Порядок обрання запобіжного заходу
«На стадії досудового слідства запобіжний захід, за винятком запобіжних заходів у вигляді застави або взяття під варту, обирає орган дізнання, слідчий, прокурор.
Якщо орган дізнання, слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до суду. ...
Подання має бути розглянуто протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого. ...
Після одержання подання суддя ... вивчає матеріали кримінальної справи, представлені органами дізнання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, а при необхідності бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився, і виносить постанову:
1) про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;
2) про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу.
Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою.
На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді.
Якщо для обрання затриманому запобіжного заходу необхідно додатково вивчити дані про особу затриманого чи з’ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, то суддя вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого - до п’ятнадцяти діб. ...».
III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ
72. 14 листопада 2012 року Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - КЗК) оприлюднив Доповідь [CPT/lnf (2012) 30] Українському Уряду за результатами візиту до України у період з 29 листопада до 6 грудня 2011 року, який включав візит до в’язничного відділення Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги, де на той час перебував заявник (див. пункти 56 і 57). У відповідних витягах з цієї Доповіді зазначається таке:
«8. Найбільш серйозну проблему щодо співпраці було виявлено під час візиту до в’язничного відділення Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги. Доступ делегації до відділення було затримано приблизно на десять хвилин. Працівники правоохоронних органів, які були присутні у відділенні, згодом повідомили делегацію, що пацієнтів ніколи не приковують наручниками до ліжок, проте, коли делегація перевірила записи відеоспостереження у відділенні, стало очевидно, що впродовж десяти хвилин, поки представники делегації очікували за межами відділення, правоохоронці поспіхом знімали наручники з усіх пацієнтів, що перебували у відділенні. З одного лише факту, що самі пацієнти з самого початку категорично спростували застосування наручників, КЗК може лише зробити висновок, що правоохоронці чинили на них тиск, примушуючи їх приховувати правду від представників делегації.
Комітет дуже стурбований тим фактом, що практика приковування пацієнтів наручниками до ліжок з часу візиту у 2009 році не припинилася, незважаючи на запевнення органів влади України у протилежному у їхній відповіді на доповідь про результати того візиту ...
53. [Як] вже зазначено у пункті 8, з часу візиту у 2009 році пацієнтів продовжують систематично приковувати наручниками до ліжок. Кілька пацієнтів, як стверджувалося, залишалися прикутими (однією рукою) до ліжок, навіть коли приймали їжу, а один - під час внутрішньовенних вливань.
Під час завершальних дискусій наприкінці візиту делегація зробила негайне зауваження за пунктом 5 статті 8 Конвенції та закликала органи влади України негайно покласти край цій практиці.».
ПРАВО
І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З НАДАННЯМ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ ЗАЯВНИКУ ПІД ЧАС ЙОГО ПЕРЕБУВАННЯ ПІД ВАРТОЮ
73. Заявник скаржився на стверджувану відсутність оперативної та належної медичної допомоги під час перебування під вартою. Суд вважає, що цю скаргу слід розглядати за статтею 3 Конвенції, яка передбачає таке:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».
A. Прийнятність
74. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
75. Заявник доводив, що у СІЗО, в якому він перебував під вартою, не було відповідних фахівців або належних засобів для надання йому необхідної медичної допомоги. Він зазначив, що стан його здоров’я за час тримання під вартою серйозно погіршився, і звинуватив у цьому органи влади. Заявник звернув увагу Суду, зокрема, на затримки у його обстеженні і лікуванні в закладах охорони здоров’я МОЗ після того, як необхідність їхнього проведення була визнана самими органами пенітенціарної служби. У зв’язку з цим він вказував на обтяжливу та тривалу процедуру доведення ув’язненими особами потреби у конкретному лікуванні та отриманні відповідних дозволів від слідчого або суду. Насамкінець заявник стверджував, що насправді він ніколи не отримував ліки, які йому призначалися.
76. Уряд стверджував, що під час перебування під вартою заявник перебував під постійним наглядом лікарів. Уряд зауважив, що впродовж тривалого часу до затримання заявник страждав від низки хронічних захворювань. Відповідно, як доводив Уряд, будь-яке погіршення стану його здоров’я могло бути наслідком природного перебігу наявних у нього захворювань, а не недоліків наданої йому медичної допомоги. Уряд також наполягав на тому, що заявник отримував усі ліки, які йому призначалися.
2. Оцінка Суду
(а) Загальні принципи практики Суду
77. Суд неодноразово наголошував на тому, що охорона здоров’я ув’язнених осіб повинна забезпечуватися належним чином (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 94, ECHR 2000-ХІ). Відсутність належної медичної допомоги може становити поводження, що суперечить статті 3 Конвенції (див. рішення у справах «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v. Turkeу) [ВП], заява № 22277/93, п. 87, ECHR 2000-VII, і «Сарбан проти Молдови» (Sarban v. Moldova), заява № 3456/05, п. 90, від 4 жовтня 2005 року).
78. Суд також встановлював, що сам факт огляду ув’язненого та призначення йому певного виду лікування автоматично не може призвести до висновку, що медична допомога була достатньою (див. рішення у справі «Хумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), заяви № 9852/03 та № 13413/04, п. 116, від 29 листопада 2007 року). Органи влади повинні також забезпечити докладне документування стану здоров’я ув’язненої особи та її лікування протягом ув’язнення (див. рішення у справі «Худобін проти Росії» (Khudobin v. Russia), заява № 59696/00, п. 83, від 26 жовтня 2006 року), оперативність та точність діагнозу і лікування (див. згадане рішення у справі «Хумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), п. 115) та рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пп. 104-106, від 28 березня 2006 року); а за умови, коли це викликано медичним станом, - регулярність та систематичність нагляду та наявність плану терапевтичних заходів, метою якого є максимальне лікування хвороб ув’язненої особи або запобігання їхньому ускладненню, а не усунення симптомів (див. згадані рішення у справах «Хумматов проти Азербайджану» (Hummatov v. Azerbaijan), пп. 109 і 114; «Сарбан проти Молдови» (Sarban v. Moldova), п. 79, і рішення у справі «Попов проти Росії» (Popov v. Russia), заява № 26853/04, п. 211, від 13 липня 2006 року).
79. Загалом Суд залишає за собою достатню гнучкість при визначенні необхідного рівня охорони здоров’я в контексті конкретних обставин справи. Зазначений стандарт має бути «сумісним з людською гідністю» ув’язненого, але також повинен враховувати «практичні вимоги ув’язнення» (див. рішення у справі «Алєксанян проти Росії» (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, п. 140, від 22 грудня 2008 року).
(b) Застосування наведених вище принципів у цій справі
80. Суд зазначає, що суть скарги заявника у цій справі полягає у затримках в його обстеженні та лікуванні у закладі охорони здоров’я МОЗ. Суд має розглянути питання про те, чи такі затримки мали місце, та якщо так, то чи їхнім наслідком були біль та страждання, які досягли «мінімального рівня жорстокості», для того, щоб можна було застосувати статтю 3 Конвенції.
81. У цій справі Суд зауважує, що 8 липня 2011 року адміністрація СІЗО визнала необхідність обстеження та лікування заявника у закладі охорони здоров’я МОЗ. Після цього Подільському суду знадобилось близько місяця, щоб надати дозвіл на його госпіталізацію. Проте через два тижні адміністрація СІЗО визнала існування труднощів з організацією перевезення заявника. Пройшов ще місяць, і 29 вересня 2011 року лікарі СІЗО змінили свою думку щодо необхідності госпіталізації заявника.
82. З цього випливає, що на захворювання заявника з боку національних органів влади не було належної і вчасної реакції впродовж майже трьох місяців, головним чином у зв’язку з бюрократичними та логістичними недоліками. Не видається, що для подолання цих перепон було докладено достатніх зусиль. Натомість було змінено попередній висновок про необхідність госпіталізації заявника.
83. Суд також зазначає, що приблизно через тиждень, 5 жовтня 2011 року, лікар-кардіолог із закладу охорони здоров’я МОЗ обстежив заявника у СІЗО та рекомендував проведення низки аналізів та досліджень. Проте з виконанням цих рекомендацій виникла затримка.
84. За відсутності будь-яких практичних заходів з боку органів влади 27 жовтня 2011 року Суд за клопотанням заявника застосував правило 39 Регламенту Суду. Суд надав Урядові вказівку про «проведення обстежень заявника, необхідність яких вже було встановлено, і невідкладне виконання рекомендацій, підготовлених за результатами таких обстежень».
85. Суд зауважує, що заявник пройшов обстеження у спеціалізованому кардіологічному відділенні лікарні лише 17 листопада 2011 року.
86. Іншими словами, зазначене обстеження відбулося через півтора місяця після того, як його проведення було рекомендовано лікарем (5 жовтня 2011 року - див. пункт 49) та через двадцять один день після вказівки Уряду Судом про застосування тимчасового заходу (27 жовтня 2011 року - див. пункт 53). Органи влади не надали жодних пояснень цієї затримки.
87. Суд також зауважує, що кардіологи з Інституту кардіологи ім. академіка М.Д. Стражеска 17 листопада 2011 року та 8 лютого 2012 року дійшли висновку про відсутність необхідності у госпіталізації. Проте у той же час стан здоров’я заявника погіршився настільки, що це вимагало госпіталізації до Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги та лікування там протягом тижня. Крім того, у період між двома зазначеними висновками комісія судово-медичних експертів 30 грудня 2011 року дійшла протилежного висновку - що заявник насправді потребує стаціонарного лікування у спеціалізованому закладі охорони здоров’я. Згодом таке лікування було розпочате 15 лютого 2012 року.
88. Суд вважає, що невиправдані з боку органів влади затримки у виконанні власних рішень щодо переведення заявника до закладу охорони здоров’я МОЗ, суперечності у висновках лікарів стосовно необхідності його госпіталізації і, більше того, нездатність діяти відповідно до них разом з наступним погіршенням стану здоров’я заявника є достатніми свідченнями серйозного порушення державою-відповідачем свого обов’язку щодо надання йому належної медичної допомоги під час тримання під вартою, що становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції.
89. Отже, у зв’язку з цим було порушення статті 3 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ІЗ ЗАСТОСУВАННЯМ ДО ЗАЯВНИКА НАРУЧНИКІВ У ЛІКАРНІ
90. Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції на те, що у лікарні його тримали прикутим наручниками до ліжка.
A. Прийнятність
91. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
92. Заявник доводив, що впродовж його перебування у лікарні його приковували наручниками до ліжка. На обґрунтування цієї скарги він посилався, зокрема, на заяву його захисника від 5 березня 2012 року та на Доповідь КЗК від 14 листопада 2012 року (див. пункти 68 і 72). Заявник стверджував, що застосування до ув’язнених наручників в лікарнях є поширеною практикою в Україні. У зв’язку з цим він привертав увагу Суду на відсутність будь-якої офіційної статистики щодо застосування спеціальних засобів у лікарнях.
93. Уряд доводив, що у лікарні до заявника ніколи не застосовувалися наручники. Уряд посилався на відповідну довідку адміністрації СІЗО та зауважив про відсутність будь-яких документів, які б свідчили про протилежне. Крім того, Уряд зазначив, що заявник не скаржився до органів прокуратури та судів про застосування до нього наручників.
94. Суд нагадує, що застосування наручників, як правило, не порушує питання за статтею 3 Конвенції, якщо такий захід вживається у зв’язку із законним позбавленням свободи і не має на меті застосування сили або публічну демонстрацію, які б перевищували межі, що обґрунтовано вважаються необхідними У зв’язку з цим важливо розглянути, наприклад, ризик втечі особи або заподіяння тілесних ушкоджень чи матеріальної шкоди (див. рішення у справах «Ранінен проти Фінляндії» (Raninen v. Finland), від 16 грудня 1997року, п. 56, Reports 1997-VIII та «Енаф проти Франції» (Henaf v. France), заява № 65436/01, пп. 50-53, ECHR 2003-ХІ)
95. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що сторони не дійшли згоди стосовно того, чи було до заявника застосовано наручники у лікарні. Суд зазначає, що заявник перебував на лікуванні у Київській міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги впродовж таких періодів: з 22 листопада по 5 грудня 2011 року та з 15 лютого по 6 березня 2012 року (див. пункти 56-57 і 65-69). Його твердження про застосування наручників у лікарні підтверджуються, зокрема, висновками КЗК за результатами візиту до вказаної лікарні у відповідний час (див. пункт 72, та, для порівняння з практикою Суду, див. рішення у справі «Йовчев проти Болгарії» (Iovchev v. Bulgaria), заява № 41211/98, п. 130, від 2 лютого 2006 року). У своїй доповіді КЗК зазначив, що практика приковування пацієнтів до лікарняних ліжок продовжується впродовж багатьох років. Більше того, КЗК у своїй доповіді зауважив, що під час візиту в 2011 році органи влади намагались приховати факт застосування цієї практики та, як видається, чинили тиск на пацієнтів з метою замовчування правди.
96. За цих обставин Суд вважає достатньою мірою встановленим факт застосування наручників до заявника впродовж його лікування у Київській міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги.
97. За відсутності чітко визначених безпекових або інших міркувань, які б виправдовували цей обмежувальний та принизливий захід, а також з огляду на крихке здоров’я заявника, Суд вважає, що застосування до нього у лікарні наручників становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження (див. рішення у справі «Охріменко проти України» (Okhrimenko v. Ukraine) заява № 53896/07 п. 98, від 15 жовтня 2009 року).
98. Відповідно у зв’язку з цим також було порушення статті 3 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
99. Посилаючись на підпункт «с» пункту 1 та пункт 3 статті 5 Конвенції заявник скаржився, що кілька періодів тримання його під вартою (з 21 по 23 липня та з 23 по 29 липня 2010 року, з 21 по 23 березня 2011 року, а також з 24 березня 2011 року по 6 березня 2012 року) були незаконними та що загальна тривалість періоду тримання під вартою була надмірною. Він також скаржився за пунктом 4 статті 5 Конвенції на відсутність належного судового перегляду. Насамкінець він скаржився за пунктом 5 статті 5 Конвенції на те, що не мав юридично закріпленого права на отримання відшкодування за зазначені порушення. У відповідних положеннях статті 5 Конвенції зазначається таке: