«Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».
А. Прийнятність
18. Уряд стверджував, що на відміну від рішення у справі «Церква села Сосулівка проти України» (Tserkva Sela Sosulivka v. Ukraine), заява № 37878/02, від 28 лютого 2008 року, в якому Суд встановив порушення права заявника на доступ до суду, у цій справі вимоги заявника були розглянуті по суті судами першої та апеляційної інстанцій. Їх також розглянув Вищий адміністративний суд України, який постановив ухвалу 16 червня 2009 року. Заявник помилково подав касаційну скаргу на постанову від 04 березня 2010 року до Вищого адміністративного суду України замість Верховного Суду України і, як наслідок, суди касаційної інстанції не змогли розглянути його скаргу на цю постанову.
19. Заявник заперечив.
20. Суд зазначає, що зауваження сторін тісно пов’язані із суттю цієї скарги. Тому він долучає їх до розгляду по суті. Суд вважає, що ця частина заяви не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
21. Заявник підтримав свої скарги.
22. Уряд не подав зауважень щодо суті цієї частини заяви.
23. Суд повторює, що стаття 6 Конвенції не зобов’язує Договірні Сторони створювати суди апеляційної чи касаційної інстанцій. Проте там, де існують такі суди, мають дотримуватися гарантії статті 6 Конвенції, наприклад, держава має гарантувати громадянам ефективне право на доступ до судів для вирішення спору щодо їхніх прав та обов’язків цивільного характеру (див. рішення у справі «Зубач проти Хорватії» [ВП] (Zubac v. Croatia) [GC], заява № 40160/12, пункт 80, від 05 квітня 2018 року, та наведену у ньому практику).
24. Суд зазначає, що 04 березня 2010 року Донецький апеляційний адміністративний суд вказав заявнику, що він міг подати касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України. Це твердження ґрунтувалося на чинному на той момент законодавстві. 10 березня 2010 року набрав чинності новий закон, який передбачав, що справа заявника підлягала розгляду Верховним Судом України як судом касаційної інстанції. З цього випливає, що касаційна скарга заявника від 04 квітня 2010 року мала бути подана до Верховного Суду України, а не до Вищого адміністративного суду України. Згодом заявник повторно подав свою касаційну скаргу до Верховного Суду України згідно із законом від 18 лютого 2010 року (див. пункт 12). Незабаром після цього був прийнятий новий закон, який передбачав, що касаційну скаргу заявника мав розглядати Вищий адміністративний суд України. Тому Верховний Суд України направив касаційну скаргу заявника на розгляд до Вищого адміністративного суду України (див. пункт 14).
25. Суд зазначає, що коли Вищий адміністративний суд України вдруге (див. пункт 15) розглядав касаційну скаргу заявника на постанову від 04 березня 2010 року, чинне на той момент законодавство передбачало, що цей суд був компетентним розглядати касаційні скарги, подані у справах, пов’язаних з пенсійним забезпеченням. Проте Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявника, пославшись на своє попереднє рішення (див. пункт 11), яке ґрунтувалося на зовсім іншому законодавстві, яке втратило чинність. Таким чином, Суд вважає, що ухвала Вищого адміністративного суду України від 19 вересня 2011 року не була належним чином обґрунтована і було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції (право на доступ до суду). Крім того, Суд вважає, що немає необхідності розглядати цю ж скаргу за статтею 13 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ
26. Заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на втручання в його майнові права у зв’язку з відмовою національних судів розглянути його позов по суті.
27. Відповідні частини вказаного положення Конвенції передбачають: