«Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов’язковим працевлаштуванням ...».
Е. Інше відповідне законодавство
36. Відповідно до наказу Генерального прокурора від 14 липня 2006 року № 11гн про організацію роботи органів прокуратури України з реалізації принципу гласності, оприлюднення відомостей у засобах масової інформації мало здійснюватися Генеральною прокуратурою України за погодженням із заступником Генерального прокурора України; оприлюднення відомостей підпорядкованими прокуратурами - з їх керівниками.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ
37. Заявниця скаржилася, що її звільнення з посади прокурора у зв’язку з публікацією в мережі Інтернет відкритого листа до Генерального прокурора України, в якому вона критикувала органи прокуратури, становило порушення її права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.».
38. Уряд заперечив проти цього аргументу.
А. Прийнятність
39. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1) Доводи заявниці
40. Заявниця стверджувала, що її звільнення було результатом навмисних і заздалегідь узгоджених дій її керівництва, оскільки вона відмовилася брати участь у корупційних схемах, запроваджених на її роботі. Вона стверджувала, що перевірки її діяльності, спершу проведені прокурором області, а згодом - представником Генеральної прокуратури України, мали на меті виявити не тільки можливі помилки чи проступки в її роботі, але й певні факти її особистого життя, які можна було використати проти неї. Винесена їй догана була першим кроком перед звільненням, а саме її звільнення мало стати для її колег прикладом того, що станеться, якщо хтось з них піде проти системи.
41. Заявниця також стверджувала, що вирішила опублікувати відкритий лист до Генерального прокурора України в мережі Інтернет, оскільки інакше було неможливо порушити її питання. Вона наголосила, що її скарги, подані прокурору Одеської області та Генеральному прокурору України, залишились без відповіді; її спроби особисто зустрітися з першим також не мали успіху. У зв’язку з цим вона вказала, що на той момент не існувало жодного ефективного механізму виявлення та припинення корупційної діяльності, і суспільство мусило знати, що відбувалося.
42. Крім того, заявниця стверджувала, що висловлені нею твердження у її відкритому листі були її точкою зору та оціночними судженнями щодо ситуації на її робочому місці, і вона не прагнула когось образити. Заявниця не навела жодних конкретних фактів або прикладів стверджуваної незаконної діяльності, оскільки відмовилася брати у ній участь. Згідно з її твердженнями такі факти могли бути виявлені лише після проведення офіційного розслідування. Заявниця додала, що жодна згадана в її листах особа ніколи не зверталася до судів з позовами про захист честі та гідності.
43. Заявниця вважала своє звільнення незаконним, оскільки воно ґрунтувалося на Законі України «Про державну службу», Законі України «Про прокуратуру» та на Дисциплінарному статуті прокуратури України без врахування загального трудового законодавства, яким заборонялося звільнення одиноких матерів. Вона наголосила, що районний суд це врахував, тоді як суди вищих інстанцій розглянули справу, посилаючись виключно на спеціальне законодавство (див. пункти 25, 27 і 30). Крім того, заявниця стверджувала, що Дисциплінарний статут прокуратури України був застарілий (прийнятий у 1991 році) та мав недоліки, однак не надала жодних подальших пояснень.
2) Доводи Уряду
44. Уряд погодився, що було втручання у права заявниці за статтею 10 Конвенції. Однак він вважав втручання законним, оскільки національне законодавство чітко передбачало поширення на прокурорів певних обмежень і застосування до них звільнення за проступки, що порочать прокурора. Уряд також вказав, що опублікування спірного відкритого листа суперечило наказу Генерального прокурора України від 14 липня 2006 року № 11гн про організацію роботи органів прокуратури України з реалізації принципу гласності. Цей наказ забороняв будь-яке розголошення інформації засобам масової інформації без згоди керівника відповідної прокуратури (див. пункт 36).
45. Уряд також стверджував, що звільнення заявниці переслідувало законну мету захисту репутації інших осіб, у цій справі - прокуратури та її працівників, а також інших осіб, згаданих заявницею в її листах. Уряд посилався на важливе місце та роль прокуратури в правовій системі України (див. пункти 32 та 33). Уряд також підкреслив, посилаючись на рішення Суду у справі «Діханд та інші проти Австрії» (Dichand and Others v. Austria), заява № 29271/95, від 26 лютого 2002 року), що навіть оціночні судження мали ґрунтуватися на фактах. Однак Уряд наголосив, що з огляду на використані формулювання лист заявниці був не оціночним судженням, а посиланням на непідтверджені факти. У зв’язку з останнім Уряд посилався на результати проведеної міліцією перевірки, під час якої не було виявлено доказів вчинення будь-якого злочину.
46. Уряд дійшов висновку, що звільнення заявниці було пропорційним, оскільки вона порушила наказ про оприлюднення відомостей у засобах масової інформації (див. пункт 36), у своїх твердженнях вийшла за рамки прийнятної критики та завдала шкоди авторитету прокуратури, її працівникам і певним приватним особам. Уряд також вказав, що заявницю було звільнено не лише за цю конкретну публікацію, а й через попередні порушення. Насамкінець Уряд зазначив, що лист був опублікований в мережі Інтернет, і це, з огляду на його характер, завдало ще більшої шкоди репутації органам прокуратури.
3) Оцінка Суду
(а) Відповідні загальні принципи
47. Суд неодноразово встановлював, що свобода вираження поглядів є однією з основоположних засад демократичного суспільства та однією з базових умов його прогресу, а також самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає «демократичного суспільства». Як встановлено статтею 10 Конвенції, свобода вираження поглядів підлягає обмеженням, які, однак, повинні чітко тлумачитися, а необхідність будь-якого обмеження повинна бути переконливо встановлена.
48. Втручання у свободу вираження поглядів порушуватиме Конвенцію, якщо воно не задовольняє критерії, наведені у пункті 2 статті 10 Конвенції. Отже, Суд повинен визначити, чи було це втручання «встановлене законом», чи переслідувало одну чи декілька законних цілей, перелічених у цьому пункті, та чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення такої цілі чи цілей (див. стислий виклад основоположних принципів, встановлених у практиці Суду щодо свободи вираження поглядів, в рішенні у справі «Філія ісламської громади в Брчко та інші проти Боснії і Герцеговини» [ВП] (<...>) [GC], заява № 17224/11, пункти 75-77, від 27 червня 2017 року, з подальшими посиланнями).
49. Суд повторює, що захист, передбачений статтею 10 Конвенції, поширюється також на робоче місце в цілому і на державну службу, зокрема (див., серед інших джерел, рішення у справах «Гуджа проти Молдови» [ВП] (Guja v. Moldova) [GC], заява № 14277/04, пункт 52, ЄСПЛ 2008, «Кудешкіна проти Росії» (Kudeshkina v. Russia), заява № 29492/05, пункт 85, від 26 лютого 2009 року, та «Лангнер проти Німеччини» (Langner v. Germany), заяв № 14464/11, пункт 39, від 17 вересня 2015 року). Суд також повторює, що працівники зобов’язані бути лояльними, обережними та стриманими щодо свого роботодавця, і це вимагає, щоб розповсюдження навіть точної інформації здійснювалося помірковано та доцільно. Особливо це стосується державної служби, оскільки сам характер державної служби вимагає, щоб державні службовці дотримувалися таких зобов’язань (див. рішення у справі «Фогт проти Німеччини» (Vogt v. Germany), від 26 вересня 1995 року, пункт 53, Серія А № 323, і згадані рішення у справах «Кудешкіна проти Росії» (Kudeshkina v. Russia), пункт 93, та «Лангнер проти Німеччини» (Langner v. Germany), пункт 43). Тому поширення державними службовцями інформації, отриманої в процесі їхньої роботи, навіть з питань, що становлять суспільний інтерес, а також їхньої критики, слід розглядати у контексті їхнього обов’язку виявляти лояльність та стриманість (див. згадане рішення у справі «Кудешкіна проти Росії» (Kudeshkina v. Russia), пункти 93 та 94).
50. Водночас за певних обставин повідомлення працівником державного сектору про незаконні дії чи проступки, які вчиняються на робочому місці, має бути захищено. Таке може вимагатися, коли інтерес, який громадськість матиме в отриманні конкретної інформації, настільки сильний, що переважає навіть законно встановлений обов’язок лояльністі. Подібне має місце особливо у тих випадках, коли державний службовець, який розкриває інформацію, є єдиною особою або частиною обмеженої категорії осіб, яка знає, що відбувається на роботі, і тому має найкращі можливості діяти в інтересах суспільства, попереджаючи роботодавця або громадськість загалом (див. згадане рішення у справі «Гуджа проти Молдови» (Guja v. Moldova), пункти 72 та 74, з подальшими посиланнями, а також рішення у справі «Хейніш проти Німеччини» (Heinisch v. Germany), заява № 28274/08, пункт 63, від 21 липня 2011 року).
51. Під час оцінки пропорційності втручання з огляду на переслідувану законну мету Суд повинен встановити, зокрема, чи були наведені національними органами влади доводи для його обґрунтування «відповідними та достатніми». При цьому Суд враховує низку факторів, а саме: суспільний інтерес, фактологічну основу для тверджень, їхнє фактичне формулювання та можливі тлумачення, мотив заявника для висловлення цих тверджень і наявність у нього альтернативних каналів поширення інформації, шкода, якої зазнав державний орган, якщо така була, і суворість застосованих до заявника санкцій (див. згадане рішення у справі «Гуджа проти Молдови» (Guja v. Moldova), пункти 73-78, та щодо працівників приватного сектору згадане рішення у справі «Хейніш проти Німеччини» (Heinisch v. Germany), пункти 65-70, і рішення у справі «Гербай проти Угорщини» (Herbai v. Hungary), заява № 11608/15, пункт 40, від 05 листопада 2019 року).
52. Насамкінець Суд зазначає, що його завдання під час здійснення своєї наглядової функції полягає не у підміні собою компетентних національних органів влади, а радше у перегляді в контексті статті 10 Конвенції рішень, ухвалених ними під час здійснення своїх дискреційних повноважень. Це не означає, що нагляд обмежується лише встановленням того, чи здійснювала держава- відповідач свої дискреційні повноваження обґрунтовано, ретельно та добросовісно. Суд повинен розглянути оскаржуване втручання у контексті справи в цілому та встановити, чи було воно «пропорційним переслідуваній законній меті», та чи є доводи, наведені національними органами влади для його обґрунтування, «відповідними та достатніми». При цьому Суд повинен переконатися, що національні органи влади застосували стандарти, які відповідали принципам, втіленим у статті 10 Конвенції, а також посилалися на прийнятну оцінку відповідних фактів (див. рішення у справі «Дельфі АС проти Естонії» [ВП] (Delfi AS v. Estonia) [GC], заява № 64569/09, пункт 113, ЄСПЛ 2015). Відсутність ефективного судового перегляду може підтвердити порушення статті 10 Конвенції (див. рішення у справі «Бака проти Угорщини» [ВП] (Baka v. Hungary) [GC], заява № 20261/12, пункт 161, від 23 червня 2016 року, з подальшими посиланнями).
53. Тепер Суд оцінить факти цієї справи у контексті зазначених принципів.
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
54. Суд зазначає, що захист, передбачений статтею 10 Конвенції, застосовується до тверджень, висловлених заявницею як прокурором у її відкритому листі від 15 березня 2007 року. З цього випливає, що звільнення з посади, яке головним чином обґрунтовувалося висловленням цих тверджень, становило втручання у право заявниці на свободу вираження поглядів. Сторони це також не оскаржували. Отже, Суд перевірить, чи було звільнення виправданим згідно з пунктом 2 статті 10 Конвенції.
(і) «Встановлені законом» і законна мета
55. Суд зазначає, що як Уряд, так і національні суди здебільшого посилалися на Дисциплінарний статут прокуратури України, який передбачав застосування дисциплінарних стягнень у випадку невиконання або неналежного виконання службових обов’язків прокурорами або вчинення проступку, який порочив їх як працівників прокуратури (див. пункт 34). Одним зі стягнень було звільнення, водночас застосовне до особи конкретне дисциплінарне стягнення мало відповідати ступеню вини та тяжкості проступку. Ніщо не свідчить про те, що ці положення були недостатньо чіткими, доступними та передбачуваними для заявниці. Стосовно думки заявниці, що суди не встановили, яке законодавство слід було застосовувати до її ситуації - загальне трудове законодавство чи спеціальні положення, які регулюють відповідальність прокурорів,- Суд зазначає, що національні суди застосовували останні положення, а заявниця не довела, що такий підхід суперечив усталеній національній практиці.
56. Щодо питання про законну мету Суд зазначає, що у пункті 2 статті 10 Конвенції наводиться як одна із законних цілей, що може виправдати втручання у права, захищені цією статтею, необхідність підтримання авторитету судової влади. Справді, статус і функції органів прокуратури відрізняються у різних країнах, а питання, чи належать вони до судової влади як такої, може мати різну відповідь залежно від країни. Проте Суд вважає, що у цій справі немає необхідності вирішувати це питання, оскільки Уряд також назвав, як можливу законну мету, «захист репутації ... інших осіб». Суд може прийняти такий аргумент для цілей цієї справи.
57. Отже, Суд переконаний, що звільнення заявниці було «встановлено законом» і переслідувало законну мету у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції. Залишається визначити, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві», зокрема, чи існував пропорційний зв’язок між втручанням і переслідуваною метою.
(іі) «Необхідне у демократичному суспільстві»
58. Суд зазначає, що заявницю звільнили у зв’язку з її відкритим листом від 15 березня 2007 року, в якому вона публічно розкритикувала елементи стверджуваної корупції у поведінці місцевих прокурорів. Зокрема, вона послалася на стверджувано звичні випадки тиску на прокурорів, щоб змусити їх або діяти незаконно в обмін на отримання винагороди або звільнитися, якщо вони не погоджувалися, і наголошувала, що до проблеми слід було поставитися серйозно, якщо прокуратура прагнула користуватися довірою громадськості. Ці твердження розглядалися керівництвом заявниці та національними судами як «голослівні, некоректні та образливі висловлювання стосовно працівників органів прокуратури та прокуратури як державного органу» та як «розповсюдження конфіденційної та службової інформації, яка стосується виключно органів прокуратури» (див. пункти 22 та 27). Уряд також стверджував, що версія заявниці про неправомірні дії її нового керівництва не підтверджувалася жодними доказами, навпаки, за результатами перевірок, проведених працівниками міліції після публікації листів заявниці, не було встановлено жодних доказів стверджуваної неправомірної поведінки, а тому кримінальна справа не порушувалася (див. пункти 20 і 45).
59. Суд зазначає, що на відміну від згаданого рішення у справі «Гуджа проти Молдови» (Guja v. Moldova), в якому два отримані Генеральною прокуратурою Молдови листи були оприлюднені, у цій справі дії заявниці не можуть розглядатися як «розголошення» інформації, до якої працівник міг мати доступ під час виконання своєї роботи. Суд також зазначає, що вважає суперечливим підхід національних органів влади, відповідно до якого твердження заявниці описувалися як «голослівні, некоректні та образливі», а також як «конфіденційна та службова інформація». Однак ані національні суди, ані Уряд у своїх зауваженнях не розглянули цю можливу невідповідність. Фактично вона була перенесена з наказу про звільнення до судових рішень майже без змін.
60. Суд також зазначає, що національні суди не здійснили жодного аналізу змісту та достовірності тверджень, наведених у листі заявниці. Під час оцінки звільнення заявниці національні суди взагалі не посилалися на результати проведених міліцією перевірок, на які посилався Уряд. Вони обмежили свій аналіз простим твердженням, що заявниця поширила голослівні, некоректні та образливі висловлювання і розповсюдила конфіденційну та службову інформацію про органи прокуратури (див. пункт 27) без наведення жодних пояснень.
61. У зв’язку з цим Суд повторно вказує на обов’язок державних службовців бути лояльними та стриманими щодо свого роботодавця, який вимагає, щоб розповсюдження навіть точної інформації здійснювалося помірковано та доцільно. Однак інтерес, який громадськість може мати в отриманні конкретної інформації, здатен переважити цей обов’язок бути лояльними (див. практику, наведену у пунктах 49 та 50). Як вбачається, у своєму відкритому листі заявниця порушила дуже чутливе та важливе питання, що становило суспільний інтерес. Однак національні суди детально не розглянули (якщо взагалі розглянули) зв’язок між обов’язком заявниці бути лояльною і суспільним інтересом бути проінформованим про протиправні дії та корупцію в системі органів прокуратури. Апеляційний суд Одеської області, вочевидь, вважав, що державним службовцям у принципі не дозволялося висловлювати будь-які твердження, крім тих, які були прямо передбачені законом (див. пункт 27).
62. Суд також зауважує, що національні суди не проаналізували доводи заявниці щодо її не одноразових спроб довести свою стурбованість до відома вищого керівництва та перевірити наявність у заявниці альтернативних засобів для повідомлення про протиправні дії, свідком яких вона стверджувано стала, і як це все було пов’язано з її мотивами (див. згадане рішення у справі «Гербай проти Угорщини» (Herbai v. Hungary), пункт 44). Суд зазначає, що хоча Уряд у своїх зауваженнях посилався на спеціальний наказ як на документ, що визначав порядок дій у випадку, коли прокурор мав намір оприлюднити якусь інформацію (див. пункти 36 та 44), вбачається, що цей наказ не має стосунку до цієї справи, оскільки, як зазначалося, заявниця не оприлюднила жодної службової інформації та у будь-якому випадку вперше на наказ у своїх зауваженнях послався Уряд, тоді як національні органи державної влади, у тому числі суди, на нього ніколи не посилалися для обґрунтування звільнення заявниці.
63. Стосовно питання шкоди, заподіяної органам державної влади внаслідок дій заявниці, Суд зазначає, що тоді як Уряд навів загальний аргумент, що її відкритий лист не лише заподіяв шкоду репутації прокурора Одеської області, але також ймовірно серйозно вплинув на роботу та репутацію органів прокуратури загалом, національні суди ніколи не розглядали це питання.
64. Насамкінець Суд зазначає, що стягнення у вигляді звільнення було найсуворішим із застосовних і могло бути посилене лише позбавленням класного чину (див. пункт 34). Це вбачалося суворим заходом, і, вочевидь, втрата професії, якій заявниця присвятила сім років, повинна була призвести до значних переживань (див. згадані рішення у справах «Фогт проти Німеччини» (Vogt v. Germany), пункт 60, «Гуджа проти Молдови» (Guja v. Moldova), пункт 95, та «Кудешкіна проти Росії» (Kudeshkina v. Russia), пункт 98). Проте на жодній стадії провадження національні органи влади не здійснили аналізу можливості застосування менш суворого стягнення, по суті припустивши, що дії заявниці, які були «проступком, що порочить працівника прокуратури», виправдовували автоматичне звільнення.
65. Суд вважає, що під час ухвалення рішення про застосування до заявниці такого суворого стягнення як звільнення, національні суди мали взяти до уваги та здійснити всеохоплюючий аналіз таких ключових елементів справи, як характер і достовірність тверджень заявниці, її мотиви для оприлюднення оскаржуваної публікації та можливість ефективно висловлювати свою думку перед своїм безпосереднім керівництвом, а також визначити будь-яку шкоду, заподіяну прокуратурі внаслідок публікації. Це має важливе значення для встановлення, чи було у справі заявниці забезпечено справедливий баланс (див. пункти 51 і 52). Однак, як вбачається з аналізу Суду в попередніх пунктах, національні суди не розглянули більшість з цих питань, навіть хоча б якесь із них.
66. З огляду на зазначене Суд вважає, що за обставин справи національні органи влади не навели «відповідних і достатніх» доводів для обґрунтування звільнення заявниці. Таким чином, оскільки оскаржуване втручання у право заявниці на свободу вираження поглядів не супроводжувалося належними процесуальними гарантіями, воно не було пропорційне переслідуваній законній меті.
67. Отже, було порушено статтю 10 Конвенції.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
68. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.».
А. Шкода
69. Заявниця вимагала 54 634,40 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, що включало: 14 637,40 євро в якості відшкодування втраченого доходу та заборгованості із виплати заробітної плати після її звільнення та 40 000 євро - вартість квартири, яку вона могла отримати як прокурор, якби її не звільнили.
70. Заявниця також вимагала 15 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
71. Уряд заперечив проти цих вимог, вказавши про відсутність причинно-наслідкового зв’язку між стверджуваним порушенням конвенційних прав і зазнаною матеріальною шкодою. На його думку, вимога про відшкодування моральної шкоди була необґрунтованою.
72. З одного боку, Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням і стверджуваною матеріальною шкодою; отже, він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, він присуджує заявниці 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
В. Судові та інші витрати
73. Заявниця також вимагала 4 577,83 українських гривень (далі - грн, 261,63 євро) в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах та у Суді, що включало: 420 грн компенсації витрат на проїзд (поїздки на засідання у Верховному Суді України), 1 056,83 грн компенсації поштових витрат та 258 грн компенсації вартості висновку спеціаліста під час провадження на національному рівні. Вона також вимагала 2 843 грн компенсації витрат на послуги перекладачів (переклад її зауважень, надісланих до Суду).
74. Уряд заперечив проти вимоги щодо відшкодування витрат на проїзд і висновок спеціаліста, стверджуючи про відсутність причинно-наслідкового зв’язку між ними та розглядом справи у Суді. Стосовно поштових витрат Уряд стверджував, що на наданих заявницею документах не було вказано ані відправника, ані одержувача, ані призначення платежу.
75. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд вважає, що вимоги заявниці мають бути задоволені у повному обсязі.
С. Пеня
76. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє , що було порушено статтю 10 Конвенції.
3. Постановляє , що:
(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(і) 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(іі) 261,63 (двісті шістдесят одне євро та шістдесят три центи) та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 08 жовтня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Секретар
Віктор СОЛОВЕЙЧІК
Голова
Сіофра О’ЛІРІ