"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."
A. Попередні заперечення Уряду
1. Зауваження сторін
52. Уряд стверджував, що пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) не може застосовуватися до арбітражних проваджень. Він передовсім звертав увагу на те, що арбітражний суд був створений за угодою між сторонами як суд для розгляду арбітражних питань, що зазначено в умовах, прийнятих ними. Уряд стверджував, що сторони в арбітражному провадженні у цій справі повною мірою не вимагали застосування пункту 1 статті 6 Конвенції, внаслідок чого він не може застосовуватися до примусового виконання прийнятого цим судом рішення від 23 грудня 1998 року, яке набрало законної сили. По-друге, Уряд стверджував, що у цій справі не було взаємозв'язку між арбітражним провадженням у цій справі та подальшим виконавчим провадженням, оскільки компанія-заявник набула право на відповідну заборгованість за договором від 10 лютого 2003 року, а не у відповідності із рішенням арбітражного суду. Та врешті Уряд стверджував, що заява є несумісною із положенням ratione materiae Конвенції.
53. Компанія-заявник не погоджувалася. Вона стверджувала, що пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) може застосовуватися у провадженні у цій справі.
2. Оцінка Суду
54. Оскільки Уряд висловив заперечення щодо застосування пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) до арбітражного провадження, Суд нагадує, що стаття 6 Конвенції не виключає створення арбітражних судів з метою вирішення спорів між приватними підприємствами. Насправді, слово "суд" у пункті 1 статті 6 Конвенції не обов'язково має розумітися як суд класичного виду, інтегрований у стандартну судову систему держави (див., inter alia, "Літгоу та інші проти Великобританії" (Lithgow and Others v. the United Kingdom), рішення від 8 липня 1986 року, Серія A, N 102, сторінки 72-73, пункт 201). Також Суд вважає, що арбітражний суд був "судом, встановленим законом", що діяв відповідно до Закону України "Про Міжнародний комерційний арбітраж" від 1994 року, а також внутрішніх процесуальних правил. Провадження в арбітражному суді було таким же самим, як і у відповідних державних цивільному чи господарському судах, та існували нормативні положення, відповідно до яких рішення вказаного арбітражного суду мали бути оскаржені до Київського апеляційного суду на підставах, зазначених у Законі України "Про Міжнародний комерційний арбітраж" від 1994 року. Арбітражний суд залишався єдиним арбітражним органом в Україні, який міг відповідно до Закону України "Про Міжнародний комерційний арбітраж" ( 4002-12 ) від 1994 року вирішувати "спори підприємств із іноземними інвестиціями". Відповідно до Закону України "Про Міжнародний комерційний арбітраж" від 1994 року та статті 3(1) Закону України "Про виконавче провадження" ( 606-14 ) рішення вказаного суду прирівнюються до інших судових рішень, які підлягають виконанню.
55. Стосовно права вимоги сплатити заборгованість чи вимоги дотримання цивільно-правового зобов'язання забезпечити сплату відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, то воно є "цивільним" правом, що належить до національного приватного права України та закріплено у главі 40 Цивільного кодексу ( 435-15 ) (компенсація за шкоду) та в Законі України "Про власність" ( 697-12 ) (захист власності). Зокрема, статті 197-202 глави 17 Цивільного кодексу дозволяли уступку боргів та передбачали укладення договорів для їх передачі. Крім того, право компанії-заявника отримати належну заборгованість від ВАТ "Оріана" на підставі рішення арбітражного суду та відповідно до договору було підтверджено апеляційним господарським судом Івано-Франківської області 10 вересня 2004 року. Таким чином, Суд дійшов висновку, що арбітражне провадження стосується "цивільного" права першого позивача. У результаті уступки боргу компанії-заявнику на підставі договору, укладеного в лютому 2003 року, та визнання компанії-заявника новим кредитором у вересні 2004 року подальше виконавче провадження включало права компанії-заявника та його цивільні права, що перейшли до нього від початкових кредиторів.
56. Суд вбачає, що ці доводи є достатніми для висновку, що пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) застосовувався до провадження у цій справі. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду.
B. Щодо суті скарг компанії-заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) та статтею 1 Першого протоколу ( 994_535 )
1. Зауваження сторін
57. Уряд стверджував, що тут не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) стосовно компанії-заявника. Зокрема, Уряд стверджував, що рішення арбітражного суду було остаточним тільки по відношенню до сторін спору та підлягало виконанню тільки стосовно первинного кредитора ВАТ "Оріана", а не стосовно компанії-заявника, який опосередковано набув право на виплату заборгованості за вказаним рішенням арбітражного суду. Уряд також доводив, що у цій справі не було порушення статті 1 Першого протоколу ( 994_535 ). Зокрема, він стверджував, що держава не була відповідальною за заборгованість ВАТ "Оріана", яка була самостійним підприємством. Уряд також стверджував, що договір про уступку вимог боргу від 10 лютого 2003 року не був належною підставою для вимоги виконання рішення вказаного арбітражного суду на користь іншого підприємства.
58. Компанія-заявник стверджувала, що пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) було порушено органами державної влади через невиконання рішення арбітражного суду від 23 грудня 1998 року протягом розумного строку та у повному обсязі. Компанія-заявник зазначила, що держава не дотримувалась своїх зобов'язань за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ) через те, що не забезпечила виконання рішення у встановлений строк і не вживала необхідних та адекватних заходів з метою забезпечення компанії-заявнику ефективного користування його майновими правами.
2. Оцінка Суду
59. Суд зауважує, що одною із головних причин невиконання органами державної влади рішення арбітражного суду було банкрутство ВАТ "Оріана", яка належала державі та була в її управлінні. Однак необхідно зазначити, що хоча процедура виділення коштів для виплати боргів держави може спричинити деякі затримки у виконанні рішень за рахунок коштів державного бюджету, це не може виправдати невиконання зобов'язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ). Проте слід зазначити, що час призначення сплати державної заборгованості був причиною затримки виконання рішення суду за рахунок коштів державного бюджету. Пояснень щодо причин невиконання гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язань не було надано.
60. Крім того, із матеріалів справи не вбачається, що органи державної влади вживали якихось заходів для виправлення ситуації у цій справі. Таким чином, Суд вважає, що тривале невиконання рішення становить порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
61. Суд також зауважує, що він вже встановлював, що "вимога" може становити "майно" у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ) у разі, якщо вона забезпечується примусовим виконанням (див. "Бурдов проти Росії" ( 980_045 ) (Burdov v. Russia), заява N 59498/00, пункт 40, ECHR 2002-III, та "Полтораченко проти України" ( 980_252 ) (Poltorachenko v. Ukraine), заява N 77317/01, пункт 45, рішення від 18 січня 2005 року). Суд також вважає, що уступка боргу в принципі може прирівнюватись до "майна". Більше того, Суд вважає, що рішення національних судів, якими компанію-заявника визнано кредитором у провадженні щодо виконання рішення арбітражного суду від 23 грудня 1998 року, свідчать, що компанія-заявник мала вимогу, яка підлягала виконанню та яка становить "майно" у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. пункт 24 вище).
62. Таким чином, тут було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ).
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
63. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції ( 995_004 ) або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода та судові витрати
64. Компанія-заявник вимагала 10 000 000 доларів США компенсації моральних збитків та втраченого прибутку. Компанія-заявник не надала жодних вимог щодо компенсації судових витрат.
65. Уряд стверджував, що вимога є занадто великою та не обґрунтована належними доказами.
66. Суд звертає увагу, що безспірним залишається те, що держава все ще має зобов'язання виконати рішення суду, яке розглядається. Відповідно компанія-заявник залишається повноважною отримати суму заборгованості за рішенням. Остаточне вирішення вимоги компанії-заявника щодо матеріальної шкоди становитиме виплата Урядом заборгованості за рішенням суду.
67. Що стосується вимоги відшкодування моральної шкоди, на думку Суду, з огляду на обставини справи, встановлення порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) та статті 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ) становить достатню справедливу сатисфакцію. Зокрема, Суд зазначає, що компанія-заявник купила заборгованість, яка розглядається, що частково становило його ординарну підприємницьку діяльність. При цьому він був обізнаний про проблеми з виконанням вказаного рішення, таким чином, він взяв на себе комерційний ризик такої угоди. Таким чином, Суд вирішує, що компанія-заявник не має права на відшкодування моральної шкоди.
68. Компанія-заявник не подала жодних вимог щодо відшкодування судових витрат. Відповідно Суд не присуджує жодних виплат.
B. Пеня
69. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Встановлює, що пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) застосовується, та відхиляє попередні заперечення Уряду.
2. Постановляє, що у цій справі було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
3. Постановляє, що у цій справі було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ).
4. Постановляє, що встановлення порушення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію в частині відшкодування моральної шкоди, якої зазнав заявник.
5. Постановляє, що:
(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), держава-відповідач має сплатити компанії-заявнику суму заборгованості за рішенням арбітражного суду від 23 грудня 1998 року, яка все ще належить до виплати;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимог компанії-заявника щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 3 квітня 2008 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду ( 980_067 ).
Секретар Клаудія ВЕСТЕРДІК (Claudia Westerdiek)
Голова Пеер ЛОРЕНЦЕН (Peer Lorenzen)