«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
A. Прийнятність
60. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
1. Стверджуване жорстоке поводження у міліції
61. Уряд вказував на те, що твердження заявника про жорстоке поводження 18 та 26 квітня 2000 року були ретельно перевірені як під час досудового слідства, так і під час окремого провадження, порушеного за скаргами заявника. За результатами судово-медичних експертиз було встановлено, що заявник зазнав легких тілесних ушкоджень внаслідок того, що він чинив опір працівникам міліції, і вони були змушені застосувати силу, щоб затримати його. Крім того, до затримання заявника вдарив С. та він упав на металевий паркан. Ці висновки були перевірені та підтримані національними судами. Отже, Уряд стверджував, що заявник не зазнав жорстокого поводження у відділі міліції.
62. Заявник стверджував, що висновки Уряду про те, що він зазнав тілесних ушкоджень під час опору працівникам міліції та від ударів С., ґрунтувалися на суперечливих доказах. Він також вважав, що тілесні ушкодження, яких він зазнав, були набагато серйознішими, ніж ушкодження, зафіксовані експертами, оскільки експерти його не оглядали, а вивчали медичні документи, а деякі докази, такі як рентгенограми ребер заявника, були втрачені працівниками міліції.
63. Як вже неодноразово зазначав Суд, стаття 3 Конвенції втілює в собі один з найбільш основоположних принципів демократичного суспільства. Вона категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, незважаючи на обставини поведінки жертви (див., серед інших прикладів, рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 119, ECHR 2000-IV).
64. Суд чітко усвідомлює субсидіарний характер свого завдання та визнає, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції щодо вирішення питань факту, коли це неминуче не вимагається з огляду на обставини справи (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності від 4 квітня 2000 року у справі «МакКер проти Сполученого Королівства» (McKerr v. the United Kingdom), заява № 28883/95). Тим не менш, у разі наявності скарг за статтею 3 Конвенції, Суд повинен з особливою ретельністю вивчити факти - навіть якщо на національному рівні мали місце певні провадження та розслідування (див., mutatis mutandis, рішення від 4 грудня 1995 року у справі «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), п. 32, Series А заява № 336, та рішення у справі «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey), заява № 25657/94, п. 283, ECHR 2001-VII (витяги).
65. Суд також повторює, що при оцінці доказів Суд, як правило, застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), n. 161, Series А заява № 25). Проте, така доведеність може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту.
66. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що заявник стверджує, що 18 та 26 квітня 2000 року його били та катували з використанням електричного струму. Хоча на підтримку початкових тверджень заявника про використання електричного струму та про те, що він отримав перелом ребер 18 квітня 2000 року, немає медичних доказів, сторони погоджуються з тим, що заявник зазнав тілесних ушкоджень, і це підтверджується наявними доказами (див. пункти 16-19 та 35). Суд вважає, що ці тілесні ушкодження були достатньо серйозними, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Залишається тільки встановити, чи повинні державні органи нести відповідальність за статтею 3 Конвенції за нанесення зазначених тілесних ушкоджень.
67. Суд зазначає, що пояснення сторін щодо походження ушкоджень відрізняються. їхні версії подій цілковито ґрунтуються на суперечливих свідченнях осіб, які брали участь у події (працівників міліції С. та Ф.) та свідків (перехожих Б. та Бо. та ймовірних знайомих заявника Ш., В. і Ши.). На додаток, згідно з висновками судово-медичної експертизи від 12 липня 2002 року тілесні ушкодження заявника могли бути завдані йому як за обставин, вказаних працівниками міліції, так і за обставин, описаних заявником. Медичні докази щодо проблем заявника з нирками також є суперечливими (див. пункти 34-35). 6 травня 2008 року національний суд вказав на невідповідності у наявних доказах та зазначив, що слідство не прояснило ситуацію.
68. Суд повторює, що коли особа затримується міліцією здоровою, але при звільненні з-під варти виявляється, що в неї є тілесні ушкодження, на державу покладається обов'язок надати правдоподібне пояснення щодо причин виникнення цих ушкоджень, та якщо цього зроблено не буде, це свідчитиме про наявність питання за статтею 3 Конвенції (див. рішення від 27 серпня 1992 року у справі «Томасі проти Франції» (Tomasi v. France), пп. 108-111, Series А заява № 241 А, р. 4-41, та зазначене вище рішення у справі «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), п. 34, p. 26). Крім того, у разі, якщо національні органи не провели медичного огляду до взяття заявника під варту, Уряд не може посилатись на це у своєму захисті та стверджувати, що ушкодження, про які йдеться, передували взяттю заявника під варту в міліції (див. рішення від 18 вересня 2008 року у справі «Тюркан проти Туреччини» (Turkan v. Turkey), заява № 33086/04, п. 43).
69. У цьому зв'язку Суд зазначає, що докази, отримані в ході судово-медичних експертиз, відіграють ключову роль під час слідства щодо осіб, взятих під варту, та у випадках, коли останні подають скарги про жорстоке поводження. З цієї точки зору, одним із завдань Суду є визначення того, чи забезпечили національні органи ефективне функціонування системи здійснення медичних оглядів осіб, що перебувають під вартою в міліції (див., mutatis mutandis, рішення від 17 березня 2009 року у справі «Салманоглу та Полатташ проти Туреччини» (Salmanoglu та Polattas v. Turkey), заява № 15828/03, п. 79).
70. У цій справі відразу після затримання заявника не було проведено жодного медичного огляду, за допомогою якого могло бути підтверджено, що усі тілесні ушкодження заявника були завдані йому під час його затримання (див. зазначене вище рішення у справі «Тюркан проти Туреччини» (Turkan v. Turkey), пп. 41-42). Медичний огляд разом з правом доступу до адвоката та правом повідомити третю сторону про затримання є основоположними запобіжними механізмами проти жорстокого поводження із затриманими особами і повинні застосовуватися з самого початку позбавлення свободи незалежно від правового режиму такого затримання в правовій системі, про яку йдеться (затримання, арешт тощо) (див. Другу загальну доповідь Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, CPT/lnf/E (2002) 1-Rev. 2006, п. 36). Такі заходи не тільки гарантуватимуть права заявника, але також нададуть змогу Урядові держави-відповідача зняти з себе тягар надання правдоподібного пояснення цим тілесним ушкодженням.
71. Далі Суд зазначає, що заявник мав численні синці на грудях, спині та стегнах. Заявник також страждав від різних посттравматичних ускладнень - головного болю, труднощів із сечовипусканням та диханням. Хоча у висновках судово-медичної експертизи від 12 липня 2002 року зазначалося, що лабораторні аналізи не підтвердили забиття нирок, інші медичні висновки вказують на те, що заявник мав рецидивну форму гематурії щонайменше до кінця 2000 року (див. пункти 22-25, 34), а не протягом 5-7 днів, як зазначено у висновку судово-медичної експертизи від 12 липня 2002 року.
72. На думку Суду, Уряд не надав переконливого опису конкретних обставин затримання заявника, які зробили необхідним застосування «прийомів рукопашного бою» та спричинили такі наслідки для заявника. Насамкінець, працівник міліції П. показав, що він бачив заявника, який лежав на підлозі у кабінеті у відділі міліції. Це підіймає питання щодо того, чи били там заявника, як він стверджує, чи він був у поганому стані внаслідок його затримання, що потребувало б здійснення медичного огляду та надання медичної допомоги, чого зроблено не було.
73. Всього вищенаведеного Суду достатньо, щоб дійти висновку, що тілесні ушкодження заявника не були завдані виключно в момент його затримання. Більше того, характер завданих ушкоджень, на думку Суду, є достатньо серйозним, щоб дійти висновку, що вони не можуть характеризуватися як нелюдське поводження. Зокрема, Суд повторює, що певні дії, які раніше класифікувалися як «нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження» на противагу «катуванню», у майбутньому можуть класифікуватися по-іншому. Суд дотримується думки, що за потреби зростаючих високих стандартів, які вимагаються у сфері захисту прав людини та основоположних свобод, відповідно й неминуче вимагається більша рішучість при оцінці порушень основоположних цінностей демократичного суспільства (див. рішення у справі «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 101, ECHR 1999-V). Суд вважає, що тілесні ушкодження, зазнані заявником, були достатньо серйозними, щоб становити катування у розумінні статті 3 Конвенції.
74. Суд доходить висновку, що мало місце порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.
2. Адекватність розслідування
75. Уряд стверджував, що державні органи, які здійснювали слідство, використали всі можливі засоби для встановлення істини у справі заявника. Уряд стверджував, що розслідування скарг заявника було ефективним, та що той факт, що заявник не скористався конкретним засобом юридичного захисту, не означає, що розслідування в цілому було неефективним.
76. Заявник повторив свої попередні твердження щодо того, що розслідування його скарг було тривалим та неефективним.
77. Суд повторює, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов'язком держави за статтею 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Що стосується розслідування, що підпадає під дію статті 2 Конвенції, то воно має бути спроможним забезпечити встановлення та покарання винних осіб. В іншому випадку загальна юридична заборона катування та нелюдського і такого, що принижує людську гідність, поводження та покарання була б неефективною на практиці і в деяких випадках представникам держави було б можливо фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див. рішення від 28 жовтня 1998 року у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov та Others v. Bulgaria), п. 102, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII, p. 3290 та вищезазначене рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy), п. 131).
78. Розслідування небезпідставних скарг про жорстоке поводження також повинно бути ретельним. Це означає, що органи влади завжди повинні добросовісно намагатись з'ясувати те, що трапилось, та не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень (див. згадане вище рішення у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov та Others v. Bulgaria), п. 103 та наступні.). Вони повинні вживати всіх заходів для отримання всіх наявних доказів, які мають відношення до події, inter alia, показань очевидців та експертних висновків (див. рішення у справі «Танрікулу проти Туреччини» (Tanhkulu v. Turkey) [ВП], заява № 23763/94, п. 104 і подальші посилання, ECHR 1999-IV, і «Ґюль проти Туреччини» (Gul v. Turkey), заява № 22676/93, п. 89, від 14 грудня 2000 року).
79. Суд зазначає, що розслідування скарг заявника тривало більше восьми років. Протягом цього періоду державні органи сім разів відмовляли в порушенні кримінальної справи за скаргами заявника. Усі ці відмови скасовувалися прокуратурами вищого рівня або судами, які повертали справу на додаткову перевірку, вказуючи на недоліки розслідування до тих пір, поки у 2005 році - більше, ніж через п'ять років після події - зрештою не було порушено кримінальну справу щодо працівників міліції.
80. Суд також зазначає, що після того, як кримінальну справу було порушено, її три рази закривали. Відповідні постанови в подальшому скасовувались, але вже у 2008 році національні суди залишили без змін останню постанову про закриття кримінальної справи, не з'ясувавши постійних суперечностей у наявних доказах.
81. Суд зауважує, що неможливість з'ясувати існуючі суперечності (заявник та деякі свідки наполягали на одній версії подій, у той час, як працівники міліції та інші свідки дали інші показання) була спричинена тим, що слідчі органи не допитали усіх свідків та всіх осіб, які брали участь у події, при першій нагоді після того, як заявником була подана скарга про жорстоке поводження. Зокрема, з першої постанови від 10 травня 2000 року про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції не вбачається, що було допитано когось ще, окрім заявника та С. Працівники міліції, які брали участь у події, були допитані тільки через рік після зазначених подій. Деякі ключові свідки були допитані набагато пізніше, а очні ставки між ними та працівниками міліції були проведені ще пізніше або не були проведені зовсім. Так само протягом тривалого часу не перевірялися твердження заявника про те, що він зазнав жорстокого поводження у відділі міліції. На первісному етапі розслідування слідчі органи зосередилися тільки на доказах на підтримку версії подій, наведених працівниками міліції, згідно з якою заявник зазнав тілесних ушкоджень під час його затримання.
82. Суд зазначає, що протягом розслідування на ці недоліки вказували національні органи, зокрема, суди. Проте, не вбачається, що ці недоліки були належним чином виправлені. Більш того, на основі наявних матеріалів може бути зроблений висновок про те, що з плином часу зібрати необхідні докази для того, щоб виправити недоліки розслідування, ставало дедалі важче, оскільки, наприклад, деякі свідки виїхали з міста. Існує також ризик того, що через вісім років після події, про яку йде мова, свідкам було б доволі важко правильно пригадати ці події.
83. За таких обставин, враховуючи тривалість розслідування скарг заявника, нездійснення важливих слідчих дій на ранньому етапі розслідування та систематичну нездатність національних органів виправити виявлені недоліки, Суд доходить висновку, що у цій справі мало місце порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
84. Суд також вважає, що окремого питання за статтею 13 Конвенції не постає (див. рішення від 26 червня 2007 року у справі «Тімур проти Туреччини» (Timur v. Turkey), заява № 29100/03, пп. 35-40).
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
85. Заявник скаржився, що Верховний Суд України розглянув його справу за відсутності його самого та його захисника. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, який передбачає таке:
«1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ..., який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...»
A. Прийнятність
86. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
87. Уряд вказував на те, що законодавство, чинне на час подій, не передбачало участі засудженої особи та її захисника у відповідному засіданні суду. Уряд дотримувався думки, що касаційне провадження, в якому вирішувалось питання задоволення касаційної скарги у цій справі, було аналогічним тому, що мало місце у справі «Степенська проти України» (Stepenska v. Ukraine), заява № 24079/02, ухвала щодо прийнятності від 12 червня 2006 року), в якій Суд дійшов висновку, що непроведення судом усного слухання було виправданим. Уряд також зазначив, що провадження, під час яких розглядаються лише питання права, на противагу тим, в яких розглядаються питання фактів, можуть відповідати вимогам статті 6 Конвенції навіть якщо апеляційним або касаційним судом скаржнику не було надано можливості бути заслуханим особисто - за умови, що його було заслухано в суді першої інстанції. У цій справі заявник був присутній в судових засіданнях як суду першої інстанції, так і апеляційного суду. Отже, розгляд скарги заявника Верховним Судом відповідав вимогам пункту 1 статті 6 Конвенції.
88. Заявник повторив свої попередні твердження щодо того, що принцип рівності сторін в його справі було порушено.
89. Суд повторює, що провадження, які стосуються порушення провадження за касаційною скаргою, та провадження, які розглядають виключно питання права на противагу тим, в яких розглядаються питання права, можуть відповідати вимогам статті 6 Конвенції навіть якщо скаржнику не було надано можливості бути особисто заслуханим апеляційним або касаційним судом - за умови, якщо судовий розгляд в суді першої інстанції був публічним, суди вищих інстанцій не мали завдання встановлювати факти у справі, а повинні були тільки розтлумачити правові норми, що стосуються цієї справи (див., наприклад, рішення у справі «Ермі проти Італії» (Hermi v. Italy) [ВП], заява № 18114/02, п. 61, ECHR 2006-XІІ з подальшими посиланнями).
90. Проте Суд зазначає, що хоча у цій справі зазначене провадження стосувалося задоволення клопотання про касаційне оскарження та обмежувалось питаннями права, присутність прокурора під час першого засідання Верховного Суду вимагалася за законом, і він зробив усні заяви у суді, таким чином беручи активну участь у провадженні, у той час як заявник був позбавлений такої можливості.
91. За таких обставин Суд вважає, що було порушено принцип рівності сторін.
92. Суд раніше встановлював таке порушення у подібній справі проти України (див. рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «Жук проти України» (Zhuk v. Ukraine), заява № 45783/05, пп. 29-35) та не вбачає у цій справі жодних підстав відступати від своїх висновків. Відповідно мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
93. Заявник також подав скарги за статтями 5 та 6 Конвенції, що стосувались його затримання, тримання під вартою та кримінального провадження у його справі. Він також скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що його особисте майно (три рушниці) було відібране в нього міліцією та не повернуто.
94. Ретельно розглянувши скарги заявника в світлі всіх наявних матеріалів та в тій мірі, в якій оскаржувані питання належать до його компетенції, Суд констатує, що вони не виявляють будь-яких ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
95. Отже, ця частина заяви повинна бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «a» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
96. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
97. Заявник вимагав 250000 євро відшкодування матеріальної шкоди, яке включало стверджувану втрату зарплатні, спричинену стверджуваною неспроможністю продовжувати працювати моряком торговельного флоту внаслідок завданих йому тілесних ушкоджень, та 150000 євро відшкодування моральної шкоди.
98. Уряд зауважив, що вимоги заявника щодо зарплатні мали гіпотетичний характер, а вимоги щодо моральної шкоди були надмірними.
99. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв'язку між встановленим порушенням та заявленим відшкодуванням матеріальної шкоди. Отже, Суд відхиляє цю вимогу. З іншого боку, Суд присуджує заявникові 20000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
100. Заявник також вимагав 1386 євро компенсації судових витрат, яких він зазнав під час провадження на національному рівні та в Суді, та які включали: 5600 грн - 1 оплати послуг захисника в провадженні за скаргами заявника про жорстоке поводження; 7200 грн - 2 оплати послуг за юридичне представництво у Суді та 130 євро поштових витрат.
__________
- 1 Близько 544 євро.
- 2 Близько 700 євро.
101. Уряд зазначив, що вимога заявника щодо відшкодування судових витрат, понесених у національному провадженні, повинна бути відхилена. Уряд також зауважив, що заявник надіслав тільки зведену інформацію щодо оплати юридичних послуг, наданих його захисником, підписану ним та заявником, але не надіслав ані копії контракту, який він уклав зі своїм захисником, ані копій відповідних рахунків. Заявник також не надав усіх рахунків на обґрунтування своїх поштових витрат.
102. Відповідно до практики Суду заявник має право на відшкодування судових витрат, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим. У цій справі, враховуючи наявні документи та вищенаведені критерії, Суд вважає за належне присудити заявнику 1000 євро компенсації витрат за усіма вказаними пунктами.
C. Пеня
103. Суд вважає за належне призначити пеню, виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якого має бути додано три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги за статтями 3 та 13 Конвенції та скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо судового засідання у Верховному Суді у кримінальній справі заявника, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення статті 3 Конвенції в контексті її матеріального аспекту.
3. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення статті 3 Конвенції в контексті її процесуального аспекту.
4. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції.
5. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
6. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявнику 20000 (двадцять тисяч євро) відшкодування моральної шкоди та 1000 (одну тисячу євро) компенсації судових витрат разом з будь-якими податками, які можуть нараховуватись; ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 21 липня 2011 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Дін ШПІЛЬМАНН
Згідно з пунктом 2 статті 45 Конвенції та пунктом 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додається окрема думка суддів Зупанчіча, Берро-Лефевр та Юдківської.
Д.Ш.
К.В.
Додаток
СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА
суддів Зупанчіча, Берро-Лефевр та Юдківської
1. Ми погоджуємося з результатом розгляду цієї справи, але насмілимося не погодитися з одного питання, яке стосується розрізнення катування stricto sensu з одного боку та концепції нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження - з іншого. Ми також пояснимо, чому у цій конкретній справі залишається невизначеним питання щодо того, чи були медичні ускладнення, які мав заявник, включаючи його рецидивну гематурію, наслідками дій держави-відповідача, чи ні.
2. З самого початку має бути зазначено, що ця справа відрізняється від ситуації «коли особа затримується міліцією здоровою, але при звільненні з-під варти, виявляється, що в неї є тілесні ушкодження», та на державу тоді «покладається обов'язок надати правдоподібне пояснення щодо причин виникнення цих ушкоджень» - 1 . Суд розрізняв справи, в яких заявника доставляли в міліцію здоровим, та ті, в яких це було не настільки очевидним, тому що заявники затримувалися, наприклад, після бійки з потерпілими або третіми особами - 2 .
__________
- 1 Див., серед багатьох інших прикладів, рішення у справі «Селмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 87, ECHR 1999-V)
- 2 Див. рішення від 28 жовтня 1998 року у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII, або рішення від 14 лютого 2008 року у справі «Кобець проти України» (Kobets v. Ukraine), заява № 16437/04.
3. Заявник у цій справі був затриманий на вулиці відразу після бійки з паном С. При цьому особливу важливість має той факт, що заявник ніколи не заперечував того, що він був побитий паном С., впав на металевий паркан та таким чином отримав ушкодження. Ці обставини свідчать не на його користь, як і його спроба втекти. Отже, ми не можемо без сумніву стверджувати, що здоров'я заявника усе ще було у гарному стані, коли його було затримано міліцією.
4. Проте, ми поділяємо думку більшості щодо того, що не здійснивши медичного огляду заявника перед поміщенням його під варту, та, таким чином, не підтвердивши, що він отримав тілесні ушкодження під час затримання, державні органи не зняли з себе «тягар надання правдоподібного пояснення цих тілесних ушкоджень» (пункт 70). Насправді, як наголошувалося Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, медичний огляд, що здійснюється відразу після затримання, становить собою один з основоположних запобіжних механізмів проти жорстокого поводження, що має ключове значення для таких країн, як Україна, в яких жорстоке поводження із затриманими особами залишається властивою проблемою.
5. Тим не менш, ми не можемо погодитись із висновком у пункті 73 рішення про те, що це питання вийшло поза межі нелюдського поводження та становило катування у розумінні статті 3 Конвенції.
6. Як вбачається з рішення, отримані заявником ушкодження включали гематурію, обширну гематому грудей, численні синці правої сторони грудей, на спині, на правому стегні та на лівому плечі, а також невеличкі подряпини на його зап'ястках. У жодному разі, не бажаючи недооцінити або применшити страждання заявника, ми, тим не менш, виступаємо проти знецінення категорії «катування», яка після рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» застосовується до «умисного нелюдського поводження, яке спричиняє дуже серйозні та жорстокі страждання», якому надається особливої ганебності - 1 .
7. Слід розуміти те, що у рішенні у справі «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) Суд вивів дуже чітке та ретельно продумане визначення катування, яке використовує дослівне формулювання статті 1 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (далі - Конвенція ООН). - 2 До справи «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) Європейський суд з прав людини не мав власного визначення терміну катування та чітко не розрізняв поняття «катування» для цілей статті 3 Конвенції та інших форм нелюдського, або такого, що принижує людську гідність, поводження або покарання.
__________
- 1 Рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), 18 січня 1978 року, п. 167, Series A № 25.
- 2 Генеральна Асамблея ООН, Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання , 10 грудня 1984 року, United Nations, Treaty Series, vol. 1465, p. 85, текст доступний на: http://www.unhcr.org/refworld/docid/3ae6b3a94.html Частина 1, стаття 1:
1. Для цілей цієї Конвенції термін «катування» означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди. В цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиняються ними випадково.
2. Ця стаття не завдає шкоди будь-якому міжнародному договору чи будь-якому національному законодавству, в яких є або можуть бути положення про більш широке застосування.
8. Стаття 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з її підзаголовком «Заборона катування» сформульована наступним чином: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню». Отже, текст Конвенції не проводить розмежування катування та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання. Як зазначено вище, різниця між двома концепціями була встановлена у рішенні «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) шляхом посилання на статтю 1 Конвенції ООН. Стаття 1 говорить, що страждання або біль - фізичні, або моральні - повинні бути сильними для того, щоб стати катуванням.
9. Визначення Конвенції ООН також вимагає, що заподіяння такого сильного болю або страждань було умисним та, навіть більше того, вони повинні заподіюватися зі спеціальною метою (dolus specialis) для того, щоб отримати від жертви або від третьої особи відомості чи зізнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої іншої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду. На додаток, такі дії, пов'язані з катуванням, повинні заподіюватися посадовими особами держави чи іншими особами, які діють як офіційні, з їх підбурювання, з їх відома, або за їх мовчазної згоди. У цьому відношенні ми говоримо про delictum proprium - тобто те, що катування може бути вчинено, якщо висловлюватися просто, тільки представником держави.
10. З іншого боку, стаття 1 Конвенції ООН in fine передбачає, що біль або страждання, що виникли внаслідок законних санкцій, і невіддільні від цих санкцій або спричиняються ними випадково, не вважаються катуванням. Якщо особа чинить опір затриманню та таким чином робить застосування фізичної сили для її затримання неминучим, ушкодження, завдані під час такого протистояння не вважатимуться катуванням, навіть якщо вони будуть за всіма ознаками - окрім того, що стосується dolus specialis - відповідати вищезазначеному визначенню. Наприклад, у справі «Ребок проти Словенії» (Rehbock v. Slovenia) - 1 , йшлося про те, чи робив фізичний опір з боку культуриста необхідним застосування фізичної сили, чи ні, тобто чи було воно випадковим при здійсненні законного заходу щодо його затримання.
__________
- 1 Рішення у справі "Ребок проти Словенії" (Rehbock v. Slovenia), заява № 29462/95, ECHR 2000-XII.
11. У цій справі питання, щодо якого ми не поділяємо думку більшості, стосується, як ми зазначили вище, розрізнення катування, визначення якого ми надали та пояснили, та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання. Враховуючи сприйняття визначення статті 1 Конвенції ООН у рішенні у справі «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France), слід також взяти до уваги, що Європейський суд з прав людини не тільки зв'язав себе визначенням поняття «катування», але тим самим є зв'язаним і розрізненням «катування» stricto sensu з одного боку та «нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання» - з іншого.
12. Отже, у цьому відношенні цікаво зазначити, що в основному тексті Конвенції ООН практично не міститься посилань на «інше жорстоке, нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання».
13. Термін «жорстоке, нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання» з'являється тільки у статті 16 Конвенції ООН - в її другій частині, в якій міжнародний документ посилається на застереження, згідно з яким Конвенція ООН не повинна перешкоджати іншим положенням будь-якого іншого міжнародного документа або національного законодавства, які забороняють «жорстоке, нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання» або які стосуються екстрадиції або вигнання.
14. Отже, за логікою Конвенції ООН «жорстоке, нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання» - це всі інші види поводження або покарання, що є меншими за катування stricto sensu.
15. Тут ми спостерігаємо, що критерії, які містяться у статті 1 Конвенції ООН стосовно dolus specialis та delictum proprium є дискретними («так» або «ні», aut-aut), що означає, що передумови для кваліфікування поведінки представника держави або наявні, або ні.
16. Єдиний недискретний елемент злочину катування, який слугує безперервності, це біль та страждання, які повинні бути сильними. Отже логічним тоді буде стверджувати, що «жорстоке, нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання» є всім тим, що не вважається катуванням через недостатність сили болю та страждання, як фізичних, так і моральних. Іншими словами, якщо біль або страждання, фізичні або моральні, не є сильними, то за всіх інших рівних умов, ми говоримо про нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження.
17. У цій справі сумнівним є не тільки факт того, що ускладнення у заявника були спричинені жорстоким поводженням з боку посадових осіб, але і те, що сила болю та страждань, на нашу думку, також не була належним чином встановлена.