«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
...
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування».
A. Прийнятність
1. Застосовність пункту 1 статті 5 Конвенції
(а) Попередні зауваження
76. Спочатку Суд встановить, чи становила ізоляція заявника у відділенні психоневрологічного інтернату з 27 червня до 06 липня 2017 року зміну умов уже існуючого «законного затримання» в психоневрологічному інтернаті (якщо таке було), а тому виходить за межі пункту 1 статті 5 Конвенції і натомість підпадає під дію статті 3 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Боллан проти Сполученого Королівства» (Bollan v. the United Kingdom), заява № 42117/98, ЄСПЛ 2000-V та рішення у справі «Стоян Крастєв проти Болгарії» (Stoyan Krastev v. Bulgaria), заява № 1009/12, пункт 38, від 06 жовтня 2020 року), або якщо заявник не був «законно затриманий» в психоневрологічному інтернаті, чи становила сама собою зазначена ізоляція «позбавлення свободи», яке підпадає під дію пункту 1 статті 5 Конвенції.
(b) Доводи сторін
(i) Уряд
77. Уряд стверджував, що заявник міг вільно пересуватися територією психоневрологічного інтернату. Посилаючись на інформацію, що міститься в пункті 9, він також доводив, що заявник міг вільно залишати територію психоневрологічного інтернату. Стосовно його поміщення до відділення інтенсивного догляду Уряд посилався на інформацію, наведену в пунктах 16 і 17. Так, він дійшов висновку, що як перебування заявника в психоневрологічному інтернаті, так і його поміщення до відділення інтенсивного догляду не становило «позбавлення свободи» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції, а тому це положення не було застосовним у його справі. Крім того, оскільки заявник не був «позбавлений свободи» в психоневрологічному інтернаті, його поміщення до відділення не було аспектом уже існуючого затримання, яке підлягає розгляду за статтею 3 Конвенції.
(ii) Заявник
78. Заявник стверджував, що його затримання в психоневрологічному інтернаті було незаконним. Національне законодавство не передбачало забезпечення примусового догляду в психоневроло-гічних інтернатах (який натомість надавався в психіатричних лікарнях), і особа з психічним розладом не могла бути поміщена до таких закладів у примусовому порядку. Однак у період з квітня 2017 року по червень 2018 року пан К. декілька разів незаконно звертався до психоневрологічного інтернату із заявою про заборону заявнику залишати територію психоневрологічного інтернату. Отже, поміщення заявника до відділення з 27 червня по 06 липня 2017 року не було частиною вже існуючого законного затримання.
79. Стосовно самої ізоляції заявник зазначив, що відділення було відокремлене від решти житлової будівлі дверима з металевими ґратами, які можна було відчинити лише ззовні. На момент перебування заявника у відділенні підопічні не мали контакту із зовнішнім світом чи прогулянок, а також споживали їжу у відділенні. Хоча з 27 по 30 червня 2017 року він спав у своїй кімнаті житлового корпусу у зв’язку з переповненістю відділення, потім він весь час перебував замкнений у відділенні. Він зміг покинути відділення на короткий проміжок часу тільки 30 червня 2017 року, коли прийшов його батько, аби переконати його відмовитися від своєї заяви про поновлення дієздатності, та 05 липня 2017 року, коли він зміг поговорити зі своїм захисником після прибуття працівників поліції. Отже, його ізоляція у відділенні підпадала під дію пункту 1 статті 5 Конвенції.
(c) Оцінка Суду
(i) Статус перебування заявника у психоневрологічному інтернаті
80. Суд зазначає, що, як вбачається з доводів сторін, заявник не «затримувався» в психоневро-логічному інтернаті з точки зору національного законодавства. Заявник, якого представляли три захисники, також не скаржився, що його поміщення та перебування в психоневрологічному інтернаті становило «позбавлення свободи» (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі «Станєв проти Болгарії» [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], заява № 36760/06, пункти 96, 101-107 і 133-135, ЄСПЛ 2012). Навпаки, він стверджував, що його перебування в психоневрологічному інтернаті було добровільним (див. пункт 18).
81. Крім того, беззаперечним залишався факт, що заявник не був поміщений до психоневрологічного інтернату на підставі законного рішення. Таким чином, у будь-якому випадку його переведення до відділення інтенсивного догляду з 27 червня по 06 липня 2017 року не могло розглядатися як зміна умов вже існуючого законного затримання (див., в якості протилежних прикладів, згадану ухвалу щодо прийнятності у справі «Боллан проти Сполученого Королівства» (Bollan v. the United Kingdom) та рішення у справі «Стоян Крастєв проти Болгарії» (Stoyan Krastev v. Bulgaria), пункти 40-54).
(ii) Статус ізоляції заявника у відділенні
82. Суд також встановить, чи становило поміщення заявника до відділення психоневрологічного інтернату у період з 27 червня по 06 липня 2017 року саме собою «позбавлення свободи», яке підпадало під сферу дії пункту 1 статті 5 Конвенції.
83. Для того, аби встановити, чи мало місце «позбавлення свободи», треба врахувати цілу низку чинників, які виникають у конкретній справі. Зазначене поняття поєднує у собі як об’єктивний елемент, а саме тримання особи в обмеженому просторі протягом значного періоду часу, так і суб’єктивний елемент, тобто відсутність дійсної згоди особи на таке тримання (див. рішення у справах «Шторк проти Німеччини» (Storck v. Germany), заява № 61603/00, пункти 71 і 74, ЄСПЛ 2005-V, від 16 червня 2005 року, та «М. проти України» (M. v. Ukraine), заява № 2452/04, пункт 69, від 19 квітня 2012 року).
84. Стосовно об’єктивного елементу Суд вказує на конкретні доводи заявника (див. пункти 18 і 79), які не оскаржувалися як такі Урядом, що він тримався у відділенні інтенсивного догляду психоневрологічного інтернату протягом десяти днів, протягом яких не міг залишити його, за винятком періоду з 27 по 30 червня 2017 року, коли йому дозволяли залишати відділення, щоб поспати у своїй кімнаті в житловому корпусі у зв’язку з переповненістю відділення. Заявник також зміг ненадовго залишити відділення 30 червня та 05 липня 2017 року, щоб поспілкуватися зі своїм батьком і захисником відповідно. В інший час він постійно перебував у відділенні, яке зачинялося ззовні і могло бути відчинене лише працівниками психоневрологічного інтернату. Він не міг залишати його навіть для прогулянок, а його зв’язок із зовнішнім світом був серйозно обмежений (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine), заява № 12317/06, пункт 68, від 05 червня 2014 року, та «І.Н. проти України» (I.N. v. Ukraine), заява № 28472/08, пункт 72, від 23 червня 2016 року). Фотографія заявника, який стоїть за вхідними дверима відділення з металевими ґратами, свідчить про те, що він не міг вільно покинути відділення (див. пункт 21). Хоча Уряд вважав, що переведення заявника до відділення не було «позбавленням свободи» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції, і посилався у зв’язку з цим на інформацію, що містилася в листах Департаменту та психоневрологічного інтернату (в яких стверджувалося, що особи, які перебували у відділенні, могли вільно виходити з нього на прогулянку під контролем медичного персоналу і згідно з розкладом, а також займатися іншою діяльністю (див. пункт 17), Суд зазначає, що вказані листи мали загальний характер, не стосувалися конкретних тверджень заявника щодо його поміщення до відділення, і до того ж були підготовлені майже через два роки після поміщення заявника до такого відділення. Крім того, Суд не може проігнорувати, що в медичних документах на відділення посилалися як на «закрите» (див. пункт 14), що передбачало вказівку на обмежений простір і відсутність свободи його залишати. Беручи до уваги всі матеріали справи та доводи сторін, Суд погоджується з описом заявником умов його ізоляції у відділенні.
85. Стосовно суб’єктивного елементу Суд зазначає, що, як вбачається, сторонами не оскаржувалося, що переведення заявника до відділення було здійснено проти його волі. Справді, ніщо не свідчить про те, що він міг добровільно вирішити не йти з медбратом до відділення, коли той підійшов до нього і сказав йому йти туди (див. пункт 18), або що, опинившись там, він міг вільно залишати його в будь-який момент (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Афтаначе проти Румунії» (Aftanache v. Romania), заява № 999/19, пункт 81, від 26 травня 2020 року).
86. Суд також зазначає, що психоневрологічний інтернат є державною установою, і вважає, що оскаржувана ситуація порушує питання відповідальності держави-відповідача за Конвенцією (див. рішення у справах «Гласс проти Сполученого Королівства» (Glass v. the United Kingdom), заява № 61827/00, пункт 71, ЄСПЛ 2004-II, «Штукатуров проти Росії» (Shtukaturov v. Russia), заява № 44009/05, пункт 110, ЄСПЛ 2008, та згадане рішення у справі «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine), пункт 69).
87. З огляду на наведене Суд доходить висновку, що поміщення заявника до відділення становило «позбавлення свободи», яке підпадає під сферу дії пункту 1 статті 5 Конвенції. Отже, вказане положення застосовне у цій справі.
2. Інші питання щодо прийнятності
88. Уряд не висунув жодних інших заперечень щодо прийнятності. Суд зазначає, що скарги заявника за статтею 5 Конвенції не є ані явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
1. Стверджуване порушення пункту 1 статті 5 Конвенції
(а) Доводи сторін
(і) Уряд
89. Уряд доводив, посилаючись на інформацію, яка міститься в пункті 16, що основною підставою для поміщення заявника до відділення було погіршення його психічного стану. Нагадавши, що заявник давно мав проблеми з психічним здоров’ям (див. пункт 8), Уряд вважав достовірно доведеним, що заявник страждав на психічний розлад, вид і ступінь якого вимагали його ізоляції, а тому така ізоляція відповідала умовам, визначеним в рішенні у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), від 24 жовтня 1979 року, Серія А № 33. За цих обставин ізоляція заявника була необхідною і жодні альтернативні заходи не були б належними. Однак, оскільки 06 липня 2017 року його стан покращився, він був переведений до його кімнати в житловому корпусі.
(іі) Заявник
90. Стосовно законних підстав для його ізоляції заявник стверджував, що ізоляція суперечила Правилам 2016 року (див. пункти 48-53). Хоча у 2017 році заклади соціального захисту ще не були включені до переліку закладів охорони здоров’я, на які поширювалися Правила 2016 року, вони за аналогією застосовувалися до психоневрологічного інтернату, оскільки психоневрологічний інтернат за своєю суттю був медичним закладом з надання психіатричної допомоги. Припустивши, що Правила ще не були застосовними до ситуації заявника, його ізоляція, таким чином, порушила пункт 34 Типового положення (див. пункт 57), оскільки у його медичній документації не було вказано, що 27 червня 2017 року він перебував у стані, описаному в цьому положенні. Заявник також стверджував, що якщо Правила 2016 року не були застосовні до психоневрологічного інтернату у 2017 році, це означало, що в 2017 році не існувало норм законодавства, які б регулювали переведення підопічних психоневрологічного інтернату до відділення інтенсивного догляду.
91. Стосовно медичного обґрунтування його ізоляції, то зроблений 27 червня 2017 року медичний запис (див. пункт 14) підтвердив, що того дня заявник не перебував у стані, який вимагав ізоляції. Його ізоляція не переслідувала мету захисту його самого або оточуючих, оскільки він не був агресивним чи небезпечним, і він перебував у відділенні разом з іншими особами. Хоча в листах від 12 березня та 11 квітня 2019 року було наведено посилання на погіршення його стану та інші стверджувані відхилення в його поведінці та судженнях (див. пункт 16), вказаний медичний запис не містив таких відомостей. Крім того, його медичні записи з 27 червня по 06 липня 2017 року не вказували, що у нього було загострення хвороби чи він був агресивним, або що він становив небезпеку для себе чи оточуючих. Він не отримував лікування у відділенні і жодного разу не був оглянутий лікарем. Насамкінець, коли його перевели назад з відділення, у медичних записах було зазначено, що його стан залишився «без істотних змін», що спростовувало твердження про його переведення з відділення у зв’язку з покращенням його стану (див. пункт 22), і доводило, що у відповідний період його стан не перешкоджав йому залишатися у його кімнаті в житловому корпусі.
92. Заявника не повідомили про його діагностичну оцінку; мету, спосіб, можливу тривалість і очікувану користь від його ізоляції; альтернативні (менш жорсткі) методи лікування; або можливий біль, дискомфорт, ризики та побічні ефекти ізоляції. Жодного терапевтичного ефекту від поміщення його до закритого простору з двадцятьма іншими особами без прогулянок, доступу до свіжого повітря, різних видів діяльності, реабілітації чи лікування не було.
93. Підстав для ізоляції заявника на десять днів не було. Його медичні записи не містили відомостей про зміну його стану 28 і 29 червня та 01-04 липня 2017 року, тоді як записи від 30 червня, 05 і 06 липня 2017 року містили дуже обмежені відомості. Усі рішення ухвалював один лікар-психіатр, і заявник не мав можливості отримати другий незалежний медичний висновок.
94. Отже, законних підстав для ізоляції заявника не було і вона була необґрунтованою і непропорційною. Ізоляція переслідувала інші цілі, зокрема, завадити його зустрічі зі своїми захисниками та його участі у судовому засіданні 05 липня 2017 року і, загалом, змусити його відмовитися від своєї заяви про поновлення його дієздатності.
(b) Оцінка Суду
(i) Загальні принципи
95. З метою дотримання пункту 1 статті 5 Конвенції тримання від вартою особи, яка страждає на психічний розлад, насамперед має бути «законним», що передбачає дотримання встановленого законом порядку. У зв’язку з цим Конвенція по суті посилається на національне законодавство та встановлює обов’язок забезпечувати дотримання його матеріальних і процесуальних норм (див. рішення у справі «Херцегфальві проти Австрії» (Herczegfalvy v. Austria), від 24 вересня 1992 року, пункт 63, Серія A № 244, та згадане рішення у справі «І.Н. проти України» (I.N. v. Ukraine), пункт 66). Національне законодавство також має відповідати встановленому Конвенцією стандарту «законності», який вимагає, щоб умови позбавлення свободи згідно з національним законодавством були чітко визначені і закон сам собою був передбачуваним у своєму застосуванні (див., наприклад, рішення у справі «Кавка проти Польщі» (Kawka v. Poland), заява № 25874/94, пункт 49, від 09 січня 2001 року, та згадане рішення у справі «Афтаначе проти Румунії» (Aftanache v. Romania), пункт 90). Крім того, пункт 1 статті 5 Конвенції вимагає наявності у національному законодавстві «справедливих і належних процедур», а також належного юридичного захисту проти свавільного позбавлення свободи (див. згадане рішення у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), пункт 45, рішення у справі «Х.Л. проти Сполученого Королівства» (H.L. v. the United Kingdom), заява № 45508/99, пункт 115, ЄСПЛ 2004-IX, та згадане рішення у справі «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine), пункт 70).
96. Крім того, тримання особи під вартою є настільки серйозним заходом, що воно може бути виправдане лише тоді, коли були розглянуті інші, менш суворі заходи, і вони були визнані недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, які можуть вимагати тримання відповідної особи під вартою. Таким чином, позбавлення свободи має не лише відповідати вимогам національного законодавства, але й також бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справі «Вітольд Літва проти Польщі» (Witold Litwa v. Poland), заява № 26629/95, пункт 78, ЄСПЛ 2000-III, згадане рішення у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria), пункт 143, та рішення у справі «Анатолій Руденко проти України» (Anatoliy Rudenko v. Ukraine), заява № 50264/08, пункт 103, від 17 квітня 2014 року).
97. Стосовно позбавлення свободи «психічнохворих», то воно має відповідати меті пункту 1 статті 5 Конвенції, що полягає у запобіганні позбавлення осіб свободи у свавільний спосіб, а також відповідати меті обмеження, зазначеного у підпункті «е» пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Заїченко проти України № 2» (Zaichenko v. Ukraine (№ 2)), заява № 45797/09, пункт 96, від 26 лютого 2015 року). Зокрема, особа не може бути позбавлена свободи як «психічнохвора», якщо не дотримано три зазначені мінімальні умови: має бути достовірно доведено, що особа є психічнохворою; психічний розлад повинен бути такого виду або ступеня, що обумовлює примусове тримання у психіат-ричній лікарні; і обґрунтованість продовження тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (див. згадані рішення у справах «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), пункт 39, «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria), пункт 145, «Штукатуров проти Росії» (Shtukaturov v. Russia), пункт 114, та «І.Н. проти України» (I.N. v. Ukraine), пункт 70).
(ii) Застосування зазначених принципів у цій справі
98. Заявник, який був визнаний недієздатним за результатами судово-психіатричної експертизи, що встановила наявність у нього хронічного психічного розладу, і який добровільно перебував у психоневрологічному інтернаті з 2014 року, був поміщений до відділення інтенсивного догляду психоневрологічного інтернату на період з 27 червня по 06 липня 2017 року за рішенням психіатра психоневрологічного інтернату. Суд спершу встановить, чи була така ізоляція «законною» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції, і чи була дотримана процедура, встановлена законом, якщо така була, у цій справі (див. рішення у справі «Л.М. проти Латвії» (L.M. v. Latvia), заява № 26000/02, пункт 45, від 19 липня 2011 року).
99. У зв’язку з цим Суд насамперед вказує на твердження заявника, що його поміщення до відділення інтенсивного догляду мало регулюватися Правилами 2016 року. Однак Уряд не підтвердив цього, і до того ж Суд не може скористатися здійсненою національним судом оцінкою питань, пов’язаних із застосуванням національного законодавства до фактів справи, оскільки розгляду справи по суті на національному рівні не було. Без такої оцінки й з огляду на те, що лише 16 травня 2018 року Міністерство охорони здоров’я України включило заклади соціального захисту до переліку «закладів охорони здоров’я», у результаті чого до таких закладів також почали застосовуватися Правила 2016 року (див. пункт 63), Суд не може припускати, чи регулювалося офіційно поміщення заявника до відділення психоневрологічного інтернату у 2017 році Правилами 2016 року, в тому числі за аналогією закону (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пальчик проти України» (Palchik v. Ukraine), заява № 16980/06, пункт 62, від 02 березня 2017 року).
100. Суд також зазначає, що єдиними джерелами права, які регулювали поміщення заявника до відділення, вочевидь були Типові положення 2016 року та Положення «Про Київський психоневрологічний інтернат». Уряд не посилався на жодну іншу законну підставу у зв’язку з цим і, зокрема, не пояснив можливе застосування Закону України «Про психіатричну допомогу» та його зв’язок із відповідними положеннями. Однак стосовно Положення «Про Київський психоневрологічний інтернат» Суд зазначає, що Уряд не надав копію цього положення, як просив Суд під час повідомлення про справу. Тому Суд не може розглядати його як можливу законну підставу для ізоляції заявника.
101. Стосовно Типових положень Суд зазначає, що вони передбачають утворення «відділень (кімнат) інтенсивного догляду» в психоневрологічних інтернатах. Пункт 34 передбачає, що такі відділення (кімнати) призначені для підопічних, що мають важкі соматичні та неврологічні розлади або глибокий ступінь слабоумства, дезорієнтовані у місці, часі, навколишньому оточенні, не спроможні до самообслуговування, найпростіших трудових навичок і спілкування з іншими особами, мають потребу у повному медичному та побутовому догляді (див. пункт 57).
102. Крім того, пункт 36 передбачає, що зміна режиму нагляду здійснюється з об’єктивних причин за рекомендацією лікаря, згодою підопічного та з урахуванням стану його здоров’я із зазначенням відповідної інформації у медичній документації (див. пункт 58). Однак медичні записи заявника не містять жодних відомостей про «об’єктивні причини» для його ізоляції, згоду заявника на переведення до відділення або факту, що цього вимагав стан його здоров’я.
103. Суд також зазначає, що окрім двох зазначених пунктів Типові положення не містять жодних інших норм, які надають додаткові відомості або гарантії щодо поміщення особи до таких відділень (кімнат) або щодо режиму, умов, можливої тривалості, продовження та припинення такого поміщення. Тому він доходить висновку, що заявник не міг скористатися «справедливими і належними процедурами» у зв’язку з його поміщенням до відділення інтенсивного догляду психоневрологічного інтернату. Крім того, у цій справі вбачається, що не було дотримано навіть цих двох зазначених пунктів Типових положень. Отже, ізоляція заявника не була «законною» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції.
104. Таким чином, Уряд держави-відповідача не довів, що ізоляція заявника була законною у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції. Отже, у Суду не має іншого вибору, як дійти висновку про порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
2. Стверджуване порушення пункту 4 статті 5 Конвенції
(a) Доводи сторін
105. Уряд стверджував, що заявник мав можливість оскаржити законність своєї ізоляції до суду на підставі статті 16 Цивільного кодексу України (див. пункт 42).
106. Заявник доводив, що згідно з чинним на момент подій національним законодавством він, як недієздатна особа, не міг домогтися судового розгляду питання законності його ізоляції. Він не міг подати позов проти психоневрологічного інтернату; лише його опікун мав право зробити це від його імені. Однак пан К. не підтримав його спроб захистити свої права у судах.
(b) Оцінка Суду
107. Пункт 4 статті 5 Конвенції надає право затриманим особам ініціювати судове провадження для перегляду законності тримання їх під вартою (див., серед багатьох інших джерел, згадане рішення у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria), пункт 168). Стосовно психічнохворих важливо, щоб така особа мала доступ до суду, мала право вимагати судового перегляду за її особистим позовом, а також можливість бути заслуханою особисто або за допомогою певної форми представництва. Перегляд за пунктом 4 статті 5 Конвенції не має бути автоматичним, проте повинен надавати можливість відповідній особі самостійно ініціювати провадження (див. рішення у справах «Меґієрі проти Німеччини» (Megyeri v. Germany), від 12 травня 1992 року, пункт 22, Серія A № 237-A, та «Горшков проти України» (Gorshkov v. Ukraine), заява № 67531/01, пункти 39 і 44, від 08 листопада 2005 року). Крім того, пункт 4 статті 5 Конвенції стосується лише тих засобів юридичного захисту, які мають бути доступні під час тримання особи під вартою з метою швидкого судового перегляду законності тримання такої особи під вартою, що у відповідних випадках мало б призвести до її звільнення; він не стосується інших засобів юридичного захисту, які можуть використовуватися для перегляду законності періоду тримання під вартою, який уже закінчився (див. рішення у справах «Сливенко проти Латвії» [ВП] (Slivenko v. Latvia) [GC], заява № 48321/99, пункт 158, ЄСПЛ 2003-X, та «Баталіни проти Росії» (Bataliny v. Russia), № 10060/07, пункт 69, від 23 липня 2015 року).
108. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що, окрім посилання на загальне цивільно-правове положення (стаття 16 Цивільного кодексу України), Уряд не вказав жодного конкретного національного засобу юридичного захисту, здатного надати заявнику, як недієздатній особі, можливість прямо оскаржити законність його поміщення до відділення інтенсивного догляду психонев-рологічного інтернату та тривале застосування цього заходу (див. також згадане рішення у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria), пункт 172). Справді, Суд зазначає, що на момент подій національне законодавство, зокрема пункт 2 частини третьої статті 121 Цивільного процесуального кодексу України (див. пункт 45), прямо виключало можливість безпосереднього звернення недієздат-них осіб до суду (див. також рішення у справах «Наталія Михайленко проти України» (Nataliya Mikhaylenko v. Ukraine), заява № 49069/11, пункти 17 і 34, від 30 травня 2013 року, та «Горбатюк проти України» [Комітет] (Gorbatyuk v. Ukraine) [Committee], заява № 1848/16, пункт 18, від 07 листопада 2019 року).
109. Суд також зазначає, що Типове положення 2016 року не містить норм, які б передбачали порядок оскарження до суду підопічними психоневрологічних інтернатів законності їхнього поміщення до відділень (кімнат) інтенсивного догляду у таких закладах. Хоча в Законі України «Про психіатричну допомогу» передбачена можливість звільнення на підставі рішення суду про визнання такого поміщення незаконним (див. пункт 47), Уряд держави-відповідача не роз’яснив національне законодавство та практику з цього питання.
110. З огляду на наведене Суд доходить висновку про недоведеність, що у цій справі існувала процедура, встановлена законодавством, згідно з якою заявник мав право звернутися до суду для перегляду законності його поміщення до відділення психоневрологічного інтернату, як того вимагає пункт 4 статті 5 Конвенції. Зазначеного висновку достатньо для встановленням Судом, що було порушено це положення.
3. Стверджуване порушення пункту 5 статті 5 Конвенції
(a) Доводи сторін
111. Уряд доводив, що у заявника був у розпорядженні засіб юридичного захисту, передбачений статтями 23 і 1167 Цивільного кодексу України (див. пункти 43 і 44). Крім того, він посилався на ухвалу національного суду від 10 серпня 2018 року (див. пункт 64), стверджуючи, що зазначений засіб юридичного захисту був ефективним як у теорії, так і на практиці.
112. Заявник повторив, що згідно з національним законодавством він, як недієздатна особа, не міг подати позов проти психоневрологічного інтернату. Жоден з органів державної влади не визнав поміщення його до відділення інтенсивного догляду незаконним або іншим чином таким, що становило порушення статті 5 Конвенції.
(b) Оцінка Суду
113. Суд повторює, що пункт 5 статті 5 Конвенції буде дотримано, коли існує можливість звернутися за відшкодуванням шкоди, завданої позбавленням свободи, здійсненим з порушенням пунктів 1-4. Таким чином, право на відшкодування шкоди виникає лише у випадку встановлення національними органами влади або Судом порушення одного із зазначених пунктів. У зв’язку з цим ефективне здійснення права на відшкодування шкоди, гарантоване пунктом 5 статті 5 Конвенції, має забезпечуватися з достатнім рівнем визначеності (див. два згадані рішення у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria), пункт 182, та «І.Н. проти України» (I.N. v. Ukraine), пункт 97).
114. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що з огляду на встановлення ним порушень пунктів 1 і 4 статті 5 Конвенції, пункт 5 статті 5 Конвенції є застосовним. Суд також зазначає, що в подібних попередніх справах він встановлював, що в українській правовій системі не було передбачено право на відшкодування відповідно до пункту 5 статті 5 Конвенції, зокрема, коли не було окремого висновку національних органів влади про незаконність позбавлення свободи (див., наприклад, рішення у справі «Сінькова проти України» (Sinkova v. Ukraine), заява № 39496/11, пункти 77-84, від 27 лютого 2018 року, та згадане рішення у справі «І.Н. проти України» (I.N. v. Ukraine), пункти 93-102). Оскільки такого висновку на національному рівні щодо поміщення заявника до відділення інтенсивного догляду не було, Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.
115. Отже, було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
116. Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції на умови його ізоляції у відділенні. Зазначене положення передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
A. Доводи сторін
117. Посилаючись на інформацію, наведену в пункті 17, Уряд стверджував, що у цій справі не було порушено статтю 3 Конвенції.
118. Заявник доводив, що умови у відділенні інтенсивного догляду були значно гіршими, ніж його звичайні умови в психоневрологічному інтернаті. Він послався на свій опис умов у відділенні (див. пункт 19) і зазначив, що доступний йому особистий простір у кімнаті, в якій він перебував у відділенні, становив лише 2,5 кв.м. Крім того, під час ізоляції йому не дозволялося виходити на прогулянку за межі відділення або брати участь в інших видах діяльності. Це завдало йому особливих страждань, оскільки зазвичай він проводив більшу частину часу, прогулюючись територією психоневрологічного інтернату або беручи участь у різноманітних заходах клубу. У результаті ізоляція призвела до значного емоційного стресу і погіршення його психічного здоров’я.
B. Оцінка Суду
1. Прийнятність
119. Уряд не висунув жодних заперечень стосовно прийнятності. Зокрема, він не висунув твердження про невичерпання засобів юридичного захисту у зв’язку з тим, що захисники заявника вочевидь не скаржилися директору психоневрологічного інтернату чи до будь-якого іншого національного органу влади на умови ізоляції заявника у відділенні (див. пункт 117). Таким чином, Суд не розглядатиме це питання в цій справі (див., наприклад, рішення у справі «Ніна Куценко проти України» (Nina Kutsenko v. Ukraine), заява № 25114/11, пункт 111, від 18 липня 2017 року).
120. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
(a) Загальні принципи
121. Жорстоке поводження має досягти мінімального рівня суворості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка такого мінімального рівня є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, фізичні та психологічні наслідки, а у деяких випадках від статі, віку та стану здоров’я потерпілого. Держава повинна гарантувати тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання такого заходу не мають завдавати їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою, та щоб з огляду на практичні вимоги ув’язнення охорона здоров’я такої особи та її благополуччя забезпечувалася належним чином. Під час оцінки умов позбавлення свободи, необхідно брати до уваги їхні сукупні наслідки та тривалість відповідного заходу. Важливим фактором, який слід враховувати, окрім побутових умов, є режим тримання під вартою. Оцінюючи, чи може режим ізоляції вважатися поводженням, яке суперечить статті 3 Конвенції у конкретній справі, необхідно врахувати конкретні умови, суворість режиму, його тривалість, переслідувану мету та його вплив на відповідну особу. Насамкінець заборона жорс-токого поводження у статті 3 Конвенції однаково стосується всіх форм позбавлення свободи і, зокрема, у ній відсутнє розрізнення за метою відповідного заходу. Не має значення, чи застосовано захід у виді тримання під вартою в межах кримінального провадження, чи як поміщення до установи з метою захисту життя чи здоров’я відповідної особи (див. згадане рішення у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria), пункти 202, 204-206). Крім того, під час оцінки доказів щодо умов тримання під вартою Суд керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Якщо збір доказів супроводжується об’єктивними труднощами, заявник, тим не менш, повинен надати детальний і послідовний опис умов тримання його під вартою із зазначенням конкретних елементів як, наприклад, дати його переведення між установами, що дозволить Суду визначити, що скарга не є явно необґрунтованою або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Лише правдоподібний та досить детальний опис таких, як стверджується, що принижують гідність, умов тримання під вартою є достатнім доказом жорстокого поводження та належною підставою для повідомлення про скаргу Уряд держави-відповідача. Після того, як Суд повідомить Уряд про скаргу заявника, тягар збирання та надання відповідних документів лежить на останньому. Ненадання Урядом переконливих доказів щодо побутових умов тримання може призвести до висновків про обґрунтованість тверджень заявника (див. рішення у справі «Сукачов проти України» (Sukachov v. Ukraine), заява № 14057/17, пункт 83, від 30 січня 2020 року).
122. Стосовно психічнохворих, які більш піддатливі до відчуття неповноцінності, під час оцінки того, чи були конкретні умови їхнього тримання несумісні зі стандартами статті 3 Конвенції, слід враховувати їхню вразливість. Перевірка дотримання Конвенції щодо таких осіб вимагає підвищеної уваги (див. рішення у справі «Руман проти Бельгії» [ВП] (Rooman v. Belgium) [GC], заява № 18052/11, пункт 145, від 31 січня 2019 року).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
123. Насамперед Суд зазначає, що у результаті неподання захисниками заявника, як вбачається, скарг на умови тримання заявника у відділенні до жодного національного органу влади (див. пункт 119), інформація, яку Суд має про ці умови, по суті, обмежується позиціями сторін. Він не може скористатися оцінкою національних органів або висновком, який міг бути зроблений у зв’язку з цим. Суд також не може скористатися відповідним звітом щодо цього незалежних органів або неурядових організацій, оскільки такі звіти не були подані або не вбачаються доступними.
124. Суд бере до уваги твердження заявника, що за винятком нічного періоду з 27 по 30 червня 2017 року, коли йому дозволяли спати у його кімнаті у психоневрологічному інтернаті, протягом решти часу з 27 червня по 06 липня 2017 року він залишався у відділенні, в якому проживав у кімнаті площею 15 кв.м разом з п’ятьма іншими підопічними (див. пункт 19). Уряд не оскаржив цих доводів, і Суд не вбачає підстав вважати їх недостовірними. Отже, доступний заявнику особистий простір під час його перебування у відділенні становив 2,5 квадратні метри і це саме собою призводить до виникнення серйозної презумпції порушення статті 3 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Муршіч проти Хорватії» [ВП] (<...>) [GC], заява № 7334/13, пункт 137, від 20 жовтня 2016 року, та згадане рішення у справі «Сукачов проти України» (Sukachov v. Ukraine), пункт 86). Хоча заявник перебував у таких умовах порівняно короткий проміжок часу, його ізоляція не супроводжувалася можливістю щоденних прогулянок і участю в інших видах діяльності на свіжому повітрі (див. пункти 19 і 84). Крім того, існували й інші обтяжуючі аспекти умов його ізоляції, зокрема, відсутність свіжого повітря та питної води, а також обмежені можливості прийняти душ (див. пункт 19). Хоча Уряд посилався на інформацію, що міститься в листах, написаних Департаментом і психоневрологічним інтернатом (див. пункт 17), які, як вбачається, заперечували конкретні твердження заявника щодо зазначених обтяжуючих аспектів, Суд зазначає, що ці листи мали загальний характер і не містили конкретних вказівок щодо особистої ситуації заявника. До того ж вони були підготовлені в період з березня по травень 2019 року, тобто майже через два роки після поміщення заявника до відділення (див. аналогічний підхід в рішеннях у справах «Бєляєв та Дігтяр проти України» (Belyaev and Digtyar v. Ukraine), заяви № 16984/04 і № 9947/05, пункт 38, від 16 лютого 2012 року, «Родзевілло проти України» (Rodzevillo v. Ukraine), заява № 38771/05, пункт 53, від 14 січня 2016 року, та згадане рішення у справі «Сукачов проти України» (Sukachov v. Ukraine), пункт 90). За цих обставин, коли Уряд не висунув твердження про невичерпання засобів юридичного захисту (див. пункт 119) і не спростував докладні та послідовні твердження заявника переконливими доказами, Суд готовий прийняти опис умов ізоляції заявника у відділенні і вважає, що у цій справі було порушено статтю 3 Конвенції.
125. Суд вважає, що зазначені умови не можуть вважатися належними для будь-якої особи, позбавленої свободи, тим більше для таких, як заявник, осіб з психічними розладами. Він також бере до уваги твердження заявника, яке не оскаржувалося Урядом, що поміщення до відділення призвело до значного емоційного стресу та погіршення його психічного здоров’я, і вважає, що сам характер хвороби заявника робив його більш вразливим, ніж звичайну особу, позбавлену свободи, і тому його ізоляція у зазначених умовах могла певною мірою посилити його стрес та негативно вплинути на його здоров’я (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Славомір Мусял проти Польщі» (Slawomir Musial v. Poland), заява № 28300/06, пункти 95-97, від 20 січня 2009 року).
126. З огляду на наведене Суд доходить висновку, що було порушено статтю 3 Конвенції.
V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
127. Насамкінець заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на непроведення ефективного розслідування застосування до нього ізоляції, за статтею 13 на відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргами на ізоляцію, та за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції у зв’язку з його ізоляцією.
128. З огляду на факти справи, доводи сторін і висновки за статтями 3 і 5 Конвенції (див. пункти 98-104, 108-110, 114-115 і 123-126) Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій справі, і немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті згаданих скарг (див. згадане рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (<...>) [GC], пункт 156).
VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
129. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
130. Заявник вимагав 30 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
131. Уряд доводив, що між встановленими порушеннями та стверджуваною шкодою не було жодного причинно-наслідкового зв’язку і у будь-якому випадку вимога була надмірною.
132. Суд зазначає, що у цій справі заявник помер під час провадження у Суді, і у нього не залишилося спадкоємців, які висловили бажання підтримати заяву. Отже, Суд не присуджує жодної суми у зв’язку з цим.
B. Судові та інші витрати
133. Заявник також вимагав 14 100 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час проваджень на національному рівні та у Суді. Він подав акт виконаних робіт, згідно з яким його захисники витратили 94 години з погодинною ставкою у розмірі 150 євро, у тому числі 34 години на представництво його інтересів у національних судах і правоохоронних органах та 60 годин - у Суді. Заявник стверджував, що він не міг укласти договір про надання правової допомоги з його захисниками, оскільки не міг укладати договори згідно з національним законодавством як недієздатна особа.
134. Уряд стверджував, що у заявника не було договору про надання правової допомоги; вимога стосовно компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні, мала бути відхилена; і загалом вимога була надмірною.
135. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії Суд відхиляє вимогу щодо компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні, оскільки провадження у національних судах не було пов’язано зі скаргами заявника до Суду, і Суд не розглядав окремо скаргу заявника на непроведення ефективного розслідування застосування до нього ізоляції.
136. З іншого боку, Суд зазначає, що заявник уповноважив своїх захисників діяти в якості його представників, і вони виконали необхідну роботу як його захисники у зв’язку з цим. Уряд не стверджував, що законні представники вже отримали оплату або з інших причин не мали отримати компенсацію за виконану роботу. Отже, Суд вважає за належне присудити представнику заявника п. Тарахкалу, окрім наданої правової допомоги, 5 000 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися представнику заявника, п. Тарахкалу.
C. Пеня
137. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Вирішує продовжити розгляд заяви на підставі пункту 1 статті 37 in fine Конвенції.
2. Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції (на умови ізоляції заявника у відділенні психоневрологічного інтернату) і пунктами 1, 4 і 5 статті 5 Конвенції.
3. Постановляє , що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з умовами ізоляції заявника у відділенні психоневрологічного інтернату.
4. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.
5. Постановляє , що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.
6. Постановляє , що було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.
7. Постановляє , що немає необхідності розглядати решту скарг заявника.
8. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити представнику заявника 5 000 (п’ять тисяч) євро, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися йому, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок представника заявника, п. Тарахкала; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави- відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(a) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
9. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Віктор СОЛОВЕЙЧІК
Голова
Сіофра О’ЛІРІ