«Користування правами та свободами, визнаними в [цій] Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою».
А. Прийнятність
1. Уряд
58. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки не подав скаргу за статтею 303 Кримінального процесуального кодексу України (див. пункт 53) на бездіяльність органів досудового розслідування, зокрема на нездійснення кваліфікації злочину за статтею 161 Кримінального кодексу України.
59. Органи державної влади вжили всіх необхідних заходів для розслідування нападу 2015 року, хоча заявник поводився непослідовно, вимагаючи закрити провадження. Прокурор, який здійснював нагляд за розслідуванням, надав відповідні вказівки працівникам поліції. Заявник не скаржився на бездіяльність працівників поліції.
60. Стосовно нападу 2016 року, то скасовуючи постанову про відмову у визнанні заявника потерпілим, районний суд не встановив, що заявник справді був потерпілим від нападу, а радше скасував постанову з процесуальних підстав. Заявник не проявив ретельності у захисті своїх інтересів і не співпрацював, відмовившись з’явитися за викликом (Уряд посилався на події, описані в пункті 41). Посилаючись на висновок експерта від 25 липня 2016 року (див. пункт 38), Уряд також стверджував, що органи державної влади не змогли встановити ступінь тяжкості тілесних ушкоджень заявника у зв’язку з відсутністю медичної документації та її ненаданням заявником. Тому не було жодних доказів, що необхідний для застосування статті 3 Конвенції мінімальний рівень суворості був досягнутий.
2. Заявник
61. Заявник стверджував, що стаття 303 Кримінального процесуального кодексу України, на яку посилався Уряд, містила вичерпний перелік рішень, дій чи бездіяльності слідчих і прокурорів, які підлягали оскарженню під час досудового розслідування. Постанови про відмову в перекваліфікації злочину серед них не було. Заявник подав низку клопотань, щоб змусити органи державної влади провести розслідування належним чином, але жодне з них не було задоволено. У будь-якому випадку згідно з практикою Суду вжиття активних заходів для забезпечення ефективності розслідування було обов’язком органів державної влади, а не заявника.
3. Оцінка Суду
(а) Заперечення щодо невичерпання засобів юридичного захисту
62. Суд уже висловлював сумніви щодо практичної ефективності скарги за статтею 303 Кримінального процесуального кодексу України, враховуючи, зокрема, часту практику ігнорування органами досудового розслідування вказівок прокурорів і судів (див. рішення у справі «Аднаралов проти України» (Adnaralov v. Ukraine), заява № 10493/12, пункт 39, від 27 листопада 2014 року). Досвід заявника у зв’язку з нападом у 2016 році підтверджує цей висновок.
63. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання засобів юридичного захисту. Решта питань, порушених Урядом у цьому контексті, слід розглянути в межах розгляду справи по суті.
(b) Чи підпадали ці напади під дію статті 3 Конвенції
64. Суд зазначає, що не заперечувалося отримання заявником тілесних ушкоджень внаслідок нападу 2015 року або застосовність статті 3 Конвенції в контексті цього нападу (див., для порівняння, рішення у справах «Олександр Ніконенко проти України» (Aleksandr Nikonenko v. Ukraine), заява № 54755/08, пункти 7 і 40, від 14 листопада 2013 року, «Ібрагім Демірташ проти Туреччини» (<...>), заява № 25018/10, пункт 31, від 28 жовтня 2014 року, та «Гендердок-М та М.Д. проти Республіки Молдова» (Genderdoc-M and M.D. v. the Republic of Moldova), заява № 23914/15, пункти 38 і 39, від 14 грудня 2021 року).
65. Стосовно нападу у 2016 році заявник надав медичне підтвердження наявності тілесних ушкоджень, отриманих внаслідок цього нападу (див. пункт 24). Однак у матеріалах справи відсутні вказівки, коли була отримана ця медична довідка і чи передавалася вона взагалі органам державної влади. У доводах заявника у національних органах влади про існування цієї медичної довідки не згадувалося, попри неодноразові твердження, що його били під час нападу (див. пункти 28, 31 і 34).
66. З огляду на наведене Суд доходить висновку, що органи державної влади не мали доказів наявності у заявника тілесних ушкоджень, і заявник не зміг пояснити ненадання органам державної влади цих доказів, які він, як стверджується, мав. Отже, Суд не може вважати доведеним, що заявник отримав тілесні ушкодження внаслідок нападу.
67. Проте незаперечним є факт, що друг заявника зазнав фізичного нападу в його присутності, і заявник також був мішенню, хоча зміг уникнути найгіршої частини цього нападу. За обставин цієї справи заявник мав сприймати загрозу фізичного насильства не просто як дуже серйозну, але й як неминучу подію, особливо з огляду на попередній напад, зазнаний ним у 2015 році. Погроза вчинити дії, заборонені статтею 3 Конвенції, за умови, якщо вона достатньо реальна та негайна, може становити порушення зазначеного положення (див., наприклад, рішення у справах «Група підтримки жіночих ініціатив та інші проти Грузії» (Women’s Initiatives Supporting Group and Others v. Georgia), заяви № 73204/13 і № 74959/13, пункт 60, від 16 грудня 2021 року, та «Оганезова проти Вірменії» (Oganezova v. Armenia), заяви № 71367/12 та № 72961/12, пункт 94, від 17 травня 2022 року).
68. Той факт, що насильство, або щонайменше загроза застосування насильства, було безпосередньо пов’язане з гомофобними висловлюваннями, також є важливим елементом в оцінці Суду (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах «Агдгомелашвілі та Джапарідзе проти Грузії» (Aghdgomelashvili and Japaridze v. Georgia), пункт 47, та «Ідентоба та інші проти Грузії» (Identoba and Others v. Georgia), пункти 70 і 71).
69. Отже, Суд доходить висновку, що обидва напади підпадають під сферу дії статті 3 Конвенції.
70. Суд зазначає, що ця заява не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
(а) Заявник
71. Заявник стверджував у зв’язку з нападом 2015 року про те, що органи державної влади не отримали записи з камер відеоспостереження та дані з мобільних телефонів.
72. Провадження щодо нападу 2016 року закривалося і відновлювалося чотири рази, і заявнику неодноразово відмовляли у наданні статусу потерпілого, незважаючи на рішення суду на його користь й отримання ним тілесних ушкоджень внаслідок нападу, а також образи та публічне приниження. Така відмова завадила заявникові захистити свої права. Не були проведені певні основні слідчі дії: зокрема, не було витребувано записи з камер відеоспостереження, розташованих у супермаркеті чи на прилеглій території, і не було опитано працівників супермаркету. Нападників затримали того ж дня, але обвинувачень їм пред’явлено не було. Напад був кваліфікований лише як нанесення легких тілесних ушкоджень, що означало, що строк давності для притягнення до кримінальної відповідності становив три роки. Строк давності, передбачений частиною другою статті 161 Кримінального кодексу України, становив би п’ять років, але цей строк також закінчився.
73. Нездійснення перекваліфікації злочину свідчило про ігнорування органами досудового розслідування дискримінаційних мотивів нападів і вказувало на дискримінацію потерпілих, що дозволило нападникам почуватися безкарними та продовжувати нападати на членів цієї спільноти.
(b) Уряд
74. Уряд стверджував, що кваліфікація нападів як грабежу та нанесення тілесних ушкоджень, а не як злочину, передбаченого статтею 161 Кримінального кодексу України, не становить невиконання обов’язку виявляти можливі мотиви злочину на ґрунті ненависті, оскільки саме національні органи влади мали тлумачити та застосовувати національне законодавство, а заявник не довів, що кваліфікація за статтею 161 мала б будь-який вплив на ефективність розслідування. Первинна кваліфікація злочину на стадії розслідування не була вирішальною, оскільки злочин міг бути перекваліфікований під час розгляду у суді. Щоб мати небезпідставну причину для скарги на дискримінацію, заявник мав довести, що він перебував у відносно подібній ситуації з іншими особами, з якими поводилися інакше. Заявник не довів, що під час розслідування з ним поводилися інакше, ніж з будь-якою іншою особою.
2. Оцінка Суду
(а) Відповідні загальні принципи
75. Стаття 3 Конвенції вимагає від органів державної влади проведення ефективного офіційного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження було вчинене приватними особами (див. рішення у справі «Т.М. та С.М. проти Республіки Молдова» (T.M. and C.M. v. the Republic of Moldova), заява № 26608/11, пункт 38, від 28 січня 2014 року). Щоб розслідування вважалося «ефективним», воно в принципі має бути здатним привести до встановлення фактів справи та до встановлення і, за необхідності, покарання винних осіб. Це не зобов’язання щодо результатів, яких потрібно досягти, а засобів, які необхідно використати. Будь-які недоліки розслідування, які підривають його здатність встановити причину тілесних ушкоджень або особистість відповідальних осіб, ризикують порушити цей стандарт, і у зв’язку з цим існує вимога оперативності та розумної швидкості (див. рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 116 і 119-123, ЄСПЛ 2015).
76. Під час розслідування випадків, пов’язаних з насильством, таких як жорстоке поводження, органи державної влади мають обов’язок вжити всіх розумних заходів для викриття будь-яких дискримінаційних мотивів. Обов’язок держави-відповідача розслідувати можливі дискримінаційні мотиви насильницького злочину є обов’язком докласти всіх можливих зусиль, але він не є абсолютним. Органи державної влади повинні вжити всіх розумних заходів за відповідних обставин для збору та зберігання доказів, дослідити всі практичні засоби виявлення правди та ухвалити повністю обґрунтоване, безстороннє та об’єктивне рішення, не упускаючи підозрілих фактів, які можуть свідчити про насильство, спричинене, наприклад, расовою чи релігійною нетерпимістю або насильство, вмотивоване дискримінацією за ознакою статі. Якщо існує підозра, що дискримінаційне ставлення призвело до насильницького злочину, особливо важливо, щоб офіційне розслідування проводилося з особливими зусиллями та неупередженістю, беручи до уваги необхідність постійного підтримання засудження суспільством таких злочинів та довіри груп меншин до здатності органів державної влади захистити їх від насильства з дискримінаційних мотивів. Дотримання позитивних обов’язків держави вимагає, щоб національна правова система продемонструвала свою спроможність застосовувати кримінальне законодавство щодо осіб, які вчинили такі насильницькі злочини. Ставлення до насильства та жорстокості, вчинених з дискримінаційних мотивів, нарівні з випадками, які не мають таких мотивів, означало б ігнорування специфічного характеру дій, які є особливо руйнівними для основоположних прав. Неспроможність провести розмежування між способами розв’язання ситуацій, що суттєво відрізняються одна від одної, може становити неправомірне поводження, що є несумісним з вимогами статті 14 Конвенції (див., наприклад, згадане рішення у справі «Гендердок-М та М.Д. проти Республіки Молдова» (Genderdoc-M and M.D. v. the Republic of Moldova), пункт 37 з подальшими посиланнями).
77. Суд вважає, що обов’язок органів державної влади запобігати насильству на ґрунті ненависті з боку приватних осіб, а також розслідувати наявність можливого зв’язку між дискримінаційним мотивом та актом насильства може підпадати під процесуальний аспект 3 Конвенції, але також може становити частину зобов’язань держави за статтею 14 Конвенції без дискримінації забезпечувати основоположні цінності, закріплені у статті 3 Конвенції. Через взаємозв’язок цих двох положень, такі питання, які розглядаються у цій справі, дійсно можуть підлягати розгляду лише за одним із двох положень, без розгляду окремого питання, що виникає за іншим, або можуть вимагати одночасного розгляду за обома статтями. Це питання має вирішуватися в кожній справі у контексті її фактів і характеру висунутих тверджень (див. згадане рішення у справі «Ідентоба та інші проти Грузії» (Identoba and Others v. Georgia), пункт 63 з подальшими посиланнями).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
(і) Напад 2015 року
78. Насамперед Суд зауважує, що 01 жовтня 2015 року, приблизно через два тижні після нападу 2015 року, заявник звернувся із заявою про закриття кримінального провадження у зв’язку з цим нападом (див. пункт 14). Однак ця заява так і не була задоволена, й уже за два тижні заявник знову проявив інтерес у проведенні розслідування та послідовно підтримував його згодом. Таким чином, ніщо не свідчить, що його заява вплинула на ефективність розслідування.
79. Суд не переконаний аргументом заявника, що органи державної влади мали провести надзвичайно масштабну операцію зі збору даних щодо користувачів мобільного зв’язку з нечіткими перспективами ефективності. Так само, не виключаючи обов’язку органів досудового розслідування діяти за власною ініціативою, лише через місяць після нападу заявник вказав на можливість існування відеозапису подій, і ніщо не свідчить, що на той момент будь-які такі записи ще були доступні (див. пункти 16 і 19).
80. Однак Уряд не пояснив, чому органам державної влади знадобився понад тиждень, щоб дати вказівку та опитати мешканців будинку, поблизу якого стався напад. Також ніщо не вказує на проведення призначених пошуків можливих каналів збуту викраденого майна (див. пункти 13 і 15).
81. Додатково до зазначених упущень, ніщо не свідчить, що органи державної влади вжили будь-яких заходів у зв’язку з твердженням заявників про вчинення злочину на ґрунті ненависті. Напад спочатку кваліфікували як грабіж, оскільки у друга заявника було викрадено певне майно. Проте очевидно, що ця офіційна кваліфікація обмежувала характер розслідувань, проведених працівниками поліції у зв’язку з нападом, який зосереджувався на викраденому майні та не включав пошук осіб, які могли бути мотивовані нетерпимістю (див. пункти 13 та 15), особливо з огляду на постійні твердження заявника, що це могло бути мотивом вчинення злочину (див. пункт 12). Органи державної влади не відреагували на такі послідовні та постійні твердження і це підірвало перспективи належного розслідування стверджуваного злочину, скоєного на ґрунті ненависті.
82. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції у зв’язку з розслідуванням нападу 2015 року.
(іі) Напад 2016 року
83. Аби встановити, що розслідування нападу 2016 року було неефективним, достатньо було б зауважити, що в день нападу працівники поліції отримали показання від осіб, які, як вбачається, по суті визнали свою участь в нападі (див. пункт 26), однак працівники поліції не вжили жодних заходів у зв’язку з цими показаннями.
84. За таких обставин небажання заявника подеколи співпрацювати на подальших етапах (див. пункти 41 і 65), хоч і є прикрим, не може вважатися таким, що підірвало розслідування. Не виправдовуючи таке ставлення, Суд зауважує, що воно могло бути пов’язаним з незрозумілими наполяганнями працівників поліції на відсутності доказів того, що заявник був потерпілим від нападу, попри показання, надані безспірним потерпілим Я. та підозрюваними нападниками, які, як вбачається, підтверджували версію заявника щодо розвитку подій (див. пункти 25, 26 і 33).
85. Ще одним важливим елементом, який вказує на порушення процесуальних зобов’язань держави, є недотримання прав заявника під час провадження щодо нападу 2016 року. У зв’язку з цим існували суперечності в позиції органів державної влади, оскільки вони спочатку відмовили у задоволенні заяви заявника про визнання його потерпілим (див. пункт 33), а потім правильно зазначили, що згідно з національним законодавством було достатньо написати таку заяву, і не було потреби у винесенні офіційної постанови про визнання особи потерпілим (див. пункти 45 і 52).
86. Однак, незважаючи на припущення, що заявник набув статусу потерпілого ipso facto, працівники поліції понад рік не повідомляли його про постанову про закриття провадження у 2019 році, хоча вони були зобов’язані зробити це згідно з національним законодавством (див. пункти 47 і 52).
87. Суд уже розглядав як проблематичне питання кваліфікації нападів, умотивованих упередженням, за звичайними положеннями кримінального права (див., наприклад, згадане рішення у справі «Ідентоба та інші проти Грузії» (Identoba and Others v. Georgia), пункт 76, та рішення у справі «Бурля та інші проти України» (Burlya and Others v. Ukraine), заява № 3289/10, пункт 139, від 06 листопада 2018 року).
88. У цій справі така кваліфікація дозволила органам державної влади знехтувати статусом заявника як потерпілого, наполягаючи на необхідності доказів наявності тілесних ушкоджень, хоча він та інший потерпілий послідовно стверджували, що напад включав не лише фізичне насильство, але й супроводжувався гомофобною лайкою. Проте, кваліфікувавши напад як нанесення тілесних ушкоджень, органи державної влади уникнули розгляду питання про висловлювання подібної лайки і, таким чином, вочевидь, виправдали свої сумніви, що заявник взагалі був потерпілим, оскільки він не зміг довести наявність у нього тілесних ушкоджень.
89. Звичайно, саме національні органи влади мають тлумачити та застосовувати національне законодавство (див., наприклад, рішення у справі «Де Томмазо проти Італії» [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 108, від 23 лютого 2017 року). Однак у цій справі існує чітка вказівка, що саме кримінально-правова кваліфікація, яку обрали національні органи влади, підірвала їхню здатність викрити стверджуваний гомофобний мотив нападу (див., для порівняння, згадані рішення у справах «Оганезова проти Вірменії» (Oganezova v. Armenia), пункт 103, та «Гендердок-М та М.Д. проти Республіки Молдова» (Genderdoc-M and M.D. v. the Republic of Moldova), пункт 44).
90. Суд також зауважує, що ЄКРН розкритикувала відсутність прямого визнання нападів, вмотивованих сексуальною орієнтацією, як обтяжуючої обставини у національному кримінальному законодавстві загалом і за статтею 161 Кримінального кодексу України зокрема (див. пункт 55). Однак її рекомендація не була виконана. Ця справа ілюструє труднощі, які викликає відсутність такого визнання у національному кримінальному законодавстві в межах проведення ефективного розслідування нападів на ґрунті гомофобії (див., для порівняння, рішення у справі «Стоянова проти Болгарії» (Stoyanova v. Bulgaria), заява № 56070/18, пункти 70-73, від 14 червня 2022 року).
91. Суд вважає, що було важливо, аби відповідні національні органи влади провели розслідування, вживаючи всіх розумних заходів з метою викриття ролі можливих гомофобних мотивів для здійснення нападу. Суд вважає, що без такого суворого підходу з боку правоохоронних органів злочини, умотивовані упередженнями, неминуче розглядатимуться нарівні зі звичайними справами без такого підтексту, а байдужість, що стане результатом, буде еквівалентною офіційній згоді чи навіть потуранню злочинам на ґрунті ненависті (див. згадане рішення у справі «Ідентоба та інші проти Грузії» (Identoba and Others v. Georgia), пункт 77, та рішення у справі «Бейзарас і Левіцкас проти Литви» (Beizaras and Levickas v. Lithuania), заява № 41288/15, пункт 155, від 14 січня 2020 року).
92. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції, взятої у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, у зв’язку з розслідуванням нападу на заявника у 2016 році.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
93. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
94. Заявник вимагав 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 4 400 євро в якості компенсації судових та інших витрат.
95. Остання вимога включала 2 000 євро витрат на правову допомогу, понесених під час розслідування на національному рівні, і 2 400 євро, понесених під час провадження у Суді. На підтвердження цієї вимоги заявник надав договір про правову допомогу, укладений між ним та його захисником, згідно з яким він зобов’язувався сплатити за її послуги з представництва його інтересів у національних судах та органах влади, а також у Суді за погодинною ставкою у розмірі 100 євро. Згідно з договором оплата мала бути здійснена після закінчення провадження у м. Страсбург і в межах суми, присудженої Судом в якості компенсації судових та інших витрат. Заявник також надав акт виконаних робіт, підписаний ним і захисником, згідно з яким захисник працювала двадцять годин, представляючи заявника в національних судах і національних органах влади, шістнадцять годин, готуючи заяву до Суду, а також вісім годин, готуючи відповідь на зауваження Уряду.
96. Уряд заперечив проти цих вимог, вважаючи їх надмірними та не підтвердженими достатніми доказами. Він стверджував, зокрема, що умови договору вказували, що витрати не були фактично понесені заявником, а опис наданих послуг був надто загальним і нечітким.
97. Суд присуджує заявнику 7 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
98. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Суд вважає документацію, надану заявником, достатньою для підтвердження, що його вимога про компенсацію судових та інших витрат відповідає зазначеним критеріям (див., наприклад, рішення у справі «Маймулахін та Марків проти України» (Maymulakhin and Markiv v. Ukraine), заява № 75135/14, пункти 87 і 89, від 01 червня 2023 року). Отже, Суд присуджує заявнику 4 400 євро в якості компенсації судових та інших витрат і додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватися, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок захисника заявника, пані Науменко.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушено процесуальний аспект статті 3 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції у зв’язку з розслідуванням нападу на заявника у 2015 році.
3. Постановляє , що було порушено процесуальний аспект статті 3 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції у зв’язку з розслідуванням нападу на заявника у 2016 році.
4. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми:
(і) 7 500 (сім тисяч п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(іі) 4 400 (чотири тисячі чотириста) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок захисника заявника, пані Науменко;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 11 квітня 2024 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Віктор СОЛОВЕЙЧІК
Голова
Жорж РАВАРАНІ