"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".
а. Заперечення Уряду щодо прийнятності
12. Уряд наголошував, що заявниця не може більше вважатися жертвою порушення Конвенції ( 995_004 ), оскільки рішення, винесені на її користь, були виконані у повному обсязі. Уряд також зазначав, що заявниця не вичерпала національні засоби захисту, як цього вимагає п. 1 статті 35 Конвенції, оскільки вона не оскаржила стверджувану бездіяльність органів державної виконавчої служби у національних судах та не звернулась до господарського суду для включення її у список кредиторів у провадженні у справі про банкрутство боржника.
13. Суд зазначає, що ці аргументи були вже досліджені та відхилені Судом у ряді попередніх рішень (див. наприклад, вищевказані рішення у справах "Ромашов проти України" ( 980_227 ) та "Трихліб проти України" ( 980_409 ), пп. 23-32 та 36-42, відповідно). Суд не знаходить причин робити інший висновок у цій справі і, таким чином, відхиляє заперечення Уряду.
3. Висновок
14. Суд доходить висновку, що ці скарги не є необґрунтованими в сенсі п. 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ). Суд зазначає, що скарги не є неприйнятними за інших підстав.
II. ЩОДО СУТІ
15. Уряд стверджував, що тривала неспроможність виконати рішення, винесені на користь заявниці, була спричинена триваючим провадженням у справі про банкрутство ДПЕГ та його критичним фінансовим станом. Уряд далі зазначив, що державна виконавча служба здійснила всі необхідні дії і не може нести відповідальність за затримку.
16. Заявниця поставила під сумнів здатність державної виконавчої служби виконати рішення на її користь. Вона зауважила, що виконавче провадження було унеможливлене, по-перше, Законом "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" ( 2864-14 ), по-друге, провадженням у справі про банкрутство боржника. Заявниця також зазначила, що заходи, вжиті державними органами для виконання рішень на її користь, були недостатніми для виконання без необґрунтованої затримки.
17. Спершу Суд звертається до зауважень Уряду щодо триваючого провадження у справі про банкрутство. Суд зауважує, що у ході провадження у справі про банкрутство господарський суд може заборонити повернення будь-яких боргів підприємства боржника і останнє залишається поза відповідальністю за затримку у виконанні своїх зобов'язань протягом перебігу такого провадження. Суд повторює, що у справі "Трихліб проти України" ( 980_409 ) він вже вирішував, що така процедура, що застосовується за подібних обставин, може призвести до порушення п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Суд вирішує, що немає підстав робити інший висновок у цій справі.
18. Оскільки Уряд посилався на складний фінансовий стан ДПЕГ, Суд повторює, що підприємство було безсумнівно державним. До нього було застосовано Закон "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" ( 2864-14 ) від 2001 року (див. вищевказаний п. 6), яким було накладено заборону на продаж майна ДПЕГ. Суд зауважує, що внутрішнє законодавство не передбачає для таких кредиторів, як заявниця або виконавча служба, можливості оскаржити такі обмеження у разі їх незаконного або невиправданого застосування. Відповідно, відсутня можливість звернення за компенсацією у разі затримки у виконавчому провадженні, спричиненої застосуванням такого обмеження.
19. Таким чином, Суд вирішує, що рішення суду від 7 травня 1999 року та 30 серпня 2001 року, винесені на користь заявниці, залишались невиконаними до 21 жовтня 2004 року, тобто періоди повернення заборгованості тривали приблизно п'ять років та п'ять місяців та три роки і два місяці, відповідно, без будь-якого належного виправдання. Таким чином, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) та стаття 1 Протоколу N 1 ( 994_535 ) були позбавлені їх практичного змісту. Суд далі зазначає, що рішення, які розглядаються, були виконані після направлення скарг на комунікацію до Уряду-відповідача.
20. Відповідно, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) та стаття 1 Протоколу N 1 ( 994_535 ) були порушені.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
21. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
А. Шкода
22. Заявниця просила відшкодувати матеріальну та моральну шкоду у розмірі 3000 ЄВРО.
23. Уряд стверджував, що сума, яку просила заявниця, була необґрунтована.
24. Суд вважає, що вимоги заявниці щодо справедливої сатисфакції є надмірними. Об'єктивно оцінюючи ситуацію, як цього вимагає стаття 41 Конвенції ( 995_004 ), Суд присуджує заявниці загальну суму компенсації матеріальної та нематеріальної шкоди у розмірі 2600 ЄВРО.
Б. Витрати
25. Щодо цього, заявниця не надала жодних скарг в межах встановленого строку, відповідно, Суд нічого не присуджує.
В. Пеня
26. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої мають бути додані три відсотки.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скарги заявниці за п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) та статтею 1 Протоколу N 1 ( 994_535 ) прийнятними, решту скарг неприйнятними;
2. Вирішує, що у цій справі було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції ( 995_004 );
3. Вирішує, що у цій справі було порушення ст. 1 Протоколу N 1 до Конвенції ( 994_535 );
4. Вирішує, що:
(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), держава-відповідач має сплатити заявниці 2600,00 ЄВРО (дві тисячі шістсот ЄВРО) з огляду на матеріальну та нематеріальну шкоду; валюта платежу має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу, плюс суму будь-якого податку, який може бути стягнуто з заявниці;
(б) у випадку невиплати чи несвоєчасної виплати державою-відповідачем належної заявниці суми на неї нараховуватиметься пеня, яка дорівнює граничній позичковій ставці Європейського центрального банку, плюс три відсотки з часу, коли закінчиться вищезгаданий тримісячний строк, і до моменту повного розрахунку;
5. Відхиляє інші вимоги заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 грудня 2005 року відповідно до пп. 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду ( 980_067 ).
Голова Секції А.Б.Бака
Секретар секції С.Доллє