«Кожен має право на справедливий і публічний розгляд … незалежним і безстороннім судом…, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.».
A. Прийнятність
38. Уряд стверджував, що рішення від 24 грудня 2002 року було виконано 17 березня 2004 року, коли підприємство «К.» зменшило кут лівого виступу прибудови приблизно на 0,6 м - 4 ; у результаті було надано належний доступ до переднього повздовжнього огородження балкона заявників відповідно до вимог рішення суду від 24 грудня 2002 року, роз’ясненого ухвалою суду від 03 червня 2003 року. Уряд також зазначив, що заявники поставили скляні вікна на своєму балконі без дозволу; тому Уряд не міг нести відповідальність за відсутність зовнішнього доступу до таких вікон. Уряд зазначив, що виконання рішення, яке містить зобов’язання нематеріального характеру, може іноді вимагати більше часу, ніж у випадку виплати грошей, присуджених за рішенням суду (див. рішення у справі «Ганенко проти України» (Ganenko v. Ukraine), заява № 27184/03, від 11 січня 2005 року). З огляду на зазначене Уряд просив Суд визнати скарги заявників неприйнятними як явно необґрунтовані.
__________
- 4 Виправлено 28 вересня 2020 року: текст був: «0,6 см».
39. Заявники заперечили. Вони зазначили, що для встановлення скляних вікон на їхньому балконі не потрібен був спеціальний дозвіл, а рішення від 24 грудня 2002 року залишалося невиконаним. Вони надали документи, що підтверджували, що виконавче провадження досі тривало. Зокрема, заявники надали рішення від 28 травня 2014 року, яким Оболонський районний суд скасував постанову державних виконавців від 21 березня 2014 року про закінчення виконавчого провадження та зобов’язав останніх повторно відкрити виконавче провадження.
40. Суд зазначає, що заявники надали достатньо доказів того, що рішення від 24 грудня 2002 року не виконано, а виконавче провадження досі триває (див. пункти 21 і 39). Крім того, сторонами не оскаржується, що неможливість забезпечити виконання рішення від 24 грудня 2002 року становило втручання у права заявників на мирне володіння своїм майном, і всупереч аргументам Уряду (див. пункт 38) таке втручання усунено не було (див. пункти 21 та 39).
41. Беручи до уваги зазначені висновки, Суд вважає, що скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
42. Уряд не надав жодних зауважень щодо суті скарг заявників.
43. Зауваження заявників щодо суті ідентичні їхнім зауваженням щодо прийнятності їхніх скарг, наведеним у пункті 39.
44. Суд повторює, що ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без неналежних затримок (див. рішення у справі «Immobiliare Saffi» проти Італії» [ВП] (Immobiliare Saffi v. Italy) [GC], заява № 22774/93, пункт 66, ЄСПЛ 1999-V). Проте затримка у виконанні судового рішення на період, що є необхідним для вирішення проблем публічного порядку, може у виняткових випадках бути виправдана (там само, пункт 69). Коли органи державної влади зобов’язані вживати дії для виконання рішення, але вони цього не роблять, держава може нести відповідальність за таку бездіяльність на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Сколло проти Італії» (Scollo v. Italy), від 28 вересня 1995 року, пункт 44, Серія A № 315C). До того ж, Суд неодноразово встановлював, що пункт 1 статті 6 Конвенції та стаття 1 Першого протоколу до Конвенції передбачають позитивний обов’язок держави надавати допомогу приватним особам у виконанні судових рішень, ухвалених не на користь інших приватних осіб (див. рішення у справі «Фуклєв проти України» (Fuklev v. Ukraine), заява № 71186/01, пункти 84 та 91, від 07 червня 2005 року, згадане рішення у справі «Сколло проти Італії» (Scollo v. Italy), пункт 44, рішення у справах «Фосіак проти Румунії» (Fociac v. Romania), заява № 2577/02, пункт 70, від 03 лютого 2005 року, та «Кесян проти Росії» (Kesyan v. Russia), заява № 36496/02, пункти 79 і 80, від 19 жовтня 2006 року).
45. У цій справі рішення суду від 24 грудня 2002 року, роз’яснене ухвалою від 03 червня 2003 року, вимагало від боржника (приватного підприємства «К.») переобладнати приміщення, що прилягало до квартири заявників (див. пункти 10 і 11). Під час судової будівельно-технічної експертизи було зроблено висновок, що для виконання рішення суду від 24 грудня 2002 року, роз’ясненого ухвалою від 03 червня 2003 року, необхідно було розробити нову проєктну документацію та погодити у встановленому законом порядку (див. пункт 14). Згідно з українським законодавством підприємство «К.» не могло переобладнати приміщення для консьєржів самостійно без погодження проєкту органами державної влади; водночас проєктну документацію могло розробити лише комунальне підприємство «Ж.» як замовник будівництва, Київська міська державна адміністрація та Оболонська районна державна адміністрація (див. пункти 15, 16 і 24).
46. Суд зазначає, що держава була зобов’язана сумлінно допомагати заявникам у виконанні судового рішення. Державні виконавці неодноразово давали вказівки підприємству «К.» виконати рішення суду, яке набрало законної сили, щодо переобладнання приміщення для консьєржів і сміттєзбірника. Однак боржник не виконав вказівки державних виконавців, принаймні частково, у зв’язку з неможливістю виконати рішення суду без участі комунального підприємства «Ж.» та органів місцевого самоврядування.
47. Суд вважає, що неможливо стверджувати про вжиття Державною виконавчою службою України для виконання рішення від 24 грудня 2002 року всіх можливих заходів. Як зазначено у пункті 21, у своєму рішенні від 28 травня 2014 року про скасування постанови про закінчення виконавчого провадження Оболонський районний суд міста Києва прямо вказав Державній виконавчій службі України, що законодавство дозволяло останній виконати судове рішення без участі підприємства «К.». Висновок суду також підтверджувався положеннями законодавства про виконавче провадження (див. пункти 34 і 35). Як вбачається, незважаючи на надані відповідно до законодавства Державній виконавчій службі України повноваження, державні виконавці не виконали рекомендації суду. У зв’язку з цим рішення від 24 грудня 2002 року залишається невиконаним.
48. З огляду на конкретні обставини цієї справи Суд доходить висновку, що держава-відповідач не виконала своїх зобов’язань щодо цього.
49. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
50. Заявники також скаржились на те, що будівництво приміщення для консьєржів і сміттєзбірника порушило їхні права на повагу до їхнього житла, приватного та сімейного життя.
51. У зв’язку із зазначеними скаргами заявники посилалися на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла ...
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.».
52. Ані Уряд, ані заявники не надали своїх зауважень щодо прийнятності та суті цієї скарги.
53. Суд зазначає, що заявники здебільшого скаржились, що використання ними зручностей їхнього житла та якість їхнього приватного і сімейного життя погіршились через будівництво приміщення для консьєржів та сміттєзбірника недалеко від їхнього балкона, зокрема у зв’язку з неприємним запахом і наявністю тарганів.
54. Суд повторює, що стаття 8 Конвенції захищає право особи на повагу до її приватного і сімейного життя, до її житла і кореспонденції. Під житлом зазвичай розуміється місце, фізично визначена площа, де розвивається приватне і сімейне життя. Особа має право на повагу до свого житла, під цим розуміється не лише право на фактичну фізичну площу, але й на спокійне володіння цією площею у розумних межах. Порушення права на повагу до житла не обмежуються конкретними порушеннями, такими як несанкціоноване проникнення до житла особи, але може також включати такі порушення, які не є конкретними, як-то шум, викиди, запахи або інші подібні форми втручання. Право особи на повагу до її житла може бути серйозно порушене, якщо їй перешкоджають користуватися зручностями її житла (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Коценяк проти Польщі» (Koceniak v. Poland), заява № 1733/06, пункти 55, 57 і 58, від 17 червня 2014 року (з подальшими посиланнями).
55. Суд зазначає про свою згоду з тим, що за обставин цієї справи невиконання органами державної влади судового рішення, яким було зобов’язано переобладнати сміттєзбірник, може становити втручання у права заявників за статтею 8 Конвенції з огляду на те, що єдине вікно квартири заявників виходить на вхід до сміттєзбірника. Проте Суд вважає, що скарга заявників у зв’язку з цим, тим не менш, є неприйнятною з таких підстав.
56. Суд повторює, що те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке підпадає під захист пункту 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв’язку з певним місцем. Зокрема, для того, щоб заявник міг стверджувати, що конкретне місце чи власність є «житлом», він має довести наявність конкретного і постійного зв’язку з відповідним майном (див., наприклад, рішення у справі «Гіллоу проти Сполученого Королівства» (Gillow v. the United Kingdom), від 24 листопада 1986 року, пункт 46, серія A № 109).
57. У цій справі, хоча не оскаржується володіння заявниками відповідною квартирою, відсутні докази, що квартира коли-небудь була місцем їхнього проживання. Зокрема, як національний суд (див. пункт 10), так і сусіди заявників (див. пункт 12) зазначили, що заявники не проживають у цій квартирі та мають намір її продати. Ці твердження заявники не спростували. До того ж, заявники ніколи не стверджували про протилежне під час усього провадження у цьому Суді. Хоча, дійсно, другий заявник у своєму листуванні із Судом вказав відповідну квартиру як свою постійну адресу, і у 2007-2008 роках певні листи органів державної влади на цю адресу надсилались, виключно цього факту, на думку Суду, недостатньо для підтвердження фактичного проживання другого заявника у відповідній квартирі. Стосовно першої заявниці, то вона і в листуванні з цим Судом, і на національному рівні завжди вказувала як постійну іншу адресу.
58. Отже, з огляду на недоведення заявниками, що окрім наявності прав власності на відповідну квартиру, вони коли-небудь фактично використовували її як своє житло для цілей статті 8 Конвенції, їхня скарга у зв’язку з цим є несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Шардзхі та інші проти Албанії» (Sharxhi and others v. Albania), заява № 10613/16, пункт 99, від 11 січня 2018 року).
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ
59. Насамкінець Суд зазначає, що заявники, як власники відповідної квартири, скаржились у національних судах на порушення їхніх майнових прав і зазначили у формулярах заяв, що внаслідок будівництва їхні права були порушені. Проте з огляду на факти справи, доводи сторін і свої висновки за пунктом 1 статті 6 Конвенції Суд вважає, що він розглянув основне юридичне питання, порушене у цій заяві, а саме - тривале невиконання рішення від 24 грудня 2002 року, і немає потреби у винесенні окремого рішення у зв’язку зі скаргою за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
60. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
A. Шкода
61. Заявники вимагали 15 000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди. Вони стверджували, що внаслідок будівництва прибудови ринкова вартість їхньої квартири знизилася. Вони також вимагали 11 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди кожному заявнику.
62. Уряд стверджував, що заявники не надали детального розрахунку понесених матеріальних збитків і не підтвердили наявність цих збитків офіційними документами. Крім того, Уряд стверджував, що вимоги заявників стосовно відшкодування моральної шкоди були надмірними та необґрунтованими.
63. Стосовно вимоги заявників про відшкодування матеріальної шкоди Суд зазначає, що заявники не надали детального розрахунку таких збитків і жодних підтверджуючих документів, які могли б дозволити Суду визначити суму. Крім того, заявники не довели, що у цій справі зазнані ними незручності мали такий характер або інтенсивність, що призвели до явного зменшення ринкової вартості квартири заявників (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Мілева та інші проти Болгарії» (Mileva and Others v Bulgaria), заяви № 43449/02 та № 21475/04, пункт 114, від 25 листопада 2010 року). Отже, Суд не присуджує жодної суми за цим пунктом.
64. Суд також вважає, що заявники зазнали певної моральної шкоди у результаті встановлених порушень. Однак конкретна сума, яка вимагалася, є надмірною. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як того вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявникам спільно загальну суму у розмірі 2 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
65. Заявники також вимагали 154 українські гривні (далі - грн) (приблизно 15 євро) в якості компенсації поштових витрат, понесених під час провадження у цьому Суді.
66. Уряд не надав коментарів щодо цього питання.
67. З огляду на наявні у нього документи та свою практику Суд вважає за належне присудити суму у розмірі 15 євро в якості компенсації за всіма аспектами.
C. Пеня
68. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Вирішує об’єднати заяви.
2. Оголошує прийнятною скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривале невиконання рішення від 24 грудня 2002 року, ухваленого на користь заявників і роз’ясненого ухвалою від 03 червня 2003 року, а скаргу за статтею 8 Конвенції - неприйнятною.
3. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з невиконанням рішення від 24 грудня 2002 року, роз’ясненого ухвалою від 03 червня 2003 року.
4. Постановляє , що немає потреби розглядати питання прийнятності та суть скарги заявників за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
5. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам спільно такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 2 500 (дві тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 15 (п’ятнадцять) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 10 вересня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
В.о. заступника Секретаря
Енн-Марі ДУГЕ
Голова
Мартіньш МІТС