"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції ( 995_004 ), було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".
A. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ
34. У своїх зауваженнях від 2 грудня 2005 року Уряд стверджував, що заявник не вичерпав засоби юридичного захисту стосовно стверджуваних порушень статті 3 Конвенції ( 995_004 ), оскільки він не оскаржив до суду постанову від 30 липня 2005 року про закриття кримінальної справи.
35. У своїх зауваженнях від 1 лютого 2006 року заявник стверджував, що немає підстав визнавати його скарги неприйнятними. Зокрема заявник зазначив, що він дізнався про постанову від 30 липня 2005 року тільки із зауважень Уряду. Заявник стверджував, що у будь-якому випадку судове оскарження постанови про закриття кримінального провадження не призвело б до ефективного розслідування, оскільки на той час воно вже тривало значний період і мало численні недоліки.
36. Суд зазначав, що заперечення Уряду щодо прийнятності тісно пов'язані із суттю скарг заявника за статтями 3 та 13 Конвенції ( 995_004 ). За цих обставин Суд приєднує заперечення щодо прийнятності до розгляду скарг по суті.
37. Суд зазначає, що заява не є очевидно необґрунтованою за пунктом 3 статті 35 Конвенції ( 995_004 ) та не є неприйнятною за інших підстав. Відповідно вона має бути визнана прийнятною.
B. ЩОДО СУТІ
1. Зауваження сторін
38. Уряд погодився, що заявнику дійсно було завдано легких тілесних ушкоджень. Проте Уряд наголошував, що не було жодних підстав вважати, що заявника було побито співробітниками міліції. Уряд стверджував, що зазначені ушкодження були завдані заявнику під час його бійки із водіями таксі. Уряд вказав, що хоча під час першого медичного огляду, який проводився 8 липня 2002 року о 1 год. 25 хв. ночі, було встановлено, що заявник мав лише кілька подряпин на лобі та синець біля ока. Це обстеження мало на меті лише встановлення того, чи був заявник у стані алкогольного сп'яніння. Через це лікар не перевіряв, чи мав заявник інші ушкодження, та зазначив тільки найбільш очевидні. Далі Уряд стверджував, що діагноз - струс мозку - було встановлено лише тоді, коли заявника було госпіталізовано, а раніше встановити це було неможливо через перебування заявника у стані алкогольного сп'яніння. Крім того, як тільки заявник поскаржився на стан здоров'я, співробітники міліції негайно викликали швидку допомогу. Далі Уряд вказував на те, що заявник кілька разів змінював свої показання стосовно того, хто його побив. За різних обставин він розповідав лікарям, що був побитий невідомими особами, водіями таксі та співробітниками міліції під час затримання, але він жодного разу не зазначав, що його побили у відділку міліції. Крім того, Уряд вважає, що розслідування у справі заявника було адекватним та ефективним. Зокрема, всі важливі свідки події були опитані (співробітники міліції, водії таксі, пасажири та ін.). Те, що результат розслідування не був на користь заявника, не дає підстав вважати розслідування неефективним. Відповідно Уряд не погодився, що у цій справі було порушення статті 3 Конвенції ( 995_004 ).
39. Заявник не погодився із позицією Уряду. Він стверджував, що його побив співробітник міліції Р., і таке поводження прирівнюється до тортур. Заявник стверджував, що він мав лише кілька подряпин та синець, коли він був тільки доставлений до відділу міліції, але при звільненні через 22 години він вже мав більш значні ушкодження. Заявник стверджував, що перша медична експертиза включала обстеження на предмет слідів внутрішньовенного вживання наркотиків, у зв'язку з чим він знімав одяг. Більше того, він був вдягнений у футболку із короткими рукавами. Відповідно, якби він мав значні фізичні ушкодження на той час, лікар мав би про них зазначити. Заявник також стверджував що про його побиття відповідні органи були повідомлені ще 9 липня 2005 року, коли лікар швидкої допомоги повідомив відділ міліції про його госпіталізацію, але жодних заходів вжито не було та розслідування за його скаргами не проводилось. У будь-якому випадку, коли кримінальну справу було порушено, розслідування не було адекватним та ефективним.
2. Оцінка Суду
а. Стосовно стверджуваного неналежного поводження
40. Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції ( 995_004 ) захищає одну із фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Вона в абсолютних твердженнях забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин справи чи поведінки потерпілого (див., серед інших, рішення у справі "Лабіта проти Італії" ( 980_009 ) (Labita v. Italy) [GC], N 26772/95, п. 119, ECHR 2000-IV). Суд також встановлював, що розрізнення між "катуванням" та "нелюдським чи таким, що принижує гідність, поводженням" було введено для того, щоб "позначити особливий рівень жорстокості умисного нелюдського поводження, що призводить до тяжких і жорстоких страждань" (див. рішення у справі "Ірландія проти Великобританії" (Ireland v. the United Kingdom), рішення від 18 січня 1978 року, Series A no. 25, п. 167).
41. Відповідно до статті 3 Конвенції ( 995_004 ) поводження визнається нелюдським при досягненні мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімального рівня є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких, як тривалість такого поводження, його фізичні та психічні наслідки, а також, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілої особи (див. рішення у справі "Валашінас проти Литви" (Valasinas v. Lithuania), N 44558/98, пп. 100-01, ECHR 2001-VIII). Суд вважав поводження за "нелюдське", оскільки, inter alia, воно було умисним застосовувалось впродовж кількох годин поспіль і призводило або до справжніх тілесних ушкоджень, або до гострих фізичних чи душевних страждань. Поводження, на його думку, було "таким, що принижує гідність", якщо воно мало на меті викликати в потерпілих почуття страху, муки і меншовартості, а відтак принизити та зневажити їх (див. рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland), N 30210/96, п. 92, ECHR 2000-XI).
42. Суд є зв'язаним своєю наднаціональною природою та вбачає, що він має бути дуже обережним з перебиранням функцій суду першої інстанції, якщо це неминуче не викликано обставинами справи (див. ухвалу у справі "МакКерр проти Великобританії" (McKerr v. the United Kingdom), N 28883/95, від 4 квітня 2000 року). Тим не менш, якщо твердження стосуються статті 3 Конвенції, Суд має застосувати особливу ретельність, навіть якщо певне національне провадження і розслідування вже відбулися (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Рібіч проти Австрії" (Ribitsch v. Austria) Series A N 336, п. 2, та рішення у справі "Авшар проти Туреччини" (Avsar v. Turkey), ECHR 2001-VII (витяги)).
43. Суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики при оцінці доказів він керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом" (див. вищенаведене рішення у справі "Авшар проти Туреччини" (Avsar v. Turkey), п. 282). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.
44. Повертаючись до обставин справи, Суд вирішує, що (див. пп. 6-11) є достатні докази того, що заявник отримав тілесні ушкодження, які були достатньо серйозними, щоб прирівнюватись до неналежного поводження у світлі статті 3 Конвенції ( 995_004 ). Необхідно встановити, чи мають державні органи нести відповідальність за статтею 3 за ці тілесні ушкодження.
45. Суд знову нагадує, що коли особу взято під варту в поліції здоровою, але на час звільнення з-під варти ця особа має ушкодження, на державі лежить обов'язок забезпечити достовірне пояснення причин таких ушкоджень, а в разі неспроможності зробити це виникає питання за статтею 3 Конвенції ( 995_004 ) (див. рішення у справі "Томазі проти Франції" (Tomasi v. France), рішення від 27 серпня 1992 року, Series A N 241-A, сс. 40-41, пп. 108-11, та згадане вище рішення у справі "Рібіч проти Австрії" (Ribitsch v. Austria), с. 26, п. 34).
46. У цій справі затриманню заявника співробітниками міліції передувала бійка спочатку між заявником, К. та Б., а пізніше між ними та ще двома водіями таксі. Із пояснень сторін не зрозуміло, чи ушкодження заявника були нанесені в ході цієї бійки. Однак бійка закінчилася після того, як заявник та К. були покладені на землю, що свідчить про застосування певної фізичної сили до заявника та К.
47. Дійсним є також те, що в результаті першої медичної експертизи заявника (див. пункт 6) було встановлено, що заявник мав лише кілька подряпин на лобі та синець біля ока. Тим не менше, безспірним є те, що головною метою медичного обстеження було визначення ступеня (якщо він був) алкогольного сп'яніння, та не зрозуміло, чи мав лікар можливість перевірити всі фізичні ушкодження, завдані заявнику, та зазначити про них, а також чи вимагалося це від нього.
48. За цих обставин Суд вважає, що факт доставляння заявника до відділу міліції без ушкоджень не є очевидним.
49. Крім того, заявник по-різному пояснював лікарям походження його ушкоджень та ніколи не стверджував, що його було побито співробітниками міліції у відділі міліції. Хоча деякі із цих пояснень були надані під час перебування заявника у відділі міліції, де він міг не вказувати на дійсне походження його ушкоджень, перебуваючи у стані непевності щодо негативної реакції з боку працівників міліції, але і після звільнення заявник продовжував розповідати лікарям швидкої допомоги та медичним експертам, що він був побитий співробітниками міліції під час затримання чи невідомими людьми (див. пункти 9 та 11).
50. Беручи до уваги всю інформацію, яка була надана Суду, Суд не може прийти до висновку "поза розумним сумнівом", що тілесні ушкодження, виявлені у заявника, були спричинені діями співробітника міліції Р. Таким чином, в цій справі немає порушення статті 3 Конвенції ( 995_004 ) в сенсі матеріального аспекту.
b. Щодо стверджуваного невідповідного розслідування
51. Суд нагадує, що в тих справах, коли особа висуває небезпідставну скаргу про те, що вона була піддана неналежному поводженню зі сторони суб'єктів владних повноважень в порушення статті 3, це положення, якщо його тлумачити в світлі загального обов'язку держави відповідно до статті 1 Конвенції ( 995_004 ), вимагає за своїм змістом, щоб було проведено ефективне офіційне розслідування. Таке розслідування, як і те, що проводиться відповідно до статті 2, має призвести до виявлення і покарання відповідальних осіб. Якщо б це було не так, загальна правова заборона катування та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, попри своє фундаментальне значення, була б неефективною на практиці, і в деяких випадках представникам держави було б можливо фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див. рішення у справі "Ассенов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), рішення від 28 жовтня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII, с. 3290, п. 102, та вищезазначене рішення у справі "Лабіта проти Італії" ( 980_009 ) (Labita v. Italy) [GC], п. 131).
52. Розслідування за небезпідставними твердженнями про неналежне поводження має бути ретельним та ефективним. Це означає, що органи влади мають завжди намагатись встановити обставини події та не покладатись на поспішні або безпідставні висновки для закінчення розслідування або для обґрунтування своїх рішень (див. вищевказане рішення у справі "Ассенов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria)). Вони мають вживати всіх необхідних та доступних заходів, щоб отримати докази відносно подій, в тому числі, inter alia, свідчення очевидців та результати експертиз (див. рішення у справі "Танрікулу проти Туреччини" ( 980_407 ) (Tanriculu v. Turkey) [GC] ECHR 1999-IV, пп. 104 та наступні; та рішення у справі "Гюль проти Туреччини" (Gul v. Turkey), N 22676/93, п. 89, від 14 грудня 2000 року).
53. Перш за все Суд зауважує, що національні органи дізнались про скарги заявника наступного ж дня після подій, коли лікар швидкої медичної допомоги поінформував відповідний орган міліції, що заявник стверджував про побиття його співробітниками міліції. Проте, перше рішення щодо цих заяв було прийнято через сім місяців, а кримінальну справу за скаргами було порушено взагалі більш ніж через рік. Це провадження тривало близько чотирьох років та призупинялось кілька разів, але після скарг заявника до вищестоящого прокурора чи до суду знову відновлювалось для подальшого розслідування.
54. Далі Суд зауважує, що Кримінально-процесуальним кодексом ( 1000-05, 1001-05, 1002-05, 1003-05 ) передбачено процедуру оскарження постанови про відмову у порушенні кримінальної справи чи про закриття кримінальної справи прокуророві чи безпосередньо до суду. Заявник скористався передбаченою можливістю оскаржити вказані дії до органів прокуратури, внаслідок чого через деякий час було прийнято постанову від 30 липня 2005 року. На той час справа п'ять разів направлялась на додаткове розслідування. За цих обставин Суд має сумніви, що оскарження постанови до суду, про що наголошувалось Урядом, могло б забезпечити ефективне розслідування скарг заявника.
55. Далі Суд зазначає, що коли постанову від 30 липня 2005 року було врешті оскаржено до суду, суд скасував її та справу направив для подальшого розслідування, яке тривало ще понад два роки. У цьому рішенні суд вказав на неадекватність розслідування та визначив ряд заходів, які мають бути вжиті органами слідства. Вбачається, що на цей час слідчі органи не вживали вказаних судом заходів.
56. За цих підстав Суд вирішує, що в цій справі є порушення процесуального аспекту статті З Конвенції ( 995_004 ). Це означає, що попередні зауваження Уряду (див. п. 34 вище) мають бути відхилені.
57. Беручи до уваги висновки за статтею 3, Суд вирішує, що немає необхідності досліджувати, чи було в цій справі також порушення статті 13 Конвенції ( 995_004 ).
II. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 5 ТА 6 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
58. Заявник скаржився за статтею 5 Конвенції ( 995_004 ) на незаконний арешт та тримання під вартою. Заявник також скаржився за пунктами 1, 2, 3 (a) та (d) статті 6 Конвенції на несправедливе провадження у його кримінальній справі.
У цих статтях, зокрема, передбачено: