«1. Усиновлення може бути визнане недійсним або скасовано лише за рішенням компетентного органу. Першорядне значення при цьому завжди має врахування основних інтересів дитини.
2. Усиновлення може бути визнане недійсним лише за наявності серйозних передбачених законом підстав до досягнення дитиною повноліття».
ПРАВО
І. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
28. Суд зазначає, що у відповідь на зауваження Уряду заявник, посилаючись на ті самі події, подав нові скарги про порушення його прав, гарантованих пунктом 1 статті 6, і прав В.Г, який не є заявником у цій справі, гарантованих пунктами 1-3 статті 6, пунктом 1 статті 7, а також статтею 8 Конвенції.
29. На думку Суду, ці нові скарги не є уточненням початкових скарг заявника, стосовно яких сторони вже подали свої зауваження. Тому Суд вважає, що тепер недоцільно розглядати ці питання окремо (див. рішення від 19 квітня 2005 р. у справі «Піряник проти України» (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, п. 20).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
30. Заявник скаржився, що рішення національних судів про скасування усиновлення В.Г. несправедливі, і стверджував, що вони зруйнували його сім'ю. Він посилався на пункт 1 статті 6 та статті 8 і 13 Конвенції.
31. Суд повторює, що юридична кваліфікація фактів у справі - питання, яке він вирішує сам (див. рішення від 19 лютого 1998 р. у справі «Ґуерра та інші проти Італії» (Guerra and Others v. Italy), Reports of Judgments and Decisions 1998-1, c. 223, n. 44), і що раніше він уже визнав, що, хоча стаття 8 не містить чітких процесуальних вимог, процес прийняття рішення про вжиття заходів, які мають характер втручання, повинен бути справедливим і забезпечувати належну повагу до інтересів, охоронюваних статтею 8 (див. рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини» (Kutzner v. Germany), заява № 46544/99, § 56, ECHR 2002-1).
32. Отже, Суд вважає, що скарги заявника слід розглянути під кутом зору статті 8 Конвенції, відповідні положення якої передбачають:
«1. Кожен має право на повагу до свого ... сімейного життя...
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
A. Прийнятність
33. Уряд доводив, що заявник втратив статус потерпілого у справі, оскільки 3 червня 2008 року Шевченківська районна у м. Києві державна адміністрація призначила його піклувальником В.Г. Уряд також стверджував, що В.Г. не передали під опіку, він і далі живе із заявником після скасування усиновлення 9 серпня 2007 року.
34. Заявник не погодився.
35. Суд вважає, що заперечення Уряду безпосередньо пов'язане із суттю скарги заявника. За цих обставин Суд долучає це заперечення до суті скарги заявника.
36. Суд вважає, що ця скарга заявника не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з якихось інших підстав. Отже, вона оголошується прийнятною.
B. Суть
1. Чи мало місце втручання
37. Суд нагадує, що стосунки між усиновлювачем і усиновленою дитиною, як правило, мають такий самий характер, як і стосунки в сім'ї, охоронювані статтею 8 Конвенції, і такі стосунки, що виникають із законного і щирого усиновлення, можна вважати достатньою умовою для застосування до них таких самих гарантій захисту, які стаття 8 Конвенції передбачає стосовно сімейного життя (див. рішення у справі «Піні та інші проти Румунії» (Pinі and Others v. Romania), заяви № 78028/01 і № 78030/01, пункти 140 і 148, ECHR 2004-V (витяги).
38. Суд вважає, що сторони в цій справі не заперечують того, що скасування усиновлення В.Г. заявником становило втручання у право заявника на повагу до сімейного життя, гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції.
39. Суд також зазначає, що рішення або захід на користь заявника не є в принципі достатнім для того, щоб говорити про втрату ним статусу потерпілого, якщо національні органи прямо або по суті не визнали наявності порушення Конвенції і не забезпечили після цього відповідного відшкодування (див. рішення від 26 жовтня 2006 р. у справі «Валлова і Валла проти Чеської Республіки» (Wallova and Walla v. the Czech Republic), заява № 23848/04, n. 55, і рішення в справі «Скордіно проти Італії (№ 1)» (Scordino v. Italy) (no. 1) [ВП], заява № 36813/97, п. 180, ECHR 2006-V). У справі, що розглядається, призначення заявника піклувальником В.Г. не можна прирівнювати до усиновлення, яке згідно зі статтею 232 Сімейного кодексу наділяє усиновлювача та усиновлену дитину такими самими правами і покладає на них такі самі обов'язки, які існують стосовно біологічних батьків і їхніх дітей. Суд також зауважує, що держава жодним чином не визнала факт порушення прав заявника, а рішення від 3 червня 2008 року про призначення його піклувальником В.Г. було ухвалене без урахування стверджуваного порушення статті 8 стосовно заявника.
40. Суд доходить висновку, що призначення заявника піклувальником В.Г. не виправило ситуацію з втручанням у право заявника на повагу до його сімейного життя, гарантоване статтею 8 Конвенції, і не позбавило його статусу потерпілого за статтею 34 Конвенції. Відповідно попереднє заперечення Уряду необхідно відхилити.
2. Чи було втручання виправданим
a) Доводи сторін
41. Заявник доводив, що втручання не було виправданим із точки зору пункту 2 статті 8 Конвенції. Він стверджував, що підстави для скасування усиновлення, сформульовані в частині першій статті 238 Сімейного кодексу, на які послалися суди, уможливлюють надто широке їх тлумачення. Заявник також стверджував, що усиновлення скасували, щоб тим самим покарати В.Г. за його поведінку, і що це не відповідає інтересам цієї дитини.
42. Уряд доводив, що оскаржуване рішення ґрунтується на положеннях Сімейного кодексу (пункти 1 і 3 частини першої статті 238) і що воно ухвалене у найкращих інтересах дитини - зокрема для того, щоб забезпечити належне батьківське виховання В.Г Уряд стверджував, що у своєму рішенні від 9 серпня 2007 року національний суд послався на різні випадки (див. п. 12 вище) негативної та агресивної поведінки В.Г. стосовно оточуючих. На думку Уряду, це свідчило про неправильне уявлення хлопчика про сімейне і суспільне життя, а також про невиконання заявником своїх батьківських обов'язків щодо належного виховання В.Г, про його нездатність справляти на хлопчика позитивний виховний вплив. Уряд підсумував, що для рішення про скасування усиновлення були достатні й належні підстави.
b) Оцінка Суду
43. Втручання у право на повагу до сімейного життя становить порушення статті 8, якщо воно здійснюється не «згідно із законом», не має однієї або кількох законних цілей, зазначених у пункті 2 статті 8, а також не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення такої цілі чи цілей (див. рішення від 7 серпня 1996 р. у справі «Йогансен проти Норвегії» (Johansen v. Norway), Reports 1996-111, c. 1001-1002, n. 52). Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (див., наприклад, згадане вище рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», п. 60, та рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
i. Згідно із законом
44. Словосполучення «згідно із законом» у пункті 2 статті 8 вимагає передусім, щоб відповідний захід був певним чином передбачений національним законодавством; він також стосується якості відповідного закону і вимагає його відповідності принципу верховенства права та доступності відповідній особі, яка, зокрема, має бути здатною передбачити його наслідки для себе (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 1 липня 2008 р. у справі «Ліберті» та інші проти Сполученого Королівства» (Liberty and Others v. the United Kingdom), заява № 58243/00, n. 59).
45. У справі, що розглядається, не заперечується той факт, що оскаржуваний захід було вжито на підставі частини першої статті 238 Сімейного кодексу, в якому наведено вичерпний список підстав для скасування усиновлення.
46. Щодо доводів заявника про те, що пункти 1 і 3 частини першої статті 238 Сімейного кодексу, на які посилалися суди, сформульовано в загальних термінах, Суд зазначає, що обставини, за яких може виникнути необхідність передання дитини під державну опіку і виконання рішення про опіку, можуть бути найрізноманітнішими, у зв'язку з чим навряд чи можливо сформулювати закон так, щоб передбачити кожний можливий випадок (див. рішення від 24 березня 1988 р. у справі «Олссон проти Швеції (№ 1)» (Olsson v. Sweden (no. 1), п. 62, Series А, № 130, та від 26 травня 2009 р. у справі «Аманалакьоай проти Румунії» (Amanalachioai v. Romania), заява № 4023/04, пункти 76-77).
47. У справі, що розглядається, навіть якщо вважати відповідні положення (пункти 1 і 3 частини першої статті 238 Сімейного кодексу) сформульованими в досить загальних термінах, рішення про скасування усиновлення було ухвалене судом і підлягало подальшому судовому перегляду в апеляційному і касаційному порядку. Таким чином, гарантії проти свавільного втручання забезпечувалися тим, що здійснення майже всіх передбачених законом повноважень покладалося на суди і підлягало судовому контролю на кількох рівнях. Тому Суд вважає, що, з огляду на такі гарантії, межі дискреційних повноважень, якими органи влади наділені згідно з відповідним законом, видаються розумними і прийнятними для цілей статті 8 Конвенції.
48. Зважаючи на викладене вище, Суд доходить висновку, що відповідний захід був застосований органами влади згідно із законом у значенні статті 8 Конвенції.
іі. Законна мета
49. Суд вважає, що оскаржуване рішення мало законну мету «захисту здоров'я і моралі», а також «прав і свобод інших осіб».
iii. Необхідність у демократичному суспільстві
50. Суд повторює: для того щоб визначити, чи були оскаржувані заходи «необхідними в демократичному суспільстві», Суд, беручи до уваги всю справу загалом, має оцінити, чи були мотиви, наведені на виправдання таких заходів, належними і достатніми для цілей пункту 2 статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, згадані вище рішення у справах «Олссон проти Швеції (№ 1)», п. 68, «Кутцнер проти Німеччини», п. 65; рішення у справах «К. і Т. проти Фінляндії» (К. and Т. v. Finland) [ВП], заява № 25702/94, п. 154, ECHR 2001-VII, «Р., С. і S. проти Сполученого Королівства» (Р., С. and S. v. the United Kingdom), заява № 56547/00, п. 114, ECHR 2002-VI; і рішення від 21 вересня 2006 р. у справі «Мозер проти Австрії» (Moser v. Austria), заява № 12643/02, п. 64).
51. При цьому завдання Суду полягає не в тому, щоб підміняти собою національні органи у виконанні їхніх обов'язків регулювання питань державної опіки над дітьми та прав батьків, чиїх дітей було взято під опіку, а в тому, щоб перевірити відповідність Конвенції рішень, прийнятих цими органами в межах свого права на свободу розсуду (див. згадані вище рішення у справах «К. і Т. проти Фінляндії» [ВП], п. 154, «Кутцнер проти Німеччини», п. 66, «Р., С. i S. проти Сполученого Королівства», п. 115, та рішення від 23 вересня 1994 р. у справі «Хокканен проти Фінляндії» (Hokkanen v. Finland), Series А, № 299-A, c. 20, п. 55).
52. Суд визнає, що, хоча органи влади користуються широкою свободою розсуду в оцінюванні необхідності передання дитини під опіку, Суд повинен все-таки переконатися, що в конкретному випадку існують обставини, які виправдовують відібрання дитини від батьків, а держава-відповідач має довести, що перед здійсненням пропонованого заходу було проведено ретельний аналіз можливих наслідків такого заходу для батьків і дитини, а також можливих альтернатив переданню дитини під державну опіку (див. згадані вище рішення у справах «Мозер проти Австрії», п. 66, «Р., С. і S. проти Сполученого Королівства», п. 116, та «К. і Т. проти Фінляндії» [ВП], п. 166).53. Суд також зазначає, що, в разі якщо встановлено існування родинного зв'язку, держава має, в принципі, діяти у такий спосіб, щоб уможливлювати розвиток такого зв'язку (див. згадане вище рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», п. 61). Здійснення заходів із роз'єднання сім'ї є втручанням надзвичайно серйозного характеру. Рішення про вжиття такого заходу має спиратися на достатньо переконливі та зважені аргументи, що враховують інтереси дитини (див. рішення у справі «Скоццарі та Дж'юнта проти Італії» (Scozzari & Giunta v. Italy) [ВП], заяви № 39221/98 і № 41963/98, п. 148, ECHR 2000-VIII).
54. Повертаючись до обставин справи, що розглядається, Суд зауважує, що, на відміну від більшості справ про опіку над дітьми, скасування усиновлення хлопчика заявником і рішення про передання дитини під опіку не мотивувалися неспроможністю заявника піклуватися про хлопчика з огляду на фізичний стан чи психічну хворобу заявника або його насильницьку та образливу поведінку (див., для порівняння, згадані вище рішення у справах «Скоццарі та Дж'юнта проти Італії», пункти 149-150; «К. і Т. проти Фінляндії», п. 173, і «Р., С. і S. проти Сполученого Королівства» [ВП], п. 134). Це рішення було ухвалено на підставі висновку національних судів про те, що заявник не користувався у В.Г. авторитетом і не продемонстрував свою здатність забезпечувати належне виховання дитини.
55. На підтвердження свого висновку про необхідність скасування усиновлення та неспроможність заявника здійснювати батьківські обов'язки національні органи послалися на факти нападів В.Г. на прийомну матір, показання свідків і його шкільну характеристику - все свідчило про агресивну поведінку В.Г. Виходячи з цих міркувань, суди визнали неможливим проживання К. і В.Г. однією сім'єю. На день ухвалення судом рішення про скасування усиновлення хлопця заявник і К. уже були розлучені та не жили однією сім'єю (див. пункти 12 і 14 вище). Отже, видається, що скасування усиновлення хлопця К. не викликало необхідності розлучення заявника з ним.
56. Крім того, національні суди зазначили, що скасування усиновлення може також вважатися санкцією, застосованою до В.Г. за його негідну поведінку (див. п. 17 вище), але це не видається доречним виправданням застосування такого заходу, який призводить до роз'єднання сформованого сімейного осередку.
57. Факти у справі не вказують на те, що національні органи провели ретельний аналіз можливих наслідків, які могло мати для майбутнього добробуту дитини-сироти скасування її усиновлення, і не дослідили ніяких інших, менш суворих, альтернативних заходів, які могли б забезпечити усунення стверджуваних недоліків у вихованні та розвитку В.Г. і виконання державою свого обов'язку зі збереження єдності сім'ї. Натомість національні органи поклали тягар доведення на заявника, встановивши умову нескасування усиновлення - він мав довести свою спроможність належним чином впливати і виховувати хлопця,- незважаючи на те, що як заявник, так і хлопець мали бажання й далі жити однією сім'єю (див. пункти 15 і 17 вище).
58. Суд далі зауважує, що після скасування усиновлення та винесення рішення про передання хлопця під опіку він і далі проживав із заявником. Через кілька місяців після скасування усиновлення орган опіки і піклування призначив заявника піклувальником В.Г, доручивши йому забезпечувати «захист прав і майнових інтересів дитини», а також «фінансове забезпечення і постійне піклування про виховання хлопця та його фізичний і особистісний розвиток» (див. п. 19 вище). Ці подальші дії не видаються такими, що підтверджують висновки національних судів про неспроможність заявника забезпечувати виховання В.Г. у сімейному середовищі.
59. З огляду на викладене вище, Суд вважає, що висновки національних судів, якими мотивувалося скасування усиновлення В.Г. заявником, не були підкріплені відповідними й достатніми підставами, які виправдовували б таке втручання в сімейне життя заявника. Отже, незважаючи на надану національним органам свободу розсуду, Суд визнає, що втручання не було пропорційним до законної мети і не може вважатися «необхідним у демократичному суспільстві» у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції.
60. Таким чином, було порушення статті 8 Конвенції.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
61. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
62. Заявник вимагав відшкодування моральної шкоди в розмірі 10000 євро.
63. Уряд оспорював цю вимогу як необґрунтовану.
64. Суд визнає, що заявник зазнав моральної шкоди внаслідок невиконання державою свого обов'язку із забезпечення його права на повагу до своєї сім'ї. Суд вважає, що висновок про порушення Конвенції не є достатньою компенсацією такої моральної шкоди. Керуючись принципом справедливості, Суд присуджує заявникові 6000 євро на відшкодування моральної шкоди, з урахуванням будь-якого податку в разі його стягнення.
B. Пеня
65. Суд вважає, що пеня в разі несвоєчасної виплати має визначатися на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Вирішує долучити до питань, що розглядаються по суті, попереднє заперечення Уряду щодо статусу заявника як потерпілого і відхиляє це заперечення.
2. Оголошує заяву прийнятною.
3. Постановляє , що було порушення статті 8 Конвенції.
4. Постановляє , що:
a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявникові 6000 (шість тисяч) євро відшкодування моральної шкоди за умови конвертування цієї суми в національну валюту держави-відповідача за курсом, чинним на день здійснення платежу, та з урахуванням будь-якого податку в разі його стягнення з цієї суми;
b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на названу вище суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме у період невиплати, плюс три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою і повідомлено письмово 20 травня 2010 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Пеер ЛОРЕНЦЕН