«Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...».
А. Прийнятність
44. Уряд доводив, що заявник не може стверджувати, чи є він потерпілим від стверджуваних порушень, оскільки рішення про його екстрадицію ухвалено не було. Уряд також зазначив, що рішення про екстрадицію не прийматиметься доти, доки Суд не ухвалить наступне рішення стосовно застосування тимчасових заходів або рішення щодо суті скарги заявника.
45. Заявник стверджував, що, незважаючи на відсутність офіційного рішення про екстрадицію, тривале тримання його під вартою неможливо пояснити нічим іншим, як наміром видати його до Республіки Білорусь. Отже, навіть за відсутності офіційного рішення органів влади України він все-таки може вважатися потерпілим від стверджуваних порушень.
46. Суд зазначає, що заявника було затримано в червні 2007 року на підставі оголошення його у міжнародний розшук. Згодом Генеральна прокуратура Республіки Білорусь звернулася із запитом про видачу заявника. Тримання його під вартою до екстрадиції було санкціоноване Балаклавським судом 3 серпня 2007 року без визначення строку такого тримання та за обставин, коли національний закон не передбачає встановлення будь-якого строку. За відсутності будь-якого іншого рішення національних органів про продовження тримання заявника під вартою, яке триває досі та тривалість якого на цей момент становить два роки і майже п'ять місяців, Суд вважає, що тримання заявника під вартою досі здійснюється «до екстрадиції», навіть незважаючи на те, що рішення про екстрадицію прийнято не було. Суд хотів би зауважити, що вказаний ним відповідно до правила 39 Регламенту Суду тимчасовий захід стосувався екстрадиції заявника, а не тримання його під вартою. На думку Суду, заявник досі перебуває під загрозою екстрадиції і не втратив статусу потерпілого.
47. Суд вважає, що скарги заявника не є явно необґрунтованими у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
В. Суть
1. Доводи сторін
a) Уряд
48. Уряд доводив, що застосування правила 39 Регламенту Суду завадило ГПУ ухвалити будь-яке рішення щодо екстрадиції заявника і, відповідно, оцінити потенційні ризики, на які заявник може наразитися у Республіці Білорусь у разі видачі. Отже, за відсутності будь-якого рішення Суд не може визначити, чи мало місце порушення прав заявника, оскільки дії державних органів досі мали «підготовчий» характер і не свідчили про «офіційну» позицію держави.
49. Уряд також наголошував, що Генеральний прокурор Республіки Білорусь надав достатні гарантії недопущення застосування до заявника поводження, що суперечить вимогами статей 2 і 3 Конвенції, та несправедливого розгляду кримінальної справи. Уряд заявив, що твердження заявника про можливість жорстокого з ним поводження безпідставні, оскільки його було оголошено в розшук у зв'язку з порушеною щодо нього кримінальною справою, а не у зв'язку з його участю в опозиційній діяльності і, зокрема, причетністю до створення молодіжної організації чи рок-групи. Уряд також зауважив, що немає доказів на підтвердження слів заявника про те, що така діяльність заборонена чи вважається опозиційною.
50. Насамкінець, Уряд стверджував, що хоча в минулому Суд не виключав можливості порушення питання за статтею 6 Конвенції у зв'язку з рішенням про екстрадицію, у виняткових випадках, наприклад, коли біженець уже наразився або ризикує наразитися на явне незабезпечення справедливого судового розгляду його справи в запитуючій країні, факти цієї справи не свідчать про існування такого ризику. Зокрема, немає підстав для сумніву в обґрунтованості та законності рішення Верховного Суду Республіки Білорусь від 18 травня 2002 року, а твердження заявника про ризик несправедливого судового розгляду пояснюються його небажанням відповідати перед судом. Уряд також послався на положення Кримінально-процесуального кодексу Республіки Білорусь про презумпцію невинуватості та зазначив, що це положення є достатньою гарантією проти несправедливого судового розгляду в кримінальній справі заявника.
b) Заявник
51. Заявник вважав, що застосування правила 39 Регламенту Суду не заважає Урядові прийняти рішення в межах своєї юрисдикції, але має на меті припинити виконання таких рішень. Заявник також посилався на згадане вище рішення у справі «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine) і стверджував, що Генеральна прокуратура Республіки Білорусь не уповноважена давати гарантії у порядку дипломатичних зносин; більше того - Уряд України не може перевірити дотримання таких гарантій Урядом Республіки Білорусь. Зокрема, Генеральний прокурор Республіки Білорусь не може достатньою мірою гарантувати незастосування смертної кари у справі заявника, оскільки тільки суд визначає міру покарання, а прокурор, який є стороною у справі, не може вплинути на нього.
52. Крім того, Республіка Білорусь не співпрацювала з міжнародними організаціями різних рівнів, не подавала регулярні доповіді відповідно до Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права та Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, а також ігнорувала рекомендації відповідних комітетів ООН. Крім того, у 2005-2007 роках органи влади Республіки Білорусь неодноразово відмовляли у в'їзді до країни низці представників відповідних міжнародних організацій і, зокрема, Доповідачеві Комітету з юридичних питань та прав людини Парламентської асамблеї Ради Європи та Спеціальному доповідачеві ООН. Заявник також наголошував, що інформація, надана органами влади Білорусі, є дуже ненадійною і що Уряд України повинен був продемонструвати наявність у нього особливих засобів, за допомогою яких він мав намір отримати надійну інформацію про практичне дотримання наданих гарантій.
53. Заявник вважав, що в разі екстрадиції він наразиться на реальний ризик жорстокого поводження і катування, з допомогою яких від нього домагатимуться зізнання. Зокрема, заявник стверджував, що в 2001 році він уже зазнав жорстокого поводження з боку міліції під час досудового розслідування його кримінальної справи. До того ж міжнародні органи зібрали суттєві докази існування в Білорусі поширеної практики катування та жорстокого поводження, що застосовувалися з метою отримання визнавальних показань або залякування політичних опонентів та активістів.
2. Оцінка Суду
а) Відповідні принципи
54. Передусім Суд зауважує, що, згідно із загальноприйнятими нормами міжнародного права та за умови дотримання зобов'язань за міжнародними договорами, включно з Конвенцією, Договірні держави мають право регулювати питання в'їзду, проживання та вислання іноземців. Але в попередніх справах Суд не виключав можливості порушення питання про відповідальність Договірної держави за статтею 2 Конвенції або статтею 1 Протоколу № 6 до Конвенції у разі депортації іноземця до країни, в якій існує серйозний ризик страти внаслідок засудження до смертної кари чи за інших обставин (див. рішення у справі «Сорінг проти Сполученого Королівства» (Soering v. the United Kingdom) від 7 липня 1989 року, Series A, № 161). Суд також зазначає, що повинен існувати «майже неминучий» ризик позбавлення особи життя, щоб її вислання вважалося «умисним позбавленням життя» на порушення статті 2 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Дугоз проти Греції» (Dougoz v. Greece), заява № 40907/98, від 8 лютого 2000 року).
55. У справі «Оджалан проти Туреччини» (Ocalan v. Turkey); [ВП], заява № 46221/99, ECHR 2005-IV) Велика палата Суду зазначила, що територія, яку займають держави - члени Ради Європи, стала зоною, вільною від смертної кари, і можна стверджувати, що смертна кара у мирний час - якщо враховувати, зокрема, той факт, що всі Договірні держави підписали Протокол № 6 до Конвенції і майже всі ратифікували його, - має розглядатися як неприйнятне покарання, яке надалі вже не може дозволятися статтею 2 Конвенції (див. там само, п. 163, щоб ознайомитися з позицією Ради Європи щодо смертної кари, рішення у справі «Оджалан проти Туреччини» (Ocalan v. Turkey), пп. 58 і 59). Втім Суд утримався від будь-якого чіткого висновку щодо можливості вважати статтю 2 Конвенції вже зміненою - такою, що забороняє смертну кару за всіх обставин (див. там само, п. 165), але дійшов висновку, що навіть якщо статтю 2 тлумачити як таку, що досі дозволяє смертну кару, застосування смертної кари після несправедливого судового розгляду суперечитиме Конвенції, оскільки свавільне позбавлення життя заборонене (див. рішення у справі «Оджалан проти Туреччини» [ВП], заява № 46221/99, п. 166, ЕСШ 2005-IV). Суд також визнав, що засудження особи до смертної кари після несправедливого судового розгляду може завдавати їй, якщо існує реальна можливість виконання такого вироку, значних страждань і породжувати відчуття страху, а отже, таке поводження підпадає під дію статті 3 Конвенції (див. там само, пп. 168-169).
56. Таким чином, якщо Договірна держава депортує іноземця, який уже наразився або ризикує наразитися в запитуючій країні на явне незабезпечення справедливого судового розгляду його справи, за результатами якого його засудили або можуть засудити до смертної кари, може постати питання за статтями 2 і 3 Конвенції (див. рішення у справі «Бадер і Канбор проти Швеції» (Bader and Kanbor v. Sweden), заява № 13284/04, п. 42, ECHR 2005-XI).
57. Крім того, вислання особи Договірною державою Конвенції може послужити підставою для порушення питання за статтею 3 Конвенції, а отже, і про відповідальність цієї держави за Конвенцією, якщо доведено наявність суттєвих підстав вважати, що в разі видачі запитуючій країні такій особі насправді загрожує поводження, заборонене статтею 3 Конвенції. За таких обставин зі статті 3 Конвенції випливає обов'язок не видавати цю особу такій державі (див., серед інших джерел, рішення у справі «Сааді проти Італії» (Saadi v. Italy), [ВП], № 37201/06, пп. 124-125, ECHR 2008-...). Встановлення такої відповідальності неминуче потребує оцінки ситуації у запитуючій країні з погляду вимог статті 3 Конвенції. Однак питання не полягає в оцінці або встановленні відповідальності запитуючої країни згідно із загальним міжнародним правом, Конвенцією чи якимось іншим договором. Відповідальність, яка випливає або може випливати з Конвенції, - це відповідальність запитуваної Договірної держави, яка депортує або, як це має місце в цій справі, видає особу за дії, вчинення яких стає безпосередньою причиною того, що особа наражається на ризик зазнати забороненого нелюдського поводження (див. рішення у справах «Сорінг проти Сполученого Королівства» (Soering v. the United Kingdom) від 7 липня 1989 року, пп. 89-91, Series А, № 161, і «Гарабаєв проти Росії» (Garabayev v. Russia), заява № 38411/02, п. 73, від 7 червня 2007 року, ECHR 2007-VII (витяги).
58. З'ясовуючи, чи було доведено існування у випадку видачі або вислання заявника реального ризику, що він зазнає поводження, забороненого статтею 3 Конвенції, Суд має проаналізувати це питання у світлі всіх наданих йому матеріалів і, якщо необхідно, у світлі матеріалів, отриманих ним proprio motu. У таких справах, як ця, Суд має розглянути передбачувані наслідки видачі заявника до запитуючої країни, беручи до уваги загальну ситуацію в цій країні та особисті обставини заявника (див. рішення у справі «Вільвараджа та інші проти Сполученого Королівства» (Vilvarajah and Others v. the United Kingdom) від 30 жовтня 1991 року, Series A, № 215, п. 108, in fine). Що стосується оцінки загальної ситуації в конкретній країні, то Суд, як правило, надавав значення інформації, яка міститься в останніх доповідях таких незалежних міжнародних правозахисних асоціацій, як «Amnesty International», або яку було отримано з урядових джерел, включаючи Державний департамент США (див., наприклад, рішення у справах «Чагал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom) від 15 листопада 1996 року, пп. 99-100, Reports 1996-V, «Муслім проти Туреччини» (Muslim v. Turkey), заява № 53566/99, п. 67, від 26 квітня 2005 року, і «Саїд проти Нідерландів» (Said v. the Netherlands), заява № 2345/02, п. 54, від 5 липня 2005 року, ухвалу щодо прийнятності у справі «Аль-Моаяд проти Німеччини» (Al-Moayad v. Germany), заява № 35865/03, пп. 65-66, від 20 лютого 2007 року, а також згадане вище рішення у справі «Сааді проти Італії» (Saadi v. Italy) [ВП], пп. 143-146).
59. Крім того, навіть якщо в порядку дипломатичних зносин було надано гарантії, Суд не звільняється від обов'язку перевірити, чи забезпечують такі запевнення на практиці достатні гарантії того, що заявник буде захищений від ризику зазнати поводження, забороненого Конвенцією (див. згадані вище рішення у справі «Чагал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom), п. 105, тау справі «Сааді проти Італії» (Saadi v. Italy) [ВП], п. 148).
b) Застосування зазначених вище принципів у цій справі
60. З огляду на наведені вище висновки, Суд повторює, що, враховуючи рішення українського суду про тримання заявника під вартою до екстрадиції, тривале тримання його під вартою та відмови звільнити його з-під варти, а також відсутність офіційного рішення про відмову видати заявника, досі можна вважати, що йому загрожує екстрадиція у зв'язку з кримінальною справою, порушеною проти нього в Білорусі.
61. Суд зазначає, що в 2001 році заявникові було пред'явлено обвинувачення у вбивстві та розбої, але його було виправдано судом двох інстанцій. Менш ніж через чотири місяці потому Президія Верховного Суду Республіки Білорусь скасувала ці рішення в порядку виключного провадження і справу було повернуто на новий розгляд. Не оцінюючи наперед суть скарги заявника за статтею 6 Конвенції, Суд зазначає, що у низці справ подібну процедуру вже було визнано несумісною з гарантіями справедливого судового розгляду (стосовно провадження в цивільних справах див., наприклад, рішення у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumdrescu v. Romania), [ВП], заява № 28342/95, ECHR 1999-VII). Нині триває новий розгляд кримінальної справи заявника, і можливим покаранням за один із злочинів, у яких його обвинувачено, є смертна кара.
62. Суд не може робити припущення щодо можливих результатів розгляду кримінальної справи заявника. Однак сама лише можливість застосування смертної кари та можливість несправедливого судового розгляду, враховуючи скасування остаточного рішення у справі заявника, дають Суду підстави для висновку, що така ситуація породжує у заявника неспокій і душевні страждання, достатні для того, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції.
63. Суд також зазначає, що, незважаючи на гарантії, надані державними органами Білорусі, доповіді щодо стану дотримання прав людини свідчать про серйозні проблеми в міжнародній співпраці державних органів Білорусі у сфері прав людини та, зокрема, щодо скасування смертної кари, і що Уряд України не уточнив, яким чином, з огляду на ці проблеми, він має намір слідкувати за виконанням наданих гарантій.
64. Суд також зазначає, що в доповідях міжнародних і неурядових організацій ідеться про порушення прав людини в Білорусі і, зокрема, про жорстоке поводження та катування. Хоча посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для відмови в екстрадиції, у цій справі існують докази, які підтверджуються висновками білоруських судів, про те, що заявник уже зазнав жорстокого поводження з боку державних органів Республіки Білорусь. Уряд не довів, що стосовно заявника ця ситуація змінилася настільки, що це дає змогу виключити будь-яку ймовірність жорстокого поводження в майбутньому. Отже, Суд не може погодитися з Урядом у тому, що запевнення, надані в цій справі, можуть бути достатньою гарантією проти серйозного ризику жорстокого поводження в разі екстрадиції заявника (див. згадане вище рішення у справі «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine), пп. 73-74).
65. Отже, у разі видачі заявника в Республіку Білорусь було б порушення статті 3 Конвенції.
66. Суд вважає, що за обставин цієї справи немає потреби окремо розглядати скарги заявника за статтями 2 і 6 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 5 і 13 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ З ТРИМАННЯМ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ ДО ЕКСТРАДИЦІЇ
67. Заявник скаржився, що його затримання та тримання під вартою в Україні суперечать гарантіям статті 5 Конвенції, оскільки кримінальне переслідування його в Республіці Білорусь є незаконним. До того ж, тримання його під вартою в Україні не передбачене жодним законом, і він не може оскаржити такий захід. Заявник також скаржився за статтею 13 Конвенції про відсутність у цьому зв'язку ефективних засобів юридичного захисту.
68. Суд вважає, що ці скарги належить розглядати в контексті підпункту «f» пункту 1 та пунктів 4 і 5 статті 5 Конвенції, у відповідних положеннях яких зазначено:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
…
f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.
…
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування».
A. Прийнятність
69. У своїх зауваженнях від 7 листопада 2008 року Уряд стверджував, що заявник не вичерпав ефективних національних засобів юридичного захисту, оскільки не оскаржив у судах вищого рівня рішення про тримання його під вартою. Крім того, заявник ніколи не подавав клопотання про перегляд підстав тримання його під вартою. Уряд стверджував, що якби національні суди визнали, що тримання заявника під вартою є незаконним або що підстав для застосування такого заходу вже не існує, вони б винесли рішення про звільнення його з-під варти. На підтвердження своїх заяв Уряд надав копію рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області від 5 травня 2008 року, згідно з яким С., який тримався під вартою до екстрадиції до Туркменістану, було звільнено під підписку про невиїзд.
70. Заявник стверджував про відсутність ефективної процедури, за допомогою якої він міг оскаржити рішення про тримання його під вартою до екстрадиції.
71. Суд зазначає, що після отримання зауважень Уряду національні суди двічі (див. пункт 21 вище) доходили одностайних висновків про можливість звільнення заявника з-під варти, поки вирішується питання щодо його екстрадиції. Отже, незважаючи на надану Урядом копію рішення, Суд не є переконаним, що цей засіб можна вважати ефективним. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду.
72. Суд вважає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
73. Уряд посилався на те, що питання екстрадиції до Республіки Білорусь регулюються положеннями Конституції України, Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписаної країнами СНД у 1993 році (далі - Мінська конвенція), Кримінально-процесуального кодексу та Постанови Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 року № 16 «Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов'язаних з їх екстрадицією». Відповідні положення цих документів є чіткими, зрозумілими та доступними для особи, про яку йдеться. Уряд також зазначав, що згідно з Мінською конвенцією Договірна держава має визнавати офіційні документи, видані іншою Договірною державою. Тому Уряд України не міг ставити під сумнів офіційні документи, видані відповідними органами влади Республіки Білорусь у справі заявника. Уряд доводив, що, взявши заявника під варту, державні органи України діяли відповідно до своїх міжнародних зобов'язань за Мінською конвенцією і що тримання його під вартою здійснюється з метою екстрадиції. Крім того, за твердженням Уряду, заявник мав можливість оскаржити своє затримання в суді. Зрештою Уряд зауважив, що, оскільки затримання та тримання заявника під вартою є законними, заявник не має права на відшкодування шкоди.
74. Заявник посилався на висновок Суду у згаданих вище рішеннях у справах «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine) і «Свєтлорусов проти України» (Svetlorusov v. Ukraine) та повідомив, що неодноразово звертався до судів з клопотаннями про звільнення з-під варти, але безуспішно.
75. У попередніх справах, у яких розглядалися питання, аналогічні порушеним у цій справі, Суд встановив порушення пунктів 1, 4 і 5 статті 5 Конвенції (див. згадані вище рішення у справах «Солдатенко проти України» (Soldatenko v. Ukraine), пп. 109-114 і 125-127, і «Свєтлорусов проти України» (Svetlorusov v. Ukraine), пп. 47-49, 57-59 і 66-70). Таких висновків Суд дійшов передусім з огляду на відсутність правових норм, які б передбачали як тримання заявника під вартою до екстрадиції, так і регулярний судовий контроль законності такого запобіжного заходу. Суд також визнав, що законодавство України не наділяє заявника гарантованим правом на відшкодування шкоди, як цього вимагає пункт 5 статті 5 Конвенції.
76. Розглянувши усі надані йому документи, Суд вважає, що Уряд не надав жодного факту або аргументу, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі.
77. Отже, було порушення пунктів 1, 4 і 5 статті 5 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 2, 3 і 13 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ З ОБСТАВИНАМИ ЗАТРИМАННЯ ЗАЯВНИКА, УМОВАМИ ТРИМАННЯ ЙОГО ПІД ВАРТОЮ ТА ЕТАПУВАННЯ
78. Посилаючись на статті 2 і 3 Конвенції, заявник скаржився, що під час затримання він зазнав фізичного та психологічного тиску та що умови тримання в Севастопольському ІТТ та в СІЗО, а також умови його етапування були нелюдськими та такими, що принижують гідність. Заявник також скаржився за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів юридичного захисту у цьому зв'язку.
79. З огляду на обставини цієї справи Суд вважає за належне розглянути ці скарги заявника в контексті статей 3 і 13 Конвенції, оскільки немає prima facie доказів того, що життя заявника перебувало під серйозною загрозою.
80. Відповідні частини цих статей передбачають таке: