Доводи сторін
36. Заявники доводили, що у зв’язку із неприйнятною затримкою дані мобільного зв’язку та відео, які могли б зафіксувати пересування та особу нападників, були втрачені з огляду на обмежений строк зберігання таких даних. На той момент строк давності щодо злочину, передбаченого статтею 296 Кримінального кодексу України, сплив, оскільки відповідний строк давності становив п’ять років. Відмова кваліфікувати напад за статтею 161 Кримінального кодексу України була доказом гомофобії та дискримінації потерпілих.
37. Уряд доводив, що не було порушення статті 8 Конвенції, взятої окремо чи у поєднанні зі статтею 14 Конвенції. Жодних очевидних упущень органів державної влади щодо збору відповідних доказів не було, а проведене розслідування відповідало всім встановленим Судом критеріям. В ході розслідування було проведено широкий спектр слідчих дій. Було дотримано вимог щодо швидкості та розумної ефективності. Була застосована належна законодавча база, яка захищала принцип рівності осіб.
38. Уряд не переконав аргумент заявників, що первинне рішення органів державної влади кваліфікувати напади як злочин за статтею 296 Кримінального кодексу України, замість злочину за статтею 161 Кодексу, саме собою становить недотримання процесуального зобов’язання встановлювати будь-який можливий мотив злочину на ґрунті ненависті в діях стверджуваних нападників. У зв’язку з цим Уряд наголосив, що саме національні органи влади мають тлумачити та застосувати національне законодавство. Ніщо не свідчило про наявність дискримінаційного мотиву у вчиненні злочину.