Знову наголосивши на важливості ролі, яку відіграє преса в демократичному суспільстві, Суд з'ясував, що засудження заявників становило втручання у здійснення ними свого права на свободу вираження поглядів. Суд взяв до уваги, що французькі суди ухвалювали свої рішення на підставі положень Закону від 29 липня 1881 року про свободу преси і мали законну мету, а саме - захист репутації або прав інших, а також те, що ця справа торкалася репутації та прав короля Марокко.
Що стосується питання обґрунтованості втручання та його необхідності в демократичному суспільстві, Суд зазначив найперше, що громадяни, зокрема у Франції, мають законний інтерес бути поінформованими про оцінку Комісії Європейського Співтовариства ситуації з виробництвом і контрабандою наркотиків у країні, яка домагається членства в Європейському Союзі. Суд знову зазначив, що гарантії статті 10 надаються журналістові лише тоді, коли він діє добросовісно, дотримуючись принципу правдивості фактів і наводячи достовірну і точну інформацію, згідно з журналістською етикою. З цього приводу Суд зазначив, що зміст доповіді Геополітичної обсерваторії з наркодосліджень не був предметом спору і що твердження, які містилися в ній, можна було законним чином вважати достовірними. Суд зауважив, що, сприяючи громадському обговоренню питань, які породжують законне занепокоєння, преса у принципі має бути спроможною посилатися на офіційні доповіді без необхідності проводити окремо свої власні розслідування. На думку Суду, газета "Ле Монд" мала підстави посилатися на доповідь, не перевіряючи її достовірність.
Суд також зазначив, що, на відміну від відповідачів у провадженні про дифамацію, особа, обвинувачена у завданні образи главі іноземної держави, не має права захищати себе шляхом наведення доказів на підтвердження правдивості тверджень. Судове переслідування такого правопорушення було непропорційним засобом захисту репутації або прав інших, навіть коли цими особами є глави держав чи урядів.
Крім того, від часу постановлення паризьким судом загальної юрисдикції рішення від 25 квітня 2001 року національні суди виявили готовність визнати, що тлумачення судами правопорушення як такого, що підлягає під статтю 36 Закону від 29 липня 1881 року, призводить до порушення свободи вираження поглядів, яка ґарантована статтею 10. Тобто вони, як видається, визнали, що в демократичному суспільстві немає необхідності в застосуванні цієї статті для досягнення згаданої мети, особливо зважаючи на те, що глави держав або звичайні громадяни, мали достатні засоби правового захисту в кримінальний справі у вигляді судового переслідування за дифамацію або за завдання образи, і що обидва ці правопорушення були пропорційними до поставленої мети.
Суд також взяв до уваги, що застосування статті 36 Закону від 29 липня 1881 року припускає можливість надання главам держав особливого статусу, що є частковим відступом від загального закону і не може узгоджуватися із сучасною практикою та політичними конценціями, оскільки такий статус забезпечував би їм імунітет від критики, виключно з огляду на їхню роль або становище і незважаючи на те, чи виправданою є така критика. На думку Суду, такий привілей виходив за межі того, що необхідне для досягнення мети. Отже, Суд встановив, що, з огляду на особливий характер захисту, передбаченого відповідним положенням Закону про свободу преси, засудження в завданні образи главі іноземної держави створює підстави для порушення свободи вираження поглядів, не задовольняючи "нагальної суспільної потреби", яка може виправдовувати обмеження такого характеру. Суд зауважив, що відповідного пропорційного співвідношення між обмеженнями, встановленими стосовно права заявників на свободу вираження поглядів, та поставленою законною метою не було.
Отже, Суд одноголосно постановив, що було допущено порушення статті 10.