"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".
89. Уряд не погодився з цими твердженнями. Він зазначив, що провадження у справі було закінчено 30 грудня 2003 року.
90. Заявник стверджував, що згідно з останньою інформацією, яку він одержав у травні 2007 року, провадження у кримінальній справі на той момент ще тривало.
91. Суд зазначає, що провадження у кримінальній справі щодо розкрадання майна було розпочато 21 квітня 2000 року і, як видається, у вересні 2004 року його було зупинено на невизначений строк. Однак Суд зауважує, що заявник був підозрюваним у зазначеній вище справі, починаючи з 4 квітня 2001 року. 30 грудня 2003 року і 18 вересня 2004 року кримінальні справи, які було порушено саме за обвинуваченням заявника, було закрито з реабілітуючих підстав і подальше провадження здійснювалося у справі щодо невстановленої особи. Суд не переконаний в тому, що подальше провадження у справі мало якийсь стосунок до прав заявника за статтею 6 Конвенції ( 995_004 ) після 18 вересня 2004 року. Тому Суд вважає, що розгляду підлягає період, який тривав з 4 квітня 2001 року і закінчився щонайпізніше 18 вересня 2004 року. Отже, його тривалість становила три роки, п'ять місяців і шістнадцять днів, протягом яких проводилось слідство в суді однієї інстанції.
92. Суд повторює, що, оцінюючи розумність тривалості відповідного провадження, необхідно враховувати конкретні обставини справи та критерії, які Суд визначив у своїй практиці, зокрема складність справи і поведінку заявника та відповідних державних органів, а також значущість провадження для заявника (див., наприклад, рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland), [GC], N 30210/96, п. 124, ECHR 2000-XI).
93. Суд зазначає, що протягом провадження, що розглядається, справу кілька разів повертали на додаткове розслідування. Водночас і справа, і апеляційні скарги заявника розглядалися в усіх національних судах без зволікань, які могли б становити порушення вимоги "розумного строку", встановленої пунктом 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ).
94. Взявши до уваги всі обставини, Суд доходить висновку, що у цій справі загальна тривалість провадження не була надмірною і її не можна вважати нерозумною (див., наприклад, ухвалу у справі "Шавров проти України" (Shavrov v. Ukraine), N 11098/03, від 11 березня 2008 року, та згадане вище рішення у справі "Соловей і Зозуля проти України", пп. 89-90).
95. Отже, ця скарга за пунктом 1 статті 6 є явно необґрунтованою. За відсутності небезпідставної скарги за статтею 6 Конвенції від Суду не вимагається з'ясування, чи існували ефективні засоби юридичного захисту щодо згаданих вище скарг, як цього вимагає стаття 13. Отже, ця частина заяви відхиляється відповідно до пунктів 3(a) і 4 статті 35 Конвенції ( 995_004 ).
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 46 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
96. Перед тим як розглянути вимоги стосовно справедливої сатисфакції, подані заявником на підставі статті 41 Конвенції ( 995_004 ), Суд, з огляду на обставини справи, вважає за необхідне визначити, які наслідки для держави-відповідача можуть випливати із статті 46 Конвенції. Стаття 46 Конвенції передбачає:
"1. Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточні рішення Суду в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.
2. Остаточне рішення Суду передається Комітетові Міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням".
97. Суд повторює, що стаття 46 Конвенції ( 995_004 ) - у світлі її тлумачення в контексті статті 1 - покладає на державу-відповідача юридичний обов'язок вжити під наглядом Комітету Міністрів відповідних заходів загального та/або індивідуального характеру для забезпечення права заявника, порушення якого було констатоване Судом. Таких заходів держава-відповідач повинна вжити і стосовно інших осіб, ситуація яких аналогічна ситуації заявника, а саме усунути проблеми, які призвели до таких висновків Суду (див. рішення у справах "Скоццарі та Джюнта проти Італії" (Scozzari & Giunta v. Italy) [GC], NN 39221/98 і 41963/98, п. 249, ECHR 2000-VIII, "Крістіна Ґудвін проти Сполученого Королівства" ( 980_065 ) (Christine Goodwin v. the United Kingdom) [GC], N 28957/95, п. 120, ECHR 2002-VI, "Лукенда проти Словенії" (Lukenda v. Slovenia), N 23032/02, п. 94, ECHR 2005-X, та "S. і Марпер проти Сполученого Королівства" (S. and Marper v. the United Kingdom) [GC], NN 30562/04 і 30566/04, п. 134, ECHR 2008-...). На цьому обов'язку постійно наголошує Комітет Міністрів, здійснюючи нагляд за виконанням рішень Суду (див., наприклад, резолюції ResDH(97)336, lntResDH(99)434, lntResDH(2001)65 і ResDH(2006)1). В принципі Суд не зобов'язаний визначати, які саме заходи для виправлення ситуації доцільно вжити державі, аби виконати свої зобов'язання за статтею 46 Конвенції. Проте Суд зацікавлений у тому, щоб сприяти швидкому та ефективному усуненню недоліку, виявленого в національній системі захисту прав людини (див. рішення у справі "Дриза проти Албанії" (Driza v. Albania), N 33771/02, п. 125, ECHR 2007-XII (витяги)).
98. У справі, що розглядається, Суд констатував порушення статті 5 Конвенції ( 995_004 ), які можна визначити як такі, що постійно констатуються Судом у справах проти України. Хоча завдяки змінам у законодавстві дві з проблем, виявлених у цій справі (взяття під варту та продовження строку тримання під вартою за санкцією прокурора, а також неврахування періоду ознайомлення з матеріалами справи у строк досудового ув'язнення), вже не виникають у справах стосовно досудового ув'язнення в Україні, проте інші проблеми досі мають місце. Тому Суд постійно констатує порушення пункту 1(c) статті 5 Конвенції щодо періодів, протягом яких тримання під вартою здійснювалося без відповідного судового рішення, особливо протягом періоду після закінчення слідства та до початку судового розгляду, а також щодо судових рішень, винесених на стадії судового розгляду, які не містять визначених строків подальшого тримання під вартою, таким чином залишаючи без змін такий запобіжний захід, а не продовжуючи строк його застосування, що суперечить вимогам статті 5 (див., серед багатьох інших джерел, згадане вище рішення у справі Єлоєва ( 974_433 ), пп. 49- 55). Видається, що обидві проблеми мають місце в зв'язку з законодавчою прогалиною.
99. Крім того, Суд часто констатує порушення пункту 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ) у зв'язку з тим, що, навіть коли йдеться про тривалі строки тримання під вартою, національні суди часто обґрунтовують продовження строку тримання під вартою однаковими підставами протягом всього періоду ув'язнення, якщо взагалі роблять це, тоді як згідно з пунктом 3 статті 5 після спливу певного часу подальше існування обґрунтованої підозри перестає само по собі бути підставою для позбавлення свободи, а суди зобов'язані обґрунтовувати рішення про продовження тримання під вартою іншими підставами, які мають бути чітко вказані (див., серед багатьох інших джерел, згадане вище рішення у справі Єлоєва ( 974_433 ), пп. 59-61, та рішення у справі "Свершов проти України" ( 974_428 ) (Svershov v. Ukraine), N 35231/02, пп. 63-65, від 27 листопада 2008 року). Суд не може рекомендувати, які конкретні заходи слід вжити у зв'язку з цим, але зазначає, що національні органи влади повинні розв'язати цю проблему, щоб не допустити подальшого надходження аналогічних скарг за цим пунктом статті.
100. Стосовно права на розгляд питання законності тримання під вартою, що гарантується пунктом 4 статті 5 ( 995_004 ), Суд зазначає, що в цій справі та інших подібних справах, які розглядалися раніше, він стикнувся з проблемою відсутності адекватного реагування з боку національних судів на аргументи заявників про необхідність звільнення їх з-під варти. Незважаючи на існування національних судів, компетентних вирішувати такі питання і ухвалювати рішення про звільнення з-під варти, без чіткої процедури розгляду питання законності тримання під вартою суди часто залишаються теоретичним, а не практичним засобом для цілей пункту 4 статті 5 (див. згадане вище рішення у справі "Молодорич проти України" (Molodorych v. Ukraine), п. 108, не остаточне). Крім того, вбачається, що забезпеченню невідкладності розгляду питання законності тримання під вартою заважає те, що такий розгляд пов'язаний з іншими процесуальними заходами, що вживаються у кримінальній справі заявника протягом розслідування і судового розгляду справи, хоча такі процесуальні заходи не обов'язково можуть збігатися з необхідністю без зволікання і з розумною періодичністю вирішувати питання про подальше тримання заявника під вартою (див., серед багатьох інших джерел, згадані вище рішення у справах Свершова ( 974_428 ), пп. 70-72, і Сергія Волосюка, пп. 52-59). Нарешті, чинне законодавство не захищає заявників від свавілля, коли, як це мало місце у справі Єлоєва, національний суд відмовляється повторно дослідити обґрунтованість тримання заявника під вартою, посилаючись на те, що раніше він уже неодноразово вирішував питання щодо законності тримання під вартою, тим самим позбавляючи заявника права, гарантованого пунктом 4 статті 5, на розгляд питання законності його ув'язнення (див. згадане вище рішення у справі "Єлоєв проти України" ( 974_433 ), п. 65). Суд вважає, що національні органи повинні розв'язати ці проблеми, щоб не допустити подальших повторюваних скарг щодо цього питання.
101. У своїй практиці Суд при виявленні недоліку в національній правовій системі вказує на джерело відповідної проблеми, щоб допомогти Договірним державам у пошуку належного її вирішення, а Комітетові Міністрів - у здійсненні нагляду за виконанням рішень (див., наприклад, рішення у справі "Марія Віолета Лазареску проти Румунії" (Maria Violeta Lazarescu v. Romania), N 10636/06, п. 27, від 23 лютого 2010 року, згадане вище рішення у справі Дризи, пп. 122-126, та рішення у справі "Урпер та інші проти Туреччини" (Urper and Others v. Turkey), NN 14526/07, 14747/07, 15022/07, 15737/07, 36137/07, 47245/07, 50371/07, 50372/07 і 54637/07, пп. 51 і 52, від 20 жовтня 2009 року). Беручи до уваги системний характер проблеми, яку виявлено в цій справі, Суд наголошує, що слід невідкладно запровадити конкретні реформи в законодавстві та адміністративній практиці України для їх узгодження із висновками Суду, викладеними у цьому рішенні, щоб забезпечити відповідність такого законодавства та практики вимогам статті 5 ( 995_004 ). Суд залишає за державою під наглядом Комітету Міністрів право визначити, який саме спосіб розв'язання цих проблем був би найдоцільнішим, і пропонує Урядові подати план заходів, розроблений у цьому зв'язку, не пізніше шести місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного.
VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ ( 995_004 )
102. Стаття 41 Конвенції ( 995_004 ) передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
103. Заявник стверджував, що він зазнав моральної шкоди, але не вказав суми відшкодування. Він залишив це питання на розсуд Суду.
104. Уряд зазначив, що вимога відшкодування шкоди має бути конкретною і підтверджуватись відповідними документами.
105. Суд вважає, що заявник мав зазнати певної моральної шкоди. Керуючись принципом справедливості, Суд призначає йому відшкодування у розмірі 20 000 євро.
B. Судові та інші витрати
106. Заявник не вимагав компенсації витрат. Тому Суд нічого не присуджує.
C. Пеня.
107. Суд вважає, що пеня в разі несвоєчасної виплати має визначатися на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятною скаргу за статтею 3 стосовно умов тримання заявника під вартою, а також його скарги за пунктом 1(c) та пунктами 3 і 4 статті 5 ( 995_004 ), а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення статті 3 Конвенції ( 995_004 ) у зв'язку з побутовими умовами тримання в Київському СІЗО.
3. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
4. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
5. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції ( 995_004 ).
6. Постановляє, що:
a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції ( 995_004 ), держава-відповідач має виплатити заявнику 20 000 (двадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто із зазначеної суми; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 10 лютого 2011 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду ( 980_067 ).
Голова Пеер ЛОРЕНЦЕН
Секретар Клаудія ВЕСТЕРДІК