передбачає, що суд, одержавши заяву, повинен звернутися до прокуратури для отримання відомостей та документів, які можуть допомогти у відновленні матеріалів справи. Згідно зі статтею 530 суд може допитати в якості свідків посадових осіб та інших осіб, що були присутні під час вчинення процесуальних дій, а в необхідних випадках - осіб, які входили до складу суду, що здійснював судовий розгляд. На підставі зібраних таким чином відомостей та документів суд постановляє ухвалу про відновлення матеріалів повністю чи в частині, або, якщо вважатиме наявні відомості недостатніми,- про закриття провадження та роз’яснює сторонам, що вони мають право на повторне звернення з такою ж заявою за наявності необхідних документів (стаття 531).
F. Єдиний реєстр досудових розслідувань
61. На момент подій відповідні норми щодо Єдиного реєстру досудових розслідувань були наведені у Положенні про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затвердженому наказом Генеральної прокуратури України від 17 серпня 2012 року № 69. До Реєстру мали вноситися такі відомості:
(i) час та дата надходження заяви;
(ii) відомості щодо потерпілого або особи, яка звернулася із заявою;
(iii) короткий виклад обставин або інші відомості, на підставі яких порушується провадження;
(iv) правова кваліфікація;
(v) відомості про будь-яку передачу розслідування іншому органу досудового розслідування, зупинення [або] відновлення досудового розслідування, [та будь-яке] об’єднання [або] виділення досудових розслідувань;
(vi) відомості щодо особи, яка внесла відомості до Реєстру;
(vii) відомості щодо затримання, [або] обрання, зміну [або] скасування запобіжного заходу (тримання під вартою, застава, особисте зобов’язання тощо);
(viii) відомості про повідомлення про підозру - відомості про особу, якій повідомлено про підозру [та] правову кваліфікацію кримінального правопорушення;
(ix) оголошення підозрюваного у розшук;
(x) продовження строків досудового розслідування [або] тримання під вартою;
(xi) відомості щодо встановлених матеріальних збитків, сум пред’явлених позовів у зв’язку з цим, [або] вартості арештованого майна у зв’язку з кримінальним провадженням;
(xii) закінчення досудового розслідування.
III. ЗАКОН УКРАЇНИ № 1632-VII «ПРО ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОСУДДЯ ТА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ЗВ’ЯЗКУ З ПРОВЕДЕННЯМ АНТИТЕРОРИСТИЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ»
62. Закон був ухвалений 12 серпня 2014 року та набрав чинності 20 серпня 2014 року. На момент подій воєнні дії, які проводилися урядовими силами України у Донецькій та Луганській областях, визначалися як «антитерористична операція».
63. На момент подій частина перша статті 1 Закону уповноважила Голову Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ визначити суди для розгляду кримінальних справ, підсудних зазвичай розташованим в районі проведення антитерористичної операції судам, які на той момент не могли здійснювати правосуддя.
IV. ІНШІ ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ
64. Інші відповідні українські та міжнародні документи наведені в рішенні у справі «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, пункти 35-55, від 25 липня 2017 року).
ПРАВО
I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ
65. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА
66. Перший заявник скаржився на те, що тримання його під вартою після подій 2014 року, які призвели до втрати матеріалів його справи, було незаконним в сенсі пункту 1 статті 5 Конвенції, що передбачає:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
(a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;
... ».
А. Доводи сторін
67. Уряд стверджував, що тримання першого заявника під вартою охоплювалося підпунктом «а» пункту 1 статті 5 Конвенції і, як таке, було законним, оскільки заявнику було обрано покарання у виді позбавлення волі на строк чотирнадцять років. Той факт, що згідно з національним законодавством таке тримання під вартою розглядалося як запобіжний захід, не мало значення. Крім того, заявник скористався таким визначенням згідно з національним законодавством, оскільки воно дозволило звільнити його після того, як він відбув лише чверть строку свого покарання.
68. Посилаючись на рішення у справі «Крянге проти Румунії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 29226/03, пункт 120, від 23 лютого 2012 року, перший заявник стверджував, що національне законодавство «чітко не визначало умови тримання під вартою» і залишило його в стані невизначеності стосовно тривалості тримання його під вартою до розгляду справи апеляційною інстанцією. Заявник також посилався на ухвалу національного суду про його звільнення (див. пункт 33). Він вважав, що постановлення такої ухвали вказувало на відсутність достатніх правових підстав для тримання його під вартою.
В. Оцінка Суду
69. Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі, аніж зробленого в рішенні у справі «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine):
«87. Суд, так само як і сторони, визнає, що відповідний період тримання заявника під вартою підпадає під дію підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Ярошовець та інші проти України» (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заяви № 74820/10, № 71/11, № 76/11, № 83/11 та № 332/11, пункти 134 і 135, від 03 грудня 2015 року). Оскільки заявник тримався під вартою після засудження його компетентним судом … не виникає сумнівів, що тримання його під вартою було законним в розумінні національного законодавства, а його тривалість не перевищувала обраний йому строк покарання (див. для порівняння там само, пункт 150). Ніщо більше не вказує, що тримання його під вартою не відповідало цілям позбавлення свободи, передбаченим підпунктом «а» пункту 1 статті 5 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «В. проти Сполученого Королівства» [ВП] (V. v. the United Kingdom) [GC], заява № 24888/94, пункт 104, ЄСПЛ 1999-IX).
88. Таким чином, і в контексті своїх висновків за статтею 6 Конвенції Суд вважає, що заявник не висунув небезпідставну скаргу на те, що тримання його під вартою не відповідало положенням пункту 1 статті 5 Конвенції.
89. Суд зауважує, що безумовно можна було б розглядати різні міркування, якби заявник міг довести, що через затримку національних судів під час розгляду його апеляційної скарги він провів або вірогідно провів би більше часу під вартою, ніж за звичайних обставин. Так було б, якби, наприклад, тривалість тримання його під вартою перевищувала строк обраного йому покарання у виді позбавлення волі (див., для порівняння, згадане рішення у справі «Ярошовець та інші проти України» (Yaroshovets and Others v. Ukraine), пункти 149 та 150), або відсутність розгляду його апеляційної скарги позбавила б його можливості скористатись умовно-достроковим звільненням. Однак жодні такі міркування у цій справі не застосовні».
70. У цій справі не мав місця жоден зі сценаріїв, наведених у пункті 89 рішення Суду у справі «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine). Насправді перший заявник провів під вартою значно менше часу, ніж передбачало обране йому покарання. Те, що національний суд був готовий звільнити його до відбуття ним свого покарання, не може розглядатися не на користь держави-відповідача. Так сталося тому, що в ухвалі тримання заявника під вартою розглядалося за національним законодавством як запобіжний захід. Однак, як було зазначено, згідно з Конвенцією тримання його під вартою підпадало під дію підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції. За цих обставин підхід за національним законодавством був більш сприятливим для заявника і призвів до його звільнення.
71. Звідси випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА
72. Перший заявник скаржився на відсутність доступу до процедури, за допомогою якої могли бути встановлені законність тримання його під вартою та ухвалене рішення про його звільнення, всупереч пункту 4 статті 5 Конвенції, яка передбачає:
«4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним».
А. Доводи сторін
1. Уряд
73. Посилаючись на рішення у справі «Стоїчков проти Болгарії» (Stoichkov v. Bulgaria), заява № 808/02, пункт 64, від 24 березня 2005 року, Уряд стверджував, що застосування пункту 4 статті 5 Конвенції триманням під вартою за підпунктом «а» пункту 1 статті 5 Конвенції, в принципі, було б надмірним, оскільки судовий контроль за позбавленням свободи вже передбачався в первинному вироку та обраному покаранні. Отже, пункт 4 статті 5 Конвенції був незастосовним. Однак у випадку, якщо Суд вважатиме його застосовним, клопотання заявника про звільнення були розглянуті та спочатку залишені без задоволення як необґрунтовані. Зрештою його клопотання habeas corpus було задоволене, і він був звільнений.
2. Перший заявник
74. Посилаючись на рішення у справі «Столленверк проти Німеччини» (Stollenwerk v. Germany), заява № 8844/12, пункт 36, від 07 вересня 2017 року, перший заявник стверджував, що пункт 4 статті 5 Конвенції був застосовним, оскільки національне законодавство розглядало тримання його під вартою як запобіжний захід.
75. Лисичанський міський суд (суд, який замінив суд першої інстанції) декілька разів порушував право заявника ініціювати провадження, за допомогою якого могла бути оперативно встановлена законність тримання його під вартою. Суд неодноразово відмовлявся розглядати питання тримання його під вартою (див. пункт 19).
76. Підхід Старобільського районного суду також був непослідовним. 23 грудня 2015 року та 22 березня 2016 року цей суд відмовляв у задоволенні його клопотань про звільнення, але потім 12 жовтня 2016 року звільнив його, хоча законодавство та обставини справи не змінювалися.
В. Оцінка Суду
77. У цій справі пункт 4 статті 5 Конвенції застосовний, оскільки національне законодавство передбачає, що особа тримається під вартою в якості запобіжного заходу, доки ухвалений щодо неї вирок не набере законної сили, у тому числі під час провадження в апеляційному суді (див. пункт 58 та згадане рішення у справі «Столленверк проти Німеччини» (Stollenwerk v. Germany), пункт 36). Однак скарга є явно необґрунтованою з таких підстав.
78. Суд повторює, що коли особа позбавлена свободи після засудження компетентним судом, але підстави, які виправдовують позбавлення свободи, можуть змінюватися з плином часу, необхідним є надання можливості звернутися до органу, що відповідає вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Кафкаріс проти Кіпру» (Kafkaris v. Cyprus), заява № 9644/09, пункт 58, від 21 червня 2011 року).
79. Стосовно скарги заявника на те, що суд, який замінив суд першої інстанції, відмовився розглядати його клопотання про зміну його запобіжного заходу на запобіжний захід, не пов’язаний з триманням під вартою, Суд зазначає, що належним підходом до розгляду його клопотань про звільнення була процедура habeas corpus, а не процедура зміни запобіжного заходу. Апеляційний суд повідомив його про це, і заявник подав таке клопотання у квітні 2015 року (див. пункт 20). Насправді саме завдяки цій процедурі він зрештою був звільнений.
80. Заявник не скаржився, що ця процедура не здійснювалася «оперативно», натомість його скарга полягала у різних результатах застосування цієї процедури - у період з 23 грудня 2015 року по 22 березня 2016 року його клопотання про звільнення відхилялися, а 12 жовтня 2016 року клопотання задовольнили, і його звільнили (див. пункти 23, 25 та 33).
81. Однак різниця в результатах, як вбачається, була тісно пов’язана з самими підставами для звільнення заявника, а саме: відсутністю прогресу у кримінальному провадженні щодо нього (див. пункт 33). Щоб дійти такого висновку, національний суд мав спостерігати за розвитком ситуації. Лише зі спливом певного проміжку часу національний суд з якоюсь мірою впевненості міг зробити висновок про відсутність перспектив прогресу у провадженні щодо заявника. Отже, зміна його позиції стосовно цього питання, на яку скаржився заявник, не свідчить про порушення гарантій пункту 4 статті 5 Конвенції.
82. З цього випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
83. Заявники скаржилися на тривалу відсутність розгляду їхніх справ та на невизначеність щодо прогресу у справах та їхнього статусу у зв’язку з цим. Вони посилалися на пункт 1 статті 6 Конвенції, який передбачає:
«Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, …, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».
А. Прийнятність
84. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи заявників
(а) Заявники
(і) Запропонована перевірка
85. Заявники стверджували, що їхні справи слід відрізняти від справи «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, від 25 липня 2017 року), оскільки в їхніх справах органи державної влади не зробили все можливе у межах своїх повноважень для вирішення їхньої ситуації. На думку заявників, відповідне питання, яке слід розглядати у таких справах, полягає не лише в тому, чи зробили органи державної влади все можливе для відновлення матеріалів справи заявника, але також чи доклали вони необхідних зусиль для зменшення негативних наслідків для заявника внаслідок втрати доступу до матеріалів.
(іі) Міжнародне співробітництво
86. Посилаючись, зокрема, на рішення у справі «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» [ВП] (<...>) [GC], ЄСПЛ 2004-VII), заявники стверджували, що всупереч своїм зобов’язанням органи влади держави-відповідача не скористалися доступними їм механізмами міжнародного співробітництва для відновлення втрачених матеріалів справ заявників або документів з них. Зокрема, органи державної влади України:
(i) могли звернутися за наданням взаємної правової допомоги до органів державної влади Росії (зокрема доказів, які стосуються справи) згідно із Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах Співдружності Незалежних Держав 1993 року (Мінська конвенція);
(ii) могли безпосередньо співпрацювати з органами державної влади, які de facto діють на території, що не контролюється Урядом (заявники цитували, наприклад, рішення у справі «Фока проти Туреччини» (Foka v. Turkey), заява № 28940/95, від 24 червня 2008 року, та інші рішення Суду стосовно Північного Кіпру);
(iii) могли порушити це питання через дипломатичні канали та під час проведення дипломатичних форумів, таких як Парламентська Асамблея Ради Європи, Організація з безпеки та співробітництва в Європі, Організація Об’єднаних Націй та канали зв’язку, створені в рамках Тристоронньої контактної групи, до складу якої згідно з Мінськими угодами від вересня 2014 року та лютого 2015 року входять представники України, Росії та Організації з безпеки та співробітництва в Європі (див. згадане рішення у справі «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine), пункт 12).
(ііі) Законотворча діяльність, статистика, практика Верховного Суду та інші аргументи
87. Заявники також скаржилися, що для врегулювання становища обвинувачених у такій скрутній ситуації, в якій опинилися заявники, не було висунуто належної законодавчої ініціативи, що Верховний Суд не надав судам нижчих інстанцій чітких вказівок, як діяти в таких ситуаціях, і що органи державної влади не вели належної статистики стосовно кількості осіб, які постраждали від тієї ж проблеми.
88. Представники заявників також вказали на труднощі, з якими зіткнулися під час відновлення відповідного національного провадження після ухваленням Судом рішення у справі «Закшевський проти України» (Zakshevskiy v. Ukraine), заява № 7193/04, від 17 березня 2016 року. Вони стверджували, що представництво ними п. Закшевського у зв’язку з цим ускладнилося внаслідок того, що після подій 2014 року матеріали справи на національному рівні, як і матеріали у справах заявників, стали для національних органів влади недоступними.
(іv) Справа першого заявника
89. Перший заявник стверджував, що хоча в згаданому рішенні у справі «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine), пункт 75, Суд «не встановив підстав для сумніву у висновку національного суду, зробленому під час провадження про відновлення втрачених матеріалів справи, що їм не були доступні відповідні матеріали справи», у справі заявника початковий висновок органів державної влади про неможливість відновлення матеріалів у зв’язку з відсутністю документів, як вбачається, був неправильним. Коли у 2016 році органи державної влади насправді почали шукати матеріали, вони знайшли деякі з них, хоча й невелику кількість (див. пункт 36).
90. Хоча матеріали справи були частково відновлені 18 березня 2016 року, апеляційний суд не розглядав справу до 31 серпня 2016 року (див. пункти 31 та 34). Пояснення цій затримці відсутнє.
91. У зв’язку з відсутністю ретельності прокуратури документи з матеріалів справи, знайдені у серпні 2016 року (див. пункт 36), все ще не були відновлені до лютого 2019 року, коли заявник подав свої зауваження у відповідь на зауваження Уряду. Це було пов’язане з тим, що прокуратура подала заяву про відновлення із затримкою у понад рік, а потім не усунула недоліки заяви, виявлені національним судом (див. пункти 37 та 39).
92. Заявник перебував у стані невизначеності щодо своєї справи, оскільки держава-відповідач не врегулювала питання, як мали діяти органи державної влади, якщо відновлення матеріалів справи було неможливим. Було незрозуміло, який саме процесуальний статус повинні були мати обвинувачені у таких справах. Закон не надавав відповіді на запитання, чи мав суд повноваження закрити провадження у таких справах та якими були б наслідки таких дій для третіх сторін.
93. Саме сторона обвинувачення мала довести вину заявника під час розгляду справи в апеляційній інстанції так само, як під час розгляду справи в суді першої інстанції. Відсутність відповідних матеріалів справи означала, що сторона обвинувачення просто не змогла б довести пред’явлені заявнику обвинувачення, і його апеляційна скарга мала бути задоволена за замовчуванням.
94. У будь-якому випадку держава була зобов’язана принаймні чітко визначити правовий статус заявника. Вона мала повноваження закрити провадження, провести нове розслідування, виконати вирок без розгляду його в апеляційному порядку, повторно розглянути справу на підставі доступних їй доказів, або вжити інших заходів для вирішення його справи. За відсутності ухвалення такого остаточного рішення було порушено право заявника на справедливий розгляд справи протягом розумного строку.
(v) Справа другого заявника
95. Другий заявник наголосив, що процедура відновлення втрачених матеріалів його справи була йому недоступною, оскільки згідно з національним законодавством ця процедура застосовувалася лише у справах, які завершилися ухваленням вироку, а вироку в його справі ухвалено не було (див. пункт 60). Якби закон дозволяв відновлення, то існувала б реальна можливість відновити втрачені матеріали справи.
96. Імена стверджуваних співобвинувачених заявника були зазначені в обвинувальному акті, і їх можна було б допитати для перевірки, чи були у них копії документів з матеріалів справи. Як експертна установа, що проводила дослідження вугілля, яке, як стверджувалося, видобував заявник, так і гірничодобувне підприємство, на території якого заявник, як стверджувалося, здійснював свою незаконну гірничодобувну діяльність, мали свої зареєстровані представництва на підконтрольній Уряду території. Тому під час проведення додаткових слідчих дій їх можна було б залучити та спробувати відновити матеріали справи.
97. Національне законодавство дозволяло прокурорам зняти пред’явлені обвинувачення лише під час засідань у суді першої інстанції, тому обвинувачення не могло бути зняте інакше. Однак жодне засідання не могло бути проведене за відсутності матеріалів справи, і прокурор не міг зняти пред’явлені обвинувачення навіть тоді, коли притягнення до відповідальності не мало шансів на успіх.
98. Було незрозуміло, чому заявник повинен був надалі мати статус обвинуваченого із внесеними щодо нього відомостями до реєстрів і баз даних, зважаючи на те, що кримінальне провадження щодо нього було «мертвим». Національне законодавство не передбачало процедури закриття такого провадження.
(b) Уряд
99. Уряд стверджував, що затримка розгляду справи заявника відбулася виключно через складну ситуацію в області.
100. Державна судова адміністрація України, Антитерористичний центр, поліція, прокуратура та суди підтвердили неможливість отримати матеріали справи. Органи державної влади також звернулися за допомогою до Міжнародного комітету Червоного Хреста стосовно відновлення втрачених матеріалів справи першого заявника.
101. Посилаючись на згадане рішення у справі «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine), Уряд доводив, що, як і в зазначеній справі, тривалість провадження була обґрунтована об’єктивними причинами. Національні законодавчі та виконавчі органи влади вжили всіх можливих заходів у зв’язку з поточною ситуацією для забезпечення прав громадян, які опинились у ситуаціях, подібних до ситуацій заявників.
2. Оцінка Суду
(а) Підхід Суду
102. В рішенні у справі «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine), пункт 71 з подальшими посиланнями) Суд вважав, що у таких справах необхідно було відповісти на питання, чи вжила держава-відповідач усіх доступних їй заходів для організації судової системи таким чином, щоб забезпечити в конкретній ситуації заявника ефективність прав, гарантованих статтею 6 Конвенції, з огляду на давно усталений принцип, згідно з яким Конвенція покликана гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними та ілюзорними; слід враховувати і контекст, в якому була порушена справа.
103. Під час оцінки дотримання державою-відповідачем цього зобов’язання важливим фактором є те, чи вжили органи державної влади належні заходи для зменшення, наскільки це можливо, негативних для заявника наслідків у результаті відсутності доступу до матеріалів справи (див. згадане рішення у справі «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine), пункт 78, в якому під час оцінки відповідності статті 6 Конвенції Суд взяв до уваги, що національні органи влади звільнили заявника з-під варти).
104. Заявники закликали Суд відрізнити їхні справи від справи «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine) у зв’язку з декількома аспектами, проте Суд не вважає їхні аргументи щодо цього переконливими.
105. Стосовно аргументів заявників про відсутність відповідної статистики та вказівок Верховного Суду, а також інших подібних аргументів (див. пункти 86 і 88), заявники не довели існування зв’язку між цими стверджуваними недоліками та їхніми конкретними справами та обставинами. Щодо їхнього аргументу, згідно з яким держава-відповідач мала скористатися певними механізмами міжнародного співробітництва, щоб спробувати відновити матеріали справи (див. пункт 86), то, як вбачається, вони не порушували це питання у національних органах влади.
106. У будь-якому випадку Суд не вважає за необхідне детально розглядати ці аргументи, враховуючи його висновки щодо провадження у справі про відновлення втрачених матеріалів.
107. В рішенні у справі «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine), пункти 75 та 79) Суд наголосив на важливому значенні процедури відновлення матеріалів у таких справах. Однак у справах обох заявників у зв’язку з цим виникає питання.
(b) Справа першого заявника
108. Національні органи влади знайшли деякі документи з матеріалів справи 04 серпня 2016 року (див. пункт 36), але прокуратура подала заяву про відновлення матеріалів лише 17 серпня 2017 року, більш ніж через рік. І навіть тоді прокуратура звернулася із заявою, яка не відповідала вимогам національного законодавства, і хоча 13 вересня 2017 року національний суд вказав на цей формальний недолік, прокуратура не спробувала його усунути (див. пункти 37 та 39).
109. Суд усвідомлює, що обсяг доступних національним органам влади матеріалів був досить обмеженим (див. пункти 37) і могли виникнути сумніви, чи було б цих матеріалів достатньо для ефективного розгляду національним апеляційним судом апеляційної скарги заявника, який мав бути спрямований на дуже детальну оцінку великої кількості доказів у справі (див. пункт 8).
110. Однак Суд не може робити припущення щодо висновку, якого могли дійти національні суди у відповідному провадженні про відновлення втрачених матеріалів. Йому достатньо зауважити, що через недостатню ретельність з боку прокуратури національні суди не змогли розглянути питання, чи було цих матеріалів достатньо.
111. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що за таких обставин органи державної влади не вжили всіх доступних їм заходів для сприяння розгляду справи першого заявника. З огляду на цей висновок, немає необхідності в детальному розгляді інших аргументів заявника.
112. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо першого заявника.
(с) Справа другого заявника
113. Ситуація другого заявника відрізняється від ситуації заявника в згаданому рішенні у справі «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine), пункт 25), оскільки національне законодавство не передбачає жодної процедури звернення із заявою про відновлення втрачених матеріалів справи у ситуаціях, коли не було ухвалено вироку суду, як у справі другого заявника (див. пункт 60).
114. З цієї причини національні суди ніколи не розглядали суть справи заявника та не досліджували можливість відновлення матеріалів справи, навіть з джерел, вказаних заявником у цьому Суді (див. пункт 96). Суд також вважає переконливим аргумент заявника, що це виключило можливість зняти пред’явлені проти нього обвинувачення та закрити провадження (див. пункт 97).
115. Так само, це перешкодило органам державної влади перевірити, чи відповідало суспільним інтересам продовження розгляду кримінальної справи щодо заявника за відсутності будь-яких перспектив прогресу у цьому провадженні і чи переважав такий інтерес шкоду, заподіяну заявнику продовженням провадження.
116. Суд пам’ятає, що забезпечення поваги до конвенційних прав заявника вимагало внесення законодавчих або інших еквівалентних змін до національної нормативно-правової бази. Однак Суд вважає, що національні органи влади мали провести таку перевірку, оскільки другий заявник, на відміну від першого заявника та заявника в рішенні у справі «Хлєбік проти України» (Khlebik v. Ukraine), не був визнаний винним судами будь-якої інстанції та обвинувачувався у вчиненні відносно менш тяжкого злочину, який, як вбачається, безпосередньо не впливав на права третіх сторін за статтями 2 та 3 Конвенції.
117. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо другого заявника.
V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 2 ПРОТОКОЛУ № 7 ДО КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА
118. Перший заявник скаржився на тривалу відсутність розгляду його справи в апеляційній інстанції, на невизначеність щодо прогресу у його справі та його статусу, а також відсутність національних засобів юридичного захисту у зв’язку з цим. Він посилався на статтю 13 Конвенції та статтю 2 Протоколу № 7 до Конвенції, які передбачають: