«Додаткові гарантії для суб’єкта даних ...
(d) використовувати засоби правового захисту в разі невиконання передбаченого в пунктах «b» і «c» цієї статті прохання про підтвердження або у відповідних випадках про надання, виправлення або знищення персональних даних».
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
22. Заявник скаржився на те, що суди не забезпечили захист його права на приватність всупереч статті 8 Конвенції у зв’язку з обробкою його персональних даних роботодавцем. Ця стаття передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
А. Прийнятність
23. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки він не оскаржив дії оператора мобільного зв’язку. Крім того, Уряд наполягав, що скарга заявника була необґрунтованою, оскільки зібрана його роботодавцем інформація не була конфіденційною, а отримана інформація про його дзвінки, яка не передбачала доступу до їхнього змісту, була суто технічною. Уряд стверджував, що збір цієї інформації роботодавцем не становив втручання у право заявника на повагу до його приватного життя.
24. Заявник заперечив.
25. Стосовно твердження Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту Суд зазначає, що у своїй заяві до Суду заявник скаржився на неспроможність національних судів захистити його від неправомірного збору його персональних даних роботодавцем, стверджуючи, що він подав цю скаргу до національних судів, і вони дійшли висновку, що зібрана інформація не становила персональні дані. В запереченнях Уряду відсутні пояснення, якою мірою залучення оператора мобільного зв’язку як відповідача чи співвідповідача, а не третьої сторони, могло б вплинути на висновки національних судів. Суд вважає, що заявник вжив достатніх заходів на національному рівні, щоб довести до відома національних органів влади спірне питання. Тому Суд відхиляє це заперечення.
26. Щодо другого заперечення Уряду, а саме, що ця заява є необґрунтованою, Суд вважає, що за обставин цієї справи розгляд вказаного заперечення вимагатиме від нього розгляду суті скарги заявника за статтею 8 Конвенції. З цієї конкретної причини Суд розгляне друге заперечення під час розгляду справи по суті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Денісов проти України» [ВП] (Denisov v. Ukraine) [GC], заява № 76639/11, пункт 93, від 25 вересня 2018 року).
27. Суд зазначає, що ця заява не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
28. Заявник стверджував, що було порушення його права на приватність за статтею 8 Конвенції, а саме, обробка даних з його робочого мобільного телефону його роботодавцем у контексті службового розслідування та відмова його роботодавця повідомити заявнику про зібрані ним дані. З відповідних договорів та угод щодо використання робочих телефонних номерів було зрозуміло, що телефон міг використовуватися для спілкування, не пов’язаного з роботою, особливо під час спілкування з-за кордону. Заявник просив національні органи захистити його від неправомірного збору та обробки його персональних даних, але суди трьох інстанцій відхилили його скарги на тій підставі, що гарантії захисту персональних даних не застосовувалися у контексті трудових відносин між працівником та його роботодавцем.
29. Уряд стверджував, що ця справа стосувалася спору між двома приватними сторонами — заявником та його роботодавцем — що означало, що Держава не була безпосередньо залучена, але мала певні позитивні зобов’язання щодо забезпечення поваги до прав, захищених статтею 8 Конвенції. Уряд посилався на відповідні фактори щодо моніторингу розмов на робочому місці, перелічені в рішенні у справі «Барбулеску проти Румунії» [ВП] (Barbulescu v. Romania) [GC], заява № 61496/08, пункти 121 і 122, від 05 вересня 2017 року, а саме: попереднє повідомлення працівників про можливий моніторинг їхніх розмов, обсяг та рівень втручання моніторингу, його виправданість, наявність альтернатив, які передбачають менше втручання, наслідки для працівників та надання належних гарантій. Уряд стверджував, що органи державної влади взяли до уваги всі ці фактори. Згідно з твердженнями Уряду підприємство «П.» зібрало суто технічну інформацію у спосіб, який був передбачуваним, зважаючи на його накази щодо використання робочих телефонів, і збір інформації у такий спосіб не міг становити втручання у право заявника на повагу до його приватного життя. Уряд також стверджував про встановлення національними судами стосовно особистого спілкування заявника, що підприємство «П.» не збирало його персональні дані, а зібрані дані не були конфіденційними. Уряд наголосив, що роботодавець не мав і не міг мати доступу до фактичного змісту розмов заявника.
2. Оцінка Суду
(а) Застосовність статті 8 Конвенції
30. Суд повторює, що поняття «приватне життя» є широким концептом, що розвивається, який виходить за межі приватної сфери особи і певною мірою охоплює її взаємодію також у публічному та професійному середовищах (див. рішення у справі «Лопез Рібальда та інші проти Іспанії» [ВП] (Lуpez Ribalda and Others v. Spain) [GC], заяви № 1874/13 та № 8567/13, пункти 87–91, від 17 жовтня 2019 року, з подальшими посиланнями). Поняття «приватне життя» включає, серед інших речей, інформацію про місцеперебування особи у певний момент часу (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Узун проти Німеччини» (Uzun v. Germany), заява № 35623/05, пункти 51 і 52, ЄСПЛ 2010 (витяги), та «Флоріндо де Алмейда Васконселос Грамаксо проти Португалії» (Florindo de Almeida Vasconcelos Gramaxo v. Portugal), заява № 26968/16, пункти 95 і 96, від 13 грудня 2022 року).
31. У цій справі інформація, яку вимагав та отримав роботодавець заявника від оператора мобільного зв’язку, стосувалася використання послуг роумінгу мобільним телефоном, який був індивідуально закріплений за заявником для робочих цілей. З умов, зазначених у наказі від 06 травня 2010 року (див. пункт 8), вбачається, що заявнику було дозволено використовувати закріплений за ним робочий телефонний номер для здійснення приватних дзвінків, у тому числі з-за кордону, за умови, що він відшкодовуватиме вартість цих дзвінків. Справді, підприємство «П.» мало змогу отримати інформацію від оператора мобільного зв’язку, а також збирати та обробляти цю інформацію для конкретних цілей. Однак це не позбавляло дані їхнього персонального характеру, наприклад, інформацію про місцеперебування заявника у певній країні в певну дату. Така інформація, а також інформація про його співрозмовників, могла бути кваліфікована як його персональні дані.
32. Суд вважає, що стаття 8 Конвенції є застосовною у цій справі.
(b) Дотримання вимог статті 8 Конвенції
(і) Загальні принципи
33. Суд зауважує, що у цій справі захід, на який скаржився заявник, був застосований його роботодавцем, приватним підприємством, і тому він не може аналізуватися як «втручання» державного органу влади у здійснення прав заявником за Конвенцією. Проте заявник вважав, що, відмовляючись розглянути його скаргу про неправомірність використання його персональних даних, національні суди не надали ефективного захисту його права на повагу до приватного життя.
34. Суд повторює, що, хоча об’єкт статті 8 Конвенції полягає, головним чином, у захисті особи від свавільного втручання з боку органів державної влади, вона не просто зобов’язує Державу утримуватися від такого втручання: на додаток до цього переважно негативного зобов’язання, можуть існувати позитивні зобов’язання, притаманні ефективній повазі до приватного чи сімейного життя. Ці зобов’язання можуть вимагати вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя, навіть у сфері відносин між самими особами. Таким чином, відповідальність Держави може настати, якщо оскаржувані факти виникли внаслідок її неспроможності забезпечити відповідним особам користування правом, закріпленим у статті 8 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Лопез Рібальда та інші проти Іспанії» [ image ] (Lуpez Ribalda and Others v. Spain), пункт 110 з подальшими посиланнями).
35. Хоча межі між позитивними та негативними зобов’язаннями Держави за Конвенцією не підлягають точному визначенню, застосовні принципи, тим не менш, схожі. В обох контекстах необхідно зважати, зокрема, на справедливий баланс, який має бути встановлений між конкуруючими приватними та публічними інтересами, і який у будь-якому випадку підпадає під межі свободи розсуду, якою користується Держава. Свобода розсуду йде пліч-о-пліч із європейським наглядом, який охоплює як законодавство, так і рішення щодо його застосування, навіть ті, що ухвалені незалежними судами. Здійснюючи свою наглядову функцію, Суд не повинен займати місце національних судів, а перевіряє у контексті справи в цілому, чи були їхні рішення сумісні з положеннями Конвенції, на які вони посилалися (там само, пункт 111 з подальшими посиланнями).
36. Суд також повторює, що вибір засобів, призначених для забезпечення дотримання статті 8 Конвенції у сфері відносин між самими особами, в принципі, є питанням, що належить до свободи розсуду Договірних держав. Існують різні способи забезпечення поваги до приватного життя, і характер зобов’язання Держави залежатиме від конкретного аспекту приватного життя, який розглядається. За певних обставин виконання позитивних зобов’язань, накладених статтею 8 Конвенції, вимагає від Держави створення нормативно-правової бази для захисту відповідного права. Щодо найбільш серйозних діянь це зобов’язання може доходити до вимоги ухвалення кримінально-правових положень. Щодо менш серйозних діянь між особами, які можуть зачіпати права, захищені статтею 8 Конвенції, Суд вважає, що стаття 8 Конвенції залишає на розсуд Держав вирішення питання про ухвалення конкретного законодавства, і він перевіряє, чи були наявні засоби юридичного захисту здатні забезпечити достатній захист відповідних прав (там само, пункти 112 і 113).
37. В згаданому рішенні у справі «Барбулеску проти Румунії» (Barbulescu v. Romania), пункт 121) Суд визначив критерії, які необхідно враховувати у зв’язку з моніторингом розмов на робочому місці, а саме: чи був працівник повідомлений про можливість вжиття роботодавцем заходів щодо моніторингу розмов та про впровадження таких заходів, обсяг такого моніторингу та ступінь його втручання у приватність працівника, чи навів роботодавець законні причини для виправдання моніторингу, чи було б можливим впровадити методи та заходи, які передбачали менший рівень втручання, наслідки моніторингу для працівника, щодо якого він здійснювався, і чи були працівнику надані належні гарантії проти свавілля. Суд також постановив, що «національні органи влади повинні забезпечити, щоб працівник, чиї розмови були піддані моніторингу, мав доступ до засобу юридичного захисту у судовому органі, компетентному визначити, принаймні по суті, як були дотримані зазначені критерії і чи були оскаржувані заходи законними» (там само, пункт 122).
38. На думку Суду, саме національні суди мають проводити аналіз пропорційності конкуруючих прав та належним чином враховувати питання захисту даних. Відсутність розгляду відповідного питання за Конвенцією, чи то через стан національного законодавства, чи через його тлумачення національними органами влади, суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції (див. рішення у справі «Лібшер проти Австрії» (Liebscher v. Austria), заява № 5434/17, пункти 64–69, від 06 квітня 2021 року).
(іі) Застосування вказаних принципів у цій справі
39. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що з умов, зазначених у наказі підприємства «П.» від 06 травня 2010 року (див. пункт 8) та відповідній угоді з оператором мобільного зв’язку (див. пункт 6), вбачається, що підприємство «П.» мало право отримувати інформацію від оператора мобільного зв’язку з метою встановлення того, які дзвінки та повідомлення належали до категорії робочих розмов і, таким чином, чи мали вони оплачуватися підприємством, чи заявником. Однак, запити роботодавця від 06 та 26 лютого 2015 року (див. пункт 10) були зроблені із зовсім іншою та не пов’язаною метою — збору та обробки даних, які могли розкрити місцеперебування заявника за кордоном у конкретні дати. Крім того, відповідні дані включали інформацію про телефонні номери, з якими контактував заявник, та країни, у яких надавалися послуги роумінгу, хоча, як визнали самі органи державної влади, ця інформація не була необхідною для встановлення факту присутності чи відсутності заявника на робочому місці (див. пункт 15). Суд вважає, що збір та обробка даних у такий спосіб вплинула на приватність заявника. Чи був такий збір та обробка виправданими у контексті критеріїв, встановлених в рішенні у справі «Барбулеску проти Румунії» (Barbulescu v. Romania), було першочергим питанням, на яке мали відповісти національні органи влади. Проте національні судові органи не здійснили повної оцінки цього питання, натомість вони дійшли висновку, що інформація, отримана підприємством «П.» від оператора мобільного зв’язку, не стосувалася персональних даних заявника.
40. Наведених міркувань достатньо для висновку Суду, що заявнику було відмовлено у державному захисті у судовому органі, який визначив би, чи були дотримані критерії щодо моніторингу його розмов на робочому місці (див. пункти 37 та 38). З цього випливає, що Держава не виконала своїх позитивних зобов’язань згідно зі статтею 8 Конвенції.
41. Отже, було порушено цю статтю.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
42. Заявник не подавав вимоги щодо справедливої сатисфакції. Отже, Суд вважає, що немає підстав присуджувати йому якусь суму у зв’язку з цим.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушено статтю 8 Конвенції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 06 листопада 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Віктор СОЛОВЕЙЧІК
[ image ]
Секретар
Катержіна ШІМАЧКОВА
[ image ]
Голова