«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересі».
A. Прийнятність
45. Уряд доводив, що заявник не мав статусу потерпілого щодо стверджуваного порушення, оскільки рішення від 6 червня 2003 року вже виконано. Він також стверджував, що заявник зловживав своїм правом звернення до Суду, ухиляючись від отримання ордеру на заселення житлової площі та не переїжджаючи до збудованого для нього житла. Не повідомивши Суд про те, що для нього було збудовано житло, заявник, на думку Уряду, діяв всупереч своїм обов'язкам, передбаченим правилом 47 Регламенту Суду, і Уряд просив Суд визнати заяву неприйнятною. Уряд також стверджував, що скарги за статтею 1 Першого протоколу були несумісними з вимогою ratione personae, оскільки рішення від 6 червня 2003 року, змінене ухвалою від 13 жовтня 2004 року, не наділяло заявника будь-яким майновим правом.
46. Заявник не погодився, стверджуючи, що це рішення все ще не виконане.
47. Стосовно неповідомлення заявником Суду про побудову житла та стосовно пов'язаних з цим подій (див. пп. 23-24 вище) Суд зазначає, що він неодноразово оголошував заяви неприйнятними в зв'язку з неповідомленням йому заявниками про важливі події у їхніх відповідних справах (див., серед інших рішень, ухвалу щодо прийнятності від 2 травня 2006 року у справі «Керетчашвілі проти Грузії» (Keretchashvili v. Georgia), № 5667/02, та нещодавню ухвалу щодо прийнятності від 23 червня 2009 року у справі «Хвіча та інші проти Грузії» (Khvichia and Others v. Georgia), № 26446/06). Однак Суд відрізняє ці справи від даної, оскільки в них заявники не повідомили Суд про отримання відповідних виплат, належних їм за рішенням суду, в той час, як у даній справі заявник відмовився від отримання житла, яке йому надавали. На думку Суду, коли заявник не приймає надане як виконання рішення на його користь (див. позовні вимоги заявника до міського суду, подані у листопаді 2007 року, п. 25 вище), неповідомлення Суду щодо подальших подій у його справі не є зловживанням правом на індивідуальну заяву. Таким чином, Суд відхилив заперечення Уряду.
48. Далі Суд зазначає, що рішення від 6 червня 2003 року формально було виконано 16 травня 2005 року, коли Міністерство оборони України перерахувало кошти Броварській міській раді. Незважаючи на відсутність виконавчого провадження після цієї дати, Суд вважає, що рішення залишалося невиконаним до 14 серпня 2007 року, коли Броварський міський виконавчий комітет виписав заявнику ордер на заселення житлової площі. Однак Суд не має вдаватися до припущень щодо відповідності запропонованого заявнику житла рішенню, про яке йдеться, незважаючи на позицію заявника щодо його невідповідності. За відсутності рішення національного суду, яке б встановлювало інакше, Суд для цілей цієї справи вважає, що рішення було виконано 14 серпня 2007 року. Однак той факт, що рішення, винесене на користь заявника, було виконано, не позбавляє його статусу потерпілого щодо періоду, впродовж якого це рішення залишалося невиконаним (див. рішення у справі «Ромашов проти України» (Romashov v. Ukraine), пп. 26-27). Відповідно Суд відхиляє заперечення Уряду.
49. Щодо заперечення стосовно сумісності скарг заявника за статтею 1 Першого протоколу з вимогою ratione personae, яке фактично є запереченням щодо сумісності з вимогою ratione materiae, Суд повторює, що стаття 1 Першого протоколу не гарантує права на надбання майна (див. рішення від 23 листопада 1983 року в справі «Ван дер Мюсель проти Бельгії» (Van der Mussele v. Belgium), п. 48, Series A № 70, рішення у справі «Копескі проти Словаччини» [ВП] (Кореску v. Slovakia), № 44912/98, п. 35, ECHR 2004-IX). Заявник може заявляти про порушення статті 1 Першого протоколу тільки в тій мірі, в якій оскаржувані рішення стосуються його або її «майна» в сенсі цього положення. «Майном» може бути як «існуюче майно», так і активи, включаючи вимоги, щодо яких заявник може стверджувати, що він або вона має принаймні «легітимні сподівання» на реалізацію майнового права (див. рішення у справі «Копескі проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), що наводилося вище, п. 35). «Легітимні сподівання» за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія і повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судове рішення (там само п. 49).
50. Суд далі зазначає, що право на соціальне забезпечення як таке не є правом чи свободою, які гарантуються Конвенцією (див., наприклад, ухвалу від 15 березня 2001 року щодо прийнятності у справі «Аунола проти Фінляндії» (Aunola v. Finland), заява № 30517/96). Право проживати у конкретній нерухомості, якою заявник не володіє, не становить «майно» у значенні статті 1 Першого протоколу (див. ухвалу щодо прийнятності від 9 грудня 2003 року в справі «H.F. проти Словаччини» (H.F. v. Slovakia), заява № 54797/00; ухвалу щодо прийнятності від 15 лютого 2001 року «Коваленок проти Латвії» (Kovalenok v. Latvia), заява № 54264/00, та ухвалу щодо прийнятності від 27 квітня 1999 року в справі «J.L.S. проти Іспанії» (J.L.S. v. Spain), заява № 41917/98).
51. У цій справі рішення, що розглядається, не зобов'язувало державні органи надати заявнику право власності на конкретну квартиру, а радше видати йому ордер на заселення будь-якого житлового приміщення, яке відповідає вимогам національного законодавства. Таким чином, беручи до уваги прецедентну практику Суду, на яку міститься посилання у попередніх пунктах, ключовим питанням є те, чи мав заявник «легітимні сподівання» на отримання спірної квартири як своєї приватної власності (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Малиновський проти Росії» (Malinovskiy v. Russia), заява № 41302/02, п. 44, ECHR 2005-VII (витяги). З огляду на відповідне національне законодавство (див. пп. 39 та 41 вище) та відсутність коментарів сторін щодо цього Суд тільки для цілей цієї справи доходить висновку, що заявник мав «легітимні сподівання» отримати в свою приватну власність житло, що розглядається, принаймні до 1 січня 2007 року. Відповідно Суд відхиляє заперечення Уряду.
52. Суд вважає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути оголошені прийнятними.
B. Суть
53. Уряд доводив, що тривалість судового періоду та періоду виконання у справі заявника не була надмірною. Зокрема, Уряд зазначив, що рішення від 6 червня 2003 року не могло бути виконано, оскільки на той час не було в наявності належного Міністерству оборони України житла. В подальшому саме заявник вимагав недостатню суму коштів для заміни присудженого майна негрошової форми та рішенням від 13 жовтня 2004 року обмежив засоби Броварської міської ради для виконання рішення. Оскільки ціни на нерухомість зросли, міська рада не могла раніше придбати житло для заявника. В зв'язку з цим вона інвестувала присуджену суму у будівництво житла та, відповідно, затримала виконання рішення, що розглядається. Оскільки міська рада діяла добросовісно та вжила всі доступні їй заходи, вона не може нести відповідальність за затримку у виконанні. Уряд дійшов висновку, що порушення положень, на які посилається заявник, не було.
54. Заявник не погодився.
55. Суд повторює, що судовий розгляд та виконавче провадження є першою і другою стадією єдиного провадження (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy (№ 1) [ВП], заява № 36813/97, п. 197). Таким чином, виконавче провадження не повинно відокремлюватись від судового і вони мають бути розглянуті в сукупності (див. рішення від 21 квітня 1998 року в справі «Естіма Джорж проти Португалії» (Estima Jorge v. Portugal), п. 35, Reports of Judgments and Decisions 1998-II, та рішення від 13 червня 2006 року в справі «Сіка проти Словаччини» (Sika v, Slovakia), заява № 2132/02, пп. 24-27).
56. Суд зазначає, що розгляд справи заявника в національних судах тривав з серпня 2001 року до 6 червня 2003 року, коли міський суд виніс рішення на користь заявника. Тривалість стадії судового розгляду, яка включала дві судові інстанції, становила один рік та дев'ять місяців та явних періодів бездіяльності з вини національних судів не було.
57. Однак рішення від 6 червня 2003 року залишалось невиконаним до 14 серпня 2007 року, відповідно, близько чотирьох років та двох місяців.
58. Суд визнає, що виконання рішення, яке передбачає зобов'язання негрошового характеру, може зайняти більше часу, ніж виконання рішення у справі щодо виплати присуджених коштів (див. ухвалу щодо прийнятності від 11 січня 2005 року в справі «Ганенко проти України» (Ganenko v. Ukraine), заява № 27184/03, де дворічна затримка у забезпеченні заявника автомобілем для інвалідів була визнана сумісною з Конвенцією). Дійсно, до 13 жовтня 2004 року, коли присуджене майно було змінено на грошову виплату, рішення залишалося невиконаним впродовж одного року та двох місяців, який є навіть меншим, ніж у справі «Ганенко проти України». Незважаючи на це, за конкретних обставин цієї справи Суд не вважає цю затримку виправданою. У цьому зв'язку Суд наголошує, що ні боржник, ні державний виконавець, який з самого початку знав або мав знати про відсутність житла, не зробили жодної спроби стосовно альтернативних угод щодо житла для заявника або надання йому компенсації (див. mutatis mutandis рішення від 7 липня 2005 року в справі «Шпаковський проти Росії» (Shpakovskiy v. Russia), заява № 41307/02, п. 29, та вищевказане рішення в справі «Малиновський проти Росії» (Malinovskiy v. Russia), п. 38). Проте, саме заявник вимагав заміни негрошової форми майна на грошову.
59. Більше того, Суд зазначає, що Міністерству оборони було необхідно ще сім місяців, щоб перерахувати кошти, присудженні рішенням від 13 жовтня 2004 року. Хоча цей період per se не може вважатися надмірним, беручи до уваги бездіяльність, яка розглядалась в попередньому пункті, та стверджуване різке зростання цін на нерухомість, цій затримці, що мала наслідком зменшення шансів заявника на виконання рішення, немає виправдань.
60. Суд зазначає, що, не вживши розумних заходів на початковій стадії виконавчого провадження, державні органи затримали виконання рішення більш, ніж на чотири роки. Стверджувана сумлінність міської ради не може виправдати весь період невиконання судового рішення від 6 червня 2003 року.
61. Суд повторює, що він вже встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу в справах щодо тривалості невиконання рішень, винесених на користь заявників (див., серед інших рішень, рішення від 29 червень 2004 року в справі «Войтенко проти України» (Voytenko v. Ukraine), заява № 18966/02, пп. 43 та 55). Суд не знаходить підстав для відступу від своєї практики в цій справі.
62. Відповідно у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу щодо тривалості невиконання рішення, винесеного на користь заявника.
63. З огляду на вищезазначені висновки Суд вважає, що немає необхідності розглядати, чи було у цій справі порушення статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Лайно проти Італії» (Laino v. Italy), [ВП], заява № 33158/96, п. 25, ECHR1999-1).
64. Зрештою, Суд повторює, що в багатьох справах він встановлював, що українське законодавство не передбачає засобу юридичного захисту від невиконання рішень національних судів, боржниками за якими є державні органи (див., серед багатьох інших рішень, вищевказане рішення у справі «Войтенко проти України» (Voytenko v. Ukraine), п. 48). Суд не знаходить жодних підстав для відступу від своєї практики. Відповідно в цій справі також мало місце порушення статті 13 Конвенції.
II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
65. Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість інших судових проваджень, відмову у розгляді його позову (третє провадження) та на відсутність ефективного кримінального розслідування його скарг (четверте провадження). Він також посилався на статті 3 та 17 Конвенції.
66. Дослідивши всі скарги заявника в світлі наявних в нього матеріалів, Суд у тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги, встановлює, що вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
67. Таким чином, ця частина заяви має бути оголошена неприйнятною відповідно до пунктів З і 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтована.
III. ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
68. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
69. Заявник вимагав 4180138 євро відшкодування матеріальної шкоди та таку ж суму відшкодування моральної шкоди.
70. Уряд стверджував, що ці вимоги є надмірними та необґрунтованими.
71. Суд не знаходить причинного зв'язку між встановленим порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою. З іншого боку, Суд, здійснюючи свою оцінку на засадах справедливості, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, вважає за доцільне присудити заявнику 1200 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
72. Заявник також вимагав 15439 євро компенсації судових та інших витрат, понесених в зв'язку з провадженнями в національних судах, та 968 євро - понесених в зв'язку з провадженням в Суді. На підтвердження останніх вимог він надав поштові квитанції на суму загалом 253 грн 90 коп. - 2
__________
- 2 Приблизно 23 євро.
73. Уряд не погодився з цими вимогами.
74. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат лише в разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. Беручи до уваги наявну інформацію та виходячи із зазначених вище критеріїв, у цій справі Суд відхиляє вимогу заявника щодо компенсації витрат, понесених в зв'язку з провадженнями в національних судах, та вважає розумним присудити 23 євро компенсації витрат, понесених в зв'язку з провадженням в Суді.
C. Пеня
75. Суд вирішує, що пеня має дорівнювати граничній позичковій ставці Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує скарги за пунктом 1 статті 6, статтею 8 та за статтею 13 Конвенції, а також за статтею 1 Першого протоколу щодо тривалості другого провадження в суді, включаючи стадію виконання, а також щодо відсутності засобів юридичного захисту з цього приводу - прийнятними, решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
3. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 8 Конвенції.
4. Постановляє, що мало місце порушення статті 13 Конвенції.
5. Постановляє, що:
(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику 1200 (одну тисячу двісті) євро відшкодування моральної шкоди та 23 (двадцять три) євро компенсації судових та інших витрат плюс будь-який податок, який може бути стягнуто з цих сум. Ці суми мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу; ,
(с) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на вищезазначені Суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 10 грудня 2009 року згідно з пунктами 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Пеер ЛОРЕНЦЕН