«За відсутності підстав для зміни запобіжного заходу чи у разі неможливості закінчення розслідування справи в частині доведеного обвинувачення, слідчий за погодженням з відповідним прокурором або прокурор звертається до суду з поданням про продовження строку тримання під вартою. У поданні зазначаються причини, у зв’язку з якими необхідно продовжити строк, обставини та факти, що належить дослідити, докази, які підтверджують, що злочин вчинено [обвинуваченою] особою, яка тримається під вартою, і обґрунтування, [яке вказує на] необхідність збереження цього запобіжного заходу. ...
Одержавши подання, суддя … вивчає матеріали кримінальної справи, при необхідності опитує обвинуваченого, особу, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився (до суду), після чого залежно від наявності до того підстав виносить постанову про продовження строку тримання під вартою за винятком випадку, передбаченого частиною сьомою статті 156 цього Кодексу або відмовляє в його продовженні.
На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді. Постанови судді апеляційного та Верховного Суду України оскарженню не підлягають.».
62. Відповідні положення Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (1994 року з подальшими змінами) наведені у рішенні Суду у справі «Ярошовець та інші проти України» (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заява № 74820/10 та інші, пункти 62 та 63, від 03 грудня 2015 року.
ПРАВО
I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
63. У своїй відповіді на зауваження Уряду щодо умов тримання під вартою у Луганському СІЗО заявник додатково скаржився на умови його переміщення на судові засідання протягом усього періоду тримання його під вартою, а також на стверджуване невиправдане застосування до нього дисциплінарних заходів під час тримання під вартою.
64. Суд зазначає, що ці нові, подані із запізненням скарги не є уточненням первинної скарги заявника, щодо якої сторони надали зауваження. Отже, Суд вважає недоцільним розгляд зазначених питань в контексті цієї справи (див., наприклад, рішення у справі «Капустяк проти України» (Kapustyak v. Ukraine), заява № 26230/11, пункт 52, від 03 березня 2016 року).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
65. Заявник скаржився на побутові умови тримання його під вартою та на відсутність належної медичної допомоги у Луганському СІЗО. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.».
A. Доводи сторін
66. Уряд стверджував про невичерпання заявником національних засобів юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою, оскільки він не звертався з нею до органів прокуратури чи інших національних органів влади.
67. В обґрунтування цього доводу Уряд посилався на справу «Садков проти України» (Sadkov v. Ukraine), заява № 21987/05, від 06 липня 2017 року, пункт 85, у якій Суд визнав, що скарги заявника стосовно конкретних проблем зі здоров’ям були належним чином розглянуті органами влади. На думку Уряду, не було жодних ознак того, що у разі подання заявником на національному рівні скарг на неналежну медичну допомогу у цій справі, вони були б розглянуті неналежним чином.
68. Уряд зазначив, що він не мав доступу до відповідних документів з Луганського СІЗО для формування своєї позиції щодо суті скарг заявника. При цьому він стверджував, що заявник не довів, що умови тримання його під вартою у відповідній установі порушували його права за статтею 3 Конвенції.
69. Заявник оскаржив доводи Уряду. Він зазначив, що неодноразово скаржився на умови тримання його під вартою до суду першої інстанції та що у зв’язку з цим суддя звертався з листами до адміністрації Луганського СІЗО, однак безрезультатно. Заявник вважав недоцільною можливість звернення зі скаргою до органів прокуратури з огляду на стверджувану відсутність в них незалежності та їхню упередженість.
70. Щодо побутових умов тримання під вартою заявник, посилаючись на свій первинний виклад подій (див. пункт 45), зазначив, що не вважав за необхідне надавати їхній детальний опис, оскільки, на його думку, Суду було відомо про існуючі реалії у всіх українських установах виконання покарань. Заявник надав деяку загальну інформацію щодо стверджуваного неналежного стану туалетів та пральних приміщень в українських установах виконання покарань, не вказавши, яку саме установу він описував зі свого власного досвіду. Крім того, він далі деталізував свої скарги на умови тримання його під вартою у Київському та Запорізькому слідчих ізоляторах, які вже були визнані Судом неприйнятними (див. пункт 4).
71. Щодо питання надання медичної допомоги під час тримання під вартою заявник стверджував про несумісність стану його здоров’я з умовами тримання його під вартою та значне погіршення стану його здоров’я внаслідок цього. Заявник також зазначив, що у листопаді та грудні 2012 року його переміщення до інших установ для надання йому можливості взяти участь у слідчих діях двічі скасовувалося через його високий артеріальний тиск. Крім того, згідно з твердженнями заявника медичний висновок, що стан його здоров’я потребував негайної госпіталізації (див. пункт 51), не був прийнятий до уваги і замість поміщення до лікарні для отримання медичної допомоги, він був переміщений до іншої установи виконання покарань для проведення слідчих дій.
72. У своїй відповіді на зауваження Уряду заявник також стверджував, що внаслідок тримання його під вартою у неналежних умовах йому було діагностовано дві кісти Бейкера. Він не надав жодних додаткових деталей або пояснень.
B. Оцінка Суду
73. Суд не вважає за необхідне розглядати зауваження Уряду про невичерпання національних засобів юридичного захисту, оскільки у будь-якому разі скарги заявника з цього питання є явно необґрунтованими з таких причини.
74. Суд нагадує, що згідно зі статтею 3 Конвенції держава має забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, та щоб спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» [ВП] (Kudla v. Poland) [GC], заява № 30210/96, пункт 94, ЄСПЛ 2000-XI).
75. Суд зазначає, що інформація про побутові умови тримання під вартою знаходиться у віданні національних органів влади. Відповідно у заявників можуть виникнути певні труднощі в отриманні доказів для обґрунтування скарги з цього приводу. Однак у таких справах розумно очікувати від заявників подання принаймні детального викладу оскаржуваних фактів та надання, максимально можливою мірою, певних доказів на підтвердження своїх скарг. У таких ситуаціях Суд вважав доказами, наприклад, письмові показання співкамерників чи фотографії, надані заявниками на підтримку їхніх тверджень (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Голубенко проти України» (Golubenko v. Ukraine), заява № 36327/06, пункт 52, від 05 листопада 2013 року, з подальшими посиланнями).
76. Крім того, Суд нагадує, що необґрунтованого твердження про відсутність, несвоєчасне надання або навіть незадовільну якість медичної допомоги зазвичай недостатньо для порушення питання за статтею 3 Конвенції. Правдоподібна скарга зазвичай повинна містити, серед іншого, достатні посилання на відповідне захворювання, лікування, яке вимагалось особою, та яке було надано або у наданні якого було відмовлено, а також певні докази, такі як висновки експертів, здатні виявити серйозні недоліки у наданій заявнику медичній допомозі (див. рішення у справах «Валерій Самойлов проти Росії» (Valeriy Samoylov v. Russia), заява № 57541/09, пункт 80, від 24 січня 2012 року, та «Євгеній Богданов проти Росії» (Yevgeniy Bogdanov v. Russia), заява № 22405/04, пункт 93, від 26 лютого 2015 року).
77. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що заявник не вказав, у яких камерах він тримався під вартою у Луганському СІЗО, не кажучи вже про надання їхнього детального опису або доказів на підтвердження свого викладу подій. Решта його скарг на побутові умови тримання під вартою у цій установі, зокрема на харчування та санітарні умови, були також викладені у загальних формулюваннях та не підтверджувались жодними доказами (див., для порівняння, рішення у справі «Мороз проти України» (Moroz v. Ukraine), заява № 5187/07, пункт 47, від 02 березня 2017 року).
78. Оскільки заявник стверджував про ненадання йому належної медичної допомоги під час тримання під вартою Суд зазначає, що ця скарга також є нечіткою. Єдиним конкретним твердженням заявника у зв’язку з цим було те, що він не був госпіталізований всупереч рекомендаціям лікаря від 06 грудня 2012 року (див. пункти 51 та 71). Через відсутність доступу до медичних документів заявника Уряд не мав можливості прокоментувати це твердження. Навіть припустивши, що, як стверджувалось заявником, він не був госпіталізований, Суд зазначає відсутність ознак будь-якої особливої терміновості у рекомендованій госпіталізації заявника. Заявником також не оспорювалось отримання ним препаратів після його медичного обстеження 06 грудня 2012 року і він не стверджував про недостатність медичної допомоги. Крім того, заявник не стверджував, що його артеріальний тиск не контролювався. Більше того, Суд зазначає, що 24 січня 2013 року заявник був звільнений. Він міг пройти повне медичне обстеження після свого звільнення та отримати медичний висновок щодо погіршення стану його здоров’я під час тримання під вартою, якщо таке було, та якості наданої йому медичної допомоги. Проте з матеріалів справи вбачається (див. пункт 55), що заявник звернувся за медичною допомогою у зв’язку з хронічними захворюваннями тільки через два з половиною місяці після свого звільнення. Вбачається, що заявник не скаржився лікарям на будь-які недоліки отриманої ним медичної допомоги під час тримання під вартою. Насамкінець заявник не зміг довести, що його діагноз кісти Бейкера (встановлений через близько півроку після його звільнення) був наслідком отриманого ним лікуванням від органів влади (див. пункт 56).
79. У світлі зазначеного Суд вважає, що жодна з двох скарг за цим пунктом (щодо побутових умов тримання заявника під вартою та наданої йому у Луганському СІЗО медичної допомоги) не була належним чином обґрунтована заявником та вони мають бути відхилені як явно необґрунтовані відповідно до пункту 1, підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
80. Заявник також скаржився на порушення своїх прав за пунктами 1, 3 та 5 статті 5 Конвенції, які у відповідній частині передбачають:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
...
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.
...
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.».
A. Прийнятність
81. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
1. Стверджуване порушення пункту 1 статті 5 Конвенції
(a) Доводи сторін
82. Заявник скаржився на незаконність та свавільність тримання його під вартою у період з 10 серпня 2005 року по 19 лютого 2009 року. Зокрема, він зазначив, що максимальний строк тримання під вартою під час досудового розслідування, встановлений національним законодавством, у вісімнадцять місяців закінчився у його справі 10 серпня 2005 року та що він мав бути звільнений у цей день.
83. Уряд стверджував, що тримання заявника під вартою відповідало положенням національного законодавства та вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції. Уряд звернув увагу на значний об’єм кримінальної справи заявника, у зв’язку з чим необхідним було продовження строку для ознайомлення обвинувачених з нею (у тому числі заявником) та що це, у свою чергу, призвело до подальшого продовження строку тримання його під вартою під час досудового розслідування.
(b) Оцінка Суду
84. В усталеній практиці Суду за пунктом 1 статті 5 чітко встановлено, що будь-яке позбавлення свободи має не лише ґрунтуватися на одному з виключень, перелічених у підпунктах «a»-«f», але й також має бути «законним». Коли постає питання про «законність» взяття під варту, у тому числі, чи було дотримано «порядку, встановленого законом», Конвенція, по суті, посилається на національне законодавство та встановлює зобов’язання забезпечувати дотримання його матеріальних та процесуальних норм. Конвенція, головним чином, вимагає, що будь-яке затримання або тримання під вартою мають ґрунтуватися на положеннях національного законодавства, але вона також стосується якості закону, вимагаючи від нього відповідності принципу верховенства права, притаманному всім статтям Конвенції (див. рішення у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» [ВП] (Del Rio Prada v. Spain) [GC], заява № 42750/09, пункт 125, ЄСПЛ 2013).
(i) Щодо тримання заявника з 10 серпня 2005 року по 10 травня 2006 року
85. Суд зазначає, що протягом цього періоду, тобто протягом дев’яти місяців, заявник тримався під вартою відповідно до п’яти постанов суду, якими строк продовжувався на періоди від одного до трьох місяців на підставі того, що заявнику та іншим співобвинуваченим був необхідний час для ознайомлення з об’ємними матеріалами справи, яка налічувала більше ста томів (див. пункт 23).
86. Суд зазначає, що Кримінально-процесуальний кодекс України у редакції, чинній на час подій, передбачав максимальний строк тримання під вартою під час досудового розслідування у вісімнадцять місяців. Принаймні за місяць до закінчення цього строку обвинуваченому та його захиснику мав бути наданий доступ до матеріалів справи. Якщо це було зроблено пізніше, обвинувачений мав бути негайно звільнений по закінченню встановленого вісімнадцятимісячного строку. Проте, якщо обвинувачений почав ознайомлюватися з матеріалами справи у встановлений одномісячний строк і цього часу виявилося недостатньо, за поданням слідчого та за погодження Генерального прокурора України строк тримання його під вартою міг бути продовжений суддею апеляційного суду (див. пункт 61).
87. У цій справі заявник de facto отримав доступ до матеріалів справи 14 липня 2005 року (див. пункт 21), тобто з порушенням одномісячного строку, який закінчився 10 липня 2005 року.
88. Отже, Суд вважає, що тримання заявника під вартою протягом зазначеного періоду порушує серйозні питання щодо його відповідності національному законодавству і, крім того, щодо існування достатніх гарантій проти свавілля.
(ii) Щодо тримання заявника під вартою з 10 травня 2006 року по 12 вересня 2006 року
89. Суд зазначає, що відповідний період припадав на період між закінченням встановленого постановами суду строку тримання під вартою під час досудового розслідування та попереднім розглядом справи Запорізьким судом, під час якого тримання заявника під вартою не охоплювалося жодним судовим рішенням. Це питання часто піддавалось критиці Судом як таке, що виникло через законодавчі прогалини в Україні (див. рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 71 та 98, від 10 лютого 2011 року з подальшими посиланнями), і воно також виникло за обставин цієї справи.
(iii) Щодо тримання заявника під вартою з 12 вересня 2006 року по 19 лютого 2009 року
90. Вбачається, що протягом цього періоду заявник тримався під вартою на підставі постанови Запорізького суду від 12 вересня 2006 року після направлення його справи на судовий розгляд. Згідно з чинним на час події законодавством суддя не був зобов’язаний ані наводити підстави для подальшого тримання заявника під вартою, ані встановлювати будь-який строк (див. пункт 60).
91. Суд встановив, що на момент відповідних подій в Україні було систематичною практикою винесення під час судового розгляду постанов без встановлення строків подальшого тримання обвинуваченого під вартою та залишення без змін, а не продовження обраного йому раніше запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, та що така практика була несумісною з вимогами пункту 1 статті 5 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), пункти 75 та 98).
92. Цей висновок залишається актуальним за обставин цієї справи. Таким чином, Суд вважає, що постанова Запорізького суду від 12 вересня 2006 року (див. пункт 26) залишила заявника у стані невизначеності щодо підстав тримання його під вартою після цієї дати та його можливої тривалості.
(iv) Висновок
93. У світлі наведених міркувань Суд доходить висновку, що тримання заявника під вартою з 10 серпня 2005 року до 19 лютого 2009 року не відповідало пункту 1 статті 5 Конвенції.
94. Отже, було порушено це положення.
2. Стверджуване порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції щодо тримання заявника під вартою з 25 січня 2012 року по 24 січня 2013 року
(a) Доводи сторін
95. Заявник скаржився, що тримання його під вартою з 25 січня 2012 року по 24 січня 2013 року було надмірно тривалим та необґрунтованим відповідними і достатніми підставами.
96. Зокрема, він доводив, що ніколи не порушував застосовану до нього підписку про невиїзд (яка застосовувалась до нього з 19 лютого 2009 року до 25 січня 2012 року) та що, відповідно, не було жодних підстав для його повторного взяття під варту на цій стадії.
97. Уряд зазначив, що не мав доступу до архівів Луганського суду (див. пункт 46). У результаті він не мав копії оскаржуваної постанови від 25 січня 2012 року та не міг надати коментарі щодо її змісту. У світлі цих обставин Уряд також не вважав за можливе надати коментарі щодо продовження тримання заявника під вартою в межах цього провадження до постанови про його звільнення від 12 грудня 2012 року (вона залишилася невиконаною у зв’язку з тим, що тривало окреме провадження - див. пункти 36-39).
98. Уряд також доводив, що тримання заявника під вартою після 12 грудня 2012 року до його de facto звільнення 24 січня 2013 року ґрунтувалося на постанові Рубіжанського суду від 17 серпня 2012 року (див. пункт 37), яка, на його думку, відповідала вимогам статті 5 Конвенції.
(b) Оцінка Суду
99. З огляду на тісний зв’язок між відповідними принципами, встановленими підпунктом «с» пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції, Суд вважає за доцільне розглянути цю скаргу за обома цими положеннями одночасно (див., наприклад, рішення у справах «Корнейкова проти України» (Korneykova v. Ukraine), заява № 39884/05, пункт 38, від 19 січня 2012 року, та «Сізарєв проти України» (Sizarev v. Ukraine), заява № 17116/04, пункти 161-164, від 17 січня 2013 року).
100. Суд зазначає, що 25 січня 2012 року, тобто майже через три роки після звільнення заявника під підписку про невиїзд, яка застосовувалась з 19 лютого 2009 року, він знову був взятий під варту в якості запобіжного заходу.
101. За відсутності копії оскаржуваної постанови суду або відповідного подання прокурора від 25 січня 2012 року Суд не може зробити жодних висновків щодо відповідності та достатності підстав, наведених національними органами влади в обґрунтування зазначеного заходу. Проте це не перешкоджає Суду розглянути скаргу заявника у цілому.
102. Суд зазначає, що 20 березня 2012 року суд першої інстанції виніс вирок в рамках одного з проваджень щодо заявника та засудив його до семи років позбавлення волі. 12 грудня 2012 року цей вирок був скасований, а провадження у цій частині було закрите. Проте протягом усього зазначеного періоду паралельне кримінальне провадження щодо заявника залишалося на стадії досудового слідства (див., зокрема, пункти 35-40).
103. З цього випливає, що тримання заявника під вартою з 20 березня 2012 року по 12 грудня 2012 року ґрунтувалося як на підпункті «а» пункту 1 статті 5 Конвенції в рамках цього провадження, так і на підпункті «с» в рамках провадження, виділеного в окреме 06 лютого 2012 року (див. пункт 35; див., для порівняння, рішення у справі «Кушнір проти України» (Kushnir v. Ukraine), заява № 42184/09, пункт 156, від 11 грудня 2014 року). Оскільки заявник тримався під вартою відповідно до вироку компетентного суду, очевидно, що тримання його під вартою було законним з точки зору національного законодавства. Суд також зазначає, що фактична тривалість тримання під вартою не перевищувала строк засудження заявника. Ніщо не вказує на невідповідність тримання його під вартою згідно з вироком від 20 березня 2012 року цілям позбавлення свободи, допустимим підпунктом «а» пункту 1 статті 5 Конвенції.
104. Як Суд встановив у справах «Борисенко проти України» (Borisenko v. Ukraine), заява № 25725/02, пункт 44, від 12 січня 2012 року, та «Устянцев проти України» (Ustyantsev v. Ukraine), заява № 3299/05, пункт 82, від 12 січня 2012 року, пункт 3 статті 5 Конвенції не застосовується до випадків, що становлять «законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом» у розумінні підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд вважає, що складно знайти будь-яку практичну мету вимоги щодо обґрунтування органами влади тримання заявника під вартою за підпунктом «с» пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції, коли таке тримання під вартою було обґрунтоване за підпунктом «а» пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд також встановив, що будь-яке клопотання про звільнення у таких випадках обмежуватиметься суто гіпотетичним питанням, чи може особа бути звільнена, якщо вона вже не відбуває покарання у вигляді позбавлення волі. Тому, навіть якщо продовжуване тримання заявника під вартою у розумінні підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції перестало бути обґрунтованим, воно автоматично не перестає бути законним та обґрунтованим згідно з підпунктом «а» пункту 1 статті 5 Конвенції.
105. Відповідно період, який має розглядатись у цій справі за підпунктом «с» пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції (щодо якого у матеріалах справи наявні документи - див. пункт 101), тривав з 12 грудня 2012 року (коли заявник, хоча і був звільнений відповідно до винесеного в рамках одного з проваджень вироку, продовжував триматися під вартою в якості запобіжного заходу в рамках іншого провадження - див. пункти 38 та 39) до 24 січня 2013 року (дата фактичного звільнення заявника - див. пункт 40), тобто сорок три дні.
106. Суд встановив, що органи влади мають надати переконливе обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке. До обґрунтувань, які згідно з практикою Суду вважаються «відповідними» та «достатніми» доводами (окрім наявності обґрунтованої підозри), відносяться такі підстави, як небезпека переховування від слідства, ризик чинення тиску на свідків або фальсифікації доказів, ризик змови, ризик повторного вчинення злочину, ризик спричинення порушення громадського порядку, а також необхідність захисту затриманого (див. рішення у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 87 та 88, ЄСПЛ 2016 (витяги)).
107. У цій справі органи влади не навели жодних таких підстав в обґрунтування тримання заявника під вартою протягом зазначеного періоду. Більше того, це питання навіть не розглядалося, а єдиною підставою для тримання заявника під вартою була постанова Рубіжанського суду від 17 серпня 2012 року, у якій, в свою чергу, лише містилось посилання на паралельне провадження щодо заявника та тримання його під вартою у зв’язку з цим (див. пункт 37).
108. З цього випливає, що було порушено пункти 1 та 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 12 грудня 2012 року до 24 січня 2013 року.
3. Стверджуване порушення пункту 5 статті 5 Конвенції
109. Заявник також скаржився на відсутність в нього забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування шкоди у зв’язку з порушенням його прав за іншими пунктами статті 5 Конвенції.
110. Уряд стверджував, що українське законодавство передбачало можливість звернення із позовом про відшкодування шкоди за незаконне тримання під вартою на підставі рішення суду, яким визнавалася така незаконність. Проте це не було застосовним до обставин цієї справи, оскільки тримання заявника під вартою було законним.
111. Суд повторює, що пункт 5 статті 5 Конвенції дотримано, коли існує можливість звернутися за відшкодуванням шкоди, завданої позбавленням свободи, здійсненим з порушенням пунктів 1, 2, 3 та 4. Отже, право на відшкодування шкоди, гарантоване пунктом 5, виникає лише при встановленні національними органами влади або Конвенційними установами порушення одного з інших пунктів. У зв’язку з цим ефективне здійснення права на відшкодування шкоди, гарантоване пунктом 5 статті 5 Конвенції, має забезпечуватися з достатнім рівнем визначеності (див. рішення у справі «Станев проти Болгарії» [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], заява № 36760/06, пункт 182, ЄСПЛ 2012, з подальшими посиланнями).
112. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що національні суди залишили без задоволення позов заявника про відшкодування шкоди щодо його стверджуваного незаконного тримання під вартою (див. пункт 58). Водночас, з огляду на висновки Суду про порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції (див. пункти 94 та 108), пункт 5 є застосовним до ситуації заявника. Отже, Суд має з’ясувати, чи матиме заявник на національному рівні забезпечене правовою санкцією право на відшкодування шкоди після ухвалення цього рішення.
113. Суд доходив висновку в аналогічних попередніх справах, що в українській правовій системі не передбачено право на відшкодування відповідно до пункту 5 статті 5 Конвенції у випадку встановлення цим Судом порушення будь-яких попередніх пунктів цієї статті (див., наприклад, рішення у справах «Таран проти України» (Taran v. Ukraine), заява № 31898/06, пункт 89, від 17 жовтня 2013 року, та «Кущ проти України» (Kushch v. Ukraine), заява № 53865/11, пункт 136, від 03 грудня 2015 року з подальшими посиланнями). Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.
114. Отже, було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ТРИВАЛІСТЮ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ЗАЯВНИКА
115. Заявник також скаржився на нерозумну тривалість кримінального провадження щодо нього. Пункт 1 статті 6 Конвенції у відповідній частині передбачає:
«Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, …, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.».
A. Прийнятність
116. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
117. Заявник доводив, що загальна тривалість провадження у його справі була невиправданою та що відповідальними за неї були органи влади.
118. Уряд заперечив проти скарги заявника, стверджуючи, що його справа була складною як з юридичної, так і з фактичної точки зору. Зокрема, заявник обвинувачувався у низці серйозних злочинів, а у відповідному провадженні брали участь багато співобвинувачених, потерпілих та свідків.
119. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись у світлі обставин конкретної справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» [ВП] (Pelissier and Sassi v. France) [GC], заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-II).
120. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що кримінальне провадження щодо заявника складалося з декількох взаємопов’язаних епізодів та тривало загалом дев’ять років. Усвідомлюючи складність справи, Суд має сумніви щодо розумності тривалості провадження.
121. Суд зазначає, що справа направлялась на додаткове досудове розслідування та новий судовий розгляд через процесуальні порушення органів влади (див., зокрема, пункти 28, 32 та 36). Суд також зазначає, що Уряд не довів, що заявник, зі свого боку, був відповідальним за будь-які затримки у провадженні.
122. Суд часто встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, у яких порушувалися питання, подібні до питань у цій справі (див. згадане рішення у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v. France), та рішення у справі «Ярошовець та інші проти України» (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заява № 74820/10 та 4 інших, пункти 166-172, від 03 грудня 2015 року).
123. Розглянувши усі надані йому матеріали, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту або аргументу, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі. Загалом з огляду на свою усталену практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».
124. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
125. Заявник також скаржився на порушення свого права на презумпцію невинуватості за пунктом 2 статті 6 Конвенції, який передбачає:
«2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.».
A. Прийнятність
126. Суд визнає цю скаргу прийнятною, оскільки вона не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав.
B. Суть
127. Заявник скаржився на причетність посадовців до медіакампанії навколо його справи; вони стверджували про його винуватість до винесення судом йому вироку, вплинувши таким чином на громадську думку та передчасно вирішивши справу щодо нього.
128. Уряд стверджував, що органи влади просто інформували громадськість про хід розслідування у резонансній кримінальній справі.
129. Суд повторює усталений принцип своєї практики, що пункт 2 статті 6 Конвенції забороняє посадовим особам оголошувати особу винною до винесення їй вироку судом. Посадові особи можуть інформувати громадськість про розслідування у кримінальних справах, наприклад, розкриваючи інформацію про вручення повідомлень про підозру, затримання та зізнання, якщо вони роблять це розсудливо та обачно. Вибір слів є важливим (див. рішення у справі «Турьєв проти Росії» (Turyev v. Russia), заява № 20758/04, пункт 19, від 11 жовтня 2016 року з подальшими посиланнями).
130. Суд вважає, що у цій справі зроблені в засобах масової інформації заяви слідчих та посадових осіб Служби безпеки України щодо кримінального провадження проти заявника були далекими від розсудливості та обачності. Вони були очевидною заявою про його винуватість, навіть без уточнення стадії, на якій знаходилося провадження: громадськості була розкрита вся інформація про особу заявника, він був названий вбивцею та фальсифікатором надзвичайно важливої кримінальної справи (див. пункти 41 та 43). Більше того, Суд зауважує, що ці твердження неодноразово розповсюджувалися у документальному фільмі, створеному за прямої підтримки державних органів високого рівня та який містив уривки із відеозапису зізнання заявника працівникам міліції (див. пункти 17 та 41).
131. Суд вважає, що такі заяви посадових осіб держави спонукали громадськість повірити у винуватість заявника та вплинули на оцінку фактів відповідним судовим органом.
132. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено пункт 2 статті 6 Конвенції.
VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
133. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
A. Шкода
134. Заявник вимагав 194 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
135. Уряд стверджував, що ця вимога була надмірною та необґрунтованою.
136. Суд вважає, що заявник мав зазнати болю та страждань у зв’язку зі встановленими порушеннями. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, як того вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
137. Заявник також вимагав 2 800 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мали бути перераховані на рахунок його представника пана Т. Калмикова. Він зазначив, що ця сума відповідала сумі витрат на правову допомогу у розмірі 2 775 євро (тридцять сім годин з погодинною ставкою 75 євро) для підготовки зауважень у відповідь на зауваження Уряду та адміністративним витратам у розмірі 25 євро (телефонні дзвінки, поштові витрати, копіювання та інші витрати). В обґрунтування цієї вимоги він надав договір про правову допомогу від 18 вересня 2017 року.
138. Уряд заперечив проти зазначеної вимоги, як необґрунтованої та надмірної.
139. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії, Суд вважає обґрунтованим задовольнити вимогу заявника частково та присудити йому 300 євро за цим пунктом та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику. Присуджена сума має бути сплачена на банківський рахунок п. Калмикова, як зазначено заявником (див., наприклад, рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункти 116 та 117, від 07 листопада 2013 року).
C. Пеня
140. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує неприйнятними скарги заявника за статтею 3 Конвенції.
2. Оголошує прийнятною решту скарг у заяві.
3. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 10 серпня 2005 року до 19 лютого 2009 року.
4. Постановляє , що було порушено пункти 1 та 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою з 12 грудня 2012 року до 24 січня 2013 року.
5. Постановляє , що було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.
6. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з нерозумною тривалістю кримінального провадження щодо заявника.
7. Постановляє , що було порушено пункт 2 статті 6 Конвенції.
8. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 20 000 (двадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 300 (триста) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді (загальна присуджена сума має бути сплачена на банківський рахунок захисника заявника, п. Калмикова); та
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
9. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 02 жовтня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Андреа ТАМ’ЄТТІ
Голова
Пауло Пінто де АЛЬБУКЕРКЕ