«Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. …
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. …».
B. Цивільний процесуальний кодекс 2004 року
27. Відповідно до статті 355 Кодексу, у редакції, чинній на час подій, заява про перегляд остаточного рішення у цивільній справі може бути подана, зокрема, якщо стверджується, що суд (суди) касаційної інстанції неоднаково застосовували правові норми у різних рішеннях, що призвело до різного застосування законодавства у судових рішеннях.
28. Відповідно до статті 356 Кодексу заява про перегляд рішення могла бути подана протягом строку, який не перевищував один рік з дати ухвалення рішення, яке оскаржується. Прийняття до розгляду заяви, поданої поза встановленим строком, вирішувалось органом судової влади.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ
29. Заявник скаржився на те, що він був позбавлений своєї земельної ділянки у порушення статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Суд вважає, що ця скарга має розглядатися виключно за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Це положення передбачає:
«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідними, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».
A. Прийнятність
30. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку із зазначеною скаргою. Зокрема, він зазначив, що після скасування розпорядження райдержадміністрації від 22 липня 2005 року (див. пункт 25) заявник мав право подати до Верховного Суду України заяву про перегляд рішення суду від 17 серпня 2006 року, яким його право власності на спірну земельну ділянку було визнане недійсним, з огляду на непослідовне застосування відповідного законодавства в обох провадженнях. Крім того, заявник також не звернувся до суду з позовом з метою отримання компенсації за спірну ділянку.
31. Заявник не погодився. Він зазначив, що його земля була вилучена в нього у серпні 2006 року, а розпорядження від 22 липня 2005 року було визнане недійсним лише у 2013 році, тому процедура перегляду, на яку посилався Уряд, не була доступна йому на момент подання цієї заяви. Вона також не стала доступною у 2013 році, оскільки згідно зі статтею 356 Цивільного процесуального кодексу України для подання будь-яких заяв про перегляд був встановлений строк у один рік. Заявник також зазначив, що він належним чином порушив питання про відшкодування шкоди у своїх апеляційній та касаційній скаргах на рішення від 17 серпня 2006 року, яким його право власності на земельну ділянку було визнане недійсним. Щодо порушення будь-якого окремого провадження з метою відшкодування шкоди заявник зазначив, що воно було б безрезультатним, оскільки провадження, в рамках якого його земля була вилучена, стосувалося ретроспективного визнання недійсним права власності, а не вилучення. Уряд не навів жодних прикладів з практики національних судів, коли особа, чиє право власності було ретроспективно визнано недійсним, досягла успіху при зверненні за відшкодуванням шкоди у зв’язку з цим.
32. З огляду на свою усталену практику Суд зазначає, що у питанні вичерпання національних засобів юридичного захисту тягар доведення розподіляється між сторонами. Уряд, який заявляє про невичерпання таких засобів, має переконати Суд у тому, що на час подій відповідний засіб юридичного захисту був ефективним та існував як у теорії, так і на практиці. Як тільки вимогу тягаря доведення виконано, заявник повинен довести, що вказаний Урядом засіб юридичного захисту був фактично вичерпаний або що він з якихось причин був неадекватним і неефективним за конкретних обставин справи (див. рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), від 16 вересня 1996 року, пункт 68, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1996-IV).
33. У цій справі Суду не були надані докази того, що запропоновані Урядом засоби юридичного захисту були доступні заявнику та надавали достатні шанси на успіх.
34. Зокрема, щодо можливості, серед іншого, подати заяву про перегляд остаточного рішення, яким право власності заявника на землю було визнане недійсним, ця дискреційна процедура не була доступна заявнику на момент подання цієї заяви. Як вказав заявник, рішення, яке згідно з твердженнями Уряду надавало йому право звернутись за переглядом ухваленого не на його користь остаточного рішення від 2007 року, було винесене лише у 2013 році. Тобто, це відбулось задовго після подання цієї заяви та після закінчення однорічного строку для подання заяви про перегляд, встановленого статтею 356 Цивільного процесуального кодексу України (див. пункти 27-28).
35. Щодо можливості подати позов про відшкодування шкоди у зв’язку з вилученням земельної ділянки Суд звертає увагу на аргумент заявника, що відповідне провадження стосувалось ретроспективного визнання недійсним права власності на землю, а не вилучення. Уряд не надав жодних прикладів судових рішень або інших документів, які б підтвердили, що порушення окремого провадження про відшкодування шкоди могло надати достатні шанси на успіх у справах щодо такого визнання недійсним права власності. У зв’язку з цим Суд вважає, що заявник достатньою мірою порушив питання про відшкодування шкоди у своїх скаргах, поданих в рамках провадження проти нього щодо визнання його права власності на землю недійсним.
36. У світлі зазначеного Суд вважає, що заперечення Уряду щодо невичерпання мають бути відхилені.
37. Суд зазначає, що ця скарга заявника не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
38. Заявник стверджував, що ретроспективне визнання недійсним його права власності на спірну земельну ділянку площею 0,6021 га було свавільним та було здійснене з порушенням принципу «належного урядування». Він зазначив, що Верховний Суд України безпідставно не взяв до уваги те, що розпорядження райдержадміністрації від 17 січня 2003 року, яке було підставою для виділення йому спірної земельної ділянки, було визнане дійсним до моменту розгляду справи щодо заявника в касаційному порядку. Крім того, суди не доклали жодних зусиль для дотримання «справедливого балансу» між інтересом заявника у збереженні земельної ділянки та інтересом ЗАТ «У.К.К.» у її вилученні в нього. Зокрема, заявник отримав спірну ділянку добросовісно та обробляв її протягом дев’яти років (з 1997 року) до винесення рішення про визнання недійсним його права власності. Втрата землі становила істотну шкоду для заявника, і тому він мав отримати справедливе відшкодування у зв’язку з цим.
39. Уряд не надав коментарів щодо суті цієї скарги.
40. Суд зазначає, що з матеріалів справи ясно, і це не оскаржується сторонами, що спірна земельна ділянка площею 0,6021 га становила «майно» заявника у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Дійсно, як вбачається з беззаперечних доводів заявника, у 1997 році спірна ділянка була виділена заявнику в натурі як частка земельної ділянки, яка знаходилась у спільній власності членів колективного сільськогосподарського підприємства, а згодом (у червні 2003 року) заявнику був офіційно виданий державний акт про право власності на зазначену ділянку.
41. Суд також посилається на свою усталену практику, згідно з якою ретроспективне скасування дійсного права власності становить позбавлення майна у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., зокрема, рішення у справах «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 3257/05, пункти 27-40, від 13 грудня 2007 року, «Пирантієне проти Литви» (Pyrantiene v. Lithuania), заява № 45092/07, пункт 42, від 12 листопада 2013 року, та «Вукушіч проти Хорватії» (<…>), заява № 69735/11, пункт 50, від 31 травня 2016 року).
42. Отже, Суд має оцінити, чи було це позбавлення законним, чи здійснювалося воно в інтересах суспільства та чи переслідувало законну ціль за допомогою засобів, достатньо пропорційних цілі, якої прагнули досягнути (див., серед інших джерел, рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункти 49, 50, від 15 вересня 2009 року).
43. Суд також зазначає, що право власності заявника на спірну ділянку було визнане недійсним на підставі того, що у день видання розпорядження про виділення йому цієї землі (17 січня 2003 року), її вже було надано ЗАТ «У.К.К.». Отже, розпорядження про надання тієї самої землі заявнику було прийняте помилково. Слід зазначити, що 12 лютого 2007 року, коли справа щодо визнання права власності заявника недійсним розглядалась в касаційному порядку Верховним Судом України, розпорядження від 17 січня 2003 року було визнане дійсним в рамках іншого судового провадження (див. пункт 25). Проте, оскільки на той момент відповідне рішення не набрало законної сили, Суд не може не погодитись з тим, що Верховний Суд України проігнорував аргумент заявника щодо цього. Отже, Суд вважає, що визнання права власності заявника недійсним в рамках змагального судового процесу з метою виправлення помилки при наділенні таким правом власності ґрунтувалося на національному законодавстві.
44. Суд також повторює, що ділянка заявника була вилучена у нього на підставі постанови Верховної Ради України щодо розширення ділянки під кар’єр по видобутку каолінів. Отже, Суд вважає, що позбавлення майна відповідало суспільним інтересам і переслідувало законну ціль.
45. Залишається з’ясувати, чи забезпечувало також позбавлення права власності, про яке йдеться у цій справі, справедливий баланс між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (див., серед багатьох інших джерел, згадане рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), пункт 31). У зв’язку з цим Суд повторює, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов’язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника (див. рішення у справах «Святі монастирі проти Греції» (The Holy Monasteries v. Greece), від 09 грудня 1994 року, пункт 71, Серія А № 301-А, та «Колишній король Греції та інші проти Греції» [ВП] (Former King of Greece and Others v. Greece) [GC], заява № 25701/94, пункт 89, ЄСПЛ 2000-XII). У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на державні органи обов’язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (див. зокрема, рішення у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine), заява № 29979/04, пункт 71, від 20 жовтня 2011 року, з подальшими посиланнями).
46. Суд зазначає, що, як вбачається з доводів заявника, які не оскаржувались Урядом, заявник отримав та володів земельною ділянкою, про яку йдеться у цьому провадженні, відповідно до дійсного сертифікату та добросовісно. Він сплачував податок на землю та обробляв її з 1997 року як власник частки на земельній ділянці, яка належала колективному сільськогосподарському підприємству, а в 2003 році належним чином оформив своє право власності. За цих обставин, на думку Суду, той факт, що у 2006 році земля була вилучена у заявника без виплати будь-якої компенсації чи іншого виду належного відшкодування, є достатнім для того, щоб дійти висновку, що в результаті позбавлення заявника цієї земельної ділянки на нього був покладений непропорційний тягар.
47. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
48. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
49. Заявник вимагав 15000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди. Згідно з його особистими підрахунками ця сума відповідала ринковій вартості вилученої у нього землі та прибутку, втраченому впродовж багатьох років у зв’язку з неможливістю використання цієї ділянки для ведення сільського господарства. Пояснюючи свої розрахунки, заявник стверджував, що у 2006-2007 роках деякі незазначені власники сусідніх ділянок добровільно віддали свої сертифікати на право на земельну ділянку в обмін на 30000 гривень (приблизно 5000 євро). Проте, на його думку, справжня ринкова вартість його землі була вищою і він зазнав значних збитків впродовж багатьох років у зв’язку з тим, що не міг її обробляти.
50. Крім того, заявник також вимагав 10000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
51. Уряд стверджував, що заявник не обґрунтував свій метод розрахунку матеріальної шкоди, яку він вимагав, та не надав жодних офіційних документів в обґрунтування своїх розрахунків. Він також стверджував, що вимога заявника про відшкодування моральної шкоди була надмірною та необґрунтованою.
52. Суд зазначає, що доводи заявника щодо матеріальної шкоди не підтверджуються жодними документальними доказами, які б дозволили йому визначити відповідну суму. У той же час Суд усвідомлює, що іноді точному розрахунку сум, необхідних для повного відшкодування матеріальної шкоди, якої зазнав заявник, може заважати невизначений характер збитків, що випливають з порушення (див., в якості нещодавнього джерела, рішення у справі «East West Alliance Limited» проти України» (East West Alliance Limited v. Ukraine), заява № 19336/04, пункт 250, від 23 січня 2014 року). Суд має певну свободу у здійсненні своїх повноважень, наданих статтею 41 Конвенції, що підтверджується у її тексті прикметником «справедливий» та словосполученням «у разі необхідності». Для визначення розміру справедливої сатисфакції Суд враховує конкретні ознаки кожної справи (див. там само, пункт 247). У низці випадків, коли неможливо було розрахувати один або кілька видів збитків, Суд на засадах справедливості здійснював загальну оцінку (див., в якості нещодавнього посилання, рішення у справі «Агрокомплекс проти України» (Agrokompleks v. Ukraine) (справедлива сатисфакція), заява № 23465/03, пункти 80 та 93, від 25 липня 2013 року, та згадане рішення у справі «East West Alliance Limited» проти України» (East West Alliance Limited v. Ukraine), пункти 254-265).
53. У світлі наведених міркувань та з огляду на всі наявні в нього документи Суд вважає за належне ухвалити рішення на засадах справедливості та здійснити загальну оцінку у цій справі. Він вважає за доцільне присудити заявнику загальну суму в розмірі 10000 євро, яка покриває всі аспекти шкоди, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись на цю суму.
B. Судові та інші витрати
54. Заявник також вимагав 500 євро компенсації судових та інших витрат, яких він зазнав під час проваджень у національних судах, та 2900 євро компенсації витрат на правову допомогу, які мають бути сплачені захиснику заявника п. М. Мотизі у зв’язку з представництвом його інтересів у Суді.
55. Уряд зазначив, що заявник не надав жодних підтверджуючих документів в обґрунтування зазначених вимог.
56. Відповідно до практики Суду заявник має право на відшкодування судових витрат лише, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Суд нагадує, що заявнику в цій справі була надана правова допомога. Крім того, Суд вважає, що вимога заявника щодо компенсації судових та інших витрат має бути відхилена, незважаючи на те, що він не надав жодних документальних доказів в обґрунтування своїх вимог.
C. Пеня
57. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД
1. Оголошує одноголосно заяву прийнятною.
2. Постановляє одноголосно, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
3. Постановляє чотирма голосами проти трьох, що упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику 10000 (десять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу.
4. Постановляє одноголосно, що із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє одноголосно решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 лютого 2017 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мілан БЛАШКО
Голова
Ангеліка НУССБЕРГЕР