передбачала, що провадження у справі про порушення митних правил вважалося розпочатим з моменту складання протоколу про порушення митних правил.
12. Частина друга статті 467 МК Україні після внесення змін 01 грудня 2012 року дозволяла накладення штрафу за порушення митних правил не пізніше, ніж через шість місяців з дня вчинення відповідного правопорушення.
13. У своїй постанові від 03 червня 2005 року № 8 «Про судову практику у справах про контрабанду та порушення митних правил» Пленум Верховного Суду України встановив, що відповідальність за контрабанду може наставати лише у разі умисного приховування товарів від митного контролю.
ОЦІНКА СУДУ
I. ПОПЕРЕДНІ ПИТАННЯ
14. Суд зазначає, що у своїй постанові від 03 квітня 2013 року апеляційний суд постановив конфіскувати товари, імпортовані підприємством заявника, і стягнув із заявника штраф. Заявник подав цю заяву до Суду від свого імені. У зв’язку з цим Суд вважає, що як одноосібний власник підприємства заявник також може вважатися «потерпілим» у розмінні статті 34 Конвенції від заходів, вжитих щодо його підприємства, тобто конфіскації імпортованих товарів (див., серед інших джерел, ухвалу щодо прийнятності у справі «Анкаркрона проти Швеції» (Ankarcrona v. Sweden), заява № 35178/97, ЄСПЛ 2000-VI, та рішення у справі «Глас Надєжда ЕООД та Анатолій Єленков проти Болгарії» (Glas Nadezhda EOOD and Anatoliy Elenkov v. Bulgaria), заява № 14134/02, пункт 40, від 11 жовтня 2007 року). Уряд проти цього не заперечував.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ
15. Заявник скаржився за статтями 6 і 13 Конвенції та за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що адміністративне стягнення було накладено на нього після спливу встановленого законодавством строку для притягнення до відповідальності, воно було незаконним і непропорційним. Беручи до уваги, що йому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справах «Лопес де Соуза Фернандес проти Португалії» [ВП] (Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal) [GC], заява № 56080/13, пункт 145, від 19 грудня 2017 року, та «Єлена Коджокару проти Румунії» (Elena Cojocaru v. Romania), заява № 74114/12, пункт 74, від 22 березня 2016 року), Суд вважає, що зазначені скарги мають розглядатися виключно з точки зору статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
16. Уряд визнав, що накладене на заявника стягнення становило втручання в його право власності. Однак це втручання було законним і пропорційним. Зокрема, Уряд стверджував, що стягнення було передбачене частиною першою статті 483 МК України і було обов’язкове; апеляційний суд всебічно розглянув справу та встановив, що таке стягнення було абсолютно необхідним і відповідало тяжкості вказаного адміністративного правопорушення.
17. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
18. Суд зауважує про відсутність заперечень у сторін, що накладене на заявника стягнення становило втручання у його мирне володіння своїм майном. Суд не вбачає підстав для іншого висновку. Хоча з доводів заявника вбачається, що наразі він не сплатив штраф, про стягнення якого постановив апеляційний суд, сторони не стверджували, що він більше не був зобов’язаний його сплачувати.
19. Суд також зазначає, що оскаржуване втручання підпадає під сферу дії другого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції, який прямо дозволяє державам здійснювати контроль за користуванням майном для забезпечення сплати податків або інших внесків чи штрафів. Однак це положення має тлумачитися у контексті загального правила, наведеного в першому реченні першого абзацу (див. рішення у справі «Краєва проти України» (Krayeva v. Ukraine), заява № 72858/13, пункт 24, від 13 січня 2022 року). Суду залишається визначити, чи було втручання законним і відповідало суспільним інтересам, а також чи було забезпечено справедливий баланс між вимогами загального інтересу та правами заявника (див. рішення у справі «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункти 108-114, ЄСПЛ 2000-I).
20. Стосовно законності втручання, то скарга заявника містить два аспекти. По-перше, він скаржився, що стягнення було накладено на нього після закінчення тримісячного строку для притягнення до адміністративної відповідальності. По-друге, заявник стверджував, що апеляційний суд не встановив належним чином, що він дійсно вчинив відповідне правопорушення.
21. Стосовно строку для притягнення до відповідальності Суд зауважує, що згідно з протоколом про адміністративне правопорушення заявник вчинив правопорушення, подавши 30 листопада 2012 року митну декларацію та інвойс, які містили неправдиві відомості щодо вартості товару. Стаття 467 МК України у редакції, чинній на відповідну дату, передбачала тримісячний строк після вчинення правопорушення, протягом якого на порушника могло бути накладено адміністративне стягнення (див. пункт 11). Таким чином, строк для притягнення до відповідальності вже минув на дату, коли апеляційний суд ухвалив рішення у справі заявника, тобто 03 квітня 2013 року. Відхиляючи аргументи заявника щодо цього та вирішуючи не закривати справу за закінченням строків давності, апеляційний суд, вочевидь, визначив момент складання протоколу про порушення митних правил і порушення відповідного адміністративного провадження як дату «вчинення» правопорушення в розумінні статті 467 МК України (див. пункт 9). Апеляційний суд не навів пояснення чи обгрунтування для свого тлумачення відповідного положення національного законодавства, хоча належна оцінка цього питання була вирішальною для визначення законності втручання у майнові права заявника. Уряд не надав коментарів у зв’язку з цим.
22. За таких обставин і за відсутності прикладів з національної судової практики з боку Уряду на підтримку тлумачення апеляційним судом моменту, коли правопорушення вважалося вчиненим, Суд має серйозні сумніви, що застосування зазначених положень з огляду на доводи заявника, які свідчать про сплив строку для притягнення його до відповідальності, було достатньо передбачуваним (див., для порівняння, рішення у справі «Арташес Антонян проти Вірменії» (Artashes Antonyan v. Armenia), заява № 24313/10, пункти 40-44, від 22 жовтня 2020 року).
23. Суд також зазначає, що формулювання частини першої статті 483 МК України, згідно з якою заявника було визнано винним, стосується незаконних дій «спрямованих на переміщення товарів з приховуванням їх від митного контролю» (див. пункт 11). Таким чином, мета чи намір декларанта надати неправдиві відомості та документи є одним зі складових елементів адміністративного правопорушення, який необхідно встановити до накладення стягнення.
24. У зв’язку з цим Суд зауважує, що заявник постійно та послідовно доводив на національному рівні, що інвойс, наданий для митного оформлення, був правильний: він був виставлений його підприємству підприємством «S.» відповідно до контракту між двома підприємствами щодо відповідних товарів. Він надав розгорнуте пояснення стосовно цього, а також підкреслив, що його підприємство не було зобов’язано сплачувати податки чи імпортні мита у зв’язку з відповідними товарами (див. пункт 6). Однак тоді як районний суд детально розглянув справу та закрив провадження, оскільки не було встановлено важливий елемент умисного приховування товарів, апеляційний суд скасував це рішення своєю постановою, в якій лише відтворив те, що було зазначено в протоколі про адміністративне правопорушення та не навів конкретних міркувань щодо аргументів заявника у зв’язку з цим.
25. Хоча Суд має обмежені повноваження оцінювати факти та перевіряти дотримання національного законодавства, у цій справі з огляду на факти та аргументи сторін він не може дійти висновку, що апеляційний суд, який розглядав справу в останній інстанції, довів наявність у заявника наміру приховати товари або достатньою мірою встановив наявність у його діях складу злочину, передбаченого відповідною статтею МК України.
26. Беручи до уваги всі наведені міркування, Суд вважає, що оскаржуване втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном не можна вважати «законним» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. З огляду на цей висновок немає потреби розглядати, чи було забезпечено справедливий баланс між вимогами загальних інтересів суспільства та вимогами захисту основоположних прав заявника.
27. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
28. Заявник вимагав 69 290,40 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, що становило вартість конфіскованих товарів. Він надав довідку, видану підприємством «S.», яка підтверджувала, що ціна за товар, зазначена у проформі-інвойсі № АТ 121017 від 17 жовтня 2012 року, була сплачена підприємством «ФБІ» у повному обсязі декількома частинами. Заявник також вимагав 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 10 відсотків від загальної суми, присудженої Судом, але не менше 2 000 євро, в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді. Стосовно останньої вимоги він посилався на умови договору про надання правової допомоги, підписаного з його представником у Суді в 2013 році, згідно з яким заявник був зобов’язаний здійснити оплату не пізніше тридцяти днів з моменту отримання рішення Суду у цій справі.
29. Уряд вважав скаргу необґрунтованою, стверджуючи, головним чином, що у справі заявника не було порушення Конвенції. Він також зазначив, що згідно з національним судом вартість вилучених товарів становила 341 639,70 грн, що відповідало 34 000 євро.
30. Стосовно моральної шкоди Суд вважає, що визнання порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції само собою становить достатню справедливу сатисфакцію. Щодо матеріальної шкоди, то з огляду на висновки Суду стосовно законності втручання у майнові права заявника та з огляду на ненадання Урядом доказів, які б спростовували надану ним інформацію щодо суми, яку його підприємство сплатило підприємству «S.» за відповідні товари, Суд вважає за розумне присудити заявнику 69 290,40 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та додатково суму будь- якого податку, що може нараховуватися.
31. Насамкінець, беручи до уваги наявні в нього документи та його практику, Суд відхиляє вимогу про компенсацію судових та інших витрат як необґрунтовану, оскільки заявник не надав детальний акт виконаних робіт, який би дозволив Суду визначити, чи був розмір стверджуваних витрат «обґрунтованим».
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
3. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 69 290,40 (шістдесят дев’ять тисяч двісті дев’яносто євро та сорок центів) євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 квітня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мартіна КЕЛЛЕР
Голова
Мартіньш МІТС