«1. Після отримання запиту від Держави винесення вироку, Держава виконання вироку може згідно з положеннями цієї статті погодитися на передачу засудженої особи без згоди цієї особи в тих випадках, коли вирок, винесений щодо останньої, або адміністративне рішення як результат вироку містить у собі наказ про висилку або депортацію, або ж будь-який інший захід, результатом якого є те, що такій особі більше не буде дозволено залишатися на території Держави винесення вироку після того, як вона буде звільнена з в’язниці ...».
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
35. Заявник скаржився на те, що його покарання у виді довічного позбавлення волі, яке неможливо було скоротити, було несумісним зі статтею 3 Конвенції, яка передбачала:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
А. Прийнятність
36. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
37. Заявник посилався на практику Суду щодо несумісності покарання у виді довічного позбавлення волі, яке неможливо було скоротити, з вимогами статті 3 Конвенції (він посилався на рішення у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» [ВП] (Vinter and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 66069/09 та 2 інші заяви, пункти 124-130, ЄСПЛ 2013 (витяги)) та висновки Суду стосовно того ж питання в українському контексті (він посилався на згадане рішення у справі «Петухов проти України (№ 2)» (Petukhov v. Ukraine (no. 2)), пункти 169-187). Заявник стверджував, що відсутність нормативно-правової бази стосовно застосування процедури умовно-дострокового звільнення до засуджених до довічного позбавлення волі була визнана Великою Палатою Верховного Суду у рішенні від 08 липня 2020 року перешкодою для розгляду українськими судами таких клопотань про умовно-дострокове звільнення (див. пункт 32). Він також доводив, що Рішення Конституційного Суду України від 16 вересня 2021 року, в якому відповідне положення Кримінального кодексу України було визнано неконституційним у частині, що не передбачала його застосування до осіб, які відбували покарання у виді довічного позбавлення волі, саме собою було недостатнім для вирішення проблеми за відсутності внесення подальших законодавчих змін з метою запровадження відповідної процедури та норм. Насамкінець, він стверджував, що подання клопотання про умовне звільнення на поруки в Угорщині не могло вважатися практичним і ефективним засобом юридичного захисту з низки причин, зокрема у зв’язку з фактом, що згідно з відповідним положенням Конвенції 1983 року Україна як держава виконання покарання була відповідальною за виконання його вироку (пункт 3 статті 9 Конвенції 1983 року, цитований у пункті 33).
38. Уряд доводив, що органи державної влади України лише виконували вирок угорських судів, а не вирішували питання про вину заявника. Уряд стверджував, що передача заявника відбулася згідно з іншими міжнародними договорами, а не за Конвенцією, і Суд не був компетентним розглядати відповідність передачі заявника згідно з цими договорами. Уряд також доводив, що українське законодавство не передбачало можливості для осіб, які відбували покарання у виді довічного позбавлення волі, клопотати про умовно-дострокове звільнення або амністію, але такі особи могли звернутися з клопотанням про помилування до Президента. Уряд стверджував, що заявник міг звернутися із заявою про умовне звільнення на поруки до органів державної влади Угорщини, чого він не зробив. Уряд також доводив, що ухвала про визнання вироку заявника в Україні не змінила покарання заявника, і Україна несла відповідальність тільки за спосіб виконання вироку заявника. Уряд стверджував про відсутність порушення прав заявника, гарантованих статтею 3 Конвенції.
2. Оцінка Суду
39. Стосовно аргументу Уряду, що заявник міг звернутися із заявою до органів державної влади Угорщини про умовне звільнення на поруки, Суд зазначає, що Уряд не навів законних підстав, з посиланням на які це можна було зробити. Крім того, незалежно від інших причин, складно зрозуміти, яким чином і на підставі чого виконання вироку заявника в Україні, його поведінка та ставлення під час відбування покарання в українській установі виконання покарань могли бути належним чином оцінені представниками іншої держави, навіть якщо його вирок був ухвалений в цій країні. Суд вважає, що за оскаржуване порушення статті 3 Конвенції несе відповідальність Україна, і відхиляє аргумент Уряду.
40. Суд нагадує, що покарання у виді довічного позбавлення волі, яке неможливо скоротити, є несумісним з вимогами статті 3 Конвенції. Суд посилається на встановлені у його практиці загальні принципи з цього питання (згадане рішення у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» (Vinter and Others v. the United Kingdom), пункти 103-122; рішення у справі «Хатчінсон проти Сполученого Королівства» [ВП] (Hutchinson v. the United Kingdom) [GC], заява № 57592/08, пункти 42-45, від 17 січня 2017 року), а також детальну оцінку українського законодавства та практики в згаданому рішенні у справі «Петухов проти України (№ 2)» (Petukhov v. Ukraine (no. 2)), пункти 168-187), які так само застосовні і до цієї справи. У пункті 194 згаданого рішення у справі Суд зазначив, зокрема:
«194. ... оскільки ця справа стосується питання, що покарання у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити, вона свідчить про наявність системної проблеми, для вирішення якої вимагається вжиття заходів загального характеру. Характер встановленого за статтею 3 Конвенції порушення свідчить, що для належного виконання цього рішення від держави-відповідача вимагатиметься впровадження реформи системи перегляду покарань у виді довічного позбавлення волі. Механізм такого перегляду повинен гарантувати перевірку у кожному конкретному випадку, чи обґрунтовано триваюче тримання під вартою законними пенологічними підставами, та має надавати засудженим до довічного позбавлення волі можливість передбачити з певним ступенем точності, що їм треба зробити, аби було розглянуто питання щодо їх звільнення та за яких умов це можливо, відповідно до стандартів, розроблених практикою Суду».
41. У цій справі, на відміну від рішення у справі «Петухов проти України (№ 2)» (Petukhov v. Ukraine (no. 2)), покарання у виді довічного позбавлення волі не було результатом визнання заявника винним українськими судами, а було обрано йому після його передачі з Угорщини до України для відбування покарання. Однак з рішень українських судів у справі заявника (див. пункти 14-17) стає зрозуміло, що така відмінність жодним чином не вплинула на становище заявника ані в законодавчому, ані в практичному аспектах, і тому його покарання вважається таким, яке не підлягає скороченню згідно з чинним законодавством України.
42. Як визнав сам Уряд, українське законодавство не передбачало можливості застосування умовно-дострокового звільнення до засуджених до довічного позбавлення волі (див. пункт 38). Дійсно, Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 16 вересня 2021 року визнав неконституційним положення про умовно-дострокове звільнення за статтею 81 Кримінального кодексу України, оскільки воно не застосовувалося до засуджених до довічного позбавлення волі (див. пункт 31). Однак процедура і порядок застосування положення про умовно-дострокове звільнення до засуджених до довічного позбавлення волі ще не встановлені, і за відсутності таких норм й процедури, національні суди вважали, що вони не мали повноважень ухвалювати рішення про умовно-дострокове звільнення засуджених до довічного позбавлення волі, що було відображено у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі пана Петухова (див. пункт 32). Отже, ситуація заявника для цілей статті 3 Конвенції з ухваленням Рішення Конституційного Суду України від 16 вересня 2021 року, взятого окремо, не змінилася; рішення, яке до того ж було ухвалено через три роки після подання його заяви та після відмови у задоволенні численних заяв про звільнення. Отже, обґрунтування Суду в згаданому рішенні у справі «Петухов проти України (№ 2)» (Petukhov v. Ukraine (no. 2)), пункти 168-187 і 194) так само застосовне і до цієї справи.
43. Таким чином, було порушено статтю 3 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 7 КОНВЕНЦІЇ
44. Заявник скаржився, що, хоча угорські суди обрали йому покарання у виді довічного позбавлення волі, яке можна було скоротити, українські суди замінили таким, яке de facto було неможливо скоротити, і воно було суворішим покаранням усупереч статті 7 Конвенції, яка передбачає:
«1. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення.
2. Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями».
А. Прийнятність
1. Застосовність статті 7 Конвенції
45. Уряд доводив, що під час приведення вироку угорського суду у відповідність з українським законодавством ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 26 вересня 2007 року заявнику нове покарання не обиралося. Уряд посилався на практику Суду, в якій стверджувалося, що рішення про передачу і в державі ухвалення вироку, і в державі виконання вироку не підпадало під сферу дії статті 7 Конвенції, яка не застосовується до виконання вироку (Уряд послався на ухвалу щодо прийнятності у справі «Ціок проти Польщі» (Ciok v. Poland), заява № 498/10, пункти 32 і 33, від 23 жовтня 2012 року, з подальшими посиланнями). Уряд доводив, що стаття 7 Конвенції не була застосовною у цій справі.
46. Заявник стверджував, що заміна його покарання у виді довічного позбавлення волі, яке можна скоротити, таким, яке de facto скоротити неможливо, вплинула на суворість покарання та призвела до застосування до нього менш сприятливого покарання. Він доводив, що в угорському законодавстві існувало розрізнення між покаранням у виді довічного позбавлення волі, яке можна було і яке не можна було скоротити (див. пункти 24 і 25), й оскільки органи державної влади Угорщини обрали йому покарання саме у виді довічного позбавлення волі, яке можна було скоротити, органи державної влади України погіршили його становище, замінивши покарання таким, що, як виявилося, неможливо було скоротити.
47. Суд повторює, що в його усталеній практиці проводиться різниця між заходом, який по суті є «покаранням», і заходом, який стосується «виконання» або «забезпечення виконання» «покарання»; стаття 7 Конвенції застосовується лише до першого (див. рішення у справах «Кафкаріс проти Кіпру» [ВП] (Kafkaris v. Cyprus) [GC], заява № 21906/04, пункт 142, ЄСПЛ 2008, та «Дель Ріо Прада проти Іспанії» [ВП] (Del Rio Prada v. Spain) [GC], заява № 42750/09, пункт 83, ЄСПЛ 2013 року і наведені в ньому посилання). Незалежно від того, чи справа стосувалася зміни порядку умовно-дострокового звільнення в межах країни, чи така зміна порядку відбулася внаслідок передачі засуджених, Суд постійно встановлював, що такий порядок стосується виконання вироку і, таким чином, виключає застосування статті 7 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Кафкаріс проти Кіпру» (Kafkaris v. Cyprus), пункт 142, рішення у справі «Грава проти Італії» (Grava v. Italy), заява № 43522/98, пункт 51, від 10 липня 2003 року, та згадане рішення у справі «Ціок проти Польщі» (Ciok v. Poland), пункт 34).
48. Зокрема, у справах щодо передачі засуджених Суд встановив, що хоча перспективи умовно- дострокового звільнення в державі виконання вироку були менш сприятливими, ніж в державі ухвалення вироку, рішення про передачу не виходили за межі виконання покарань і самі по собі не становили «покарання» у розумінні статті 7 Конвенції (ухвали щодо прийнятності у справах «Чошанські проти Швеції» (<...>), заява № 22318/02, від 27 червня 2006 року, та «Шабо проти Швеції» (Szabo v. Sweden), заява № 28578/03, від 27 червня 2006 року). Такого ж висновку Суд дійшов щодо рішень про заміну вироку в державі виконання вироку, коли покарання залишалося незмінним, а норми умовно-дострокового звільнення в державі виконання вироку були суворішими, ніж у державі ухвалення вироку (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Мюллер проти Чеської Республіки» (<...>), заява № 48058/09, від 06 вересня 2011 року).
49. Однак Суд також визнавав, що на практиці різниця між заходом, який становить «покарання», і заходом, який стосується «виконання» або «забезпечення виконання» «покарання», не завжди може бути чіткою (див. згадані рішення у справах «Кафкаріс проти Кіпру» (Kafkaris v. Cyprus), пункт 142, та «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), пункт 85). Поняття «покарання» у статті 7 Конвенції, як і поняття «права та обов’язки цивільного характеру» та «кримінальне обвинувачення» у пункті 1 статті 6 Конвенції, є автономними за змістом. Формулювання другого речення пункту 1 статті 7 Конвенції вказує, що відправною точкою будь-якої оцінки існування покарання є питання, чи був відповідний захід вжитий після визнання винним за «кримінальне правопорушення». Іншими факторами, які можуть розглядатися як доречні у зв’язку з цим, є характер і мета заходу; його характеристика згідно з національним законодавством; процедури, пов’язані із застосуванням та реалізацією заходу; та його суворість (див. рішення у справі «Велч проти Сполученого Королівства» (Welch v. the United Kingdom), від 09 лютого 1995 року, пункти 27 і 28, Серія A № 307-A, та згадане рішення у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), пункти 81 і 82).
50. Як зазначено в згаданому рішенні у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), пункти 89 і 90):
«89. ... Суд не виключає можливості, що заходи, вжиті законодавчими органами влади, адміністративними органами влади чи судами після ухвалення остаточного вироку або під час відбування покарання, можуть призвести до перегляду або зміни суворості обраного судом першої інстанції «покарання». У таких випадках Суд вважає, що відповідні заходи повинні підпадати під дію заборони ретроактивного застосування покарань, закріпленої в пункті 1 статті 7 Конвенції in fine. В іншому випадку держави мали б право - наприклад, вносячи зміни до законодавства чи змінюючи тлумачення встановлених норм,- вживати заходи, які б ретроактивно змінювали суворість обраного покарання не на користь засудженої особи, коли остання не могла передбачити такого розвитку подій на момент вчинення злочину або ухвалення вироку. За таких умов пункт 1 статті 7 Конвенції був би позбавлений корисної дії для засуджених осіб, суворість покарання яких було змінено ex post facto не на їхню користь. Суд зазначає, що такі зміни слід відрізняти від змін, внесених до способу виконання вироку, які не підпадають під дію пункту 1 статті 7 Конвенції in fine.
90. Щоб визначити, чи вжитий під час виконання вироку захід стосується лише способу виконання вироку, чи, навпаки, впливає на його суворість, Суд у кожній справі повинен розглянути, які саме наслідки мало обране «покарання», згідно з чинним на момент подій національним законодавством, або, іншими словами, якою була справжня суть цього «покарання». При цьому він повинен брати до уваги національне законодавство в цілому і спосіб його застосування на момент подій …».
51. Суд зазначає, що на відміну від справ, в яких було встановлено, що зміна порядку умовно-дострокового звільнення належить виключно до сфери виконання покарання (див. пункти 47 і 48), у цій справі передача заявника та, зокрема спосіб заміни його покарання, зрештою зводився до зміни не просто порядку умовно-дострокового звільнення, а до позбавлення його можливості клопотати про умовно-дострокове звільнення взагалі. Як встановив Суд, у результаті заміни обране заявнику покарання не могло бути скорочено згідно з чинним законодавством України (див. пункт 42). Отже, принципова відмінність між цією справою та попередніми справами про передачу засуджених, згаданими у пункті 48, полягає в тому, що останні стосувалася умов умовно-дострокового звільнення в державі, до якої було передано засудженого, тоді як у першій порушено питання про недоступність процедури умовно-дострокового звільнення з точки зору законодавства. Суд також зауважує, що, як вбачається з відповідних положень угорського законодавства, воно дійсно розрізняє покарання у виді довічного позбавлення волі, яке можна і яке не можна скоротити (див. пункти 24 і 25), і передбачає застосування обох цих покарань. У справі заявника національні суди в Угорщині у вироку однозначно вирішили обрати йому покарання саме у виді довічного позбавлення волі, яке можна скоротити, а не таке, яке скоротити неможливо.
52. На думку Суду, покарання у виді довічного позбавлення волі, яке неможливо і яке можливо скоротити, відрізняються за суворістю, і для Суду така різниця є достатньо значною, щоб визнати перше згадане покарання несумісним з вимогами Конвенції (див. згадані рішення у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» (Vinter and Others v. the United Kingdom), пункти 124-130, та «Петухов проти України (№ 2)» (Petukhov v. Ukraine (no. 2)), пункти 169-187), тоді як останнє визнавалося сумісним (див. згадане рішення у справі «Хатчінсон проти Сполученого Королівства» (Hutchinson v. the United Kingdom), пункти 70-72). Така відмінність підкреслює важливість реабілітації, оскільки саме в цьому наразі полягає акцент у політиці країн Європи щодо обрання покарань, як це відображено у практиці Договірних держав, відповідних стандартах, прийнятих Радою Європи, та відповідних міжнародних документах (див. згадане рішення у справі «Хатчінсон проти Сполученого Королівства» (Hutchinson v. the United Kingdom), пункт 42).
53. Уряд значною мірою посилався (див. пункти 38 та 45) на те, що передача та заміна вироку заявника відбулися на підставі іншого міжнародного договору, Конвенції про передачу засуджених осіб та додаткового протоколу до неї, і Уряд ніс відповідальність лише за виконання вироку згідно з пунктом 3 статті 9 зазначеної Конвенції (див. пункт 33). Уряд, як вбачається, вважав, що цей факт мав особливе значення.
54. Суд повторює, що він не є компетентним розглядати дотримання Договірними сторонами інших документів, окрім Європейської конвенції про права людини та протоколів до неї (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Зехналова та Зехнал проти Чеської Республіки» (Zehnalova and Zehnal v. the Czech Republic), заява № 38621/97, ЄСПЛ 2002-V). Однак це не перешкоджає йому оцінювати, чи дотримується держава зобов’язань за Конвенцією під час застосування міжнародних договорів про правову допомогу (див., серед багатьох інших джерел, справи про екстрадицію - рішення у справі «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine), заява № 2440/07, від 23 жовтня 2008 року, про передачу провадження у кримінальній справі - рішення у справі «Гарькавий проти України» (Garkavyy v. Ukraine), заява № 25978/07, від 18 лютого 2010 року, про взаємну допомогу у кримінальних справах - рішення у справі «Жуковський проти України» (Zhukovskiy v. Ukraine), заява № 31240/03, від 03 березня 2011 року).
55. Стосовно автономного поняття «покарання» у розумінні статті 7 Конвенції Суд не вважає, що його тлумачення може суттєво відрізнятися залежно від того, чи був захід, який вважається новим «покаранням», результатом дії лише національного законодавства або також охоплював застосування міжнародних договорів, обов’язкових для виконання державою-відповідачем.
56. Тому Суд доходить висновку, що, замінивши первинне покарання у виді довічного позбавлення волі заявника, яке можна скоротити, на таке, яке скоротити було неможливо згідно із законодавством України, національні суди за конкретних обставин цієї справи вийшли за межі вжиття звичайних заходів щодо виконання вироку та змінили суворість покарання заявника. Отже, стаття 7 Конвенції є застосовною у цій справі.
2. Дотримання строку, передбаченого пунктом 1 статті 35 Конвенції
57. Уряд не висунув зауважень у зв’язку із зазначеним питанням. У зв’язку з цим Суд нагадує, що правило про шестимісячний строк, передбачений пунктом 1 статті 35 Конвенції, який відображає бажання Договірних Сторін запобігти тому, щоб зі спливом невизначеного періоду часу ухвалені у минулому рішення ставилися під сумнів, служить інтересам не лише Уряду держави-відповідача, але також й самому принципу правової визначеності. Воно окреслює кінцеві строки нагляду, що здійснюється конвенційними органами, та вказує приватним особам і державним органам строк, зі спливом якого такий нагляд вже є неможливим. Тому у Суду немає підстав не застосовувати до заяви правило шестимісячного строку виключно у зв’язку з тим, що Уряд не висунув попереднього заперечення за цим правилом (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Уокер проти Сполученого Королівства» (Walker v. the United Kingdom), заява № 34979/97, ЄСПЛ 2000-I).
58. Передача заявника до України та ухвала щодо заміни його первинного покарання відбулися ще в 2007 році (див. пункти 10-13), а заява до Суду була подана 15 січня 2018 року. У зв’язку з цим Суд нагадує, mutatis mutandis, свою практику, згідно з якою, коли національне законодавство не передбачало жодного механізму чи можливостей для перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі, несумісність зі статтею 3 Конвенції у зв’язку з цим виникла в момент обрання покарання у виді довічного позбавлення волі, а не на більш пізньому етапі відбування покарання (див. згадане рішення у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» (Vinter and Others v. the United Kingdom), пункт 122). В принципі, зазначене може вплинути на відправну точку для обрахування строку за пунктом 1 статті 35 Конвенції у зв’язку зі скаргами за статтею 7 Конвенції.
59. Однак у цій справі у первинній постанові від 26 вересня 2007 року Апеляційний суд Закарпатської області та Верховний Суд України у своїй остаточній ухвалі від 20 грудня 2007 року чітко вказали, що заявник мав право на умовно-дострокового звільнення (див. пункти 12 і 13). Хоча це положення не було підтверджено жодною нормою українського законодавства, не можна виключити, що заявник, тим не менш, став вважати, що у його конкретній ситуації він матиме право на умовно-дострокове звільнення, якщо інші відповідні умови, такі як мінімальна кількість років відбування покарання, будуть дотримані.
60. Згодом національні суди заперечили наявність у нього такого права, відмовивши у задоволенні його заяви про умовно-дострокове звільнення, і проігнорувавши його аргумент про «посилення його вироку» (див. пункти 14-17). Національні суди підтвердили відсутність процедури та норм щодо умовно-дострокового звільнення засуджених до довічного позбавлення волі згідно з українським законодавством, незважаючи на те, що вирок заявника був результатом заміни іноземного вироку. Їхні аргументи щодо недоведення заявником свого виправлення, як вбачається, не містили їхнього висновку, що заявник не мав права на умовно-дострокове звільнення незалежно від своєї поведінки. Провадження за заявою заявника про умовно-дострокове звільнення, під час якого він міг небезпідставно зрозуміти, що будь-яка заява про звільнення навіть теоретично не мала шансів на успіх згідно з чинним національним законодавством, було завершено 17 липня 2017 року і, таким чином, раніше, ніж за шість місяців до подання цієї заяви 15 січня 2018 року. Крім того, це провадження та подальше провадження з того ж питання у 2018 році (див. пункт 18) вочевидь змусили заявника повірити, що головною перешкодою для його звільнення була вимога доведення ним свого виправлення, а не чинне національне законодавство. З цього випливає, що заявник вчасно подав свою заяву.
3. Висновок щодо прийнятності
61. Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
62. Заявник вважав, що його становище погіршилося, коли його покарання у виді довічного позбавлення волі, яке можна було скоротити, замінили таким, яке скоротити було неможливо, і воно було суворішим покаранням. Він доводив, що українські судді повинні були знати чинне національне законодавство та усвідомлювати, що заявник не мав права вимагати умовно-дострокового звільнення згідно з українським законодавством. Таким чином, на його думку, вони могли не погіршувати його становище і обрати йому покарання у виді позбавлення волі на встановлений строк, який не міг перевищувати п’ятнадцять років. Натомість вони ввели його в оману, зазначивши у рішеннях 2007 року, що його покарання у виді довічного позбавлення волі можна було скоротити, і він мав можливість клопотати про умовно-дострокове звільнення після відбуття двадцяти років покарання.
63. Уряд не висунув жодних зауважень щодо суті, вважаючи, що стаття 7 Конвенції не була застосовною.
64. Суд зауважує, що покарання, «застосовне на час вчинення кримінального правопорушення», у розумінні статті 7 Конвенції, було довічним позбавленням волі, яке можна було скоротити. Суд вважає, що національні органи влади, відмовивши заявнику в реальній можливості клопотати про умовно-дострокове звільнення, підтвердили, що вони замінили його первинне покарання у виді довічного позбавлення волі, яке можна було скоротити, de facto та de jure таким, яке скоротити було неможливо, а тому змінили суворість первинного покарання не на користь заявника, шляхом накладення суворішого покарання. У контексті наведеного Суд доходить висновку, що було порушено статтю 7 Конвенції.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
65. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
66. Заявник вимагав 415 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
67. Уряд вважав цю вимогу необґрунтованою.
68. Суд доходить висновку, що заявник зазнав певної моральної шкоди, але вважає суму, яка вимагалася, надмірною. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 2 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
В. Судові та інші витрати
69. Заявник також вимагав 6 450 євро в якості відшкодування судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.
70. Уряд вважав, що вимога не була достатньо деталізована і мала бути відхилена.
71. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Згідно з правилом 60 Регламенту Суду будь-яка вимога справедливої сатисфакції має бути викладена за окремими пунктами і подана в письмовій формі разом з відповідними підтверджуючими документами або посвідками, без наявності яких Палата може відхилити вимогу повністю або частково (див. рішення у справі «Малік Бабаєв проти Азербайджану» (Malik Babayev v. Azerbaijan), заява № 30500/11, пункт 97, від 01 червня 2017 року). У цій справі заявник подав договір з його представниками, який містив лише кількість годин, витрачених ними на підготовку справи заявника, та суми коштів за їхні послуги. У договорі також зазначалося, що кошти будуть сплачені за умови, якщо Суд присудить суму, яка вимагалася. Заявник не подав жодних підтверджуючих документів, що він сплатив або мав юридичне зобов’язання сплатити своїм представникам кошти (див. рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, пункт 372, від 28 листопада 2017 року). Отже, Суд відхиляє вимогу про відшкодування судових та інших витрат.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушено статтю 3 Конвенції.
3. Постановляє , що було порушено статтю 7 Конвенції.
4. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику 2 500 (дві тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди, ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 10 листопада 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Віктор СОЛОВЕЙЧІК
Голова
Сіофра О’ЛІРІ