«У наведених в статті 1 цього Закону випадках громадянинові відшкодовуються:
1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; ... та
5) моральна шкода.».
B. Національна практика, наведена Урядом
63. Уряд надав Суду рішення національних судів, які він вважав такими, що стосуються справи.
64. 18 липня 2006 року Краснолиманський міський суд задовольнив цивільний позов особи до Державної казначейської служби України та місцевого відділу міліції у зв’язку з його незаконним кримінальним переслідуванням. Суд зазначив, що під час кримінального провадження щодо позивача, яке тривало майже чотири роки та шість місяців і було закрите через відсутність доказів його вини, він перебував під підпискою про невиїзд. Суд присудив йому 20 062 грн, що становило приблизно 3 000 євро, відшкодування моральної шкоди. 16 жовтня 2006 року Апеляційний суд Донецької області залишив це рішення без змін.
65. 01 листопада 2007 року Тельманівський районний суд задовольнив аналогічний позов особи про відшкодування шкоди у зв’язку з кримінальним провадженням щодо нього та застосованим до нього в рамках цього провадження запобіжним заходом у вигляді підписки про невиїзд тривалістю у один рік та два місяці. Як і у згаданій справі, кримінальне провадження було закрите на стадії досудового слідства через відсутність доказів вини особи. Сума, присуджена судом в якості відшкодування моральної шкоди, становила 14 000 грн (приблизно 1 900 євро на той час).
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ПЕРШОЇ ЗАЯВНИЦІ
66. Перша заявниця скаржилася на непроведення ефективного розслідування на національному рівні її твердження про жорстоке поводження з боку працівників міліції 24 липня 2001 року. Хоча вона посилалася на статтю 13 Конвенції, Суд вважає, що ця скарга має розглядатися за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
A. Прийнятність
67. Уряд стверджував, що згідно з наданою прокуратурою Суворовського району інформацією у 2001 році жодних скарг першої заявниці щодо стверджуваного жорстокого поводження з нею 24 липня 2001 року не реєструвалось. Тому Уряд стверджував, що перша заявниця не вичерпала доступні національні засоби юридичного захисту.
68. Перша заявниця доводила, що вона неодноразово скаржилася до різних органів влади.
69. У своїх додаткових зауваженнях Уряд також стверджував, що перша заявниця не дотрималася правила шестимісячного строку, встановленого пунктом 1 статті 35 Конвенції. Згідно з його твердженнями, якщо перша заявниця вважала, що у неї не було ефективних національних засобів юридичного захисту, які б вона могла вичерпати, вона мала подати скаргу до Суду протягом шести місяців від дати події 24 липня 2001 року.
70. Перша заявниця не дала коментарів з цього приводу.
71. З огляду на матеріали справи (див., зокрема, пункти 12-14), Суд приймає аргумент першої заявниці, що вона зверталася зі скаргами на подію до різних органів влади, та зазначає, що можна стверджувати, що вона вжила достатніх заходів на національному рівні перед поданням своєї скарги до цього Суду.
72. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду, яке ґрунтувалося на правилі вичерпання національних засобів юридичного захисту.
73. Щодо заперечення Уряду про недотримання першою заявницею правила шестимісячного строку Суд зазначає, що у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункт 97, від 15 травня 2012 року, він встановив, що процедури оскарження до вищестоящих прокурорів та судів не виявилися спроможними забезпечити адекватне виправлення ситуації у зв’язку зі скаргами на жорстоке поводження працівників міліції та неефективне розслідування. При цьому Суд визнав доцільним, що заявник у цій справі чекав закінчення судового розгляду, під час якого національні суди розглядали по суті скаргу на жорстоке поводження, перш ніж подати її до Суду (там само, пункт 99).
74. У цій справі перша заявниця висунула твердження про жорстоке поводження з нею під час судового розгляду її справи. Хоча зрештою ця скарга не була розглянута по суті, вона була настільки тісно пов’язана з висунутими проти неї обвинуваченнями, що їй навряд чи можна докоряти тим, що вона скористалася цим засобом юридичного захисту, перш ніж подати скаргу до Суду. У будь-якому разі перша заявниця не чекала закінчення судового розгляду у її справі (яке відбулося 19 січня 2010 року) та подала свою заяву 01 грудня 2006 року, коли їй стало зрозуміло, що в рамках цього провадження проведення ефективного розслідування на національному рівні її твердження про жорстоке породження не може бути забезпечено. Отже, Суд не вбачає жодних вагомих підстав вважати цю скаргу такою, що була подана із запізненням, і також відхиляє заперечення Уряду з цього приводу.
75. Суд також зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
76. Перша заявниця зазначила, що застосування до неї працівниками міліції сили не розглядалось та вони не понесли покарання. Вона вважала особливо несправедливим те, що замість забезпечення проведення ефективного розслідування її небезпідставної скарги на жорстоке поводження, органи влади зосередили свої зусилля на кримінальному переслідуванні її самої у зв’язку з тими самими подіями.
77. Уряд не надав жодних зауважень щодо суті цієї скарги.
78. Суд підкреслює, що у випадках, коли особа висуває небезпідставну скаргу на серйозне жорстоке поводження з нею працівників міліції, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, здатного призвести до встановлення та покарання винних осіб (див. рішення у справах «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, пункт 102, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VIII, та «Лабіта проти Італії» [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 31, ЄСПЛ 2000-IV). Мінімальні критерії ефективності, визначені практикою Суду, включають в себе вимоги, що розслідування має бути незалежним, безстороннім і підлягати громадському контролю, а компетентні органи влади повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю (див., наприклад, рішення у справі «Менешова проти Росії» (Menesheva v. Russia), заява № 59261/00, пункт 67, ЄСПЛ 2006-III).
79. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що наступного дня після події перша заявниця пройшла медичне обстеження, яким на її обличчі та тілі були встановлені численні крововиливи. Незабаром після цього вона поскаржилася до різних органів влади на жорстоке поводження з нею працівників міліції. Крім того, органи влади мали у своєму розпорядженні відеозапис подій 24 липня 2001 року, з якого було зрозуміло, що до інциденту в першої заявниці не було жодних тілесних ушкоджень, а після нього у неї на обличчі був крововилив (див. пункти 16 та 32).
80. Наведені міркування надали достатнє підґрунтя для того, щоб органи влади вважали скаргу першої заявниці «небезпідставною» для цілей статті 3 Конвенції та, відповідно, такою, що вимагала від них проведення ефективного розслідування.
81. Не оспорювалося, що між першою заявницею та працівниками міліції виникла сутичка та під час цієї сутички і вона, і двоє працівників міліції зазнали певних тілесних ушкоджень. Проте вбачається, що потерпілими у зв’язку з цією подією вважалися лише працівники міліції, але не перша заявниця. Так, Суд зауважує, що 20 грудня 2001 року прокуратура Суворовського району відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції за скаргою першої заявниці на жорстоке поводження на підставі того, що застосування засобів стримування до першої заявниці було виправдане її незаконною та агресивною поведінкою (див. пункт 16). Щодо тілесних ушкоджень першої заявниці, які не могли бути пояснені тим, що її насильно витягли з автомобіля та застосували наручники, прокурор лише зазначив, що вона приховала обставини, за яких їх зазнала.
82. Вбачається, що у згаданій постанові прокурора немає жодних ознак вжиття яких-небудь слідчих дій для встановлення істини та притягнення до відповідальності винних осіб. Хоча під час події працівники міліції були у цивільному одязі та не мали жодного дозволу на затримання першої заявниці, законність застосування ними сили до неї ніколи не ставилася під сумнів.
83. Суд також звертає увагу на різні процесуальні перешкоди та упущення державних органів, які не давали першій заявниці можливості оскаржити до судів постанову прокурора про відмову у порушенні кримінальної справи (див. пункти 17-24).
84. Слід зазначити, що державні органи зрештою дійшли висновку, що перша заявниця просто захищала своє майно та репутацію від незаконних дій працівників міліції (див. пункти 35 та 38). Проте, незважаючи на такий висновок, перша заявниця виступала в ролі обвинуваченої у цьому провадженні. Більше того, органам влади знадобилося дев’ять з половиною років, щоб дійти цього висновку, і він жодним чином не вплинув на відповідальність працівників міліції у зв’язку з небезпідставною скаргою першої заявниці на жорстоке поводження.
85. У світлі зазначеного Суд доходить висновку, що на національному рівні не було проведено ефективного розслідування скарги першої заявниці на жорстоке поводження працівників міліції.
86 . Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції щодо першої заявниці.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ТРИВАЛІСТЮ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ПЕРШОЇ ЗАЯВНИЦІ
87. Перша заявниця скаржилася на те, що тривалість кримінального провадження щодо неї була несумісною з вимогою «розумного строку», закріпленою у пункті 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:
«Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом, …, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».
A. Прийнятність
88. Уряд доводив, що перша заявниця не вичерпала доступні їй національні засоби юридичного захисту, оскільки вона не зверталась з позовом про відшкодування шкоди відповідно до Закону України «Про відшкодування шкоди» (див. пункт 62). Він стверджував, що такий захід був ефективним як в теорії, так і на практиці, та надав копії декількох рішень, якими національні суди присудили приватним особам відшкодування за незаконне порушення кримінальної справи щодо них та застосування підписки про невиїзд (див. пункти 63-65).
89. Перша заявниця стверджувала, що вона не мала жодного ефективного національного засобу юридичного захисту, який могла б вичерпати.
90. Суд нагадує, що вирішальним при оцінці ефективності засобу юридичного захисту щодо скарги на тривалість провадження є те, чи може заявник подати таку скаргу до національних судів, вимагаючи конкретного відшкодування; інакше кажучи, чи існує засіб юридичного захисту, здатний задовольнити його скарги, надаючи пряме та швидке відшкодування (див. рішення у справі «Лошенко проти України» (Loshenko v. Ukraine), заява № 11447/04, пункт 28, від 11 грудня 2008 року). Суд також встановив, що засіб юридичного захисту є «ефективним», якщо його можна використати або для прискорення вирішення справи судами, які її розглядають, або для забезпечення скаржника адекватним відшкодуванням у зв’язку із затримками, які вже сталися (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» [ВП] (Kudla v. Poland) [GC], заява № 30210/96, пункти 157-159, ЄСПЛ 2000-XI).
91. Застосовуючи наведені принципи до цієї справи, Суд зазначає, що процедура відшкодування шкоди на національному рівні, на яку посилався Уряд, не може забезпечити прискорення судового розгляду. Вона також не передбачала конкретного відшкодування моральної шкоди, завданої необґрунтованою тривалістю провадження. Зрештою, надані Урядом рішення національних судів не стосувались чітких скарг на тривалість провадження (див., для порівняння, рішення у справі «Наконечний проти України» [Комітет] (Nakonechnyy v. Ukraine) [Committee], заява № 17262/07, пункт 18, від 26 січня 2012 року).
92. Крім того, Суд посилається на свої попередні висновки в інших справах проти України щодо відсутності у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами на тривалість кримінального провадження (див. рішення у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, пункти 78, 79, від 30 березня 2004 року).
93. За цих обставин Суд вважає, що не було достатньою мірою встановлено, що звернення до запропонованого Урядом засобу юридичного захисту могло забезпечити першій заявниці відшкодування шкоди у зв’язку з її скаргою на тривалість провадження у її справі. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду.
94. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
95. Перша заявниця стверджувала, що тривалість провадження, яке характеризувалося двома поверненнями справи на новий розгляд, була нерозумною. Вона також зазначила, що, хоча зрештою її виправдали, протягом восьми років органи влади тримали її у стані невизначеності щодо її долі та протягом майже всього цього періоду вона перебувала під підпискою про невиїзд.
96. Уряд доводив, що тривалість кримінального провадження щодо першої заявниці була розумною. Він зазначив, що декілька перенесень засідань у цьому провадженні були пов’язані з вагітністю першої заявниці.
97. Відповідно до усталених принципів практики Суду розумність тривалості судового розгляду повинна оцінюватись у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» [ВП] (Pelissier and Sassi v. France) [GC], заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-II).
98. Суд зазначає, що у згаданій справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), пункт 76, він встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з необґрунтованою тривалістю кримінального провадження. Вбачається, що немає підстав для того, щоб Суд дійшов іншого висновку за обставин цієї справи. Отже, основна затримка у провадженні - понад сім років - була спричинена дворазовим поверненням справи на новий розгляд (див., зокрема, пункти 31 та 34-38).
99. З цього випливає, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції стосовно першої заявниці у зв’язку з необґрунтованою тривалістю кримінального провадження щодо неї.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ДРУГОГО ЗАЯВНИКА
100. Другий заявник скаржився на порушення його прав за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:
«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».
A. Прийнятність
101. Уряд зауважив, що він не міг сформувати свою позицію щодо прийнятності цієї частини заяви, оскільки усі відповідні офіційні записи були знищені у зв’язку із закінченням встановленого законом строку їхнього зберігання.
102. Другий заявник стверджував, що втручання у його майнові права було достатньо встановленим вже наявними у матеріалах справи документами.
103. Суд вважає, що скарга другого заявника порушує серйозні питання фактів і права за Конвенцією, вирішення яких вимагає розгляду по суті.
104. Суд також зазначає, що ця частина скарги не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
105. Другий заявник стверджував, що держава несла відповідальність за низку незаконних дій та бездіяльність, які порушили його майнові право. У зв’язку з цим він посилався на вилучення 24 липня 2001 року харчової продукції, яка йому належала, її передання приватній фірмі, невиконання ухваленого на його користь рішення проти цієї фірми внаслідок незаконної бездіяльності державної виконавчої служби та неспроможність національних судів вирішити справу за його позовом до державної виконавчої служби про відшкодування шкоди.
106. Уряд не надав жодних зауважень щодо суті цієї скарги, посилаючись на відсутність у його розпорядженні відповідних документів (див. також пункт 101).
107. Суд повторює, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним: друге речення першого пункту надає право на позбавлення майна лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держава має право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів» (див. рішення у справі «Броньовський проти Польщі» [ВП] (Broniowski v. Poland) [GC], заява № 31443/96, пункт 147, ЄСПЛ 2004-V).
108. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що національними судами достатньою мірою було встановлено, що вилучення працівниками міліції майна другого заявника та його передача приватній фірмі були незаконними (див. пункт 51). Аналогічно, національними судами було визнано, що відповідальність за те, що другий заявник не міг повернути свої товари чи отримати відшкодування їхньої вартості несли державні органи, а саме державна виконавча служба (див., зокрема, пункт 55).
109. Суд пам’ятає про відсутність у матеріалах справи будь-яких документів щодо результатів провадження за позовом про відшкодування шкоди, поданим другим заявником до державної виконавчої служби. Згідно з твердженнями другого заявника станом на 07 вересня 2017 року, дату подання його доводів до Суду, він не отримував інформації від Вищого адміністративного суду України з 24 березня 2008 року (див. пункт 60). Суд також із жалем зазначає, що Уряду не вдалося з’ясувати, чи був подальший прогрес у цьому провадженні.
110. Проте незалежно від кінцевого результату розгляду відповідного провадження Суд бере до уваги докладені другим заявником активні зусилля при зверненні до різних державних органів за приблизно шість з половиною років (розраховано з посиланням на останню відому подію, а саме: відкриття провадження у Вищому адміністративному суді України 24 березня 2008 року), а можливо й більше. До того ж, як справедливо зазначив другий заявник, втручання держави у його майнові права не обмежувалося незаконним вилученням його товарів, але й свавільною передачею товарів приватній фірмі та невжиттям державною виконавчою службою жодних заходів для стягнення з цієї компанії відшкодування вартості його майна.
111. Зазначені міркування є достатніми для висновку Суду, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції щодо другого заявника.
IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ ТА ПРОТОКОЛІВ ДО НЕЇ
112. Перша заявниця також скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на нерозумність тривалості цивільного провадження щодо неї. Крім того, вона скаржилася за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції на тривалість застосування до неї запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд у кримінальному проваджені. Зрештою, вона скаржилася, що стверджуване втручання у майнові права її чоловіка порушило її власні права за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції з огляду на те, що вони були подружжям. Суд повідомив про ці скарги Уряд держави-відповідача.
113. З огляду на факти справи, доводи сторін та свої висновки за статтею 3 та пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо першої заявниці, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо другого заявника (див. пункти 86, 99 та 111) Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій заяві, та немає необхідності у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті зазначених скарг (див., наприклад, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (<…>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
114. Перша заявниця додатково скаржилась за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість кримінального та цивільного проваджень щодо неї. Крім того, вона скаржилась за статтею 5 Протоколу № 7 до Конвенції, що незадоволення судами її позовів у ініційованому її чоловіком провадженні суперечило принципу рівності подружжя. Другий заявник додатково скаржився, що застосована до його дружини підписка про невиїзд негативно вплинула на його свободу пересування і, таким чином, порушила його права за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції.
115. У світлі всіх наявних в нього документів та з огляду на належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції Суд доходить висновку, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
116. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
A. Шкода
117. Перша заявниця вимагала 101 105 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Другий заявник вимагав 80 284 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди. Ця сума складалась з 20 923 євро (еквівалент 98 131 грн у 2002 році - див. пункт 57) та 59 361 євро (приблизний втрачений прибуток). Другий заявник також вимагав 60 658 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
118. Уряд заперечив проти зазначених вимог як надмірних та необґрунтованих.
119. За відсутності будь-яких документів щодо результатів провадження про відшкодування шкоди, ініційованого другим заявником проти державної виконавчої служби (див. пункти 59, 60), Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та стверджуваною матеріальною шкодою.
120. При цьому Суд вважає, що заявники мали зазнати болю та страждань у зв’язку зі встановленими порушеннями. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, як передбачено статтею 41 Конвенції, Суд присуджує в якості відшкодування моральної шкоди 10 000 євро першій заявниці та 5 000 євро другому заявнику.
B. Судові та інші витрати
121. Не вказавши конкретної суми, заявники також вимагали компенсацію судових та інших витрат, понесених в національних судах. Крім того, вони вимагали суму в розмірі 3 % від зазначених вимог щодо справедливої сатисфакції в якості компенсації за представництво їхніх інтересів в провадженні у Суді. В обґрунтування цієї вимоги вони надали копію договору про надання юридичних послуг, укладеного з паном Хатаком 05 жовтня 2010 року, згідно з яким вони взяли на себе зобов’язання сплатити йому 3 % від суми справедливої сатисфакції, присудженої Судом у цій справі.
122. Уряд заперечив проти цих вимог як необґрунтованих.
123. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Боттацці проти Італії» [ВП] (Bottazzi v. Italy) [GC], заява № 34884/97, пункт 30, ЄСПЛ 1999-V).
124. Суд зазначає, що заявники уклали зі своїм представником договір щодо його гонорару, який можна порівняти з угодою про умовний адвокатський гонорар. Такий договір, за яким клієнт погоджується сплатити представнику в якості гонорару певний відсоток від суми, у разі її присудження позивачу судом, - за яким зобов’язання виникають виключно між захисником та його клієнтом - не може бути обов’язковим для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, які слід присудити, з урахуванням не лише того, чи були такі витрати понесені фактично, але також і, чи були вони обґрунтованими (див. рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП] (Iatridis v. Greece) [GC], заява № 31107/96, пункт 55, ЄСПЛ 2000-XI).
125. У світлі зазначених принципів та з огляду на матеріали справи Суд вважає за належне присудити заявникам спільно 300 євро за представництво їхніх інтересів у Суді та додатково будь-який податок, що може їм нараховуватися на цю суму.
C. Пеня
126. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скаргу першої заявниці за статтею 3 Конвенції на непроведення ефективного розслідування на національному рівні її тверджень про жорстоке поводження працівників міліції, її скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість кримінального провадження щодо неї та скаргу другого заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на порушення його майнових прав.
2. Постановляє , що немає необхідності розглядати прийнятність та суть скарг першої заявниці за: пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість цивільного провадження щодо неї; статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції на застосування до неї запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд; та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на вилучення працівниками міліції майна її чоловіка.
3. Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними.
4. Постановляє , що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції щодо першої заявниці.
5. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо першої заявниці у зв’язку з тривалістю кримінального провадження щодо неї.
6. Постановляє , що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції щодо другого заявника.
7. Постановляє , що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 10 000 (десять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, першій заявниці, пані Ірині Валеріївні Горковлюк, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 5 000 (п’ять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, другому заявнику, п. Станіславу Юлійовичу Кагановському, в якості відшкодування моральної шкоди;
(iii) 300 (триста) євро спільно та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам, в якості відшкодування судових витрат, понесених у Суді;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
8. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 04 жовтня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
Заступник Секретаря
Мілан БЛАШКО
Голова
Сіофра О’ЛІРІ