«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
…
(с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; ...».
А. Прийнятність
38. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
39. Уряд доводив, що тримання заявника під вартою у період з 11 до 17 жовтня 2003 року відповідало пункту 1 статті 5 Конвенції. Зокрема, 11 жовтня 2003 року заявника було затримано та поміщено під варту на підставі статті 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Далі у період з 14 до 17 жовтня 2003 року заявник тримався під вартою на підставі постанови слідчого, який здійснював свої повноваження щодо затримання на підставі статей 106 та 115 Кримінально-процесуального кодексу України. Уряд наголошував на тому, що у період з 11 до 14 жовтня 2003 року заявник не допитувався та не брав участі у будь-яких слідчих діях.
40. Заявник стверджував, що його затримання та тримання під вартою у період з 11 по 14 жовтня 2003 року не було задокументовано, як того вимагає КУпАП. Він також стверджував, що з самого початку продаж наркотичних засобів працівникові міліції під прикриттям мав кваліфікуватися як кримінальний, а отже, із самого початку його затримання та взяття під варту мали здійснюватися згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України. У зв'язку з цим він зазначав, що збут наркотичних засобів не охоплювався сферою застосування статті 44 КУпАП. Отже, його адміністративне затримання, здійснене, як стверджувалося, з метою забезпечення провадження у справі про адміністративне правопорушення, було незаконним та свавільним.
41. Заявник також стверджував, що його затримання та тримання під вартою в якості підозрюваного у кримінальній справі у період з 14 до 17 жовтня 2003 року на підставі постанови слідчого також були незаконними, оскільки до цього часу заявник перебував під вартою вже кілька днів, а тому не було нагальної необхідності брати його під варту без рішення суду. Отже, він доводив, що було порушено положення Кримінально-процесуального кодексу України щодо затримання підозрюваного без рішення суду.
2. Оцінка Суду
42. Суд повторює, що проголошуючи право на свободу, пункт 1 статті 5 Конвенції має на увазі фізичну свободу особи, і мета цього положення полягає в не допущенні свавільного позбавлення такої свободи (див. рішення від 23 лютого 2012 року у справі «Крянге проти Румунії» (Creanga v. Romania) [ВП], заява № 29226/03, п. 84). Перелік винятків із права на свободу, яке гарантує пункт 1 статті 5 Конвенції, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповіда тиме меті положення пункту 1 статті 5 (див. рішення у справі «Мубіланзіла Майєка га Канікі Мітунга проти Бельгії» (Mubilanzila Mayeka and Kaniki Mitunga v. Belgium), заява № 13178/03, n. 96, ECHR 2006-XI з подальшими посиланнями).
43. У цій справі органи влади встановили, що у період з 11 по 14 жовтня 2003 року заявник тримався під вартою на підставі статті 263 КУпАП, оскільки працівники міліції мали дочекатися результатів експертизи вилучених наркотичних засобів. Як стверджувалося, це був захід, необхідний для забезпечення провадження в адміністративній справі. Проте не було надано жодного документа на підтвердження того, що стосовно заявника було розпочато адміністративне провадження та у зв'язку з яким адміністративним проступком. Що стосується самого адміністративного затримання, не було надано протоколу про його застосування. За таких обставин не можна дійти висновку, що адміністративне затримання заявника здійснювалося законно.
44. Також вбачається, що стверджуване адміністративне затримання заявника насправді було заходом для забезпечення його доступності для подальшого кримінального провадження без отримання дозволу суду на тримання його під вартою впродовж більш тривалого проміжку часу. Дійсно, вродовж наступного проміжку часу, з 14 по 17 жовтня 2003 року, тримання заявника під вартою здійснювалось не за рішенням суду, а згідно з постановою слідчого, який вважав, що є підстави для затримання заявника та поміщення його під варту як підозрюваного у кримінальній справі. Внаслідок цього впродовж усього періоду з 11 по 17 жовтня 2003 року тримання заявника під вартою здійснювалось не на підставі рішення суду. При винесенні заявникові вироку національний суд вирішив, що строк позбавлення його волі за вчинені злочини має обчислюватися починаючи з 11 жовтня 2003 року.
45. Суд неодноразово констатував, що застосування адміністративного затримання для забезпечення доступності особи для подальшого кримінального провадження становить свавільне позбавлення свободи (див. рішення у справах «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, п. 56, від 19 лютого 2009 року; «Олексій Михайлович Захаркін проти України» (Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine), заява № 1727/04, п. 88, від 24 червня 2010 року; «Нечипорук та Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 178, від 21 квітня 2011 року; та «Квашко проти України» (Kvashko v. Ukraine), заява № 40939/05, п. 68, від 26 вересня 2013 року). Суд вважає, що ці висновки доречні у цій справі. Непроведення у період з 11 по 14 жовтня 2003 року допитів або інших слідчих дій не може виправдати позбавлення заявника свободи на той час.
46. Вищенаведених міркувань для Суду достатньо, аби дійти висновку, що було порушення пунку 1 статті 5 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
47. Заявник скаржився, що тривалість його досудового тримання під вартою була надмірною.
48. Суд вирішив розглянути цю скаргу за пунктом 3 статті 5 Конвенції, який передбачає таке:
«3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання».
А. Прийнятність
49. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визначена прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
50. Уряд доводив, що суди врахували не тільки серйозність пред'явлених заявникові обвинувачень, але й інші чинники, та навели належні й достатні підстави досудового тримання заявника під вартою.
51. Заявник наполягав на тому, що загальна тривалість досудового тримання його під вартою була надмірною та що суди не дотримались своїх обов'язків за пунктом 3 статті 5 Конвенції.
2. Оцінка Суду
52. Пункт 3 статті 5 Конвенції вимагає, щоб обґрунтування будь-якого строку тримання під вартою - незалежно від того, наскільки коротким він є, - має бути переконливо доведено органами державної влади. Аргументи «за» і «проти» звільнення, включаючи ризик того, що обвинувачений може перешкоджати належному здійсненню провадження, не мають прийматися абстрактно (in abstracto), а повинні підтверджуватися фактичними доказами. Небезпека того, що обвинувачений буде переховуватися, не може оцінюватися виключно за ступенем тяжкості ймовірного покарання. Вона має оцінюватися з урахуванням низки інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити існування небезпеки переховування, або зробити її на стільки незначною, що вона не зможе обґрунтовувати досудове тримання під вартою (див. рішення від 4 жовтня 2005 року у справі «Бекчієв проти Молдови» (Becciev v. Moldova), заява № 9190/03, пп. 56 та 59 з подальшими посиланнями).
53. Суд зазначає, що досудове тримання заявника під вартою тривало приблизно два роки і десять місяців. Рішення про тримання заявника під вартою містили загальні формулювання. Вони не свідчили про те, що суди належним чином оцінили факти щодо питання про необхідність такого запобіжного заходу за обставин цієї справи. Крім того, з плином часу продовжуване тримання заявника під вартою вимагало більшого обґрунтування, але суди не надавали жодних додаткових пояснень у зв'язку з цим.
54. Суд часто констатував порушення в Україні цього положення Конвенції за схожих обставин (див., наприклад, вищезазначене рішення у справі «Доронін проти України» (Doronin v. Ukraine), пп. 63-64, рішення у справах «Осипенко проти України» (Osypenko v. Ukraine), заява № 4634/04, пп. 76-80, від 9 листопада 2010 року, та «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пп. 79-81, 99 та 101, від 10 лютого 2011 року). Суд вважає, що Уряд не надав жодного факту та не висунув жодного аргументу, здатного переконати його дійти іншого висновку у цій справі.
55. Отже, було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
56. Заявник також скаржився за пунктом 4 статті 5 Конвенції на те, що його клопотання про зміну запобіжного заходу не були розглянуті належним чином.
57. Пункт 4 статті 5 Конвенції передбачає таке:
«4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним».
A. Прийнятність
58. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні під пункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
59. Уряд стверджував, що заявникові були доступні ефективні процедури оскарження запобіжного заходу та що він скористався цими процедурами.
60. Заявник не погодився.
2. Оцінка Суду
61. Суд вже встановлював, що законодавство України на час подій не передбачало порядку перегляду законності продовжуваного тримання під вартою після закінчення досудового слідства, який би відповідав вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції (див. рішення у справах «Молодорич проти України» (Molodorych v. Ukraine), заява № 2161/02, п. 108, від 28 жовтня 2010 року; «Плєшков проти України» (Pleshkov v. Ukraine), заява № 37789/05, п. 42, від 10 лютого 2011 року; вищезазначене рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), n. 100; «Цигоній проти України» (Tsygoniy v. Ukraine), заява № 19213/04, п. 78, від 24 листопада 2011 року, та «Таран проти України» (Taran v. Ukraine), заява № 31898/06, п. 81, від 17 жовтня 2013 року). Суд вважає, що такі ж висновки є доречними і в цій справі.
62. Отже, у зв'язку з цим було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.
V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
63. Заявник скаржився на інші порушення національними органами влади його прав.
64. Уважно дослідивши доводи заявника у світлі наявних у нього матеріалів та тією мірою, якою оскаржувані питання належать до його компетенції, Суд доходить висновку, що вони не виявляють будь-яких ознак порушень прав та свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Відповідно Суд відхиляє їх як явно необґрунтовані відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
65 . Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
66. Заявник вимагав 30000 євро відшкодування моральної шкоди.
67. Уряд доводив, що ця вимога є надмірною та безпідставною.
68. Суд вважає, що заявник вочевидь зазнав страждань і тривоги у зв'язку із встановленими порушеннями. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як того вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявникові 10000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
69. Заявник також вимагав 3300 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.
70. Уряд вважав, що ця вимога не була належним чином обґрунтована.
71. З огляду на наявні документи та свою практику Суд вважає за належне на додаток до наданої юридичної допомоги присудити суму у розмірі 500 євро компенсації судових та інших витрат на провадження у Суді. Остання сума має бути перерахована безпосередньо на банківський рахунок представника заявника (див., наприклад, рішення у справах «Хрістови проти Болгарії» (Hristovi v. Bulgaria), заява № 42697/05, п. 109, від 11 жовтня 2011 року, та «Сінгартійський та інші проти Болгарії» (Singartiyski and Others v. Bulgaria), заява № 48284/07, п. 54, від 18 жовтня 2011 року).
C. Пеня
72. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скарги за пунктами 1, 3 і 4 статті 5 Конвенції прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
3. Постановляє , що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.
4. Постановляє , що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.
5. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач має виплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(і) 10000 (десять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-які податки, що можуть нараховуватись;
(iі) 500 (п'ятсот) євро компенсації судових та інших витрат плюс будь-які податки, що можуть нараховуватись, які мають бути перераховані безпосередньо на банківський рахунок адвоката заявника п. Т. Калмикова;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 26 червня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Стівен ФІЛЛІПС
Голова
Ангеліка НУССБЕРГЕР