«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
В. Стверджуване порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з, як вважалося, неспроможністю держави захистити право заявниці на інформовану згоду
1. Прийнятність
44. Уряд стверджував, що, на його думку, можливість подання цивільної скарги становила достатній засіб юридичного захисту у цій справі. Однак, навіть припустивши, що держава була зобов’язана провести офіційне розслідування скарг заявниці, таке розслідування справді було проведено, і заявниця не вичерпала доступних їй можливостей оскаржити висновки прокуратури. Вона також не скористалася можливістю вимагати відшкодування, повідомивши головного лікаря ЛОКЛ про те, що, на її думку, було неналежним виконанням професійних обов’язків її лікарями.
45. Заявниця заперечила. На її думку, вона належним чином виконала свій обов’язок щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту. Зокрема, окрім подання цивільної скарги, вона також повідомила про свою ситуацію всі можливі контролюючі органи, а також засоби масової інформації. У своїх відповідях на офіційні запити головний лікар ЛОКЛ продемонстрував підтримку лікарям заявниці та дуже легковажне ставлення до захисту її прав як пацієнта. Лише у квітні 2001 року, через рік після того, як заявницю виписали з лікарні, і тільки після широкого висвітлення її історії в засобах масової інформації, він вирішив вжити певних заходів для вирішення ситуації й надати заявниці виправлену копію витягу з медичної карти стаціонарного хворого, в якому належним чином вказувалося про видалення у неї здорової нирки.
46. Суд зазначає, що заявниця подала цю скаргу до нього 15 березня 2007 року, протягом шести місяців після вичерпання цивільно-правових засобів юридичного захисту, доступних їй у національному законодавстві (див. пункт 30). З огляду на це Суд вважає, що ні неподання заявницею скарги на постанову прокуратури про закриття офіційної кримінальної справи (див. пункт 25), ні упущення з її боку - як стверджував про це Уряд і заперечила заявниця - щодо повідомлення головного лікаря про стверджуване неналежне виконання професійних обов’язків її лікарями не дають підстав відхиляти цю скаргу у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту (див., серед інших джерел, рішення у справі «Мехмет Улусой та інші проти Туреччини» (Mehmet Ulusoy and Others v. Turkey), заява № 54969/09, пункт 91, від 25 червня 2019 року, і наведені в ньому справи, рішення у справах «Белевицький проти Росії» (Belevitskiy v. Russia), заява № 72967/01, пункт 59, від 01 березня 2007 року, та «Полях та інші проти України» (Polyakh and Others v. Ukraine), заява № 58812/15 та 4 інші заяви, пункт 135, від 17 жовтня 2019 року). Тому Суд відхиляє це заперечення.
47. Суд також зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
(а) Доводи сторін
48. Заявниця стверджувала, що держава-відповідач не захистила її від видалення здорової нирки за відсутності її інформованої згоди. Вона зазначила, що дала згоду на операцію, яка згідно з твердженнями медичних працівників, які її лікували, була необхідною для зупинки внутрішньої кровотечі в області нирок, про наявність якої вони підозрювали. З нею ніколи не обговорювали ризик, що її здорову нирку також доведеться видалити під час цієї операції. Вона не могла передбачити, що її згода буде витлумачена як дозвіл на втручання такого обсягу та характеру. Таким чином, вона була позбавлена особистої автономії в ухваленні рішення, яке мало першочергове значення для її здоров’я. Крім того, можна було проконсультуватися з цього питання з її присутніми в лікарні родичами до та під час спірного медичного втручання, навіть коли вона перебувала без свідомості.
49. Заявниця також стверджувала, що державні установи, в яких працювали її лікарі - ЛДМУ і ЛОКЛ, не запровадили системи нагляду, здатної виявляти та перевіряти недосконалі методи спілкування з пацієнтами їхніх лікарів. Національні адміністративні та судові органи, зі свого боку, належним чином не оцінили аргументи заявниці, що лікарі не повідомили їй про нефректомію до операції та не проконсультувалися з її родичами з цього питання. Таким чином, заявниця стверджувала, що її скарги свідчили про структурну проблему, яка демонструвала, що держава в цілому не запровадила ефективної системи забезпечення її права на інформовану згоду як пацієнта в державній лікарні та ефективного розгляду її скарг на порушення цього права.
50. Уряд, який доводив явну необґрунтованість цієї скарги, стверджував, по-перше, що права пацієнтів на інформовану згоду та на повне розкриття медичної інформації були закріплені статтями 39 і 43 «Основ законодавства про охорону здоров’я». Ці положення були доказом, що держава розробила відповідну нормативно-правову базу. По-друге, держава створила ефективну правоохоронну та судову систему для забезпечення належного виконання цих положень на практиці. Завдяки цій системі було встановлено, що необхідність проведення термінової нефректомії у випадку заявниці стала зрозумілою лише під час спрямованої на зупинку внутрішньої кровотечі операції, на яку вона дала згоду і яка була необхідною для порятунку її життя. У цьому контексті було неможливо отримати згоду заявниці на проведення нефректомії.
(b) Оцінка Суду
(і) Загальні принципи
51. Суд підтверджує, що хоча право на здоров’я як таке не входить до прав, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї (див. рішення у справі «Юрица проти Хорватії» (Jurica v. Croatia), заява № 30376/13, пункт 84, від 02 травня 2017 року, і наведені в ньому справи) Високі Договірні Сторони мають, паралельно до своїх позитивних зобов’язань за статтею 2 Конвенції, позитивне зобов’язання за статтею 8 Конвенції, по-перше, запровадити законодавчі положення, які зобов’язуватимуть державні та приватні лікарні вживати необхідні заходи для захисту фізичної цілісності своїх пацієнтів і, по-друге, надавати потерпілим від неналежного виконання професійних обов’язків доступ до провадження, в межах якого вони можуть у відповідних випадках отримати відшкодування шкоди (див. згадане рішення у справі «Ю.П. проти Росії»(Y.P. v. Russia), пункт 49, і наведені в ньому справи). Це останнє процесуальне зобов’язання буде виконано, якщо правова система надасть потерпілим можливість отримати відшкодування або виключно у порядку цивільного судочинства або у поєднанні з розглядом справи у порядку кримінального судочинства, що дозволить встановити відповідальність причетних лікарів і отримати відповідне цивільно-правове відшкодування. Також можуть бути передбачені дисциплінарні заходи (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Мехмет Улусой та інші проти Туреччини» (Mehmet Ulusoy and Others v. Turkey), пункт 91, і наведені у ньому справи).
52. Суд також повторює, що право пацієнтів на інформовану згоду на медичне втручання посідає важливе місце в його практиці. Було встановлено, що держави зобов’язані запроваджувати необхідні регуляторні заходи для забезпечення того, аби лікарі враховували передбачувані наслідки запланованої медичної процедури для фізичної цілісності їхніх пацієнтів і заздалегідь інформували пацієнтів про ці наслідки таким чином, щоб ті могли надати інформовану згоду (див., серед інших джерел, ухвалу щодо прийнятності у справі «Тросельє проти Франції»(Trocellier v. France), заява № 75725/01, пункт 4, ЄСПЛ 2006-XIV, та, в якості нещодавнього прикладу, згадане рішення у справі «Ю.П. проти Росії» (Y.P. v. Russia), пункт 50). З огляду на це, якщо передбачуваний ризик такого характеру реалізується, коли пацієнт не був належним чином поінформований заздалегідь лікарями, відповідна держава-учасниця потенційно може нести відповідальність за статтею 8 Конвенції за ненадання такої інформації (див., серед інших джерел, рішення у справі «Ксома проти Румунії» (Csoma v. Romania), заява № 8759/05, пункт 42, від 15 січня 2013 року).
53. Позитивне зобов’язання держави запровадити нормативно-правову базу слід тлумачити як таке, що включає обов’язок забезпечити ефективне функціонування такої нормативно-правової бази. Таким чином, регуляторні обов’язки охоплюють необхідні заходи для забезпечення її впровадження, у тому числі нагляд і виконання (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Лопес де Соуза Фернандес проти Португалії» [ВП] (Lopesde Sousa Fernandes v. Portugal) [GC], заява № 56080/13, пункт 189, від 19 грудня 2017 року, та згадане рішення у справі «Мехмет Улусой та інші проти Туреччини» (Mehmet Ulusoy and Others v. Turkey), пункт 83 з подальшими посиланнями).
54. Водночас, якщо держава вжила необхідних заходів для забезпечення високих професійних стандартів серед медичних працівників і захисту як фізичної, так і психічної цілісності пацієнтів, такі питання, як помилка в рішенні медичних працівників чи неналежна координація між такими фахівцями у контексті лікування конкретного пацієнта, самі собою недостатні для притягнення держави до відповідальності за порушення позитивних зобов’язань за статтею 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах «Лопес де Соуза Фернандес проти Португалії» (Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal) і «Мехмет Улусой та інші проти Туреччини» (Mehmet Ulusoy and Others v. Turkey)).
(іі) Застосування у цій справі
55. У цій справі Суд зазначає, що право пацієнтів на інформовану згоду на медичне втручання гарантувалася статтею 43 «Основ законодавства про охорону здоров’я» (див. пункт 31, для порівняння, рішення у справі «Ботоян проти Вірменії» (Botoyan v. Armenia), заява № 5766/17, пункт 104, від 08 лютого 2022 року, для порівняння також див. міжнародні правові документи, наведені в пунктах 32-36). Водночас Суд зауважує, що оцінка належності відповідної нормативно-правової бази повинна включати аналіз її функціонування на практиці, у тому числі взаємодію між загальними нормами і будь-якими нормативними актами та методичними рекомендаціями нижчого рівня, які існують або можуть бути необхідними для забезпечення належного захисту.
56. У цій справі на національному рівні було встановлено, що нирку заявниці було видалено за надзвичайних обставин як єдиний доступний спосіб зупинити небезпечну для життя внутрішню кровотечу. Тобто втручання відбулося у ситуації, яка відповідно до статті 43 «Основ законодавства про охорону здоров’я» дозволяла як виняток медичні втручання без згоди пацієнтів. У зв’язку з цим Суд зазначає, що екстрене медичне втручання з метою порятунку життя, яке здійснюється за відсутності згоди пацієнтів, як таке не є несумісним з Конвенцією (див., зокрема, рішення у справі «Богуміл проти Португалії» (Bogumil v.Portugal), заява № 35228/03, пункти 90 і 91, від 07 жовтня 2008 року).
57. Однак особливість цієї справи полягає у тому, що у заявниці просили надати згоду на спірне хірургічне втручання, і вона її надала, хоча й без будь-якого обговорення можливого видалення нирки для досягнення зазначеної мети - зупинки кровотечі (див., для порівняння, також згадане рішення у справі «Ю.П. проти Росії» (Y.P. v. Russia), пункт 53). Заявниця стверджувала у Суді, а також у національних судах, що її бригада медичних працівників була зобов’язана обговорити з нею можливість видалення нирки до проведення спірної операції або принаймні проконсультуватися з цього питання з її родичами, щойно стала очевидною необхідність видалення нирки. Суд не може оцінити суть цих аргументів: з огляду на наявні матеріали незрозуміло, чи могла бригада медичних працівників, які лікували заявницю, розумно передбачити можливу необхідність видалення нирки заявниці, та чи існувала реальна можливість проконсультуватися з родичами під час операції, не ставлячи під загрозу першочергову зацікавленість у порятунку її життя. Водночас на думку Суду, ці питання мали важливе значення для встановлення обсягу обов’язків медичних працівників, які її лікували, стосовно отримання її інформованої згоди (див., для порівняння, згадану ухвалу щодо прийнятності у справі «Тросельє проти Франції» (Trocellier v. France), пункт 4).
58. Однак ані цивільні суди, ані органи державної влади, які здійснювали офіційне розслідування та призначали експертизу у цьому контексті, детально не досліджували відповідні питання. Натомість вони по суті обмежили свій аналіз загальним висновком, що нирку заявниці було видалено по життєвим показникам (див. пункти 21-22 і 27). З матеріалів справи вбачається, що труднощі з розглядом відповідних і важливих аргументів заявниці виникли у зв’язку з відсутністю необхідних методичних рекомендацій, норм, професійних стандартів, медичної чи іншої відповідної документації.
59. У зв’язку з цим Суд зазначає, по-перше, стосовно національного законодавства, що ані з рішень на національному рівні, ані із зауважень Уряду не вбачається існування на той момент, окрім «Основ законодавства про охорону здоров’я», будь-яких національних нормативних актів, якими встановлювалися процедури, яких необхідно було дотримуватися для документування згоди пацієнтів на хірургічні втручання, комунікації з їхніми родичами у випадку надзвичайної ситуації, або деталізації, зокрема, взаємозв’язку між поняттям «згода», як воно передбачено статтею 43 «Основ законодавства про охорону здоров’я», і «ризиками», які мали обговорюватися з пацієнтами, як вимагає стаття 39 того ж Закону, у контексті забезпечення того, аби «згода» пацієнтів була інформованою.
60. По-друге, щодо практики та процедур ведення записів у ЛОКЛ, де лікувалася заявниця, з матеріалів справи вбачається, що в ній також не існувало формалізованої практики ведення документації чи стандартизованих процедур для інформування пацієнтів про передбачувані ризики запланованих втручань або консультації з їхніми родичами, а також призначення контактних осіб у випадку надзвичайної ситуації. Лікарня практикувала отримання лише усної згоди, незалежно від типу та серйозності запропонованих втручань (див. пункт 17). Ця практика унеможливлювала відстеження, яка інформація була надана пацієнту під час отримання згоди на конкретне втручання. Також вбачається особливо вражаючим, що головний лікар ЛОКЛ Б.К. особисто навіть не знав про існування «Основ законодавства про охорону здоров’я» і у своєму листуванні з прокуратурою посилався на законодавство радянських часів 1970-х років (див. пункт 17).
61. По-третє, зазначається, що лікар І.П., призначений лікарнею лікуючим лікарем заявниці, був викладачем в університеті, який проводив лікувально-діагностичну роботу у ЛОКЛ на підставі угоди про співпрацю між університетом і лікарнею. Як вбачається, дві установи-партнери, обидві державні організації не видали «сумісний наказ», який вимагався цією угодою як попередня умова для допуску його до роботи в лікарні, і не розробили інших інструкцій чи інструментів, які б детально визначали обсяг його особистої відповідальності під час передачі інформації пацієнтам, яких він лікував у лікарні (див. пункти 7 і 23).
62. Суд нагадує, що держави, як правило, мають широку свободу розсуду щодо формування своєї політики у сфері охорони здоров’я (див. згадане рішення у справі «Васильєва проти Болгарії» (Vasileva v. Bulgaria), пункт 70), і сам факт недосконалості у певних аспектах нормативно-правової бази не може бути достатнім сам собою для порушення питання за Конвенцією (див. згадане рішення у справі «Ботоян проти Вірменії» (Botoyan v. Armenia), пункт 103). Крім того, Суд зазначає, що сама Конвенція не встановлює жодної конкретної форми згоди пацієнта (див. рішення у справі «Рейес Хіменес проти Іспанії» (Reyes Jimenez v. Spain), заява № 57020/18, пункт 36, від 08 березня 2022 року). Тим не менш, він вважає, що розробка певних стандартних методичних рекомендацій і формалізованих процедур на національному або локальному інституційному рівнях, які детально описували б ключові елементи права на інформовану згоду, гарантованого «Основами законодавства про охорону здоров’я», такі як «ризики», які слід обговорити з пацієнтами, та обсяг обов’язку лікарів зв’язуватися з їхніми родичами або призначеними особами, відігравала значну роль під час виконання позитивного обов’язку держави-відповідача щодо запровадження належної нормативно-правової бази та забезпечення високих професійних стандартів у цій сфері (див., для порівняння, mutatis mutandis, рішення у справі «Арская проти України» (Arskaya v. Ukraine), заява № 45076/05, пункт 88, від 05 грудня 2013 року). У справі заявниці такі методичні рекомендації та процедури були б однаково необхідними для того, щоб спрямовувати практикуючих лікарів в їхній повсякденній діяльності, дозволити вищим органам державної влади негайно втручатися у випадку будь-яких упущень, а також захистити їх обох: заявницю від неналежного виконання професійних обов’язків медичними працівниками та бригаду медичних працівників, які її лікували, від будь-яких, можливо, необґрунтованих обвинувачень.
63. Суд також зазначає, що відсутність конкретних нормативних документів, які б детально описували ключові аспекти права на інформовану згоду в іншому контексті, вже призвела до висновку про порушення статті 2 Конвенції в рішенні Суду в згаданому рішенні у справі «Арская проти України» (Arskaya v. Ukraine), пункти 87-91.
64. У цій справі, беручи до уваги відсутність будь-якої структурованої відповіді органів державної влади на твердження заявниці, що «ризик» проведення нефректомії слід було обговорити з нею до операції та, в якості альтернативи, перед видаленням її нирки слід було проконсультуватися з її родичами - що, як вбачається, було тісно пов’язано з відсутністю будь-яких національних або локальних методичних рекомендацій, стандартів або формалізованої медичної документації і процедур, які б забезпечували належне виконання на практиці загальних законодавчих положень щодо права пацієнтів на інформовану згоду - Суд вважає, що держава-відповідач не виконала свого позитивного обов’язку запровадити належну нормативно-правову базу для захисту права заявниці на інформовану згоду.
65. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо захисту права заявниці на інформовану згоду.
С. Стверджуване порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з, як вважалося, незабезпеченням заявниці захисту від приховування інформації її лікарем
Доводи сторін
(а) Уряд
66. Уряд повторив своє заперечення про невичерпання засобів юридичного захисту з тих же підстав, що були наведені у пункті 44. Крім того, він стверджував, що ця скарга у будь-якому випадку була неприйнятною у зв’язку з втратою заявницею статусу потерпілої.
67. У зв’язку з цим Уряд стверджував, що неповідомлення заявниці про обсяг хірургічної операції у післяопераційний період слід розглядати як «відтермінування надання», а не «приховування» відповідної інформації, як це було очевидно з пояснень лікаря М.П. у його листі заявниці від 14 листопада 2000 року. У будь-якому випадку у цивільному провадженні на національному рівні було встановлено, що відповідне упущення суперечило чинному законодавству. Лікуючий лікар заявниці І.П. був притягнутий до відповідальності за це упущення, і заявниця отримала відшкодування шкоди в розмірі, який був пропорційний тяжкості його неправомірної поведінки. Той факт, що цивільні суди залишили без задоволення позовні вимоги заявниці до інших відповідачів (а саме, ЛДМУ, ЛОКЛ і лікаря М.П.), не міг змінити цього висновку, оскільки суди ретельно розглянули аргументи заявниці у змагальному провадженні та, діючи в межах своєї свободи розсуду, всебічно обґрунтували необхідність притягнення до відповідальності тільки лікаря І.П.
(b) Заявниця
68. Заявниця заперечила позицію Уряду.
69. Вона зазначила, що для неї було величезним шоком дізнатися про відсутність у неї нирки з анонімного телефонного дзвінка. Якби не цей дзвінок і її подальше подання скарги в пресу, нічого не вказувало, що хтось з бригади медичних працівників, які її лікували, коли-небудь повідомили б її про відсутність нирки. Як випливає з листа від 14 листопада 2000 року лікаря М.П. (батька і безпосереднього керівника лікаря І.П.), рішення приховати інформацію про проведення нефректомії було ухвалено ним, а не лікарем І.П., якого національні суди визнали одноосібно відповідальним за це рішення. І знову ЛДМУ і ЛОКЛ не запровадили систему нагляду, здатну виявляти, перевіряти та швидко виправляти помилкову поведінку їхніх залучених згідно з угодою про співпрацю лікарів. Національні судові органи, які поклали всю відповідальність на лікаря І.П., зі свого боку, не змогли належним чином оцінити аргументи заявниці стосовно бездіяльності цих інших відповідачів. Таким чином, порушення її права на отримання інформації про втрату нирки - втручання виняткової тяжкості - не було належним чином розглянуто, і вона не втратила статусу потерпілої у зв’язку з цією скаргою.
(с) Оцінка Суду
70. Суд зазначає, що аргументи Уряду щодо невичерпання засобів юридичного захисту вже були розглянуті та відхилені у пункті 46.
71. Щодо тверджень Уряду про втрату заявницею свого статусу потерпілої у зв’язку з цією скаргою, Суд нагадує, що надання належного відшкодування на національному рівні має оцінюватися у контексті всіх обставин справи загалом. Статус заявника як потерпілого від порушення Конвенції може залежати від відшкодування, присудженого на національному рівні на підставі фактів, на які він скаржиться до Суду. Це також залежить від того, чи визнали національні органи влади прямо чи по суті порушення права, яке захищає Конвенція. Лише якщо ці дві умови задовольняються, допоміжний характер захисного механізму, встановленого Конвенцією, перешкоджає розгляду заяви (див. згадане рішення у справі «Р.Р. проти Польщі» (R.R. v. Poland), пункт 97 з наведеними в ньому посиланнями).
72. У конкретному контексті неналежного виконання професійних обов’язків медичним працівником зобов’язання щодо надання відшкодування за порушення прав особи за статтею 8 Конвенції може бути виконано, наприклад, якщо відповідна правова система надає зацікавленим сторонам виключно засіб юридичного захисту у цивільних судах, чи у поєднанні із засобом юридичного захисту в кримінальних судах або інших дисциплінарних органах для встановлення відповідальності медичних працівників і, якщо це необхідно, накладення відповідних цивільно-правових санкцій, як-то відшкодування шкоди та оприлюднення судового рішення (див., серед інших джерел, рішення у справі «Кодарча проти Румунії» (Codarcea v. Romania), заява № 31675/04, пункт 102, від 02 червня 2009 року). Сам факт, що провадження стосовно неналежного виконання професійних обов’язків медичним працівником не призвело до притягнення до відповідальності конкретного відповідача, сам собою не означає, що держава-відповідач не запровадила належний засіб юридичного захисту (див. згадане рішення у справі «Васильєва проти Болгарії» (Vasileva v. Bulgaria), пункти 68 і 77-78).
73. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що національні суди визнали лікуючого лікаря заявниці І.П. відповідальним за порушення його обов’язків відповідно до «Основ законодавства про охорону здоров’я» стосовно повідомлення заявниці або принаймні її родичам про видалення нирки. З лікаря І.П. було стягнуто відшкодування шкоди на користь заявниці за зазнані нею страждання. У цій справі не стверджувалося, що сума цього відшкодування була явно необґрунтованою або вона не була сплачена належним чином (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Кодарча проти Румунії» (Codarcea v. Romania), пункти 107 і 108).
74. Стосовно скарги заявниці на те, що, незважаючи на зазначене, вона залишалася потерпілою від порушення її прав, передбачених Конвенцією, оскільки її скарги на інших відповідачів (ЛДМУ, ЛОКЛ і лікаря M.П.) були відхилені, Суд повторює, що його завдання полягає не в ухваленні рішення про відповідальність окремого відповідача за порушення положень національного законодавства, а у визначенні відповідальності держави за дотримання своїх зобов’язань за Конвенцією (див., в якості нещодавнього прикладу, рішення у справі «Генов і Сарбінська проти Болгарії» (Genov and Sarbinska v. Bulgaria), заява № 52358/15, пункт 66, від 30 листопада 2021 року).
75. У цій справі з наявних матеріалів вбачається, що ані система ведення документації в ЛОКЛ, яка ґрунтувалася, принаймні частково, на нормах радянської доби, що передували «Основам законодавства про охорону здоров’я» (див. пункт 10), ані будь-який інший національний чи локальний нормативний акт не передбачали формалізованої процедури, яка зобов’язувала лікаря І.П. документувати своє рішення відступити від загального обов’язку розкривати інформацію, встановленого статтею 39 «Основ законодавства про охорону здоров’я». Така процедура могла б допомогти керівництву лікарні чи іншим компетентним органам державної влади негайно відреагувати на його неправомірну поведінку. Суд також зазначає, що лікар І.П., як вбачається, приховав від заявниці спірну інформацію за вказівкою лікаря M.П., свого безпосереднього керівника та завідувача кафедри державного університету (див. пункти 12 і 16). У своїй заяві на підтримку лікаря М.П., в якій вони висловили свою солідарність з ним, члени Українського лікарського товариства у Львові підтримали приховування від пацієнтів інформації, яка могла б викликати у них страх або страждання (див. пункт 14), і виступили за підхід до прав пацієнтів на інформацію, який був повністю протилежний передбаченому чинним законодавством. За цих обставин заявниця зі зрозумілих причин відчувала розчарування у зв’язку з, як їй здавалося, відсутністю механізму втілення законодавчих положень, які захищали б її право на інформацію щодо її лікування та забезпечували б високі професійні стандарти серед практикуючих лікарів.
76. Незважаючи на зазначене, Суд вважає надзвичайно важливим, що національні суди змогли встановити відповідальність лікаря І.П. за порушення прав заявниці безпосередньо на підставі положень «Основ законодавства про охорону здоров’я». Незалежно від будь-яких можливих недоліків у політиці ведення медичної документації у лікарні, упущень у схемі співпраці між університетом і лікарнею або впливу авторитету лікаря М.П. на поведінку лікаря І.П., з матеріалів справи не вбачається, що ці елементи мали прямий причинно-наслідковий зв’язок з тим, що суди визначили порушенням обов’язку лікарем І.П. згідно з «Основами законодавства про охорону здоров’я» поінформувати заявницю про обсяг операції, яка мала бути проведена. У цьому контексті відхилення під час цивільного провадження деяких аргументів заявниці та її вимог до лікарні та інших відповідачів не свідчить про свавілля чи явно неналежний підхід (див., для порівняння, mutatis mutandis, рішення у справі «Міхно проти України» (Mikhno v. Ukraine), заява № 32514/12, пункт 146, від 01 вересня 2016 року).
77. З огляду на зазначене Суд вважає, що скарга заявниці на стверджувану неспроможність держави захистити її від приховування інформації її лікарями була належним чином розглянута національною судовою системою. Порушення її права на інформацію про стан її здоров’я, гарантованого національним законодавством, було визнано на національному рівні, і вона отримала розумне відшкодування шкоди. У контексті цього слід погодитися із запереченням Уряду про втрату нею статусу потерпілої.
78. Таким чином, ця скарга має бути відхилена як неприйнятна відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
79. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
80. Донька заявниці, пані Мирослава Коростельова, вимагала від імені покійної заявниці 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
81. Уряд стверджував, що цю вимогу слід було відхилити.
82. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує пані Коростельовій, яка діє від імені заявниці, 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
В. Судові та інші витрати
83. Донька заявниці також вимагала 2 000 євро в якості компенсації витратна представництво інтересів заявниці під час цього провадження. Вона не надала жодних документів на підтвердження цієї вимоги.
84. Уряд стверджував, що цю вимогу слід відхилити як цілком необґрунтовану.
85. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, беручи до уваги відсутність будь-яких документів, Суд не може присудити якусь суму.
С. Пеня
86. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Постановляє , що донька покійної заявниці, пані Мирослава Коростельова, має право продовжити це провадження від її імені.
2. Оголошує прийнятною скаргу на стверджувань неспроможність держави захистити право заявниці на інформовану згоду на хірургічне втручання, а решту скаргу заяві - неприйнятними.
3. Постановляє , що було порушено статтю 8 Конвенції.
4. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити пані Мирославі Коростельовій 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 квітня 2023 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Віктор СОЛОВЕЙЧІК
Голова
Жорж РАВАРАНІ