Обставини, що враховуються при обранні запобіжного заходу
«При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу крім обставин, зазначених у статті 148 цього Кодексу, враховуються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують.».
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
28. Заявник скаржився на те, що умови тримання його під вартою у виправній колонії не відповідали вимогам статті 3 Конвенції. Зазначене положення передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».
A. Прийнятність
29. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національних засобів юридичного захисту щодо зазначеної скарги. Зокрема, він міг би подати свої скарги до адміністрації виправної колонії, прокурора або адміністративного суду.
30. Заявник стверджував, що його було позбавлено можливості подати будь-яку скаргу, оскільки його «попередили», що його сину підкинуть наркотики і посадять до в’язниці, якщо він подасть скаргу. Він також був свідком поводження, якого зазнали ув’язнені, які подавали скарги.
31. Суд зазначає, що він відхиляв аргументи Уряду щодо невичерпання засобів юридичного захисту, подібні до аргументів, наведених у цій справі, у низці інших справ, в яких скарги стосувались системних проблем національної пенітенціарної системи (див., наприклад, рішення у справах «Коктиш проти України» (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, пункт 86, від 10 грудня 2009 року, та «Логвиненко проти України» (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/07, пункт 57, від 14 жовтня 2010 року). Уряд не надав жодної інформації, яка б у цій справі могла дозволити Суду відійти від своїх висновків, а тому він вважає, що ця скарга не може бути визнана неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту. Вона не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
32. Уряд посилався на свої доводи щодо фактів (див. пункт 26) та стверджував, що у справі заявника було дотримано національну норму в 3 кв. м особистого простору на кожного ув’язненого, і, таким чином, страждання заявника у таких умовах тримання не перевищили неминучий рівень страждань, пов’язаних із позбавленням волі.
33. Заявник підтримав свою скаргу та вказав на те, що Уряд не надав коментарів стосовно інших аспектів щодо умов його тримання під вартою, зазначених у його скарзі.
2. Оцінка Суду
34. Стаття 3 Конвенції вимагає від держави забезпечити тримання особи під вартою в таких умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, при цьому щоб спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» [ВП] (Kudla v. Poland) [GC], заява № 30210/96, пункт 94, ЄСПЛ 2000-XI).
35. Суд нагадує, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у в’язничних камерах вважається впливовим чинником та може становити порушення як сам по собі, так і у сукупності з іншими недоліками. Зокрема, у справах, в яких йдеться про в’язничну камеру, площею від 3 до 4 кв. м особистого простору на кожного ув’язненого, вирішальним фактором при оцінці Судом адекватності умов тримання буде фактор простору. Порушення статті 3 Конвенції буде встановлено, якщо фактор простору поєднаний з іншими неналежними фізичними умовами тримання під вартою, пов’язаними, зокрема, з доступом до прогулянок на свіжому повітрі, природного освітлення або повітря, наявністю системи вентиляції, адекватністю температури у камері, можливістю приватного використання туалету, а також дотриманням базових санітарно-гігієнічних вимог (рішення у справі «Муршіч проти Хорватії» [ВП] (<…>) [GC], заява № 7334/13, пункти 106 та 139, ЄСПЛ 2016).
36. Суд зазначає, що з інформації, наданої сторонами, незрозуміло, скільки ув’язнених утримувалось у камері із заявником протягом періоду його ув’язнення. Крім того, жодна із сторін не зазначила, скільки часу заявник кожного дня проводив зачиненим у своїй камері. У той же час Суд зазначає, що Уряд не надав коментарів щодо інших детальних та конкретних елементів, які є суттєвими для оцінки умов тримання заявника під вартою (див. доводи заявника, наведені у пункті 25). Отже, Суд бере до уваги виклад фактів заявника.
37. За таких обставин та у світлі критерію, встановленого у згаданому рішенні у справі «Муршіч проти Хорватії» (<…>) (див. пункт 35), Суд доходить висновку, що навіть припустивши, що заявник мав у своєму розпорядженні 3 кв. м особистого простору, як це стверджувалось Урядом (див. пункти 26 та 32), були й інші обтяжуючі елементи його ув’язнення, які зробили умови його тримання під вартою неналежними.
38. Відповідно було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з цим.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
39. У своїх зауваженнях до Суду від 30 січня 2008 року заявник скаржився на незаконність його затримання та взяття його під варту відповідно до постанови суду від 22 травня 2007 року (див. пункт 13). У період червень-липень 2009 року заявник надав додаткові аргументи щодо незаконності тримання його під вартою, у тому числі щодо його тримання під вартою відповідно до постанови суду від 16 січня 2008 року (див. пункт 17). Він посилався на пункт 1 статті 5 Конвенції, відповідні положення якої передбачають:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;».
40. Уряд стверджував, що скарга заявника щодо його затримання та взяття під варту на підставі протоколу про затримання від 14 травня 2007 року (див. пункт 10) та постанови суду від 22 травня 2007 року була подана з порушенням правила шестимісячного строку. Уряд стверджував, що скарга заявника стосувалась окремих дій, а не триваючої ситуації, а тому відлік шестимісячного строку почався з дня винесення ухвали Апеляційного суду Херсонської області від 01 червня 2007 року, якою постанову про взяття заявника під варту було залишено без змін останньою інстанцією (див. пункт 15).
41. Суд повторює, що правило шестимісячного строку, відображаючи бажання Договірних Сторін запобігти тому, щоб зі спливом невизначеного періоду часу прийняті у минулому рішення ставились під сумнів, слугує інтересам правової визначеності. Воно окреслює строки нагляду, що здійснюється конвенційними органами, та вказує приватним особам і державним органам строк, зі спливом якого такий нагляд вже є неможливим (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Уокер проти Сполученого Королівства» (Walker v. the United Kingdom), заява № 34979/97, ЄСПЛ 2000-I). Зокрема, коли строк попереднього ув’язнення обвинуваченого складається з кількох розділених у часі періодів, та у випадках, коли заявники можуть подати скарги на попереднє ув’язнення, перебуваючи на свободі, Суд вважає, що ці розділені у часі періоди повинні розглядатися не як одне ціле, а окремо. На думку Суду це більш відповідає цілям згаданого шестимісячного правила. Тому, перебуваючи на свободі, заявник зобов’язаний подати будь-яку скаргу, яку він або вона можуть мати щодо попереднього ув’язнення, протягом шести місяців з дня фактичного звільнення. З цього випливає, що періоди тримання під вартою, які закінчились більш ніж шість місяців до того, як заявник подає скаргу до Суду, не можуть бути розглянуті з огляду на положення пункту 1 статті 35 Конвенції (див., з посиланням на скаргу щодо тривалості попереднього ув’язнення за пунктом 3 статті 5 Конвенції, рішення у справі «Ідалов проти Росії» [ВП] (Idalov v. Russia) [GC], заява № 5826/03, пункти 129-130, від 22 травня 2012 року).
42. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зауважує, що заявника було затримано 14 травня 2007 року (див. пункт 10) і в подальшому він тримався під вартою до 27 липня 2007 року, коли його було звільнено під заставу (див. пункт 16). 16 січня 2008 року його знову було взято під варту (див. пункт 17) та звільнено 29 лютого 2008 року (див. пункт 21). У період з 27 липня 2007 року по 16 січня 2008 року заявник перебував на свободі. Отже, тримання заявника під вартою складалось з двох окремих періодів, що переривались його звільненням.
43. У матеріалах справи зазначається, що скарга заявника щодо його затримання та первинного взяття під варту була вперше подана до Суду 30 січня 2008 року (див. пункт 39). Навіть якщо припустити, що скарга стосувалася триваючого тримання заявника під вартою протягом першого періоду, а не окремих дій чи подій, як стверджував Уряд, Суд зауважує, що ця скарга була подана більше ніж через шість місяців після закінчення відповідного періоду тримання під вартою, а саме 27 липня 2007 року. Відповідно ця скарга подана з порушенням строку.
44. Так само, Суд зауважує, що скарга заявника щодо його взяття під варту згідно з постановою суду від 16 січня 2008 року була подана до Суду на початку червня 2009 року (див. пункт 39), тобто більше ніж через шість місяців після його звільнення з-під варти 29 лютого 2008 року.
45. З огляду на зазначене, Суд доходить висновку, що скарга заявника за пунктом 1 статті 5 має бути відхилена як така, що подана з порушенням строку, відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
46. Заявник скаржився на те, що, використавши вираз «вчинив тяжкий злочин» при ухваленні постанови про взяття його під варту 16 січня 2008 року (див. пункт 17), суддя проголосив його винним перш ніж його вину було доведено відповідно до закону. Він посилався на пункт 2 статті 6 Конвенції, який передбачає:
«Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.».
A. Доводи сторін
47. Уряд заявив, що вираз «вчинив тяжкий злочин» був радше технічною помилкою судді, а не визнанням заявника винним. У зв’язку з цим Уряд зазначив, що аналіз повного тексту постанови від 16 січня 2008 року не свідчить про те, що суддя вважав заявника винним у вчиненні злочину, в якому він обвинувачувався. Уряд також посилався на пояснення голови районного суду у постанові, якою скаргу заявника щодо судді було залишено без задоволення (див. пункт 18).
48. Заявник підтримав свою скаргу та зазначив, що суддя не повинен був робити таку помилку.
B. Оцінка Суду
49. Суд повторює, що пункт 2 статті 6 забороняє передчасне вираження судом думки про те, що той «кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення», є винним або винною, до того, як це буде доведено відповідно до закону (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Мінеллі проти Швейцарії» (Minelli v. Switzerland), від 25 березня 1983 року, пункт 37, Серія A № 62, та «Пеша проти Хорватії» (<…>), заява № 40523/08, пункт 138, від 08 квітня 2010 року). Послідовний підхід Суду полягає у тому, що право на презумпцію невинуватості буде порушено, якщо судове рішення або заява державного посадовця щодо особи, яка обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, відображає думку про її вину до того, як її буде доведено відповідно до закону. Навіть за відсутності будь-якого формального висновку достатньо того, що існують певні міркування, які дозволяють припустити, що суд або посадова особа вважають особу, яка обвинувачується, винною. Необхідно встановити принципову відмінність між твердженням про те, що хтось тільки підозрюється у вчиненні злочину, та чіткою заявою, що особа вчинила злочин, за відсутності остаточного вироку. Суд неодноразово наголошував на важливості вибору державними посадовцями слів у своїх заявах до судового розгляду та визнання особи винною у вчиненні конкретних кримінальних правопорушень (див. рішення у справах «Бьомер проти Німеччини» (<…>), заява № 37568/97, пункти 54 та 56, від 03 жовтня 2002 року, та «Нештяк проти Словаччини» (<…>), заява № 65559/01, пункти 88 та 89, від 27 лютого 2007 року). Питання про те, чи порушує заява державного посадовця принцип презумпції невинуватості, повинно визначатись у контексті конкретних обставин, за яких оскаржувана заява була зроблена (див. згадане рішення у справі «Пеша проти Хорватії» (<…>), пункт 141).
50. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд перш за все зауважує, що постанова, на яку посилається заявник, була ухвалена районним судом при обранні запобіжного заходу. Питання щодо вини заявника у вчиненні кримінального правопорушення, таким чином, явно виходило за межі розгляду справи (див. рішення у справі «Хаушільдт проти Данії» (Hauschildt v. Denmark), від 24 травня 1989 року, пункт 50, Серія A № 154).
51. З огляду на повний текст постанови від 16 січня 2008 року, Суд також зауважує, що абзац, в якому міститься вираз, на який вказує заявник, сприймається як посилання на обставини, які відповідно до національного законодавства мають враховуватись при прийнятті рішення про обрання запобіжного заходу. У цьому контексті оскаржуваний вираз дійсно стосується характеристики злочину, у вчиненні якого обвинувачувався заявник, як зазначив голова районного суду. Крім того, на початку постанови районний суд прямо зазначив, що заявник обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення. У заключній частині постанови також було зазначено, що судове слідство у справі ще не закінчено, тож ще не було проведено низки слідчих дій для встановлення істини у справі (див. пункт 17).
52. У світлі зазначеного, Суд вважає, що з огляду на фактичний зміст та контекст, оскаржуваний вираз був справді технічною помилкою судді. Суд вважає, що суддя повинен приділяти особливу увагу точності формулювань у своїх рішеннях (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Пеша проти Хорватії» (<…>), пункт 150). Тим не менш, на думку Суду, обставини справи та уважне читання тексту постанови від 16 січня 2008 року не дозволяють дійти висновку, що заявника було визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, перш ніж його було засуджено компетентним судом. У цілому оскаржувана постанова обмежується тим, що враховує підозри та обвинувачення проти заявника (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Марціано проти Італії» (Marziano v. Italy), заява № 45313/99, пункти 28-32, від 28 листопада 2002 року).
53. З огляду на викладене, Суд не вбачає жодних ознак порушення права заявника на презумпцію невинуватості відповідно до пункту 2 статті 6 Конвенції. Відповідно ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
54. Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що його було затримано, незважаючи на поганий стан його здоров’я, за пунктом 1 та підпунктом «d» пункту 3 статті 6 Конвенції, що судом не були допитані свідки, та за статтею 13 Конвенції у зв’язку з ненаданням органами влади відповідей на його скарги.
55. З огляду на всі наявні в нього матеріали та належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих положеннями, на які посилався заявник.
56. Відповідно ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
57. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
A. Шкода
58. Заявник вимагав приблизно 21000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди в цілому. Ця сума пов’язана з втратою ним заробітної плати з огляду на його засудження, витратами на бензин, яких зазнала його сім’я під час поїздок на судові засідання та до виправної колонії, а також витратами на їжу та воду, які йому передавала сім’я у виправну колонію.
59. Він також вимагав 147100 євро в якості відшкодування за страждання та погіршення стану здоров’я, яких він нібито зазнав внаслідок стверджуваного незаконного затримання, несправедливого засудження та неналежних умов тримання під вартою.
60. Уряд стверджував, що у цій справі не було порушень Конвенції, і що у будь-якому випадку не було причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваними порушеннями та вимогами заявника щодо матеріальної шкоди. Крім того, Уряд зазначив, що заявлена сума щодо моральної шкоди була необґрунтованою та надмірною.
61. Суд зауважує, що він встановив порушення статті 3 Конвенції у цій справі. У зв’язку з цим, єдиним доречним елементом вимог заявника щодо матеріальної шкоди є той, що пов’язаний з витратами на їжу та воду, які передавались йому до виправної колонії. Однак Суд зауважує, що заявник не надав жодних доказів в обґрунтування своєї заяви, тому він відхиляє цю вимогу.
62. Суд визнає, що внаслідок встановленого порушення заявник зазнав моральної шкоди. Постановляючи рішення на засадах справедливості та з огляду на всі обставини справи, Суд присуджує заявнику 5500 євро за цим пунктом.
B. Судові та інші витрати
63. Заявник вимагав 3185 євро в якості компенсації судових та інших витрат, яких він зазнав під час провадження у національних судах.
64. Уряд заперечував проти цієї вимоги.
65. З огляду на встановлене у цій справі порушення Конвенції, Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між цим порушенням та вимогою заявника щодо судових та інших витрат. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.
C. Пеня
66. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги на неналежні умови тримання у виправній колонії, а решту скарг у заяві неприйнятними.
2. Постановляє , що було порушення статті 3 Конвенції.
3. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 5500 (п’ять тисяч п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 06 лютого 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
В. о. заступника Секретаря
Андреа ТАМ’ЄТТІ
Голова
Фаріс ВЕГАБОВІЧ