Оцінка Суду
39. Відповідні загальні принципи наведені в рішеннях у справах « Бейзарас та Левічкас проти Литви» (Beizaras and Levickas v. Lithuania), заява № 41288/15, пункти 106–116, від 14 січня 2020 року, та « Асоціація « ACCEPT» та інші проти Румунії» (Association ACCEPT and Others v. Romania), заява № 19237/16, пункти 99–103, від 01 червня 2021 року). Зокрема, Суд не виключає можливості, що позитивне зобов’язання держави за статтею 8 Конвенції захищати фізичну недоторканість особи може поширюватися на питання, пов’язані з ефективністю розслідування у кримінальній справі (див. рішення у справі «Бурля та інші проти України» (Burlya and Others v. Ukraine), заява № 3289/10, пункт 161, від 06 листопада 2018 року з подальшими посиланнями).
40. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зауважує, що неодноразові передчасні постанови про закриття провадження свідчать про його недостатню ефективність (див. згадане рішення у справі « Асоціація « ACCEPT» та інші проти Румунії» (Association ACCEPT and Others v. Romania), пункт 118).
41. Наявні ознаки того, що органи державної влади не вживали заходів для встановлення особи нападників до липня 2016 року,— тобто до скасування постанови про закриття провадження, майже через рік після повідомлення їм про напад,— коли вони вперше спробували зібрати дані з базових станцій операторів мобільного зв’язку (див. пункт 14).
42. Ніщо не свідчить про те, що питання наявності можливих записів з камер відеоспостереження, які дозволили б ідентифікувати нападників, було серйозно досліджено, попри те, що подія сталася на головній вулиці м. Києва серед білого дня, і органи державної влади від самого початку мала у своєму розпорядженні запис події, опублікований в мережі «Інтернет». Хоча дещо запізніле повідомлення заявниками про злочин могло ускладнити збір таких доказів, не вбачається, що вони зробили це з таким запізненням, щоб виключити будь-яку можливість, що деякі записи усе ще могли бути доступними (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі «Картер проти України» (Karter v. Ukraine), заява № 18179/17, пункт 79, від 11 квітня 2024 року).
43. Розслідування триває вже понад десять років. Як результат, твердження заявників, що будь-які потенційні обвинувачення на цей момент вже будуть недійсними у зв’язку із закінченням строку давності (див. пункт 36), є безперечним і, як вбачається, ґрунтується на національному законодавстві, яке передбачає п’ятирічний строк давності для злочинів, що належать до цієї категорії - 9 . Такий плин часу може не лише підірвати розслідування, але й остаточно поставити під загрозу його шанси на завершення (див., для порівняння, згадане рішення у справі « Асоціація « ACCEPT» та інші проти Румунії» (Association ACCEPT and Others v. Romania), пункт 116, де тривалість у чотири роки і вісім місяців викликала питання).
__________
- 9 Статті 12 та 49 Кримінального кодексу України передбачають, що строк давності за злочини, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до п’яти років (у тому числі за статтею 161 Кримінального кодексу України, злочини, пов’язані з дискримінацією; та за частиною другою статті 296 Кодексу, хуліганство, вчинене групою осіб), спливає через п’ять років з моменту вчинення злочину.
44. Суд не переконаний аргументом заявників, що кваліфікація нападу як «хуліганства» сама собою суттєво завадила органам державної влади, на які насамперед покладено обов’язок тлумачити та застосовувати національне законодавство (див., наприклад, рішення у справі « Де Томмасо проти Італії» [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 108, від 23 лютого 2017 року), провести ефективне розслідування події (див., наприклад, рішення у справі « Караахмед проти Болгарії» (Karaahmed v. Bulgaria), заява № 30587/13, пункт 48, від 24 лютого 2015 року, та, в якості протилежного прикладу, згадане рішення у справі «Картер проти України» (Karter v. Ukraine), пункти 81, 87 і 88). Справді, початкова недоречна увага працівників міліції до питання тяжкості тілесних ушкоджень (хоча заявники не стверджували, що вони їх зазнали — див. пункти 7–10) була незрозумілою незалежно від того, чи було злочин кваліфіковано як «хуліганство» чи «дискримінаційні діяння», оскільки ніщо не свідчить про те, що тілесні ушкодження були обов’язковим елементом будь-якого з цих злочинів.
45. У будь-якому випадку, ключові кроки, необхідні для розслідування підозр заявників про стверджуваний мотив нападу, пов’язаний з упередженням, вимагали встановлення особи нападників. Як Суд встановив раніше, органи державної влади не вжили достатніх заходів у зв’язку з цим і ніщо не свідчить про те, що первинна кваліфікація злочину зіграла роль у такому непроведенні розслідування (див., для порівняння, наприклад, рішення у справі «Трет’як проти України» [Комітет] (Tretiak v. Ukraine) [Committee], заява № 16215/15, пункт 55, від 17 грудня 2020 року, та, в якості протилежного прикладу, згадане рішення у справі «Картер проти України» (Karter v. Ukraine), пункти 81, 87 і 88).
46. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що було порушено статтю 8 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, у зв’язку з непроведенням органами державної влади ефективного розслідування нападу.