«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.».
37. Уряд доводив, що заявник мав у своєму розпорядженні ефективні засоби юридичного захисту, як це вимагається статтею 13 Конвенції, та посилався на свої доводи щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами заявника за статтею 3 Конвенції (див. пункт 25).
38. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
39. Посилаючись на свою попередню практику (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), пункти 113-116, та рішення у справі «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine), заява № 39908/05, пункт 77, від 12 січня 2012 року), та з огляду на свої висновки щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту (див. пункт 27) Суд вважає, що Уряд не довів наявності у розпорядженні заявника ефективних засобів юридичного захисту щодо його скарг за статтею 3 Конвенції, тобто засобів юридичного захисту, які могли б запобігти виникненню чи продовженню порушень або могли б надати йому відповідне відшкодування.
40. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг заявника на умови тримання його під вартою у виправній колонії.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ
41. Заявник скаржився на відсутність реакції органів влади на його клопотання щодо надання йому копій документів, які Суд просив його надати. Він також скаржився на те, що адміністрація виправної колонії переглядала його листи до та від Суду у його присутності, не надсилала або надсилала із запізненням деякі його листи до Суду та вилучала документи, які в них містилися, що поставило його під реальну загрозу зазнати психологічного тиску та жорстокого поводження з боку працівників виправної колонії та перешкоджало його листуванню із Судом. Він посилався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає:
«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.».
42. Уряд стверджував, що адміністрація виправної колонії жодним чином не перешкоджала листуванню заявника із Судом і не переглядала кореспонденцію та що твердження заявника були ретельно перевірені й відхилені прокурором у зв’язку з необґрунтованістю.
43. Уряд також стверджував, що заявник мав можливість отримати копії необхідних йому документів після свого звільнення з виправної колонії, проте він ніколи не звертався із таким клопотанням до відповідного органу влади. Уряд також стверджував, що раніше заявник вже отримував копії низки основних рішень у справі (за винятком його касаційної скарги, яка була відсутня у матеріалах справи) і міг зробити копії інших необхідних документів під час ознайомлення з матеріалами справи - тобто перед закінченням кримінального провадження у його справі.
44. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник не підтримав свої первинні твердження про затримки у відправленні кореспонденції та вилучення документів з його листів до Суду. Тому Суд не коментуватиме їх.
45. Висунута спочатку скарга заявника на перегляд його кореспонденції із Судом була обумовлена зазначеними у попередньому пункті скаргами, від яких, як вбачається, заявник відмовився. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник підтримав загальне твердження про перегляд принаймні частини його кореспонденції із Судом. Він не зазначив зміст листів, які переглядалися, та не надав жодної інформації щодо обставин, за яких відбувався стверджуваний перегляд. Сам Суд не вбачає у наявних у нього матеріалах справи будь-яких доказів перегляду листування заявника із Судом. Листи заявника до Суду не мали печаток установи виконання покарань (див., a contrario, рішення у справі «Тросін проти України» (Trosin v. Ukraine), заява № 39758/05, пункт 55, від 23 лютого 2012 року). Аналогічно, супровідні листи з установи виконання покарань не містили посилань на зміст відправленої кореспонденції (там само). Усі листи заявника з додатками були отримані Судом.
46. Також не можна не зазначити, що під час перевірки прокурором тверджень заявника не було виявлено жодних доказів на підтвердження заяв заявника (див. пункт 19). Суд не вбачає жодних підстав для сумніву у висновках прокурора.
47. За цих обставин немає жодних доказів обґрунтованості побоювань заявника щодо переслідування його через листування із Судом. Застосоване до нього у виправній колонії дисциплінарне стягнення (див. пункт 18), як вбачається, не мало жодного відношення до його заяви до Суду, як такої, проте, як випливає з матеріалів справи, було наслідком образи ним працівника виправної колонії під час спору, пов’язаного із надсиланням його кореспонденції до Суду.
48. Щодо решти скарги заявника Уряд не оспорював, що органи влади не задовольнили клопотання заявника від 26 вересня 2008 року про надання копій документів (див. пункт 15).
49. Суд уже розглядав подібні ситуації у низці справ проти України (див., серед інших джерел, рішення у справах «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), заява № 760/03, пункти 103-110, від 26 липня 2012 року, з подальшими посиланнями, «Савіцький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пункти 157-159, від 26 липня 2012 року, «Коростильов проти України» (Korostylyov v. Ukraine), заява № 33643/03, пункти 48-50, від 13 червня 2013 року, та «Андрій Захаров проти України» (Andrey Zakharov v. Ukraine), заява № 26581/06, пункти 68-70, від 07 січня 2016 року). Зокрема, в рішенні у справі «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine) (пункт 123) Суд встановив, що правова система України для ув’язнених не передбачала чіткої та конкретної процедури, яка давала б їм можливість отримувати копії документів з матеріалів справи після закінчення кримінального провадження.
50. У цій справі Уряд не навів жодних підстав для того, щоб Суд відступив від своїх висновків за статтею 34 Конвенції, яких він дійшов у справі «Василь Іващенко проти України» (Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), або у будь-якій іншій згаданій справі у тій частині, в якій стверджуване перешкоджання ефективному здійсненню заявником свого права на індивідуальну заяву стосувалося часу, коли він відбував своє покарання. Відповідно Суд доходить висновку, що держава-відповідач не дотрималася свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції забезпечити заявника всіма необхідними умовами, щоб не перешкоджати належному та ефективному розгляду його заяви Судом під час тримання його під вартою.
51. Заявником не було продемонстровано або доведено того, що він не мав практичної можливості отримати копії необхідних йому документів після звільнення з виправної колонії. Отже, Суд доходить висновку, що держава-відповідач дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції щодо зазначеного періоду.
V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
52. Заявник також висунув різні інші скарги за пунктом 1 та підпунктами «b», «с» і «d» пункту 3 статті 6 Конвенції, а також за статтями 8 та 13 Конвенції.
53. Суд розглянув зазначені скарги та вважає, що у світлі всіх наявних у нього документів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції ці скарги не відповідають критеріям прийнятності, встановленим у статтях 34 та 35 Конвенції, та не виявляють ознаки порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї.
54. З цього випливає, що ці скарги мають бути відхилені відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.
VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
55. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
A. Шкода
56. Заявник вимагав 70000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
57. Уряд заперечив проти цієї вимоги.
58. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 11500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
59. Заявник також вимагав 2660 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді, а також 212,80 євро та 106,40 євро в якості компенсації адміністративних та поштових витрат відповідно.
60. Уряд стверджував, що сума компенсації витрат на правову допомогу, яку вимагав заявник, була надмірно високою.
61. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії, Суд вважає за розумне присудити 1810 євро (що відповідає 2660 євро з вирахуванням 850 євро - суми, сплаченої в рамках правової допомоги, - див. пункт 2) компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді. Присуджена сума має бути сплачена на банківський рахунок захисника заявника п. Тарахкала, як зазначено заявником (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288 та підпункт «а» пункту 12 резолютивної частини, ЄСПЛ 2016 (витяги). Суд відхиляє решту вимог заявника щодо компенсації судових та інших витрат.
C. Пеня
62. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги за статтями 3 та 13 Конвенції на умови тримання заявника під вартою у виправній колонії, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє , що було порушено статтю 3 Конвенції.
3. Постановляє , що було порушено статтю 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.
4. Постановляє , що держава-відповідач не дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції під час відбування заявником його покарання у виправній колонії.
5. Постановляє , що держава-відповідач дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції після звільнення заявника з виправної колонії.
6. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 11500 (одинадцять тисяч п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 1810 (одна тисяча вісімсот десять) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені на банківський рахунок його представника п. Михайла Тарахкала;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 04 грудня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Андреа ТАМ’ЄТТІ
Голова
Фаріс ВЕГАБОВІЧ