«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
A. Прийнятність
60. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав доступні йому ефективні національні засоби юридичного захисту у зв’язку з його скаргою на жорстоке поводження, оскільки не оскаржив до прокурора чи суду постанову про закриття провадження у справі. Докази такого оскарження відсутні як у матеріалах кримінальної справи, так і серед документів, поданих заявником до Суду. На думку Уряду, таке оскарження могло вплинути на хід слідства, оскільки всі попередні скарги заявника були задоволені.
61. Заявник стверджував, що до липня 2009 року не отримував копію постанови прокуратури Томашпільського району від 19 жовтня 2008 року про закриття кримінальної справи. Він звернувся до Генеральної прокуратури України зі скаргою на цю постанову, проте відповіді не отримав.
62. Суд зазначає, що заперечення Уряду порушують питання щодо ефективності кримінального провадження у зв’язку із встановленням фактів подій, на які скаржився заявник, та відповідальності за ці події. Таким чином, це питання тісно пов’язане із суттю скарг заявника за статтями 3 та 13 Конвенції, і Суд долучає їх до розгляду справи по суті (див. рішення у справі «Лотарев проти України» (Lotarev v. Ukraine), заява № 29447/04, пункт 74, від 08 квітня 2010 року).
63. Суд також зазначає, що скарги заявника не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції і не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому ці скарги мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
1. Стверджуване жорстоке поводження
(a) Доводи сторін
(i) Заявник
64. Заявник заперечив проти твердження Уряду, що він отримав тілесні ушкодження, зазначені в медичній довідці від 11 лютого2003 року (див. пункт 16), під час переслідування працівником міліції.
65. Заявник стверджував про ненадання Урядом жодних доказів, що він отримав зазначені тілесні ушкодження до його стверджуваної взаємодії з працівником міліції у приміщенні заводу. Крім того, відсутні докази, що заявник отримав тілесні ушкодження після звільнення з-під варти. Отже, було два можливих пояснення походженню тілесних ушкоджень заявника: жорстоке поводження з боку працівників міліції або падіння під час втечі від працівника міліції.
66. Заявник вказав на твердження Уряду про те, що версія подій Уряду була підтверджена показаннями свідків і не була спростована висновками судово-медичних експертиз. Це могло б означати, що заявник отримав всі тілесні ушкодження до затримання, але всупереч юридичним вимогам, жодне таке тілесне ушкодження не було задокументоване після прибуття заявника до відділу міліції. До того ж, якщо заявник дійсно отримав такі тілесні ушкодження під час його затримання, працівники міліції мали доставити його до лікарні, чого зроблено не було.
67. Заявник доводив, що його твердження про жорстоке поводження з боку працівників міліції не суперечило результатам судово-медичних експертиз і було більш правдоподібним поясненням.
68. Насамкінець заявник стверджував, що жорстоке поводження з ним працівників міліції становило катування і порушення статті 3 Конвенції.
(ii) Уряд
69. Уряд заперечив проти версії подій заявника, зазначивши про необґрунтованість тверджень заявника, і доводив, що альтернативна версія подій, запропонована національними органами влади, підтверджувалася матеріалами справи, у тому числі показаннями декількох неупереджених свідків.
70. Уряд зазначив, що працівники міліції заперечили проти тверджень про жорстоке поводження із заявником, а суддя, який бачив заявника наступного дня після зазначених подій, пізніше дав показання, що заявник не мав жодних тілесних ушкоджень і не скаржився на проблеми зі здоров’ям. Враховуючи сумнівну версію подій на заводі, надану заявником, Уряд вважав, що його твердження стосовно подій у відділі міліції також були неправдоподібними.
71. Єдиним свідком жорстокого поводження із заявником була його теща. Проте вона мала родинні зв’язки із заявником і змінила свої показання впродовж провадження. Через два місяці після зазначених подій вона засвідчила, що дільничний інспектор лише намагався ударити заявника, тоді як більш ніж через півтора роки опісля вона зазначила, що дільничний інспектор вдарив його ногою.
72. Уряд зазначив, що у справі заявника було проведено п’ять судово-медичних експертиз. Було встановлено, що зазначені тілесні ушкодження могли бути отримані у період з 30 грудня 2002 року по 02 січня 2003 року внаслідок ударів руками і ногами чи в результаті численних падінь на різні тверді предмети. 14 жовтня 2008 року судово-медичний експерт дійшов висновку, що тілесні ушкодження заявника, скоріш за все, виникли внаслідок численних падінь за описаних обставин.
73. Згідно з твердженнями Уряду було встановлено поза розумним сумнівом, що заявник зазнав серйозних тілесних ушкоджень до того, як був доставлений до відділу міліції. Уряд також зазначив, що «навіть припускаючи, що заявник справді отримав тілесні ушкодження у відділі міліції, враховуючи його попередні падіння до затримання, було неможливо встановити ступінь тяжкості тілесних ушкоджень, отриманих у відділі міліції». Тому, на думку Уряду, у цій справі неможливо встановити «поза розумним сумнівом», що тілесні ушкодження заявника були отримані у відділі міліції.
(b) Оцінка Суду
74. Як неодноразово зазначав Суд, стаття 3 Конвенції втілює одну з основоположних цінностей демократичного суспільства. Вона містить абсолютну заборону катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від умов або поведінки потерпілого (див., серед інших джерел, рішення у справі «Лабіта проти Італії» [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 119, ЄСПЛ 2000-IV).
75. Суд розуміє субсидіарний характер своєї ролі та визнає, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції під час вирішення фактологічних питань, якщо це неминуче не вимагається обставинами конкретної справи (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Мак-Керр проти Сполученого Королівства» (McKerr v. the United Kingdom), заява № 28883/95, від 04 квітня 2000 року). Однак він має провести особливо ретельний аналіз, коли висуваються твердження за статтею 3 Конвенції, навіть якщо на національному рівні вже мали місце певні провадження та розслідування (див. рішення у справах «Авшар проти Туреччини» (<...>), заява № 25657/94, пункт 283, ЄСПЛ 2001-VII (витяги), «Нечипорук та Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, пункт 148, від 21 квітня 2011 року).
76. Суд нагадує про свою практику, згідно з якою під час оцінки доказів він застосовує стандарт доведеності «поза розумним сумнівом» (див. згадане рішення у справі «Авшар проти Туреччини» (<...>), пункт 282). Така доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту.
77. Суд повторює, що жорстоке поводження має досягти мінімального рівня суворості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка такого мінімального рівня є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, фізичні та психологічні наслідки, а у деяких випадках - від статі, віку та стану здоров’я потерпілого (див. рішення у справі «Валашинас проти Литви» (<...>), заява № 44558/98, пункт 101, ЄСПЛ 2001-VIII). Суд вважав «нелюдським» поводження, яке, зокрема, було умисним, тривало декілька годин поспіль та спричинило або тілесні ушкодження, або сильні фізичні та душевні страждання. Поводження вважалося «принизливим», якщо воно було таким, що викликало у потерпілих відчуття страху, страждання та неповноцінності, здатних образити та принизити (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» [ВП] (Kudla v. Poland) [GC], заява № 30210/96, пункт 92, ЄСПЛ 2000-XI). Суд підкреслює, що стосовно особи, яка позбавлена свободи, або взагалі, якій протистоять працівники правоохоронних органів, будь-яке застосування фізичної сили, яке не було викликано суворою необхідністю внаслідок власної поведінки особи, принижує людську гідність та є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції (див. рішення у справі «Буід проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункт 88, від 28 вересня 2015 року).
78. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що відповідно до довідки з лікарні та результатів судово-медичних експертиз заявник отримав декілька тілесних ушкоджень середньої тяжкості (див. пункти 16 і 24), у тому числі перелом ребер і струс головного мозку, а також перебував у лікарні протягом майже сорока днів.
79. Суд вважає, що у цій справі тілесні ушкодження заявника були досить серйозними, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Необхідно встановити, чи мають органи державної влади нести відповідальність за заподіяння цих тілесних ушкоджень і бути притягнуті до відповідальності за зазначеним положенням.
80. Суд підкреслює, що коли особа була затримана працівниками міліції здоровою, але при звільненні з-під варти виявляється, що в неї є тілесні ушкодження, це становить спростовну презумпцію про отримання нею цих тілесних ушкоджень у результаті жорстокого поводження. На державу покладається обов’язок надати правдоподібне пояснення щодо причин виникнення таких ушкоджень, і якщо цього зроблено не буде, це свідчитиме про наявність питання за статтею 3 Конвенції (див. рішення у справах «Томазі проти Франції» (Tomasi v. France), від 27 серпня 1992 року, пункти 108-111, Серія A № 241-A, «Рибич проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), від 04 грудня 1995 року, пункт 34, серія А № 336). Проте для того, аби скористатися цією презумпцією, особи, які стверджують, що є потерпілими від порушення статті 3 Конвенції, мають надати докази, які свідчать про жорстоке поводження з ними під час їхнього перебування під контролем працівників міліції або аналогічного органу державної влади. Багато справ, які розглядалися Судом, свідчать про те, що з метою опису отриманих тілесних ушкоджень чи слідів від ударів такі особи зазвичай подають медичні довідки, яким Суд надає значну доказову силу (див. згадане рішення у справі «Буід проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункт 92).
81. У цій справі Суд зазначає про відсутність доказів, що у заявника були тілесні ушкодження перед тим, як він потрапив на територію заводу, що сталося максимум за одну годину до його доставлення до відділу міліції. Стосовно подій на заводі Суд зазначає, що версії сторін значно відрізняються між собою. Тоді як заявник стверджував, що покинув завод тихо, згідно з твердженнями Уряду, який посилався на декілька показань свідків, заявник залишав завод поспіхом, тікав від дільничного інспектора Л. і декілька разів впав дорогою назад, у тому числі з двометрової огорожі. Всупереч твердженню заявника, що, перелізши через огорожу, він вступив у купу гною з іншого боку, згідно з твердженнями сусідів заявника ця купа знаходилася в 1,5 метрах від стіни (див. пункт 49). Судово-медичні експерти також неодноразово доходили висновку, що заявник міг отримати зазначені тілесні ушкодження внаслідок падіння з різної висоти на тверді предмети.
82. За цих обставин Суд вважає неочевидним, що на момент, коли заявника доставили до відділу міліції, він був цілковито здоровий (див. рішення у справі «Кобець проти України» (Kobets v. Ukraine), заява № 16437/04, пункти 46-48, від 14 лютого 2008 року). Крім того, заявник не звертався до лікарні протягом двох днів після зазначених подій. Відповідно до результатів однієї з судово-медичних експертиз тілесні ушкодження заявника могли бути отримані у період з 30 грудня 2002 року по 02 січня 2003 року, тоді як заявник був звільнений з-під варти 31 грудня 2002 року. Крім того, Суд зазначає, що твердження заявника щодо висловлення ним скарг судді підтверджені не були (див. пункт 36).
83. За цих обставин і з огляду на всю наявну у нього інформацію та принципи, встановлені Судом в нещодавньому рішенні у справі «Буід проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), в якому існували переконливі докази, що свідчили про жорстоке поводження із заявниками під час їхнього перебування під вартою у поліції, Суд не може дійти висновку «поза розумним сумнівом», що тілесні ушкодження заявника були заподіяні працівниками міліції, як він стверджував. Тому Суд не може зробити висновок, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції.
2. Належність розслідування
(a) Доводи сторін
(i) Заявник
84. Заявник заперечив проти доводу Уряду щодо існування в Україні ефективного механізму розслідування.
85. Насамперед заявник зазначив про відсутність його вини в тому, що він звернувся зі скаргою на жорстоке поводження більш ніж через місяць після відповідних подій. Заявник сказав лікарям, що працівники міліції піддали його жорстокому поводженню, і тому лікарі мали юридичний обов’язок повідомити про це міліцію. Оскільки це була державна лікарня, заявник стверджував, що саме держава несла відповідальність за затримку у порушенні провадження. У будь-якому випадку, на думку заявника, те, що лікарі не повідомили про жорстоке поводження, зрештою мало позитивний ефект, адже інакше б міліція змусила лікарів підробити його медичні дані.
86. Заявник також стверджував, що протягом двох років в його справі не проводилися допити свідків, оскільки проведення належного допиту було можливим після порушення кримінальної справи.
87. Як один із прикладів затримок у розслідуванні його справи, заявник вказав, що слідчі органи своєчасно не перевірили його твердження про виклик швидкої медичної допомоги під час тримання його під вартою, і пізніше така перевірка стала неможливою. Крім того, ці органи державної влади не розслідували, чому заявника доставили назад до відділу міліції після судового засідання 31 грудня 2002 року, а також не врахували, що зрештою заявника не притягнули до відповідальності за вчинення крадіжки. Тоді як Уряд відхилив версію події заявника, згідно з якою він опинився в приміщенні заводу задля виконання свого громадянського обов’язку та запобігання вчиненню злочину, залишалося незрозумілим, що на заводі робив дільничний інспектор Л.
88. Заявник також зауважив про невчасне надання йому копій постанов про відмову в порушенні кримінальної справи за його скаргами, що спричиняло подальші затримки у розслідуванні.
89. Стосовно судово-медичних експертиз заявник стверджував, що всі вони, за винятком першої, обмежувались поверхневим вивченням його медичних документів. До того ж всі вони були проведені експертами одного бюро судово-медичної експертизи. Питання для експертів ніколи не обговорювалися із заявником, і його не інформували про результати експертиз. Також 27 вересня 2004 року заявник не брав участі у відтворенні обстановки та обставин подій на місці, де відбувся інцидент.
90. Насамкінець заявник стверджував, що розслідування у його справі не було незалежним. Прокуратура неодноразово давала вказівки працівникам міліції провести різні слідчі дії, такі як встановлення свідків затримання заявника. Крім того, працівники міліції Л. і П. продовжували обіймати свої посади впродовж розслідування.
(ii) Уряд
91. Уряд стверджував, що, усупереч твердженням заявника, розслідування його скарг відповідало всім вимогам ефективного розслідування за статтею 3 Конвенції.
92. Насамперед Уряд зазначив, що до 10 лютого 2003 року заявник не скаржився на жорстоке поводження з ним, хоча ці події сталися 30 грудня 2002 року. У період з 03 січня по 10 лютого 2003 року заявник перебував у лікарні, де було задокументовано низку тілесних ушкоджень. Зокрема, заявник стверджував, що його вдарили по голові руків’ям пістолета. Проте в медичній картці заявника не було задокументовано таке тілесне ушкодження і після 10 лютого 2003 року, коли заявник звернувся зі своєю скаргою, судово-медична експертиза медичної картки заявника стала єдиним доступним доказом, оскільки через більше ніж сорок днів сліди від нанесених ударів уже зникли. Подання заявником своєї скарги із значною затримкою підірвало ефективність розслідування.
93. Уряд зазначив, що були проведені всі необхідні слідчі дії, спрямовані на встановлення обставин, за яких були отримані тілесні ушкодження заявника. Були перевірені як версія подій працівників міліції, так і заявника. Всі можливі свідки були неодноразово допитані, зокрема, заявника допитували чотири рази, Л. - сім разів, а П. - двічі. Кожен, хто бачив заявника на заводі, був допитаний три - чотири рази, а теща заявника та інші члени його родини допитувались чотири рази. Були допитані інші численні свідки, у тому числі працівники міліції, які контактували із заявником у відділі міліції, та суддя, який бачив заявника наступного дня після його затримання. Для усунення розбіжностей у показаннях заявника та згаданих осіб були проведені численні очні ставки. Також були проведені інші слідчі дії, такі як судово-медичні експертизи, відтворення обстановки та обставин події, огляди місця події тощо.
94. Уряд стверджував про проведення всіх слідчих дій, необхідних для встановлення істини у справі. Проте не можна було зробити висновок, що заявник зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції Л. і П. До того ж докази свідчили про протилежне.
95. Уряд дійшов висновку, що розслідування у цій справі відповідало вимогам статті 3 Конвенції.
(b) Оцінка Суду
96. Суд повторює, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею представників державних органів влади, яке порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Таке розслідування має бути спроможним призвести до встановлення та покарання винних осіб. Інакше загальна юридична заборона катування та нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження та покарання, незважаючи на свою фундаментальну важливість, була б неефективною на практиці, і в деяких випадках представники держави могли б фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див. рішення у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, пункт 102, Збірник судових рішень і ухвал, 1998-VIII, та згадане рішення у справі «Лабіта проти Італії» [ВП] (Labita v. Italy) [GC], пункт 131).
97. Стаття 3 Конвенції вимагає, щоб слідство розпочиналося, щойно заявник подає небезпідставну скаргу, або, навіть за відсутності безпосередньої скарги, якщо існують достатньо чіткі ознаки, що жорстоке поводження могло мати місце (див. рішення у справі «Бегелурі проти Грузії» (Begheluri v. Georgia), заява № 28490/02, пункт 99, від 07 жовтня 2014 року).
98. Після початку розслідування з практики Суду можна визначити такі елементи для встановлення, чи було воно ефективним.
99. Розслідування має проводитися оперативно. Оперативна реакція органів державної влади під час розслідування скарг на жорстоке поводження загалом є надзвичайно важливою для підтримання громадської довіри в їхню відданість принципу верховенства права та здатність запобігати проявам змови або терпимості до незаконних дій (див. рішення у справі «Баті та інші проти Туреччини» (Bati and Others v. Turkey), заяви № 33097/96 та № 57834/00, пункт 136, ЄСПЛ 2004-IV (витяги)). Збирання та зберігання доказів теж мають бути здійснені оперативно для проведення необхідних слідчих дій (див. рішення у справі «Полторацький проти України» (Poltoratskiy v. Ukraine), заява № 38812/97, пункт 126, ЄСПЛ 2003-V).
100. Розслідування має бути ретельним, тобто органи державної влади повинні докладати значних зусиль для з’ясування того, що сталося, і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки (див. згадане рішення у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), пункт 103 і далі). Зокрема, слід вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, у тому числі показання свідків та висновки судово-медичних експертиз, здатні надати повний та точний опис тілесних ушкоджень та об’єктивний аналіз медичних висновків. Висновки розслідування повинні ґрунтуватися на всебічному, об’єктивному та неупередженому аналізі всіх відповідних елементів.
101. Органи державної влади, які проводять розслідування, мають бути незалежними (як інституційно, так і на практиці) від тих, хто був причетний до подій (див., наприклад, рішення у справі «Барбу Ангелеску проти Румунії» (Barbu Anghelescu v. Romania), заява № 46430/99, пункт 66, від 05 жовтня 2004 року), а потерпілий повинен мати можливість брати активну участь у ньому (див. рішення у справі «Савицький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пункт 114, від 26 липня 2012 року).
102. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що розслідування зазначених подій почалося після подання заявником скарги 10 лютого 2003 року, тобто через більше ніж сорок днів після цих подій. Хоча заявник стверджував, що лікарі державної лікарні всупереч своєму юридичному обов’язку не поінформували міліцію про його тілесні ушкодження, Суд цікавить питання, якою мірою такий обов’язок звільняв самого заявника від обов’язку звернутися з офіційною скаргою. У цій справі заявник не надав доказів, що він або його захисник не мали можливості подати відповідну скаргу до 10 лютого 2003 року.
103. На думку Суду, ця затримка в понад 40 днів у поданні його скарги відповідним органам державної влади негативно вплинула на подальше розслідування, оскільки ускладнила своєчасний огляд заявника, фіксацію його тілесних ушкоджень та надання правильних висновків на їхній підставі. У результаті цього усі судово-медичні експерти робили свої висновки на підставі медичних документів заявника, які зберігалися у лікарні для відслідковування його діагнозів та наданого йому лікування, а не для документування тілесних ушкоджень з метою проведення кримінального розслідування.
104. Проте Суд зазначає, що, навіть погодившись, що заявник ніс відповідальність за певну затримку в ініціюванні провадження, після його порушення на хід провадження негативно вплинули безліч недоліків, за які відповідальність мають нести саме слідчі органи. Зокрема, постанова про відмову у порушенні кримінальної справи була винесена практично через місяць після того, як заявник звернувся зі своєю скаргою без проведення відтворення обстановки та обставин подій чи висновку судово-медичної експертизи щодо способу утворення зазначених у справі тілесних ушкоджень. Національні органи влади вказували на ці недоліки під час скасування постанов про відмову у порушенні кримінальної справи і повернення справи на додаткове розслідування.
105. Суд також зазначає, що після того, як у жовтні 2004 року кримінальна справа зрештою була порушена, було винесено шість подальших постанов про її закриття. П’ять із них були скасовані вищими прокурорами або судом у зв’язку з різними недоліками. Внаслідок цього провадження тривало більше п’яти з половиною років, і зрештою було закрите у зв’язку з висновком про неможливість знайти докази злочину через сплив часу (див. пункт 50).
106. Суд бере до уваги зауваження Уряду, що до закінчення розслідування декілька разів допитувались свідки і причетні до подій особи, а також було проведено п’ять судово-медичних експертиз та інших слідчих дій. Однак Суд зауважує, що ці слідчі дії, хоча й були відповідними, дуже часто проводилися лише для виконання наданих вищими прокурорами або судами інструкцій та нагадували формальні і поверхневі дії, а не частину оперативного та ретельного розслідування.
107. Насамкінець Суд зазначає, що прокуратура неодноразово просила міліцію провести конкретні слідчі дії, зокрема знайти свідків. Хоча ці прохання були адресовані до установи, в якій не працювали працівники міліції Л. і П., незалежність розслідування щодо працівників Міністерства внутрішніх справ України могло підірвати залучення до нього установи, яка належала до сфери управління цього ж міністерства. Стосовно цього Суд також посилається на висновки КЗК, в яких українські органи влади неодноразово закликали створити незалежну слідчу установу, яка спеціалізуватиметься на розслідуванні скарг на посадових осіб (див. пункт 58).
108. З огляду на зазначене Суд доходить висновку про неефективність розслідування скарг заявника. Крім того, Суд хотів би підкреслити, що хоча заявник не обґрунтував свою скаргу за матеріальним аспектом статті 3 Конвенції, саме непроведення органами державної влади ефективного розслідування за скаргою заявника залишило нез’ясованими найважливіші питання справи (див. рішення у справі «Джулай проти України» (Dzhulay v. Ukraine), заява № 24439/06, від 03 квітня 2014 року). Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції. У зв’язку з цим попереднє заперечення Уряду (див. пункт 60) має бути відхилене.
109. Беручи до уваги висновок за статтею 3 Конвенції, Суд вважає, що немає потреби розглядати, чи було у цій справі також порушено статтю 13 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Кобець проти України» (Kobets v. Ukraine), пункт 57).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ
110. У повідомленні від 12 грудня 2010 року, надісланим засобами факсимільного зв’язку, представник заявника стверджував, що 15-16 жовтня 2010 року працівники міліції провели обшук в офісі, де він працював, і вилучили його комп’ютер, на якому зберігалися певні документи та листи, пов’язані з цією справою.
111. Суд вважає, що ця інформація має розглядатися у контексті статті 34 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:
«Суд може приймати заяви від будь-якої особи ... Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права».
A. Доводи сторін
1. Заявник
112. Згідно з твердженнями заявника Уряд не навів жодної причини для вилучення комп’ютерів і документів або порушення права на повагу до житла особи, незважаючи на відсутність ухвали суду, якою б санкціонувався обшук і вилучення, та дозволу від власника приміщень на проведення такого пошуку.
113. Згідно з твердженнями заявника представники держави мали у розпорядженні ухвалу суду, яка давала їм право проводити обшук у приміщенні за адресою вулиця К., будинок 54/1, де проживав представник заявника, проте у них не було такої ухвали щодо приміщення за адресою вулиця К., будинок 54/3. Відеозапис обшуку свідчить, що працівники правозахисної організації заперечували проти присутності працівників міліції у приміщенні. Представникам держави було відомо, що в приміщенні не було особистих речей представника заявника, і це підтвердили присутні працівники організації.
114. Заявник стверджував, що хоча працівники міліції, як стверджувалося, шукали «матеріали порнографічного характеру», вони вилучили 15 кілограм документів як щодо біженців, так і щодо справи заявника.
115. Незважаючи на твердження Уряду про протилежне, представник заявника звертався зі скаргою, а потім - з апеляційною скаргою на відмову у порушенні кримінальної справи, проте на момент подання цих зауважень ця апеляційна скарга ще не була розглянута.
116. Згідно з твердженнями заявника той факт, що представники держави, які нібито шукали матеріали порнографічного характеру, незаконно вилучили зазначені документи, незважаючи на те, що вони були поінформовані про їхній зміст, викликає сумніви щодо справжніх намірів представників держави.
117. Насамкінець заявник стверджував, що на вилучених комп’ютерах зберігалися матеріали стосовно психологічної експертизи заявника, проведеної з метою обґрунтування суми відшкодування моральної шкоди, яка вимагалася, листування з відповідними експертами та копії попередніх документів, які на той момент ще не були надіслані Суду. Отже, на думку заявника, держава не дотримувалася процесуальних гарантій щодо конфіденційності листування з Судом, що було порушенням статті 34 Конвенції.
2. Уряд
118. Уряд стверджував, що скарга заявника за статтею 34 Конвенції була явно необґрунтованою та не підтверджувалася жодними доказами. Уряд також доводив, що обшук офісу представника заявника був законним, не мав на меті здійснення будь-якого тиску на заявника чи його представника та не вплинув на розгляд справи у Суді.
119. Зазначений обшук був проведений у квартирі, де знаходилися речі представника заявника, в межах кримінального провадження, порушеного за підозрою у поширенні матеріалів порнографічного характеру.
120. На думку Уряду, обшук і вилучення документів та обладнання не вплинули на представництво заявника в Суді. Представник заявника ніколи не вимагав повернути йому документи і матеріали, яких він нібито потребував для представлення інтересів заявника в Суді. Також він не надав доказів, що обшук мав на меті перешкодити представництву інтересів заявника у Суді, або що цей обшук вплинув на представництво заявника у цій справі.
121. За скаргою на стверджувано незаконний обшук прокурор виніс постанову про відмову у порушенні кримінальної справи, і представник заявника не оскаржував цю постанову.
122. З огляду на зазначене Уряд вказав на відсутність у цій справі втручання у здійснення права на подання індивідуальної заяви.
B. Оцінка Суду
123. Суд повторює, що скарга за статтею 34 Конвенції має процесуальний характер і тому не порушує жодного питання щодо прийнятності за Конвенцією (див. рішення у справі «Юліан Попеску проти Румунії» (Iulian Popescu v. Romania), заява № 24999/04, пункт 29, від 04 червня 2013 року).
124. Суд також вказує, що надзвичайно важливою умовою ефективного функціонування механізму подання індивідуальних заяв, запровадженого статтею 34 Конвенції, є забезпечення заявникам або потенційним заявникам можливості вільно спілкуватися з Судом без жодного тиску з боку державних органів влади з метою примусити заявників відкликати чи змінити свої скарги (див., серед інших джерел, рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), від 16 вересня 1996 року, пункт 105, Збірник судових рішень і ухвал, 1996-IV). У цьому контексті термін «тиск» означає не лише прямий примус і відверте залякування, а й інші неналежні опосередковані дії чи контакти з наміром відмовити заявників або знеохотити їх використовувати засіб юридичного захисту, передбачений Конвенцією (див. рішення у справі «Курт проти Туреччини» (Kurt v. Turkey), від 25 травня 1998 року, пункт 159, Збірник судових рішень і ухвал, 1998-III).
125. Крім того, питання, чи становлять стосунки між органами державної влади та заявником неприйнятну практику з точки зору статті 34 Конвенції, повинно визначатись у контексті конкретних обставин справи. У зв’язку з цим має враховуватися вразливість скаржника та його чутливість щодо впливу з боку органів державної влади (див. згадані рішення у справах «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 105 та «Курт проти Туреччини» (Kurt v. Turkey), пункт 160).
126. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що комп’ютери та документи представника заявника були вилучені органами державної влади під час непов’язаного кримінального провадження, порушеного щодо представника заявника. Проте Суд зауважує про відсутність доказів, що на момент вилучення органи державної влади знали, які матеріали зберігалися на комп’ютері. Також відсутні докази, що їхня справжня мета полягала у перешкоджанні представництву інтересів заявника у цій справі або знеохоченні його підтримувати її. Зокрема, коли представник заявника скаржився на вилучення національними органами влади, він стверджував лише, що «на одному із вилучених комп’ютерів містилася, inter alia, певна частина конфіденційного листування» з Судом у цій справі. Він не вимагав доступу до вилучених документів, і на жодному етапі не стверджував, що не міг обґрунтувати свої доводи до цього Суду через зазначене вилучення документів.
127. За таких обставин Суд не може зробити висновок, що держава не дотрималася свого зобов’язання за статтею 34 Конвенції.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
128. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
129. Заявник не подав вимог щодо справедливої сатисфакції.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Долучає до суті заперечення Уряду щодо прийнятності скарги заявника на жорстоке поводження працівників міліції (на підставі невичерпання національних засобів юридичного захисту) та відхиляє це заперечення після розгляду по суті.
2. Оголошує заяву прийнятною.
3. Постановляє , що не було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції.
4. Постановляє , що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.
5. Постановляє , що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції.
6. Постановляє , що держава-відповідач дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 червня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду
Секретар секції
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Ангеліка НУССБЕРГЕР