«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
51. Суд вважає, що скаргу заявника про неадекватне розслідування за його скаргами на жорстоке поводження слід розглянути в контексті процесуального аспекту статті 3 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі «Козинець проти України», п. 44).
A. Прийнятність
52. Уряд доводив, що скарга заявника про жорстоке поводження є передчасною, оскільки відповідне розслідування, здійснюване національними органами, усе ще триває.
53. Заявник наполягав на тому, що розслідування було неефективним, а отже, ця обставина звільняє його від необхідності чекати на його результати.
54. Суд вважає, що заперечення Уряду порушує питання, яке слід розглядати під кутом зору статті 3 Конвенції разом зі скаргою про неефективність розслідування, і тому долучає це заперечення до суті скарги заявника.
B. Суть
1. Щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявником
55. За твердженням заявника, матеріали справи містять достатньо доказів того, що тілесні ушкодження були завдані йому працівниками міліції під час адміністративного арешту. Зокрема, Уряд не надав правдоподібного альтернативного пояснення, чому заявник зізнався у вчиненні вбивства, в якому був невинуватий, чому він втратив працездатність і зрештою помер через кілька років після свого звільнення.
56. За твердженням Уряду, оцінити достовірність скарг заявника про жорстоке поводження з ним працівників міліції у вересні 2002 року неможливо, оскільки відповідне розслідування, здійснюване національними органами за цими скаргами, усе ще триває.
57. Застосовуючи загальні принципи, встановлені практикою Суду (див., наприклад, рішення від 12 березня 2009 року у справі «Вергельський проти України» (Vergelskyy v. Ukraine), заява № 19312/06, п. 106), до обставин цієї справи, Суд зазначає, що матеріали справи містять суперечливу й неповну інформацію, у зв'язку з чим неможливо з'ясувати, якими були справжній характер більшості тілесних ушкоджень, про які йдеться, їх тяжкість і час виникнення. Зокрема, неможливо з достатньою точністю визначити, чи мав заявник будь-які тілесні ушкодження - зокрема садна на сідницях - ще до того, як його було затримано (див. пункти 7, 9 і 45 вище); чи встромляли йому в задній прохід будь-які предмети під час його адміністративного арешту; та коли саме він отримав дві рани, наявність яких зафіксовано в матеріалах медичної експертизи від 1 жовтня 2002 року,- під час адміністративного арешту чи після звільнення. Неможливо також встановити, чи справді заявник отримав черепно-мозкову травму під час адміністративного арешту та, якщо так, чи можна вважати, що постійна непрацездатність, яка виникла через кілька років після його звільнення, пов'язана з цією травмою.
58. Суд зазначає з цього приводу, що саме пані Ковальчук наполегливо стверджувала, що заявник зазнав фізичного насильства. Заявник, зі свого боку, навпаки, не вчиняв самостійних дій, давав розпливчасті показання, в яких не зміг вказати конкретне місце, де він зазнав жорстокого поводження, або конкретного працівника міліції, який застосував до нього таке поводження, і з часом змінював свої показання (див. пункти 27-28 і 42 вище).
59. Видається, що лише гематоми на ногах і плечах є тими тілесними ушкодженнями, завдання яких під час його адміністративного арешту є достатньо підтвердженим доказами фактом (див. пункти 13 і 22 вище). Навіть припускаючи, що ці тілесні ушкодження виникли не внаслідок побиття, як про це стверджує пані Ковальчук, а через раптове падіння заявника та епілептичний напад у зв'язку з проявами похмільного синдрому (див. пункт 36 вище), Суд вважає, що, оскільки не було надано докладного пояснення обставин, за яких виникли ці ушкодження, та доказів того, що уповноважені державою особи, під контролем яких заявник на той момент перебував, не могли достатнім чином передбачити й запобігти їх виникненню, відповідальність за ці тілесні ушкодження покладається на державу (див. рішення від 8 квітня 2010 року у справі «Лотарєв проти України» (Lotarev v. Ukraine), заява № 29447/04, пп. 83-84).
60. Крім того, Суд звертається до висновків національних судів (див. пункти 41 і 45 вище) і особливо відзначає той факт, що 9 вересня 2002 року, на третій день арешту, заявник зізнався у вчиненні вбивства, до якого він непричетний (див. пункти 11 і 21 вище). Крім того, 10 вересня 2002 року заявник брав активну участь у відтворенні обстановки та обставин події, під час якого він детально пояснив, як саме він нібито вчинив убивство. Якщо зважити на те, що пізніше того самого дня заявника було госпіталізовано в деліріозному стані, виникає обґрунтована підозра: навіть якщо працівники міліції не спровокували у заявника напад психозу, то принаймні скористалися його вразливим емоційним станом і за допомогою примусу домоглися від нього неправдивого зізнання. Таку підозру підкріплює той очевидний факт, що під час допиту заявника не було забезпечено відповідними процесуальними гарантіями, оскільки його допитували як свідка, а не як підозрюваного, та за відсутності захисника. Цей факт, взятий у поєднанні з іншими порушеннями, які мали місце під час арешту заявника,- зокрема, наявність двох суперечливих протоколів затримання від 7 вересня 2002 року та сумнівних даних щодо фактичного часу такого затримання (див. пункти 9, 10, 44 і 45 вище),- породжує обґрунтовану підозру, що, незалежно від того, чи вдавалися працівники міліції до фізичного насильства, вони використали затримання заявника як привід для того, щоб зламати його опір і примусити його таким чином надати визнавальні показання.
61. Суд вважає, що така практика суперечить статті 3 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Ялох проти Німеччини» (Jalloh v. Germany) [ВП], заява № 54810/00, п. 82, ECHR 2006-IX, та «Гефген проти Німеччини» (Gafgen v. Germany) [ВП], заява № 22978/05, п. 131, ECHR 2010-...) і становить нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження, особливо враховуючи уразливий стан здоров'я заявника під час його арешту.
62. Зважаючи на вищевикладене, Суд доходить висновку, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з жорстоким поводженням із заявником.
2. Щодо ефективності розслідування скарги заявника на жорстоке поводження
63. Заявник стверджував, що розслідування його скарги на жорстоке поводження було неефективним.
64. Уряд заперечував цей довід. За твердженням Уряду, органи влади робили та роблять усе можливе для розслідування скарги заявника про жорстоке поводження.
65. Суд повторює, що коли особа заявляє небезпідставну скаргу на те, що вона зазнала надзвичайно жорстокого поводження з боку працівників правоохоронних органів на порушення статті 3 Конвенції, це положення, у поєднанні із загальним обов'язком держав за статтею 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування (див. рішення від 28 жовтня 1998 року у справі «Асьонов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII, с 3290, п. 102).
66. Щодо обставин справи, яка розглядається, Суд передусім зазначає, що, хоча скаргу про жорстоке поводження заявник (через свою матір) уперше подав 24 вересня 2002 року, тобто через два тижні після стверджуваного жорстокого поводження, слідством, яке триває вже вісім років, досі не з'ясовано обставин, про які стверджується в його скарзі, і не встановлено осіб (якщо такі є), винних у завданні йому тілесних ушкоджень.
67. Суд також зазначає, що провадження неодноразово припинялось, оскільки прокурор не міг встановити наявність доказів жорстокого поводження. Усі постанови про відмову в порушенні кримінальної справи згодом скасовувалися в адміністративному або судовому порядку з огляду на невикористання прокуратурою всіх наявних у неї засобів для встановлення обставин, про які стверджувалося у скарзі заявника. У своїх рішеннях органи прокуратури вищого рівня та суди чітко вказували на низку заходів, яких можна було б ужити, а також звертали увагу на те, що їхні попередні вказівки не було повністю виконано (див. пункти 30, 33, 35, 37, 40, 41 і 44 вище). Незважаючи на це, у подальшому провадження неодноразово припинялось без вжиття додаткових суттєвих заходів.
68. Як зазначено в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи від 26 січня 2009 року, різні джерела доказів виявилися недоступними через сплив часу. Зокрема, деякі свідки вже померли, інші змінили місце проживання або не могли пригадати подробиць подій, а відповідні документи були знищені. А найголовніше те, що помер сам заявник. За цих обставин Суд не вбачає підстав вважати, що в разі ще одного відновлення розслідування можна буде виправити попередні недоліки та забезпечити ефективність розслідування.
69. Суд вважає, що фактичні обставини, пов'язані з розслідуванням скарги заявника про жорстоке поводження в цій справі, подібні обставинам в кількох нещодавно розглянутих справах, у яких Суд встановив наявність порушення Конвенції (див., зокрема, рішення у справах «Михєєв проти Росії» (Mikheyev v. Russia), заява №77617/01, пп. 112-113 і 120-121, від 26 січня 2006 року, «Кобець проти України» (Kobets v. Ukraine), заява № 16437/04, пп. 53-56, від 14 лютого 2008 року, та згадане вище рішення у справі «Вергельський проти України», п. 102).
70. Беручи до уваги обставини справи, що розглядається, та виходячи зі своєї усталеної практики, Суд доходить висновку, що в цій справі було порушення статті 3 Конвенції з огляду на неефективність розслідування скарги заявника про жорстоке поводження під час тримання під вартою. Тому заперечення Уряду (див. пункт 52 вище) має бути відхилене.
III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
71. Заявник також скаржився, посилаючись на пункти 1 і 3 статті 5 Конвенції, на незаконність тримання його під вартою в 2002 році та, посилаючись на підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції, - на те, що йому не було надано захисника під час допиту у зв'язку з убивством пана К.
72. Розглянувши скарги заявника з урахуванням усіх наявних матеріалів та в тій мірі, в якій вони охоплюються його компетенцією, Суд визнає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, які гарантуються Конвенцією.
73. Отже, ця частина заяви має бути визнана неприйнятною відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтована.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
74. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
А. Шкода
75. Пані Ковальчук вимагала 100000 євро відшкодування моральної шкоди.
76. Уряд стверджував, що ця заява стосується права, яке не може переходити до інших осіб. Тому, оскільки заявник помер, його мати не може вимагати відшкодування будь-якої шкоди.
77. З огляду на принципи, встановлені його практикою, Суд вважає, що мати заявника, яка підтримувала замість нього його заяву в провадженнях у національних судах та у Суді, може вимагати відшкодування від імені покійного заявника (див., зокрема, рішення від 20 березня 1997 року у справі «Луканов проти Болгарії» (Lukanov v. Bulgaria), п. 53, Reports 1997-II; згадані вище рішення у справі «Тотева проти Болгарії» (Toteva v. Bulgaria), п. 71, та у справі «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine), п. 134).
78. Беручи до уваги характер встановлених порушень і здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує пані Ковальчук 10000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
79. Пані Ковальчук також вимагала 6595,98 грн компенсації судових та інших витрат. Вона надала документи на підтвердження таких сум витрат: послуги з копіювання - 1164,51 грн; послуги з перекладу - 270 грн; поштові витрати - 1453,31 грн; медичні витрати - 645,28 грн; банківські витрати - 10 грн; судові витрати - 19 грн; та витрати, пов'язані з похороном заявника, - 3011,88 грн.
80. Уряд вважав, що ця вимога є необґрунтованою.
81. Згідно з практикою Суду заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише тоді, коли доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим. У цій справі, беручи до уваги наявні документи та керуючись зазначеними вище критеріями, Суд не вбачає причинно-наслідкового зв'язку між цим провадженням і невизначеними медичними та судовими витратами, а також витратами, пов'язаними з похороном заявника. Отже, він відхиляє цю частину вимог. Проте Суд присуджує заявниці 290 евро на компенсації витрат, заявлених за іншими пунктами.
C. Пеня
82. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Постановляє , що мати заявника, пані Ганна Сергіївна Ковальчук, має право підтримувати цю заяву в Суді замість заявника.
2. Вирішує приєднати до розгляду заяви по суті розгляд заперечень Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту стосовно скарги заявника за статтею 3 Конвенції про стверджуване жорстоке поводження з ним працівників міліції та відхиляє це заперечення після розгляду скарги по суті.
3. Оголошує скарги щодо жорстокого поводження під час тримання під вартою в міліції та неефективності розслідування відповідної скарги заявника прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
4. Постановляє , що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з нелюдським і таким, що принижує гідність, поводженням, якого заявник зазнав з боку працівників міліції.
5. Постановляє , що було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з неефективністю розслідування скарги заявника про жорстоке поводження з боку працівників міліції.
6. Постановляє , що:
a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити матері заявника, пані Ганні Сергіївні Ковальчук, 10000 (десять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди і 290 (двісті дев'яносто) євро на компенсації судових та інших витрат, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися; ці суми мають бути конвертовані у національну валюту України за курсом станом на день здійснення платежу;
b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначені вище суми нараховуватимуться прості відсотки (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме у цей період невиплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
7. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 4 листопада 2010 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Пеер ЛОРЕНЦЕН