«Підставами для скасування або зміни вироку, ухвали, постанови є:
1) істотне порушення кримінально-процесуального закону;
2) неправильне застосування кримінального закону;
3) невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого.
Вирок місцевого, апеляційного суду, постановлений ним як судом першої інстанції, може бути скасований або змінений і в зв’язку з однобічністю, неповнотою дізнання, попереднього чи судового слідства або невідповідністю висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи ...»
B. Матеріали, що стосуються умов тримання під вартою
39. Відповідні матеріали Ради Європи та інші документи, якими встановлюються стандарти умов тримання під вартою, та міжнародні доповіді стосовно умов тримання під вартою в Україні викладені у рішенні від 1 липня 2010 року у справі «Давидов та інші проти України» (Davydov and Others v. Ukraine), заяви №№ 17674/02 і 39081/02, пп. 101-108.
ПРАВО
І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З УМОВАМИ ТРИМАННЯ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ ТА ПОБИТТЯ ЗАЯВНИКА ПРАЦІВНИКАМИ СІЗО
40. Заявник скаржився на те, що умови тримання його під вартою в Дніпропетровському СІЗО № 3, включаючи побутові та санітарні умови, а також медичне обслуговування, були нелюдськими та такими, що принижують гідність, а також на те, що 28 лютого 2006 року його було побито працівниками СІЗО і ефективного розслідування його скарги на жорстоке поводження здійснено не було. Щодо цих скарг заявник посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає таке:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
A. Прийнятність
1. Умови тримання під вартою
41. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національних засобів юридичного захисту стосовно його скарги на умови тримання під вартою. Зокрема, його скарга у разі подання могла бути розглянута національними судами трьох інстанцій (у цьому відношенні Уряд посилався на статтю 55 Конституції України, статтю 248-1 Цивільного процесуального кодексу та на статтю 2 Кодексу адміністративного судочинства); або він міг звернутися зі скаргами до прокуратури.
42. Заявник не погодився. Він стверджував, що засоби юридичного захисту, на які посилався Уряд, були неефективними.
43. Суд зауважує, що він вже відхиляв аргументи щодо невичерпання засобів юридичного захисту, подібні до тих, що були висунуті Урядом у цій справі, у великій кількості інших справ, в яких скарги стосувалися проблем системного характеру, що існують в національній пенітенціарній системі (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності від 18 вересня 2001 року у справі «Калашников проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, рішення у справах «Мельник проти України» (Melnik v Ukraine), заява № 72286/01, пп. 69-71, 28 березня 2006 року; «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пп. 75-76, 25 жовтня 2007 року; «Коктиш проти України» (Koktysh v. Ukraine), заява № 43707/07, п. 86, 10 грудня 2009 року та «Логвиненко проти України» (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/07, п. 57, 14 жовтня 2010 року). У цій справі Суд не вбачає будь-якої причини відступати від свого попереднього підходу. На додаток, Суд зазначає, що, як вбачається з матеріалів справи, заявник подавав скарги на умови тримання його під вартою (див. пункт 31 вище). У світлі вищезазначеного Суд відхиляє заперечення Уряду.
44. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Таким чином, ця скарга має бути визнана прийнятною.
2. Жорстоке поводження з боку працівників СІЗО 28 лютого 2006 року
45. Уряд стверджував, що заявник повинен був подати скаргу щодо стверджуваного жорстокого поводження до прокуратури. За відсутності такої скарги було неможливо встановити відповідні факти. Відповідно заявник не може вважатись таким, що вичерпав усі національні засоби юридичного захисту щодо цього аспекту його заяви.
46. Заявник не надав коментарів щодо цього твердження, але взагалі зауважив, що підтримує свою скаргу стосовно події 28 лютого 2006 року.
47. Суд зазначає, що заявник не надав жодних доказів того, що він був побитий 28 лютого 2006 року. Так само він не надав жодного доказу того, що подавав відповідну скаргу до компетентних органів, хоча матеріали справи містили велику кількість його листів, що стосувались інших аспектів тримання його під вартою. Суд вважає, що ця конкретна оскаржувана подія не може вважатися системною проблемою. Отже, Суд погоджується з Урядом у тому, що заявник повинен був повідомити компетентні органи про стверджуване ним побиття. За відсутності будь-яких доказів того, що заявник робив будь-які спроби так вчинити, Суд не має підстав відхиляти заперечення Уряду (див. ухвалу щодо прийнятності від 14 жовтня 2008 року у справі «Алієв проти України» (Aliev v. Ukraine) (№ 2), заява № 33617/02, та вищезазначене рішення у справі «Логвиненко проти України» (Logvinenko v. Ukraine), пп. 62-64).
48. Отже, ця частина заяви має бути відхилена відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції.
B. Суть
49. Заявник стверджував, що умови тримання його під вартою у СІЗО № 3 були дуже поганими. Він не погоджувався з позицією Уряду щодо цього, стверджуючи, що Уряд посилався тільки на ситуацію, що мала місце у 2010 році в той час, коли оскаржуваний ним період закінчився у 2006 році. Він також стверджував, що інформація Уряду була дуже загальною та не стосувалася специфіки його ситуації, включаючи перелічення камер, в яких він тримався. Заявник також посилався на міжнародні та національні доповіді різних органів, згідно з якими умови тримання під вартою в українських установах тримання під вартою були всюди дуже поганими.
50. Уряд заперечував цю точку зору. Уряд зазначив, що умови тримання заявника під вартою були адекватними та достатніми, аби відповідати його основним потребам.
51. Суд зазначає, що у тому, що стосується різних аспектів умов тримання заявника під вартою, включаючи розміри його ліжка, вентиляцію, санітарні заходи та вилучення його майна, інформація сторін різниться, і відомості жодної зі сторін не підкріплені достатніми доказами, факти не можуть бути доведені «поза розумним сумнівом», що є стандартом доведення, який зазвичай використовується Судом (див. рішення від 31 липня 2008 року у справі «Старокадомський проти Росії» (Starokadomskiy v. Russia), заява № 42239/02, п. 39). Проте, у цій справі Суд не вважає за необхідне встановлювати правдивість кожного з тверджень заявника. Натомість, Суд зосередиться, перш за все, на твердженнях, які не заперечувались Урядом держави-відповідача, або стосовно яких Уряд не надав достатніх зауважень, незважаючи на те, що вони були чітко та послідовно сформульовані у скаргах до національних органів та пізніше - до Суду (див. рішення від 19 липня 2007 року у справі «Трєпашкін проти Росії» (Trepashkin v. Russia), заява № 36898/03, п. 85).
52. Суд, перш за все, зазначає, що сторонами не заперечується те, що заявник, який тримався у СІЗО № 3 протягом близько двох з половиною років, більшість цього часу провів у камері, розташованій у підвальному приміщенні, і яка мала площу 7 квадратних метрів. В цій камері він перебував ще з однією особою. Таким чином, на кожного з ув’язнених припадало близько 3,5 квадратних метрів особистого простору, що є менше, ніж мінімальний стандарт, рекомендований для України Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (див. вищезазначене рішення у справі «Давидов та інші проти України» {Davydov and Others v. Ukraine), п. 107). З огляду на свою практику (див., наприклад, вищезазначені рішення у справі «Трєпашкін проти Росії» (Trepashkin v. Russia), п. 92 «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), п. 103, і рішення від 20 травня 2010 року у справі «Віслогузов проти України» (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, п. 46), Суд констатує, що брак особистого простору під час тримання заявника під вартою сам по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції з огляду, зокрема, на суворі обмеження свободи пересування та прогулянок на свіжому повітрі.
53. Суд також зазначає, що твердження Уряду про те, що вентиляція, освітлення та санітарні заходи в СІЗО були адекватними, а у заявника ніколи не вилучались особисті речі, не підтверджуються достатніми доказами та сформульовані у загальних виразах. У них не міститься відповідей на конкретні та постійні твердження заявника про зворотнє.
54. Зауваження Уряду щодо медичної допомоги, яка надавалася заявникові, також мають узагальнений характер. Заявник стверджував, що у нього було тривале запалення одного вуха після події 11 листопада 2005 року, коли його співкамерник, як стверджувалося, вдарив його по голові, та що він був вимушений лікувати це запалення своєю власною сечею. У той же час, як вбачається з відомостей Уряду, з приводу проблем з вухом заявника тричі оглядали лікарі: перший раз у грудні 2005 року, а останній - у лютому 2007 року, коли йому було проведено хірургічне втручання. Як вбачається з цих відомостей, запалення вуха заявника дійсно було або періодичним, або хронічним, та з плином часу погіршувалося. З іншого боку, неясно, яких заходів, якщо такі були, було вжито адміністрацією СІЗО для забезпечення своєчасного лікування та запобігання ускладненню.
55. З огляду на неспростування Урядом за допомогою докладних та точних відомостей тверджень заявника щодо поганих освітлення, вентиляції, харчування, санітарних заходів та медичної допомоги у СІЗО № 3, Суд готовий дійти висновку, що його страждання у зв’язку з браком особистого простору було, щонайменше, певною мірою обтяжене факторами, про які йдеться.
56. Відповідно умови тримання заявника під вартою були нелюдськими та такими, що принижують гідність. Отже, мало місце порушення статті 3 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 ТА ПІДПУНКТІВ «b» І «c» ПУНКТУ 3 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
57. Заявник скаржився на те, що Верховний Суд України несправедливо відмовив у задоволенні його клопотань щодо надання додаткового часу для ознайомлення з матеріалами справи та забезпечення присутності захисника в засіданні. Щодо цих скарг він посилався на пункт 1 та підпункти «b» і «c» пункту 3 статті 6 Конвенції. Зазначені положення передбачають таке:
«1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
...
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
...
b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника...»
A. Прийнятність
58. Уряд не надавав будь-яких зауважень щодо прийнятності цих скарг.
59. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Таким чином, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
60. Заявник стверджував, що тридцяти двох годин (чотири дні), наданих йому для ознайомлення з матеріалами справи, було недостатньо для того, щоб забезпечити йому можливість підготувати касаційну скаргу, особливо з огляду на той факт, що матеріали справи складалися з двадцяти восьми томів (близько 7000 сторінок). Його ситуація ще більше ускладнювалася тим фактом, що під час ознайомлення з матеріалами справи він залишався у наручниках, що позбавляло його можливості робити записи та спричиняло сильні фізичні страждання. На додаток, між днем ознайомлення з матеріалами справи та днем проведення засідання суду касаційної інстанції, в якому він зрештою опинився без захисника, минуло шість місяців. З огляду на ці фактори, відмова Верховного Суду надати йому додатковий час для ознайомлення з матеріалами справи порушила гарантії статті 6 Конвенції.
61. Заявник також стверджував, що Верховний Суд несправедливо відмовив у задоволенні його клопотання призначити йому захисника у касаційному провадженні. На думку заявника, згідно з чинним законодавством Верховний Суд був зобов’язаний зробити це. Навіть якби такого зобов’язання не було, відмова Верховного Суду, на його думку, суперечила вимозі справедливості провадження, з огляду на складність справи та тяжкість обвинувачень, висунутих щодо заявника.
62. Уряд не погодився. Він стверджував, що заявникові двічі було надано можливість ознайомитися з матеріалами справи. Уперше він робив це у присутності двох захисників після закінчення досудового слідства у березні 2004 року. Вдруге він ознайомлювався з матеріалами справи самостійно 23 та 24 березня, а також 4 та 5 квітня 2005 року, готуючи свою касаційну скаргу. Тримання його в наручниках у цих випадках було б незаконним, але за відсутності будь-яких доказів на підтвердження цих тверджень заявника ця скарга була необґрунтованою. Так само не було доказів того, що під час ознайомлення з матеріалами справи заявник клопотав про надання додаткового часу для ознайомлення. Навпаки, він підписав розписки, якими засвідчував, що прочитав усі томи матеріалів справи, та не існувало доказів того, що його примусили зробити це.
63. Що стосується скарги заявника на незабезпечення йому на засіданні Верховного Суду захисника, Уряд зазначив, що законодавством на Верховний Суд не покладався обов’язок це робити. Незважаючи на це, Верховний Суд відклав засідання 13 вересня 2005 року саме для того, щоб надати заявникові час зв’язатися зі своїм захисником або запросити нового. Верховний Суд не повинен нести відповідальність за те, що заявник не вжив заходів у цьому відношенні. Крім того, хоча захисника заявника не було на засіданні, вона подала касаційну скаргу, яка була розглянута Верховним Судом, а заявник особисто був присутній на засіданні та міг надати будь-які необхідні пояснення. З огляду на усе вищезазначене, проведення судового засідання судом касаційної інстанції за відсутності захисника заявника не було несправедливим.
2. Оцінка Суду
а. Загальні принципи
64. Суд повторює, що вимоги пункту 3 статті 6 Конвенції повинні розглядатись як конкретні аспекти конвенційного права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. Суд розгляне скарги за двома вказаними положеннями разом (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 23 квітня 1997 року у справі «Ван Мехелен та інші проти Нідерландів» (Van Mechelen and Others v. the Netherlands), n. 49, Reports of Judgments and Decisions, 1997-111).
65. Суд зазначає, що підпункт «b» пункту 3 статті 6 гарантує обвинуваченому «адекватний час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту», а отже, ця гарантія означає, що підготовка захисту по суті головних обвинувачень може включати проведення з його боку всіх «необхідних заходів». Обвинувачений повинен мати можливість організувати свій захист належним чином і без перешкод можливості викласти суду, який розглядає справу, всі необхідні аргументи захисту і таким чином вплинути на результат провадження (див. рішення у справі «Кан проти Австрії» (Can v. Austria), № 9300/81, доповідь Комісії від 12 липня 1984 року, серія А, № 96, п. 53, ухвалу щодо прийнятності від 26 червня 1996 року у справі «Коннолі проти Великобританії» (Connolly v. the United Kingdom) № 27245/95, і рішення від 20 січня 2005 року у справі «Майзіт проти Росії» {Mayzit v. Russia), № 63378/00, п. 78). Крім того, до засобів, необхідних кожному, хто обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, належить можливість ознайомитися - для цілей підготовки свого захисту - з результатами розслідувань, які проводилися протягом усього провадження у справі (див. ухвалу щодо прийнятності від 15 січня 1997 року у справі «С.G.Р. проти Нідерландів» (С.G.Р. v. the Netherlands), № 29835/96, і рішення від 18 березня 1997 року у справі «Фуше проти Франції» (Foucher v. France), Reports 1997-11, пп. 26-38). Питання адекватності часу та можливостей наданих обвинуваченому, слід вирішувати в контексті обставин кожної конкретної справи (див. рішення у справі «Корнєв та Карпенко проти України» (Kornev and Karpenko v. Ukraine) від 21 жовтня 2010 року заява № 17444/04, п. 67).
66. Що стосується підпункту «c» пункту 3 статті, Суд повторює, що, хоча він надає кожному обвинуваченому у вчиненні кримінального правопорушення право «захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника ...», він не уточнює спосіб реалізації цього права. Отже, він залишає договірним державам право вибору засобу забезпечення цих гарантій в їхніх судових системах, а завдання Суду полягає у тому, щоб пересвідчитися, чи відповідає обраний ними засіб вимогам справедливого суду (див. рішення від 24 травня 1991 року у справі «Каранта проти Швейцарії» (Quaranta v. Switzerland), п. 30, Series A № 205).
67. Раніше Суд уже постановляв, що призначення захисника саме по собі необов’язково вирішує питання відповідності вимогам підпункту «c» пункту 3 статті 6. Просте призначення захисника не забезпечує ефективного захисту, оскільки такому захиснику можуть перешкоджати у виконанні його обов’язків, або ж він може ухилятися від їх виконання. Якщо національні органи повідомляються про існування такої ситуації, вони повинні або замінити захисника, або зобов’язати його чи її виконати ці обов’язки (див., наприклад, рішення від 26 квітня 2007 року у справі «Кахраман проти Туреччини» (Kahraman v. Turkey), заява № 42104/02, п. 35 in fine).
68. Тим не менш, держава не може нести відповідальності за кожен недолік у роботі захисника призначеного з метою надання юридичної допомоги, або обраного обвинувачуваним. Незалежність представників юридичної професії від держави передбачає, що здійснення захисту є по суті відносинами між підсудним та його захисником незалежно від того, чи призначається захисник для надання юридичної допомоги, чи його послуги оплачуються з приватного джерела (див. рішення від 24 вересня 2002 року у справі «Кускані проти Сполученого Королівства» (Cuscani v. the United Kingdom), заява № 32771/96, п. 39). Згідно з підпунктом «c» пункту 3 статті 6 Конвенції втручання від компетентних національних органів вимагається лише у тому випадку, коли нездатність захисника ефективно представляти інтереси підзахисного є очевидною або у достатній мірі доведена до їх відома якимось іншим способом (див. рішення від 19 грудня 1989 року у справі «Камазінскі проти Австрії» (Kamasinski v. Austria), Серія А, № 168, та рішення від 21 квітня 1998 року у справі «Дауд проти Португалії» (Daud v. Portugal), п. 38, Reports 1998-II).
69. У великій кількості справ Суд уже зазначав, що державні органи можуть нести відповідальність за забезпечення надання обвинуваченим захисту в провадженні з оскарження. Фактори що мають відношення до встановлення меж цього обов’язку, включають: (а) обсяг повноважень суду що переглядає справу (чи розповсюджуються вони як на питання права, так і на питання фактів чи має суд повноваження повністю переглянути справу та дослідити додаткові аргументи які не були розглянуті під час провадження у суді першої інстанції); (b) тяжкість обвинувачень щодо заявника та (c) суворість покарання, яке може бути призначене заявникові (див. рішення у справах «Максвелл проти Великобританії» (Maxwell v. the United Kingdom), від 28 жовтня 1994 року, п. 40, Series A № 300-C; «Щильбергс проти Росії» (Shilbergs v. Russia), заява № 2007 5/03, п. 123, від 17 грудня 2009 року; «Потапов проти Росії» (Potapov v. Russia), заява № 14934/03, п. 24, від 16 липня 2009 року «Шулєпов проти Росії» (Shulepov v. Russia), заява № 15435/03, пп. 34-39, від 26 червня 2008 року, та «Шугаєв проти Росії» (Shugayev v. Russia), заява № 11020/03, пп. 53-60, від 14 січня 2010 року).
b. Застосування цих принципів у цій справі
70. Суд зазначає, що скарги заявника про те, що під час ознайомлення з матеріалами справи він перебував у наручниках, заперечувалися Урядом як необґрунтовані. Суд не може встановити достовірність позицій сторін за браком доказів. Тим не менш, Суд стурбований твердженнями заявника, зважаючи, зокрема, на той факт, що Верховний Суд не надав відповіді на його скаргу у цьому відношенні. Стосовно скарги заявника на те, що він мав тільки чотири дні для ознайомлення з матеріалами справи, які складалися з двадцяти восьми томів, Суд вважає, що за обставин цієї справи ця скарга повинна розглядатися з урахуванням того факту, що під час касаційного провадження заявник не мав представника.
71. Відповідно до положень Кримінально-процесуального кодексу (див. пункт 38 вище), у випадку, коли в кримінальному провадженні апеляційний суд діє як суд першої інстанції, юрисдикція верховного Суду, що переглядає справу у касаційному порядку, поширюється як на питання права, так і на питання фактів. Верховний Суд України також мав право на розгляд додаткових аргументів, які не були розглянуті під час провадження у суді першої інстанції. Враховуючи тяжкість обвинувачень, висунутих щодо заявника, та суворість застосованого до нього покарання, Суд вважає, що для заявника допомога захисника на цій стадії була необхідною, - тим більше, враховуючи обмеженість часу (тридцять дві години), наданого йому для ознайомлення з матеріалами справи, що мало місце приблизно за півроку до того, як відбулося судове засідання.
72. 3 огляду на вищезазначене, Суд вважає, що відмови Верховного Суду задовольнити клопотання заявника щодо надання йому додаткового часу для ознайомлення з матеріалами справи та щодо забезпечення представлення його інтересів у касаційному провадженні не відповідали пункту 1 та підпунктам «b» і «c» пункту 3 статті 6 Конвенції.
73. Відповідно мали місце порушення зазначених положень.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
74. Заявник також скаржився за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо його скарг за статтею 3 Конвенції на умови тримання його під вартою та побиття його працівниками СІЗО. Відповідне положення передбачає таке:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
75. Уряд заперечив проти цього.
A. Відсутність засобів юридичного захисту щодо скарги на умови тримання лід вартою
76. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою або дійсно неприйнятною з будь-яких інших підстав, передбачених статтею 35 Конвенції. Таким чином, вона має бути визнана прийнятною.
77. з огляду на свою попередню судову практику (див., серед інших джерел, вищезазначене рішення у справі «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), пп. 113-116, та рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, пп. 91-92) та на обставини цієї справи, Суд вважає, що Уряд не довів, що на практиці заявник мав можливість скористатись ефективним засобом юридичного захисту щодо його скарг, тобто засобом, здатним запобігти виникненню або продовженню порушень, або здатним забезпечити йому відповідне відшкодування.
78. Отже, Суд доходить висновку, що мало місце порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо скарг заявника на умови тримання його під вартою.
B. Відсутність засобів юридичного захисту щодо скарги про стверджуване побиття заявника співпрацівниками СІЗО
79. Суд нагадує, що він уже встановив, що скарга заявника за статтею 3 Конвенції про побиття його працівниками СІЗО не була небезпідставною. Таким чином, гарантії статті 13 Конвенції не поширюються на цю скаргу. Отже, ця частина заяви є неприйнятною та має бути відхилена відповідно до підпункту «a» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПРАВА НА ІНДИВІДУАЛЬНУ ЗАЯВУ
80. Заявник також скаржився за статтею 34 Конвенції на те, що апеляційний суд відмовив йому у наданні копій документів з матеріалів кримінальної справи, які запитувались Секретарем Суду Вказане положення передбачає таке:
«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права».
81. Уряд заперечив проти цього. Уряд стверджував, зокрема, що відмова апеляційного суду за власний кошт здійснити копіювання документів не перешкоджала матері заявника або будь-якому іншому представникові за його вибором самостійно зробити копії та, за потреби, звернутись до працівників суду з проханням засвідчити їх.
82. Заявник оспорював ці твердження. Він стверджував, зокрема, що апеляційний суд був єдиним органом, який міг би надати засвідчені копії документів, які запитувалися Секретарем Суду. Він також стверджував, що його мати, яка не була учасницею кримінального провадження, не мала права копіювати документи, та що, перебуваючи під вартою і не маючи коштів на юридичну допомогу, він не міг запросити захисника для виконання цього запиту.
83. Суд уже встановлював, що стаття 34 Конвенції може покладати на державні органи обов’язок надавати копії документів заявникам, які перебувають в особливо вразливому становищі та є залежними і не можуть отримати необхідні документи на підтримку своїх заяв без допомоги держави (див. в якості нещодавнього прикладу рішення від 14 жовтня 2010 року у справі «Найден проти України» (Naydyon v Ukraine), заява № 16474/03, п. 63). З іншого боку, Суд також встановлював, що зобов’язання не перешкоджати здійсненню права на індивідуальну заяву не означає автоматично, що держава зобов’язана надавати заявникам копії всіх чи будь-яких запитуваних документів або забезпечувати їм технічні можливості на їхній вибір для того, аби вони виготовили копії самостійно (див. рішення у справах «Корнаковс проти Латвії» (Kornakovs v. Latvia) заява № 61005/00, пп. 171-174, від 15 червня 2006 року, та «Чайковський проти України» (Chaykovskiy v. Ukraine), заява № 2295/06, п. 96, від 15 жовтня 2009 року).
84. Суд зазначає, що у цій справі, на відміну від вищезазначеної справи «Чайковський проти «України» (Chaykovskiy v. Ukraine), клопотання заявника обмежувалося проханням надати тільки копії документів, які запитувалися Секретарем Суду. З іншого боку, на відміну від справи «Найден проти України» (Naydyon v. Ukraine), в якій заявник, що тримався під вартою, не тільки не мав необхідних коштів, а й не отримував допомоги від родини та мав дуже обмежені контакти із зовнішнім світом (див. вищезазначену справу «Найден проти України» (Naydyon v. Ukraine), п. 64), у цій справі заявник мав представника, яким була його матір, Л.Л.
85. Видається, що Л.Л. клопотала перед апеляційним судом про виготовлення копій документів за власний кошт і 9 лютого 2007 року у задоволенні цього клопотання було відмовлено. У той же час, вона ніколи не зверталася до цього суду аби самостійно виготовити копії, які потім засвідчили у працівників суду. Отже, Суд не може робити будь-яких припущень щодо того, чи було б таке клопотання задоволене, чи ні.
86. З огляду на вищевикладене, Суд вважає, що відмова апеляційного суду виготовити засвідчені копії запитування документів не спричинила нездатність заявника надати документи, необхідні для підтримання його заяви.
87. Таким чином, дії апеляційного суду не становили втручання у право заявника на індивідуальну заяву. Отже, Україна дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції.
V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
88. Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції, що під час досудового слідства він зазнав жорстокого поводження з боку слідчих органів; за статтею 5 Конвенції – що його попереднє ув’язнення у СІЗО № 3 було незаконним; підпунктом «d» пункту 3 статті 6 – що суд першої інстанції не викликав в якості свідка З., іншого підозрюваного в участі у банді. Насамкінець, щодо фактів цієї справи заявник посилався на статті 1, 2, 7, 8, 10, 12, 14 та 17 Конвенції.
89. У світлі всіх наданих матеріалів та у тій мірі, в якій оскаржувані питання належать до його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють будь-яких ознак порушень прав і свобод, викладених у положеннях, на які посилався заявник.
90. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «a» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
91. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
92. Заявник вимагав перегляду справи та 20000 євро відшкодування моральної школи
93. Уряд стверджував, що ці вимоги повинні бути відхилені.
94. Суд зазначає, що у цій справі він констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції Тією мірою, якою вимога заявника стосується констатації цього порушення, Суд повторює, що коли заявника було засуджено, незважаючи на потенційне порушення його прав, гарантованих статтею 6 Конвенції, він повинен бути настільки, наскільки це можливо, поставлений у таке становище, в якому він перебував, якби вимоги зазначеного положення не були порушені, та що найбільш належною формою відшкодування, у принципі, є перегляд справи у разі надходження відповідного клопотання (див. рішення у справах «Ойкалан проти Туреччини» (Ocalan v. Turkey) [ВП], заява № 46221/99, п. 210 in fine, ECHR 2005-IV, та «Попов проти Росії» (Popov v. Russia), заява № 26853/04, п. 263, від 13 липня 2006 року). У цьому зв’язку Суд зазначає, що законодавство України (стаття 400-12 Кримінально-процесуального кодексу України, стаття 38 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та стаття 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини») передбачає можливість відновлення провадження у справі у разі констатації Судом порушення Конвенції.
95. Що стосується грошового відшкодування, то з огляду на обставини цієї справи та здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 15000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
96. Заявник, якому було також надано юридичну допомогу, вимагав 2000 євро компенсації оплати послуг на його представництво в Суді.
97. Уряд зазначив, що заявник не надав жодних документів на підтримку цієї вимоги.
98. Відповідно до практики Суду, заявник має право на відшкодування судових витрат, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на те, що заявникові було надано юридичну допомогу та те, що він не надав доказів на підтримку своєї вимоги, Суд нічого не присуджує.
C. Пеня
99. Суд вважає за належне призначити пеню, виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якого має бути додано три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги щодо умов тримання заявника під вартою в СІЗО № 3, недостатності часу та можливостей для підготовки касаційної скарги заявника, відсутності юридичного представництва заявника під час касаційного провадження, відсутності ефективних засобів юридичного захисту щодо умов тримання, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2. Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції.
3. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з підпунктами «b» і «c» пункту 3 статті 6 Конвенції.
4. Постановляє, що мало місце порушення статті 13 Конвенції.
5. Постановляє, що Україна дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції щодо відмови органів судової влади надати заявникові засвідчені копії документів, необхідних для його заяви до Суду.
6. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявникові 15 000 (п’ятнадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 12 січня 2012 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Клаудія ВЕСТЕРДІК
Голова
Дін ШПІЛЬМАНН