уряд (див. пункт 50), не має жодного стосунку до цього висновку, оскільки вона залишається віддаленою перспективою та не має практичного впливу на повсякденне життя заявників.
71. І останнє, але не менш важливе, Суд зазначає, що, як це не оскаржувалося сторонами, сексуальна орієнтація заявників є єдиною підставою для згаданої різниці у ставленні.
(b) Чи була різниця у ставленні виправданою
72. З огляду на принципи своєї поточної практики (див., зокрема, пункт 65) Суд погоджується, що Україна має право надавати доступ до шлюбу лише різностатевим парам. Проте ще потрібно з’ясувати, чи існувало якесь виправдання для повного виключення одностатевих пар зі сфери нормативно-правового регулювання.
73. Суд зазначає, що Уряд не навів аргументів, не кажучи вже про переконливі та вагомі причини, для виправдання оскаржуваної різниці у ставленні. Крім того, Уряд визнав, що одностатеві пари, такі як заявники, могли розраховувати на належне правове визнання та захист після ухвалення законопроєкту про зареєстроване цивільне партнерство (див. пункт 50).
74. Вітаючи намір Уряду запровадити нормативно-правову базу, яка б дозволяла одностатевим парам отримувати належне визнання та захист їхніх стосунків, що відповідало б позитивним зобов’язанням держави за статтею 8 Конвенції (див. пункт 65), Суд не може робити припущення на підставі нормативно-правового акту, якого ще не існує. При цьому Суд зазначає, що Уряд України один раз, у 2019 році, вже відмовився від наміру ухвалити закон про зареєстроване цивільне партнерство для різностатевих та одностатевих пар, посилаючись на численні звернення органів місцевої влади, релігійних організації та НУО (див. пункт 19). Хоча зміст цих звернень не уточнювався, з відповідного звіту, вбачається, що вони стосувалися необхідності захисту традиційних сімейних цінностей.
75. Суд погоджується, що захист сім’ї в традиційному розумінні є, у принципі, вагомою та законною підставою, яка може виправдати різне ставлення за ознакою сексуальної орієнтації. Однак ця мета досить абстрактна, і для її реалізації можна використовувати широкий спектр конкретних заходів. Крім того, концепція сім’ї неминуче розвивається, на що вказують зміни, яких вона зазнала з моменту прийняття Конвенції (див. згадане рішення у справі «Федотова та інші проти Росії» (Fedotova and Others v. Russia), пункти 207 і 208). Суд уже встановлював відсутність підстав вважати, що надання правового визнання та захисту одностатевим парам, які перебувають у стабільних і відданих стосунках, саме собою може зашкодити сім’ям, створеним традиційним способом, або поставити під загрозу їхнє майбутнє чи цілісність. Насправді визнання одностатевих пар жодним чином не перешкоджає різностатевим парам одружуватися або створювати сім’ю відповідно до їхнього уявлення про це поняття. У більш широкому сенсі забезпечення прав одностатевих пар саме собою не означає послаблення прав інших осіб або інших пар (див. згадане рішення у справі «Федотова та інші проти Росії» (Fedotova and Others v. Russia), пункт 212).
76. Іншими словами, загально сформульована мета захисту традиційної сім’ї сама собою не може бути прийнята як належна підстава, яка відображає суспільні інтереси і виправдовує відмову у правовому визнанні та захисті одностатевих пар.
77. Суд зазначає, що скарга заявників по суті полягає в тому, що вони повинні мати право на рівне гідне ставлення до їхніх основних потреб як пари у стабільних відданих стосунках, при цьому їхня реальна ситуація не буде повністю проігнорована існуючою нормативно-правовою базою і держава вважатиме легітимними їхні стосунки, визнавши на законодавчому рівні їхнє існування та забезпечивши їхній належний захист.
78. Аналізуючи межі свободи розсуду держави, Суд бере до уваги чітку постійну тенденцію на європейському рівні щодо правового визнання та захисту одностатевих пар у державах - членах Ради Європи, у тридцяти з яких наразі передбачається можливість правового визнання одностатевих пар (див. згадане рішення у справі «Федотова та інші проти Росії» (Fedotova and Others v. Russia), пункти 175 і 186).
79. З огляду на зазначені міркування Суд вважає, що у цій справі держава не надала жодного обґрунтування різному ставленню до заявників як до пари у порівнянні з різностатевими парами.
(с) Висновок
80. Суд доходить висновку, що різниця у ставленні в цій справі, яка полягала в необґрунтованій відмові заявникам як одностатевій парі в будь-якій формі правового визнання та захисту у порівнянні з різностатевими парами, становить дискримінацію щодо заявників за ознакою їхньої сексуальної орієнтації.
81. Отже, було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
82. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
83. Заявники зазначили, що за відсутності правового визнання їхніх стосунків вони були змушені скласти заповіти як єдиний спосіб забезпечити право на спадкування партнера, який переживе іншого. Тому вони вимагали 32 євро кожен в якості відшкодування матеріальної шкоди, що відповідало сумі оплати нотаріальних послуг за посвідчення їхніх заповітів.
84. Заявники також вимагали 11 750 євро кожен в якості відшкодування моральної шкоди, що відповідало приблизно 1 000 євро за кожен рік їхнього спільного життя як пари. Вони стверджували, що весь цей час стикалися з дискримінацією у зв’язку зі своїми сексуальними уподобаннями, і це багато в чому ускладнювало їхнє повсякденне життя. Заявники підкреслили, що їхнє становище ще більше погіршувалося постійним відчуттям безпорадності та емоційного стресу.
85. Уряд заперечив проти зазначених вимог як необґрунтованих.
86. Суд вважає за розумне присудити кожному із заявників 32 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та 5 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
В. Судові та інші витрати
87. Заявники вимагали 15 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження в Суді, які мали бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок п. Тарахкала. На підтримку цієї вимоги вони подали договір про надання правової допомоги, підписаний п. Маймулахіним і п. Тарахкалом 18 листопада 2014 року, в якому вказувалася погодинна ставка у розмірі 150 євро. Згідно з договором виплата мала бути здійснена після закінчення провадження у м. Страсбурзі і в межах суми, присудженої Судом в якості компенсації судових та інших витрат. Заявники також подали акт виконаних робіт від 30 вересня 2021 року згідно із зазначеним договором. У ньому зазначалося, що п. Тарахкало працював над справою 100 годин, а загальна сума до сплати становила 15 000 євро.
88. Уряд заперечив проти зазначеної вимоги як необґрунтованої та надмірної.
89. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд вважає за розумне присудити суму у розмірі 4 000 євро за цим пунктом та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.
3. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам:
(і) 32 (тридцять два) євро кожному заявнику в якості відшкодування матеріальної шкоди;
(іі) 5 000 (п’ять тисяч) євро кожному заявнику в якості відшкодування моральної шкоди;
(іі) 4 000 (чотири тисячі) євро заявникам спільно в якості компенсації судових та інших витрат (які мають бути сплачені на банківський рахунок їхнього захисника, п. Тарахкала);
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 01 червня 2023 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мартіна КЕЛЛЕР
Голова
Жорж РАВАРАНІ