«Користування правами та свободами, визнаними в [цій] Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.».
А. Прийнятність
50. Суд зазначає, що заявниця отримала удар у голову в присутності своєї співвіруючої та в контексті своєї релігійної діяльності, у результаті чого провела одинадцять днів у лікарні. З огляду на такі обставини Суд вважає, що ситуація була достатньо серйозною, щоб підпадати під сферу дії статті 3 Конвенції.
51. Суд також зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
(а) Заявниця
52. Заявниця стверджувала, що сам факт проведення слідчих дій не гарантував ефективного розслідування. Органи державної влади прийняли версію подій, надану обвинуваченим, незважаючи на численні докази, що вона була неправдивою: його виклад змінювався протягом досудового розслідування і суперечив здоровому глузду. У В.С. не могла виникнути раптова неприязнь до неї, зовсім незнайомої людини, окрім як через релігію.
53. Заявниця стверджувала, що первинне рішення органів державної влади кваліфікувати її побиття як злочин, передбачений статтею 125 Кримінального кодексу України, а не порушення рівноправності, передбачене статтею 161 цього Кодексу, перешкодило їм з’ясувати релігійний мотив побиття, звузивши сферу проведення перевірок. Обравши таку кваліфікацію, органи державної влади виявили свою готовність прийняти неправдоподібну історію виникнення раптових неприязних відносин в обвинуваченого, оскільки це відповідало цій кваліфікації. Клопотання заявниці про зміну правової кваліфікації правопорушення були відхилені без пояснення причин, а суд першої інстанції та прокурор не ухвалили офіційного рішення щодо поданих до них клопотань про зміну правової кваліфікації (див. пункт 31).
54. Стосовно проведення розслідування заявниця стверджувала, що органи державної влади не надали їй жодних протоколів допитів, проведених під час пошуку додаткових свідків (див. пункт 16). Вони також не пояснили, чому не визнали допустимими доказами показання свідків зі сторони заявниці. Вони не допитали осіб з оточення обвинуваченого, щоб перевірити, чи проявляв він неприязнь до Свідків Єгови у минулому.
(b) Уряд
55. Уряд стверджував, що розслідування скарги заявниці розпочалося негайно, а нападника було оперативно встановлено та допитано. Було розглянуто його біографію і не виявлено жодних вказівок на упереджене ставлення до Свідків Єгови. Заявниця, Н.С. (єдина інша особа, яка була свідком інциденту), донька заявниці, її чоловік і члени її громади неодноразово допитувались. Було проведено одночасний допит заявниці та обвинуваченого. Слідчий неодноразово ставив обвинуваченому конкретні питання, спрямовані на викриття будь-якого можливого мотиву релігійної ворожнечі. Органи державної влади також намагалася знайти інших свідків інциденту, але безуспішно.
56. Було встановлено, що саме неприйняття заявницею первинної відмови В.С. прийти на зібрання Свідків Єгови та її нав’язливість, а не його упереджене ставлення до її релігійної групи, розсердили В.С. і змусили його вдарити заявницю.
57. На початковій стадії провадження заявниці були надані всі права потерпілої сторони. Вона мала можливість скористатися своїм правом клопотати про зміну правової кваліфікації правопорушення, вчиненого В.С. Її клопотання були розглянуті та залишені без задоволення, оскільки не було встановлено необхідний для цього мотив релігійної ненависті. Апеляційний суд також розглянув це питання і теж визнав аргументи заявниці непереконливими.
2. Оцінка Уряду
(а) Відповідні загальні принципи
58. Стаття 3 Конвенції вимагає, щоб органи державної влади проводили ефективне офіційне розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження здійснювалось приватними особами (див. рішення у справі «T.M. і C.M. проти Республіки Молдова» (T.M. and C.M. v. the Republic of Moldova), заява № 26608/11, пункт 38, від 28 січня 2014 року, з подальшими посиланнями).
59. Так само, як і щодо нападів на ґрунті расової приналежності, під час розслідування інцидентів, пов’язаних з насильством, органи державної влади мають додатковий обов’язок вжити всіх розумних заходів для викриття будь-якого релігійного мотиву та встановлення, чи могла релігійна ненависть або упередження відігравати роль у подіях. Суд визнає, що на практиці може бути важко довести наявність такого мотиву. Таким чином, обов’язок держави-відповідача розслідувати можливі релігійні підтексти насильницького злочину є обов’язком докласти всіх можливих зусиль і він не є абсолютним; органи державної влади мають вжити всіх розумних заходів за обставин справи (див. рішення у справі «Мілановіч проти Сербії» (<...>), заява № 44614/07, пункт 96, від 14 грудня 2010 року).
60. Обов’язок органів державної влади розслідувати наявність можливого зв’язку між дискримінаційним ставленням та актом насильства є аспектом їхніх процесуальних обов’язків за статтею 3 Конвенції, але він також може розглядатись як їхні обов’язки за статтею 14 Конвенції. З огляду на зв’язок між статтею 14 та основними положеннями Конвенції питання дискримінаційного насильства можуть розглядатися тільки за одним з двох положень без виникнення окремого питання за іншим, або можуть вимагати розгляду за обома статтями. Це питання має вирішуватися у кожній конкретній справі залежно від фактів і характеру висунутих тверджень (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Бекос та Кутропулос проти Греції» (Bekos and Koutropoulos v. Greece), заява № 15250/02, пункт 70, ЄСПЛ 2005-XIII (витяги)).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
(i) Стаття 3 Конвенції, взята окремо
61. Суд зазначає, що органи державної влади оперативно розслідували побиття заявниці, встановили особу та пред’явили обвинувачення нападнику, закінчили провадження у справі протягом року та обрали нападнику покарання, яке не вбачається непропорційним тяжкості вчинених ним дій. Заявниця брала активну участь у всіх стадіях провадження.
62. Таким чином, органи державної влади достатньою мірою виконали свої обов’язки за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції, взятої окремо.
63. Отже, не було порушено статтю 3 Конвенції, взяту окремо.
(ii) Стаття 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції
64. Залишається питання, яке слід розглянути за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції,- чи вжили органи державної влади всіх розумних заходів для викриття будь-якого можливого мотиву релігійного упередження, яке стало підґрунтям для побиття.
65. Насамперед Суд зазначає, що В.С. вдарив заявницю, коли вона намагалася запросити його на релігійну службу. Він не заперечував, що називав її та її співвіруючу Н.С. «штундами» - терміном, який іноді вживався щодо євангельських християн (див. пункти 7 і 25).
66. Заявниця стверджувала, що В.С. вдарив її до того, як вони почали розмову, і так бурхливо відреагував на одне лише зображення Ісуса Христа на запрошенні та Біблію, яку вона тримала в руках (див. пункт 6). Копія відповідного запрошення, яку заявниця надала Суду, не містить помітних посилань на Свідків Єгови, які нападник міг помітити, просто поглянувши на запрошення здалеку, як стверджувала заявниця.
67. Тому теоретично приймаючи опис подій, наданий заявницею, ніщо не свідчить про те, що В.С. міг ідентифікувати заявницю та її співвіруючу як Свідків Єгови, або що він був достатньо обізнаним, щоб мати змогу відрізнити Свідків Єгови від інших євангельських християнських конфесій. Термін, який він, як стверджується, вжив, міг вживатися у розмовному мовленні щодо обох.
68. Однак, незалежно від можливої плутанини, що виникла в обвинуваченого стосовно конкретної групи, з якою він мав справу, його слова справді стосувалися релігії, а побиття сталося під час спроби заявниці запросити його на релігійну службу. За таких обставин органи державної влади були зобов’язані вжити всіх розумних заходів для викриття будь-якого мотиву релігійного упередження, який становив підґрунтя для побиття. У практиці Суду встановлено, що дискримінація у розумінні статті 14 Конвенції охоплює також випадки, коли до особи ставляться гірше у зв’язку з фактичною або передбачуваною асоціацією, яку викликав потерпілий, або його зв’язок з іншою особою, що фактично або передбачувано мала певний статус або характеристику, яка підлягає захисту (див. рішення у справі «Шкорянець проти Хорватії» (<...>), заява № 25536/14, пункт 56, від 28 березня 2017 року), або, як у цьому випадку,- через можливу плутанину щодо релігійної ідентичності потерпілої особи.
69. Суд не переконаний аргументом заявниці (див. пункт 54), що первинне рішення органів державної влади кваліфікувати її побиття як злочин, передбачений статтею 125 Кримінального кодексу України, а не як злочин, передбачений статтею 161 Кодексу, саме по собі становило невиконання процесуального обов’язку викриття будь-якого можливого мотиву вчинення злочину на ґрунті ненависті в діях В.С. У зв’язку з цим Суд повторює, що саме національні органи влади мають тлумачити та застосовувати національне законодавство (див., наприклад, рішення у справі «Де Томмазо проти Італії» [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 108, від 23 лютого 2017 року).
70. Якби мотив релігійного упередження вважався доведеним національними органами влади, його могли розглядати як обтяжуючу обставину під час призначення покарання обвинуваченому, навіть якщо його дії продовжували кваліфікуватися як злочин проти особи (див. пункт 45).
71. Суд також зазначає, що органи державної влади вжили низку заходів для викриття можливих релігійних мотивів, що стали підґрунтям для вчинення обвинуваченим насильницького злочину. Його неодноразово допитували у зв’язку з цим, і заявниця мала можливість взяти участь в одночасному допиті щодо цього (див. пункти 20, 21 та 25). Органи державної влади також вжили заходів для встановлення біографії обвинуваченого (див. пункт 13), що дало б їм можливість викрити будь-які вказівки на релігійний конфлікт чи упереджену поведінку.
72. Органи державної влади різних рівнів неодноразово розглядали клопотання заявниці щодо перекваліфікації вчиненого проти неї злочину у злочин, скоєний на ґрунті ненависті, оскільки заявниця мала можливість неодноразово надавати докладні доводи щодо цього (див. пункти 22, 31, 34 та 39). Органи державної влади вислухали членів її громади, а також намагалися знайти додаткових свідків інциденту (див. пункти 16 та 18).
73. Однак органи державної влади не змогли пояснити, чому довіряли викладу подій, наданому обвинуваченим, зокрема щодо його мотивів, а не викладу, наданому заявницею та її співвіруючою Н.С. (див., для порівняння, рішення у справі «Стойка проти Румунії» (Stoica v. Romania), заява № 42722/02, пункт 121, від 04 березня 2008 року), особливо з огляду на те, що їхній виклад подій залишався, головним чином, послідовним, тоді як обвинувачений змінив свої показання щодо вирішального питання про свій мотив (див. пункти 11, 20 та 25).
74. Також органи державної влади жодним чином не прокоментували вживання обвинуваченим слова «штунди» стосовно заявниці та Н.С., що було явною вказівкою на його можливе релігійне упередження. Пояснення обвинуваченого, що він вживав цей термін, звертаючись до жінок загалом, не вбачається особливо переконливим з огляду на контекст. У будь-якому випадку жоден орган державної влади це не прокоментував.
75. На обґрунтування рішень органів державної влади щодо мотиву В.С. негативно вплинуло використання ними юридичного формулювання «раптове виникнення неприязних відносин» (див. пункт 41), а не надання будь-яких фактичних міркувань щодо його мотиву.
76. Усвідомлюючи свій субсидіарний характер, Суд не може замінити власною оцінку фактів, здійснену національними органами влади. Він також усвідомлює, що під час кримінального провадження принцип in dubio pro reo вимагає тлумачення сумнівів на користь обвинуваченого (див., наприклад, рішення у справах «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia), заява № 58442/00, пункт 125, від 28 листопада 2002 року, та «Меліч і Бек проти Чеської Республіки» (Melich and Beck v. The Czech Republic), заява № 35450/04, пункт 49, від 24 липня 2008 року). Це особливо важливо у випадках, коли спірне питання, як у цій справі, стосується душевного стану та мотивів обвинуваченого.
77. Водночас Суд встановлював, що не лише дії, які ґрунтуються виключно на характерних ознаках потерпілого, можуть бути кваліфіковані як злочини на ґрунті ненависті. На думку Суду, нападники можуть мати змішані мотиви, на які значною мірою впливають ситуативні фактори, а також їхнє упереджене ставлення до групи, до якої належить потерпілий (див. рішення у справі «Балаж проти Угорщини» (<...>), заява № 15529/12, пункт 70, від 20 жовтня 2015 року). Однак у цій справі органи державної влади не розглянули можливість існування такого подвійного мотиву.
78. Загалом у цій справі Суд вважає проблемним у поведінці органів державної влади не те, що вони ймовірно тлумачили будь-які сумніви щодо мотиву обвинуваченого на його користь, а те, що вони достатньою мірою не обґрунтували свої рішення, а саме не розглянули можливості подвійного мотиву його дій. При цьому вони не дотрималися свого обов’язку викриття будь-якого релігійного мотиву у діях обвинуваченого та встановлення, чи відігравали релігійні упередження роль у цих подіях.
79. Отже, було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні з процесуальним аспектом статті 3 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 9 КОНВЕНЦІЇ, ВЗЯТОЇ ОКРЕМО, ТА У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 14 КОНВЕНЦІЇ
80. Заявниця скаржилася на неналежне реагування органів державної влади на побиття, якого вона зазнала під час своєї релігійної діяльності. Вона посилалася на статтю 9 Конвенції, взяту окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції. Перше положення передбачає:
«1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».
81. Уряд заперечив проти цього аргументу.
82. З огляду на зазначені висновки Суд вважає, що ці скарги не є ані явно необґрунтованими, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
83. Беручи до уваги вказані висновки щодо скарги заявниці за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції, Суд вважає, що її скарги за статтею 9 Конвенції, взятою окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, не порушують жодного питання, яке вимагало б окремого розгляду.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
84. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
А. Шкода
85. Заявниця вимагала 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
86. Уряд вважав цю вимогу надмірною.
87. З огляду на ступінь тяжкості порушення, пов’язаного з процесуальним обов’язком держави-відповідача, Суд вважає за належне присудити заявниці 1 200 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
В. Судові та інші витрати
88. Заявниця також вимагала 1 500 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах, і 1 500 євро компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді.
89. Уряд вказав, що вимога не була підтверджена відповідними документами.
90. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Суд зауважує, що на підтвердження витрат, компенсація яких вимагалася, заявниця надала лише рахунок-фактуру від п. Черниченка. Жодного документа, який би свідчив, що вона фактично сплатила зазначену у рахунку-фактурі суму або взяла на себе зобов’язання та мусила сплатити її, надано не було.
91. Отже, з огляду на наявні у нього документи та його практику Суд відхиляє вимогу про компенсацію судових та інших витрат.
С. Пеня
92. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що не було порушено статтю 3 Конвенції, взяту окремо.
3. Постановляє , що було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні з процесуальним аспектом статті 3 Конвенції.
4. Постановляє , що скарги заявниці за статтею 9 Конвенції, взятою окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, не порушують жодного питання, яке вимагало б окремого розгляду.
5. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 1 200 (одну тисячу двісті) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 листопада 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
В.о. заступника Секретаря
Енн-Марі ДУГЕ
Голова
Стефані МОРО-ВІКСТРОМ