«...
2. Заяву про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції може бути подано протягом п’яти днів з дня проголошення ухвали…
3. Заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення строків … залишаються без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою особи … не знайде підстав для поновлення строку …».
C. Приклади з національної судової практики щодо застосування Цивільного процесуального кодексу України 2004 року в частині, яка стосується строків подання апеляційної скарги
21. З рішень, опублікованих у Єдиному державному реєстрі судових рішень України, вбачається, що на час подій судова практика стосовно обчислення строків апеляційного оскарження відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 2004 року не була єдиною. Наприклад, у своїй ухвалі від 13 липня 2006 року, якою апеляційна скарга у цивільній справі (№ 22-4456/2006) була залишена без розгляду, як така, що подана після закінчення строків, Апеляційний суд Запорізької області встановив, що, оскільки оскаржувана ухвала суду першої інстанції була постановлена 26 травня 2006 року, останній день для подання заяви про апеляційне оскарження був 31 травня 2006 року. В іншій цивільній справі (№ 22ц-628) Апеляційний суд Чернівецької області застосував аналогічний підхід у своїй ухвалі від 27 липня 2006 року, встановивши, що строк подання заяви про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції від 06 липня 2006 року закінчився 11 липня 2006 року. Однак у своїй ухвалі від 14 липня 2006 року, яка також стосувалася цивільної справи (№ 22-2324), Апеляційний суд Луганської області встановив, що останній день для подання заяви про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції від 05 червня 2006 року був 09 червня 2006 року.
D. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» (від 24 жовтня 2008 року)
22. Відповідна частина Постанови передбачає:
«З метою однакового та правильного застосування Цивільного процесуального кодексу України [2004 року] при розгляді справ в апеляційному порядку Пленум Верховного Суду України постановляє дати судам такі роз’яснення:
...
5. Передбачені статтею 294 [Цивільного процесуального кодексу України 2004 року] строки на апеляційне оскарження рішення чи ухвали суду першої інстанції необхідно обчислювати з урахуванням визначеного статтею 69 [Кодексу] правила … та з дотриманням вимог … статті 70 [Кодексу]. Для ухвал, які постановляються не в судовому засіданні, зазначені строки обчислюються з дня їх постановлення.
...».
ПРАВО
I. ТРИВАЛІСТЬ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО КОМПАНІЇ «О»
23. Заявник скаржився на надмірну тривалість провадження щодо компанії «О» всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:
«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру …».
24. Уряд заперечив проти цього твердження, зазначивши, inter alia, що заявник та інші сторони вплинули на загальну тривалість провадження, яка не була нерозумною.
25. Оскаржуване провадження, яке розпочалось у квітні 2003 року та закінчилось у грудні 2010 року, тривало більше семи років та восьми місяців у судах трьох інстанцій (див. пункти 7 та 9).
A. Прийнятність
26. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
27. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також важливість предмета спору для заявника (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).
28. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що оскаржуване провадження було безсумнівно важливим для заявника. Воно також відзначалися певною складністю, особливо з огляду на порушені юридичні питання та кількість учасників провадження. Проте сама по собі складність не може виправдати загальну тривалість провадження.
29. Суд також вважає, що, хоча заявник спричинив деякі затримки у провадженні, головним чином, внесенням змін до своїх позовних вимог, поданням апеляційних скарг та клопотань про відкладення кількох судових засідань, національні суди несуть основну відповідальність за дві істотні затримки загальною тривалістю приблизно три роки у період з липня 2005 року по лютий 2007 року, а також з травня 2007 року по липень 2008 року, під час яких не було проведено жодного судового засідання по суті справи (див. пункти 8 та 9).
30. Суд часто встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, в яких порушувались питання, подібні питанням у цій справі (див. згадане рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. France).
31. Розглянувши всі надані матеріали, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, здатного переконати його дійти іншого висновку в цій справі. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість оскаржуваного провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».
Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з цим.
II. ПРАВО ЗАЯВНИКА НА ДОСТУПУ ДО СУДУ СТОСОВНО ЙОГО ПОЗОВІВ ЩОДО КОМПАНІЇ «Л»
32. Заявник скаржився на відсутність доступу до суду стосовно його позовів щодо компанії «Л». Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції.
A. Прийнятність
33. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав доступні йому національні засоби юридичного захисту. Зокрема, він не подав до суду новий цивільній позов стосовно компанії «Л», хоча судові рішення щодо його адміністративного позову достатньо чітко вказали, що це питання мало вирішуватися відповідно до Цивільного процесуального кодексу України 2004 року.
34. Заявник не погодився.
35. Суд вважає, що заперечення Уряду тісно пов’язане з суттю скарги заявника про відсутність доступу до суду, і тому його слід долучити до розгляду Судом цієї частини заяви по суті.
36. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
37. Заявник скаржився, що ухвала апеляційного суду від 25 липня 2006 року суперечила відповідним процесуальним нормам, і що суди незаконно відмовили у розгляді по суті його позовних вимог стосовно компанії «Л».
38. Уряд стверджував, що ухвала апеляційного суду від 25 липня 2006 року відповідала вимогам законодавства, і що заявник повинен був подати заяву про поновлення строку для подання своєї апеляційної скарги на ухвалу від 02 червня 2006 року.
39. Суд зазначає, що цивільні та адміністративні позови заявника стосувалися, головним чином, процедури ліквідації компанії, акціонером якої був заявник, що включала в себе різні рішення інших акціонерів та міської ради (див. пункт 6). Як вбачається з рішень національних судів, зокрема, ухвали Вищого адміністративного суду України, це питання мало розглядатися в рамках цивільного провадження (див. пункт 18). Це не було оскаржено заявником у переконливій та обґрунтованій формі, і Уряд, як вбачається, не заперечував. Суд також не знаходить підстав вважати інакше. Більше того, саме національні органи влади, зокрема суди апеляційної та першої інстанцій мають вирішувати проблеми тлумачення національних процесуальних норм (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Гарсія Руіз проти Іспанії» [ВП] (Garcia Ruiz v. Spain) [GC], заява № 30544/96, пункт 28, ЄСПЛ 1999-I, та «Перез проти Франції» [ВП] (Perez v. France) [GC], заява № 47287/99, пункт 82, ЄСПЛ 2004-I).
40. Суд також зазначає, що заявник не міг домогтися розгляду його цивільного позову щодо компанії «Л», оскільки зрештою його апеляційна скарга на ухвалу від 02 червня 2006 року, якою його позов було визнано таким, що не підлягав розгляду, була залишена без розгляду внаслідок застосування процесуальних обмежень. Зокрема, ухвалою апеляційного суду від 25 липня 2006 року було встановлено, що заявник не дотримався п’ятиденного строку для подання заяви про апеляційне оскарження, як це вимагалося на момент розгляду справи (див. пункти 13 і 20). Основна скарга заявника полягала в тому, що залишення його апеляційної скарги без розгляду суперечило національному законодавству і Конвенції та призвело до порушення його права на доступ до суду (див. пункти 32 і 37).
41. З огляду на це Суд повторює, що право на суд, одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте ці обмеження не повинні перешкоджати здійсненню цього права у спосіб або такою мірою, за яких буде порушена його суть. Вони повинні переслідувати законну мету, і має існувати розумна пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. рішення у справах «Мельник проти України» (Melnyk v. Ukraine), заява № 23436/03, пункт 22, від 28 березня 2006 року, і «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine), заяви № 17160/06 та № 35548/06, пункт 33, від 21 грудня 2010 року).
42. Норми, які регулюють строки подання апеляційних скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя та юридичної визначеності. Зацікавлені сторони мають розраховувати на застосування таких норм. Проте відповідні норми або їх застосування не повинні перешкоджати використанню сторонами у справі доступних засобів юридичного захисту (див. згадані рішення у справах «Мельник проти України» (Melnyk v. Ukraine), пункт 23, і «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine), пункт 34).
43. Суд зазначає, що, хоча сторони не дійшли згоди у тлумаченні та застосуванні конкретних процесуальних норм, немає необхідності з’ясовувати, чи правильно відповідні норми були застосовані національними судами. Суд вважає, що у цій справі його завдання полягає у вирішенні того, чи могло оскаржуване застосування національних процесуальних норм бути передбачуваним з точки зору заявника (див. згадане рішення у справі «Мельник проти України» (Melnyk v. Ukraine), пункт 26, та рішення у справі «Мушта проти України» (Mushta v. Ukraine), заява № 8863/06, пункт 41, від 18 листопада 2010 року).
44. Суд повторює свої висновки у низці справ проти України щодо того, що зазначені гарантії, закріплені у статті 6, є застосовними до цивільних проваджень в апеляційних судах (див., наприклад, рішення у справі «Воловік проти України» (Volovik v. Ukraine), заява № 15123/03, пункти 53–61, від 6 грудня 2007 року).
45. У цьому контексті Суд зазначає, що статті 69 та 70 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року містять загальні норми щодо обчислення процесуальних строків. Зокрема, обчислення строку починається з наступного дня після проголошення оскаржуваного рішення і закінчується в останній день строку. Частина друга статті 294 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року, яка на момент подій передбачала, що заява про апеляційне оскарження мала бути подана протягом п’яти днів з дня проголошення ухвали, не містила жодних застережень щодо застосування загальних норм, передбачених статтями 69 і 70. Таким чином, заявник виправдано очікував, що п’ятиденний строк, застосовний у його справі, розпочнеться 03 червня 2006 року, тобто наступного дня після проголошення ухвали від 02 червня 2006 року, і закінчиться 07 червня 2006 року, на п’ятий повний день цього строку. Більш того, тлумачення заявника відповідних процесуальних норм не здається абсолютно необґрунтованим, зокрема, з огляду на роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, надані згодом у 2008 році (див. пункт 22).
46. Як вбачається з ухвали від 25 липня 2006 року, апеляційний суд визначив дату проголошення оскаржуваної ухвали початковою датою для відліку строку, і, таким чином, встановив, що він закінчився 06 червня 2006 року. Оскаржувана ухвала апеляційного суду не містила жодних пояснень чи обґрунтувань, чому у справі заявника не була застосована загальна норма щодо початку перебігу процесуальних строків, яка містилась у статті 69 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року. Ухвала Верховного Суду України також не містила пояснення щодо цього. Дійсно певна невизначеність у застосуванні цих положень могла бути спричинена формулюванням відповідних процесуальних норм, а їхнє тлумачення судами у справі заявника, яке відрізнялось від тлумачення заявника, не було свавільним. Проте жоден з підходів не може бути визнаний таким, що ґрунтується на усталеній практиці, і на той час відповідна судова практика не була єдиною (див. пункт 21).
47. Тому Суд вважає, що за обставин цієї справи застосування апеляційним судом процесуальних обмежень не було чітким та передбачуваним з точки зору заявника, а отже, не відповідало принципу юридичної визначеності. Ніщо у поведінці заявника не може виправдати покладення на нього тягаря наслідків цієї невизначеності.
48. Суд також вважає, що за цих обставин заявнику не можна дорікати тим, що він не подав новий цивільний позов після закриття Вищим адміністративним судом України провадження у справі за його адміністративним позовом від 28 жовтня 2008 року (див. пункт 18), як зауважував Уряд. Не було продемонстровано, що новий позов з тих самих питань, що й перший цивільний позов заявника, був би розглянутий цивільними судами, зокрема, з огляду на загальний трирічний строк для подання цивільних позовів, оскільки, як вбачається з відповідних положень, провадження, за результатами якого було проголошено ухвалу про відмову в розгляді позову, не зупиняло перебіг такого строку (див. пункти 19, 20). У будь-якому випадку, за таких обставин необґрунтовано вимагати від заявника порушувати нове цивільне провадження для виправлення ситуації, спричиненої проблематичним підходом судів у обчисленні строків для подання апеляційних скарг. Отже, Суд відхиляє долучені раніше до розгляду справи по суті заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту (див. пункти 33 та 35).
49. Твердження Уряду, що заявник мав подати заяву про поновлення відповідного строку (див. пункт 38) також має бути відхилене, оскільки на момент подій він не міг обґрунтовано передбачати, що коли він подав свою заяву про апеляційне оскарження, цей строк вже закінчився. Отже, те, що заявник вважав, що діяв згідно з відповідною процедурою, не було необґрунтованим (див. згадане рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» (Peretyaka and Sheremetyev v. Ukraine), пункт 41). Крім того, він оскаржив у Верховному Суді України порядок обчислення строку апеляційним судом, але жодної конкретної відповіді з цього приводу надано не було (порівняйте з ситуа-цією у згаданому рішенні у справі «Мельник проти України» (Melnyk v. Ukraine), пункти 15 і 18).
50. Таким чином, Суд доходить висновку, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з ухвалою апеляційного суду від 25 липня 2006 року про залишення позову заявника без розгляду.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
51. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
52. Заявник не подав вимогу щодо справедливої сатисфакції згідно з процедурою. Отже, Суд вважає, що підстав присуджувати йому будь-яку суму у зв’язку з цим немає.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Долучає до суті заперечення Уряду про вичерпання національних засобів юридичного захисту та відхиляє його.
2. Оголошує заяву прийнятною.
3. Постановляє , що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з надмірною тривалістю провадження щодо компанії «O».
4. Постановляє , що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю доступу до суду стосовно позовів заявника щодо компанії «Л».
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 30 червня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Ангеліка НУССБЕРГЕР